Ранні форми політичної організації

Застосування поняття «державність» чи «держава» до реа­лій архаїчного соціуму є до певної міри умовним. Саме слово держава до ХѴІІ ст. як спеціальний термін (terminus techni- cus) вживалося не у точному, звичному для нас значенні, а побутувало лиш як одне із визначень верховної влади, було метафорою її царственності і могутності^[57].

На Русі такою розбійницькою зграєю, яка несла в собі за­родки державності, радше того самого апарату була, очо­лювана князем військова дружина, яка становила суспільний інститут привілейованих людей - професійних воїнів. На від­міну від народного ополчення, що було первісним елемен­том воєнної організації слов’ян у більш ранні часи, дружина стала постійною організацією професійних воїнів, яка стояла поза общиною і над нею.

Ця група підлеглих відрізнялася від усіх інших, насампе­ред, умовами життя, повсякденною нормою і змістом якого була війна. Бо як і на середньовічному Заході, «найнагальні- шою з проблем, яку мали розв’язувати тоді правлячі класи, було не так управляти, в часи миру, державою або окремими маєтностями, як забезпечити собі засоби, необхідні для того, щоб вести війну. Публічна чи приватна, розв’язана задля ве­селощів чи розваги чи для того, щоб захистити майно або життя, війна, певно, протягом багатьох сторіч здавалася по­всякденною рамкою життя для будь-якого володаря і гли­бинним смислом існування будь-якої верховної влади»^[60].

За доби раннього середньовіччя, дружина була, як наголо­шував О. Є. Пресняков, «приватноправовим, особистим сою­зом, заснованим на спільності вогнища й хліба пана зі слугами, союзом, що виділяється із загального устрою народної громади в особливе, самодостатнє ціле»^[62]. На перших порах дружина живе з князем на одному хлібі. Князь ділить зі своїми домаш­німи воїнами тягар військових походів, здобуту у них здобич, а також стіл і дах свого дому. Його верховодство й незапереч­ний авторитет опиралися на відданість і довіру дружини, спри­чиненими харизматичним обдаруванням вождя: «Преданность харизме пророка или вождя на войне, или выдающегося дема­гога в народном собрании... как раз и означает, что человек подобного типа считается внутренне «призванным» руководи­телем людей, что последние подчиняются ему не в силу обы­чая или установления, но потому, что верят в него»^[63].

Виокремлення князя і дружини з-поміж основної маси об­щинників, відчуження влади від народу, поява нового типу поселенських структур — князівських фортець наприкінці ІХ-Х ст., було важливим чинником виникнення державності у східних слов’ян: «Спорудження князівських фортець, куди надходили данини-рента, сприяло утвердженню державності, створенню податкової системи. Дружина утворювала єдиний апарат управління у Київській Русі, сприяла поширенню на її території великокнязівської влади»^[64] й, додам, організації населення за територіальним принципом. Інституту кня­зівської влади, нероздільно пов’язаної зі своїм дружинним оточенням належить визначальна роль у формуванні соці­ально-політичних спільнот протодержавного типу.

Первісним територіально-політичним осереддям Русі була Середня Наддніпрянщина. У першій половині ІХ ст. тут скла­лася певним чином організована воєнно-політична структура, відома за джерелами під назвою «Руська земля». На зламі ІХ-Х ст. територія цього політичного утворення обмежува­лася Києвом і прилеглою до нього землею подніпровських полян. Для того щоб зберегти її внутрішню міць і утвердити свою гегемонію у Середньому Подніпров’ї київським воло­дарям необхідно було вибороти свій життєвий простір. Адже, найбільш ранні системи правління функціонували з метою за­хисту не іншого класу чи прошарку спільноти, а самої себе^[65].

Така, сказати б легалізація Русі була немислима без лікві­дації самостійності довколишніх «племен». Не випадково саме до цього часу літописні джерела й відносять початок боротьби київських князів за поширення свого політичного впливу над прилеглими до Київського Подніпров’я східно­слов’янськими землями. «Повість временних літ» під 883 р., зокрема, сповіщає: «Поча Млегъ воевати ДеревлАны, и при- мучи вои, имаша на них дань по чернѣ кунѣ»^[66]. З цього літописного повідомлення випливає, що військова дружина київського князя змусила древлян визнати владу останнього й, зокрема, його право на загальний податок, який мало спла­чувати все тамтешнє населення.

Князь Олег невипадково розпочав «примучувати» насам­перед древлян. То був могутній союз слов’янських племен, територія якого обіймала поліські райони сучасної Київ­щини, Житомирщини й частково Рівненщини. Всупереч тен­денційній оцінці древлян як відсталого народу, який буцімто, «живАху звѣриньскимъ образомъ- жищуще скотьски- оуби- ваху другъ друга, гадяху всл нечисто- и брака оу нихъ не бываше- но оумыкиваху оу воды девицА»^[67], в історичній ре- троспективі вони постають войовничим і свободолюбним на­родом. Літописець мимоволі зізнається, що після смерті Кия і його братів поляни були скривджені древлянами. Це пові­домлення писемного джерела підтверджується археологіч­ними даними, які фіксують наявність древлянських старо- житностей VIII-IX ст.

Древлянам вдалося зберегти свою автономію і в часи во­лодарювання хозар, потіснившись з берегів середньої течії Дніпра у Полісся^[68]. Однак, вони не збиралися відмовлятися від своїх претензій на Київське Подніпров’я аж до середини X ст. Отже, підірвавши воєнно-політичну міць древлянського союзу племен Олег, тим самим, забезпечував собі свободу дій в інших, більш віддалених від київського центру регіонах.

Наступним кроком київського державотворчого осередку на цьому шляху стало підкорення Дніпровського Лівобе­режжя. У 884 р. Олег здійснює похід на сіверян: «Иде [Олегъ] на СѣверАне, и побѣди СѣверАны, и възложи на нь дань легъку- и не дастъ имъ Козаромъ дани платити, рек: Азъ имъ противенъ- а вамъ не чему»^[69]. Археологічні матеріали засвідчують, що Олегу вдалося захопити слабо освоєну сіве­рянами територію Чернігівського Подесення. В результаті чого кордон між сіверянами і Руссю, що проходив раніше по лівому березі Дніпра пересунувся значно вище по р. Десні. За спостереженнями О. В. Григор’єва, «новая граница, просу­ществовавшая весь Х в., проходила в виде свободной, неза­селенной полосы между устьями р. Снови и р. Мены»^[70].

Ще через рік київський князь спрямовує свої збройні загони ще далі на північ — в басейн річки Сож, де жили літописні радимичі. Як і в попередньому випадку, ця виправа постає як звільнення лівобережних слов’ян від хозарської кормиги:

«Посла къ Радимичемъ, рька: «Камо дань даете?» Wnu же рѣша: «Козаромъ»- И рече им Млеть: «Не даите Козаром- но мне да­йте»- И въдаша Мльгови по щьлягу- гако же и Козаромъ даху»^[71].

Важливо зазначити, що київський «уряд» спершу не за­проваджував на підвладних землях якихось нововведень. Іс­нуюча вже у східних слов’ян система оподаткування була цілком життєздатною й в достатній мірі могла забезпечити матеріальне утримання крихкий ще прошарок надплемінної верхівки. Разом з тим, слід відмовитися від спроби добачати у східнослов’янських племенах якусь вищу соціальну й по­літичну форму організації^[72].

У давньоруській історії розбійницькі наїзди русів посту­пово перетворилися у своєрідну, певним чином впорядковану систему, яка отримала назву полюддя. Про характер і зміст цього явища йдеться у творі «Про управління імперією», укладеному в 948-952 рр. візантійським імператором Кон­стантином VII Пурпурогенетом (Багрянородним). Змальо­вуючи суворий образ життя русів, добре поінформований вінценосний автор повідомляє про те, що полюддя здійсню­валося взимку й тривало до весни: «Зимовий ж і суворий спо­сіб життя тих русів такий. Коли настає листопад місяць, в той же час їхні архонти виступають зі всіма росами з Кіава і від­правляються в полюддя, що зветься «кружлянням», а саме в Славінії вервіанів, другувітів, кривичів, северіїв та інших слов’ян, які являються пактіотами росів. Кормлячись там впродовж усієї зими, вони знову, починаючи від квітня, коли скресає лід на річці Дніпро, повертаються в Кіав»^[75]. З цього випливає, що відносини між Києвом і племінними княжін­нями вже регулювалися якимись угодами (давньоруське «ряд», грецьке «пакт»), через що Константин Багрянородний і називає слов’янське населення цих княжінь «пактіотами».

Круговий об’їзд підвладних земель здійснювався по кільцю рік у такому напрямку: через межиріччя Дніпра і Горині до древлян, потім через Любеч до радимичів й, мож­ливо, дреговичів, далі назад по Десні до сіверян й через Чер­нігів і Вишгород до Києва. За підрахунками Б. О. Рибакова довжина всього шляху полюддя становила 1200-1500 кіло­метрів й охоплювала територію розміром 700? 1000 кіломет­рів^[76].

Протягом тривалого часу київський князь зі своїми вій­ськовими слугами-дружинниками перебував на повному утриманні слов’янських громад. Користуючись монопольним правом застосування сили і оподаткування, ця, скористаймося запропонованим свого часу св. Августином терміном, пізніше використаним М. І. Костомаровим для позначення давньо­руської дружини, «розбійницька зграя»¹¹ розглядала полюддя як основне джерело одержання засобів для існування. Разом з тим ці «кормління», хоч і накладали на місцеве населення чималі матеріальні турботи сприяли встановленню і зміц­ненню соціально-політичних зв’язків між київським князем та його підданними, досягенню певного балансу правових норм і звичаїв.

Типологічно близькою паралеллю давньоруським «корм­лінням» був зафіксований у ряді західноєвропейських країн VI-X ст. інститут «королівської подорожі» (reisekδnigtum). Характеризуючи його основні риси, А. Я. Гуревич з-поміж іншого відзначає: «Відносини між королем і його почтом, дру­жиною, з одного боку, і сільським населенням — з іншого, вия­влялися крім усього іншого у тому, що поселяни повинні були улаштовувати прибулому у дану місцевість королю гідне прийняття, тобто впродовж певного часу харчувати його і слу­жилих людей. Feorm («частування», «учта», «кормління») виявляється ключовим словом при характеристиці цього зви­чаю. Тут перед нами в концентрованій формі виступають гостинність і усвідомлення необхідності матеріально підтри­мувати владу, представник якої виступає у якості гаранта пра­вопорядку. Ці пригощання і учти, що вимагали місцевих жителів чималі матеріальні витрати, не були цілком добро­вільними, але разом з тим і не являли собою простої данини чи примусового податку... Виконуючи функції правителя, король, який потребував матеріальної підтримки підданих, разом з тим під час постійних роз’їздів країною актуалізував свій емо- ^[77] ційний зв’язок із її населенням»^[78]. Так само й київський князь, щорічно виїжджаючи у полюддя підтверджував своє легі­тимне право на володіння підвладними землями.

Свого часу Макс Вебер, зауважуючи, що держава як і по­літичні союзи, що історично їй передували являють собою суть відносини панування людей над людьми, які опи­раються на легітимне насильство виявив три типи його ви­правдання: «Во-первых, это авторитет «вечно вчерашнего»: авторитет нравов, освященных исконной значимостью и привычной ориентацией на их соблюдение, — традицион­ное господство, как его осуществляли патриарх и патримо­ниальный князь старого типа. Далее авторитет внеобыден- ного личного дара (Gnadengabe) (харизма), полная личная преданность и личное доверие, вызываемое наличием ка­честв вождя у какого-то человека: откровений, героизма и других, — харизматическое господство, как его осущест­вляют пророк, или — в области политического — избранный князь военачальник, или плебисцитарный властитель, вы­дающийся демагог и политический партийный вождь. На­конец, господство в силу «легальности», в силу веры в обязательность легального установления (Satzung) и дело­вой «компетентности», обоснованной рационально создан­ными правилами, то есть ориентации на подчинение при выполнении установленных правил»^[79].

Воєнно-торговельний промисел князя і дружини сприяв стабілізації центральної влади. Прибутки з торгівлі хутрами бобрів, соболів, білок, лисиць тощо на міжнародних ринках складали чи не головне джерело державного бюджету Київської Русі кінця ІХ — більшої половини Х ст. Тогочасні арабські автори засвідчують грандіозні масштаби руської ху­трової торгівлі. Ібн-Хордадбех, наприклад, зауважує: «Руси, що належать до народу слов’янського, з найдалеких країв Са- клаба їдуть до моря Румського (Чорного — В. Р) і продають там хутра бобрів і чорних лисиць, а також мечі»^[80].

Зібрані під час зимового полюддя дари-контрибуції скла­дувалися у Києві й на весні піддані київського князя спла­вляли їх на візантійські ринки. Міжнародна торгівля й обмін товарів сприяли структуризації давньоруського соціуму й за­кріплювали традиційний тип «панування—підкорення»: «Ру­ководители военно-политической структуры, возникшей на Днепре, должны были в буквальном смысле слова «переда­вать товары»: сырье и рабов - на рынки Константинополя, а предметы роскоши и оружие - тем, кто помогал им устрашать или охранять их данников....Поддержание связей с Византией было reison d’etre тех, кто стоял во главе русов, так как вво­зимые с юга товары были такого свойства, что они служили основным средством выделить главный род или главные роды, а также средством наградить союзников и вассалов»^{[81] [82].}

Зі стабілізацією соціальних і політичних взаємовідносин київського «уряду» зі своїми підданими останній міг розрахо­вувати на підтримку місцевих племінних вождів в організову­ваних ним військових походах на Візантію. Так, на двадцять п’ятому році правління у Києві князя Олега, згідно недоладної і сумнівної літописної хронології «Повісті временних літ», вирушаючи в похід на Царгород, київський князь

«...йога же множество ВарАг и Словенъ, и Чюдь, и Словене, и Кривичи, и Мерю, и ДеревлАны, и Радимичи, и Поланы, и Сѣверо, и Ватичи, и Хорваты, и Доулѣбы, и Тиверци, гаже суть толковины: си вси звахуться м Грекъ Великая Скуфь»³².

Як бачимо, у візії літописця то була грандіозна за своїм розмахом військова виправа. Вона потребувала величезних матеріальних і людських ресурсів. Крім професійних воїнів до цієї акції київський «уряд» залучив і народне ополчення, яке рекрутувалося з усіх підвладних та союзних йому сло­в’янських і не слов’янських племен.

Візантійські й інші далекі походи Русі ІХ-Х ст. сприяли інституалізації князівської влади, її внутрішній організації та структуризацій Як зауважував М. С. Грушевський, «сі походи, що були вінцем тодішньої дружинної організації, злучали в одне тіло всю дружинну верству, розкидану по цілому про­сторі держави, давали відчути одність державної організації, і тим були для неї дуже корисні. Не диво, що сі походи по­вторялися досить часто, поки не отяжіла державна організація, ставши більше диференційованою, глубше розгалуженою»^[83].

Певне уявлення про цю державно-політичну диференціа­цію тогочасної давньоруської панівної верхівки дозволяють скласти русько-візантійські угоди першої половини Х ст. Вельми симптоматичним у цьому відношенні є наступне по­відомлення «Повісті временних літ», вміщене під 907 р.:

«И заповѣда Waer (Грекам - В. Р.) дати воем на 2000 корабль по 12 гривен на ключь, и потом даяти уклады на рускыа грады: первое на Киевъ, та же на Чернигов, на Переаславль, на Полтескъ, на Ростов, на Любечь и на прочаа городы; по тем бо городомъ седяху велиции князи, под Олгом сущи»^[84].

Київські правителі змушені були ще рахуватися з вій­ськово-політичною міццю, на яку опиралася влада місцевих племінних князів. Ось чому від імені цього «княжжя» вони укладають угоди з Візантією, спільно ведуть міжнародну торгівлю та вирішують інші важливі питання внутрішньо­політичного життя. Київська Русь кінця ІХ — початку Х ст. була відтак своєрідною політичною асоціацією «світлих і ве­ликих» князів та «великих бояр», що «сиділи» по градам і перебували «під рукою» у великого князя київського^[85].

Послані «от Олга великого князя Роускаго и от всех иже сущих под рукою его светлых и великих князь и его великих бояр... Карлы, Инегельд, Фарлоф, Веремоуд, Рулавъ, Гоуды, Роуалдъ, Карнъ, Фрелавъ, Руаръ, Актеву, Труанъ, Лидоул, Фостъ, Стемид»^[86] були у своїй переважній більшості представ­никами другорядних князів-ярлів й лише Карли, слід гадати, був посланий безпосередньо від Олега^[87]. В угоді 944 р. виступають:

«Иворъ, солъ Игоревъ великаго кназа Рускаго- и мбъчии сли: Вуефастъ Святославль, сынъ Игоревъ; Искусеви ^льги княгини; Слуды Игоревъ, нети Игоревъ; Оулѣбъ Володи- славль; Каницаръ Передъславинъ; Шихъбернъ Сфандръ, жены Улѣблѣ; Прастѣнь Туръдуви; Либиаръ Фастовъ; Гримъ Сфирьковъ; Прастѣнъ Акунъ, нети Игоревъ; Кары Тудковъ; Каршевъ Туръдовъ; Егри Евлисковъ; Воистъ Воиковъ; Истръ Аминодовъ; Прастѣнъ Бернов; ^втягъ Гунаровъ; Шибридъ Алданъ; Колъ Клековъ; Стегги Етоновъ; Сфирка- Алвадъ Гу­довъ; Фудри Туадовъ; Мутуръ Оутинъ»^[88].

Цей унікальний для середини Х ст. реєстр князів відбиває ієрархічну структуру правлячої київської верхівки, або сказати б слідом за М. С. Грушевським, склад Київської держави^[89].

Та обставина, що у цьому переліку князів та їхніх послів одинадцятим з черги названо Ігоревого небожа на ймення Якун (Акун), здається, дає підстави думати, що такою була кількість членів власне великокнязівського дому^[90]. Решта послів були послані «ш вслкога кнАжьга и ш всѣхъ людии Ру- скига землА»^[91]. Очевидно, то були члени володарних родів.

Виділення членів київського великокнязівського дому з- поміж «всякого княжья» й визнання ними їхнього моно­польного права на верховну владу сприяло впорядкуванню системи ієрархічних зв’язків київського княжого дому з їхніми мужами - членами володарних родів, що сиділи по містам та племінними князями.

Наявність централізованого керівництва та спадкової ари­стократії було важливим чинником інститутоалізації влади й інститутоалізації нерівності. Адже інститутоалізація влади набувала форму передачі її за наступництвом й призводила до оформлення нерівності^[92]. Статусні відмінності та первісні словесні звороти, що відбивали стосунки володаря і його під­даних засвідчує повідомлення Ібн-Русте про те що називають свого володаря «головою голів». Князь був наділений пев­ними атрибутами влади ще з язичницьких часів. Арабський дипломат першої половини Х ст. Ібн-Фадлан, описуючи побут «царя» русів зазначає, що «з ним на дворі його живе 400 відважних товаришів і вірних людей, що разом з ним вмирають і дають себе на смерть за нього... Сі 400 люда си­дять під троном (короля); трон у нього великий, дорогим ка­мінням оздоблений. На троні сидять з ним сорок наложниць; з трону він ніколи не злазить; як схоче поїхати, то підводять коня до трону, й звідти він на нього сідає, а як схоче злізти, то підводять коня так, що він злазить на трон»^[93].

Ця замальовка арабського автора явно уподібнює побут і соціальну організацію угруповання русів хозарським реа­ліям. Втім, переконаний, у дохристиянській Русі, як і в інших «варварських» народів середньовічного світу існували якісь сакральні місця та предмети, через посередництво яких особа князя набувала престижної харизми. Наприклад, цере­монія інтронізації володарів середньовічної Карінтії і Скан­динавії відбувалася у священному місці, на відкритому полі. Троном для тамтешніх претендентів на вищу владу слугував камінь, що стояв на вершині пагорбу у відкритому полі^[94]. Таким сакральним місцем для язичницьких князів Русі, гадаю, був Перунів пагорб у Києві.

Перунів пагорб вперше згадується в літописних джерелах під 945 р. Змальовуючи процедуру ратифікації русько-візан­тійської угоди в Києві за участю князя Ігоря, його військової дружини та грецьких дипломатів «Повість временних літ», зокрема, сповіщає: «Заоутра призва Игорь слы, и приде на холмъ, кде стояше Перунъ, и покладоша оружье свое, и щиты и золото, и ходи Игорь ротѣ и люди его, елико поганых Руси»^[95]. Це святе для князя і його дружинників місце також знаходилось за межами граду — поблизу могил предків. То було locum sacrum язичницької і християнської Русі.

Вже на початку Х ст. на Русі склалася титулатура верхов­ного правителя, наповнена глибоким символіко-ідеологічним змістом. Статусні відмінності та первісні словесні звороти, що відбивали престижне становище київського князя у сере­довищі аристократичної верхівки засвідчує, зокрема, русько- візантійська угода 911 р., у якій Олега названо великим князем. Водночас формувалася й система знаків (інсигній) князівської влади, виокремлювалися певні предмети, викори­стання яких було прерогативою верховної влади. Поява зоб­ражень так званих «знаків Рюриковичів», зокрема, на мета­левих трапецієвидних підвісках, які слугували своєрідними вірчими знаками київського правлячого дому простежується за археологічними матеріалами з часів правління Олега та Ігоря, а джерела звичаю їх використання здогідно вия­вляються у скандинавському середовищі^[96]. Основним еле­ментом сфрагістичної емблеми київських володарів стали зображення князівської тамги на монетах, перснях, висячих свинцевих печатках, що первісно мали форму двозубця. Оскільки форма цього знаку з часу його виникнення й до 80-х рр. Х ст. залишалась незмінною (впродовж майже цілого століття двозубець передавався у спадок від покоління до по­коління великих київських князів) О. О. Мельникова дійшла висновку, що на цьому етапі двозубець не являвся особисто- родовим знаком, а був символом великого князя — верхов­ного правителя Київської Русі, глави роду Рюриковичів^[97].

Серйозним іспитом на міцність влади київського правля­чого дому стала драматична колізія, що зав’язалася у 945 р. Її першопричиною стала запроваджена князем Ігорем си­стема перерозподілу здобичі між своїми підручними:

«Игорь же седяше в Киеве княжа, и воюя на Древяны и на Угличе. И бе у него воевода, именемь Свенделдъ; и примучи Углече, възложи на ня дань, и вдасть Свеньделду... И дасть же дань деревьскую Свенделду, и имаша по черне куне от дыма. И реша дружина Игореве: «се далъ еси единому му- жеве много»^[98].

Наближений до Ігоря воєвода Свенельд став одним із перших, засвідчених літописними джерелами, ленників київ­ського князя, отримавши на початку сорокових років Х ст. виключне право стягнення данини з уличів і древлян, якою збагачувалася власна дружина Свенельда. Це, звісно, не могло не викликати заздрощів та нарікань з боку інших вої­нів київського князя, що засвідчує наступне повідомлення «Повісті временних літ» під 945 р.:

«В се же лѣто рекоша дружина Игореви: «отроци Свѣньлъжи изодѣлисА суть «ружьемъ и порты, а мы нази. Поиди княже с нами в дань, да и ты добудешь и мы». И послуша ихъ Игорь, иде в Дерева в дань. И примышллше къ пеpвои дани и насиллше имъ и мужи его»^[99].

Та й цього Ігорю було мало:

«Идущее же ему въспять размыслив, рече дружинѣ своеи: «идѣта съ данью домови, а га возъвращюся, похожю и еще». Пусти дружину свою домови, съ маломъ же дружины возъ- вратися, желая больша имѣньга. Слышавше же деревлАне гако опять идеть сдумаше с кназєм своим Малом: «аще са въвадить волк в овцѣ, то выносить все стадо аще не убьють его, тако и се - аще не убьемъ его то все ны погубить». И по- слаша к нему, глаголюще: «Почто идеши «пять, поимал еси всю дань».И не послуша ихъ Игорь, и вышедше изъ града Изъкоръстѣня Деревлене убиша Игоря и дружину его, бе бо ихъ мало»^[100].

З точки зору племінного права вбивство київського князя, який порушив «ряд» з древлянами було вмотивова­ним вчинком. Ось чому древлянські мужі, як сповіщають літописні джерела, плекали намір проголосити свого князя Мала київським правителем. З цією метою вони відрядили до Києва своїх посланців просити руки Ігоревої вдови. У свідомості слов’янської родоплемінної еліти влада київ­ського князя постає як додаток до шлюбу з дружиною за­гиблого носія гідності носія цієї влади й династії. Отже ста­тус, який здобула княгиня Ольга після смерті свого чоловіка був цілком легітимним — у правосвідомості тієї епохи її владні повноваження не підлягали сумніву. Ольгу можна уподібнити до легендарної шотландської королеви Герму- труди, рука та скіпетр якої, за образним виразом Дж. Фре­зера, були нероздільні^[101]. Шлюбний вінець для древлян- ського князя Мала був, відповідно до тогочасних уявлень, діадемою царства.

Однак, Ольга, погоджуючись на словах на такий, самов­бивчий для молодої ще династії Рюриковичів союз, до часу не відкривала своїх справжніх намірів будь-що помститися за смерть свого чоловіка. І тільки згодом, зібравши достатню кількість вірних київських дружинників, вона знешкодила древлянських послів, а потім виступила війною на землю дре­влян. В результаті цього походу була ліквідована місцева пра­вляча династія на чолі з князем Малом. Ця колізія яскраво висвічує драматично-напружений характер зав’язку давньо­руської державності, яка зростала на такому протистоянні місцевого автономізму гегемоністським устремлінням київсь­кого князівського дому Рюриковичів. «Війна, що вела Ольга з Деревлянами по їх повстанню на Ігоря, була — на думку М. С. Грушевського — правдоподібно першим визначним актом її регенства. Вона була датна і закінчилася значним обмеженням старої древлянської автономії. Зникли старі «добрі» князі, край сильно спустошено, нарід обтяжено ріж- ними контрибуціями, — ще й крім данини до київського кня­зівського скарбу мала бути якась контрибуція на Ольгу саму, може як «головщина» за вбитого чоловіка»^[102]. До цього слід додати, що стягнення «головщини» або віри в архаїчних суспільствах було своєрідною сполучною, а тому вкарай не­обхідною ланкою між кровною помстою і порядком успадку­вання влади.

Літописна оповідь про здобуття Ольгою древлянського міста Іскоростеня є пізнішою по відношенні до Початко­вого зводу літературною вставкою^[103]. Вона була скомпоно­вана упорядником «Повісті временних літ», як переконливо доводять дослідники, з аналогічного опису здобуття і роз­громлення Єрусалима вавілонським царем Навуходоносо­ром, який міститься у візантійській Хроніці Георгія Амар- тола^[104]. Розпорядження Ольги щодо подальшої долі полоне­них древлян навіть текстуально співпадає зі словами Хроніки: «...прочих Жидовъ нарочитыхъ ведъ къ Навходо- носороу, овех же умертви, другых работе предастъ княземь своимъ»^[105].

Підсумовуючи результати походу Ольги на Іскоростень «Повість временних літ» під 946 р., в строгій і діловій то­нальності вказує на його далекосяжні наслідки:

«И възложиша на ня дань тджьку; 2 части дани идета Киеву, а третього Вышегороду к Ользѣ; бѣ бо Вышегородъ градъ Вользинъ. И иде Вольга по Дерьвьстѣи земли съ сыномъ своимъ и съ дружиною, уставляющи уставы и уроки; и суть становища еѣ и ловища»^[106].

Ольжині ловища, згадувані у літописах, слід розглядати не тільки і не стільки як мисливські угіддя, чи галузь кня­зівського доменіального господарства. Для старокиївського книжника середини ХІ ст. Ольга була харизматичним носієм вроджених заслуг і доблесті, через що й «лови», приписувані жінці, виступають тут як ознака її князівської гідності. Ці­каво зазначити, що таким же удатним мисливцем є і билин­ний прототип княгині — Вольга, який влаштовував грандіозні лови разом зі своєю дружиною^[107].

Встановлення Ольгою більш суворого порядку збирання данини, визначення її обсягів, строків і певних місць збері­гання, регламентація податків поклало, без перебільшення, початок існуванню Київської Русі як держави. Адже її роз­виток повсюдно починається завдяки тому, що князь здій­снює «экспроприацию других самостоятельных «частных» носителей управленческой власти, то есть тех, кто самостоя­тельно владеет средствами предприятия управления и воен­ного предприятия, средствами финансового предприятия и имуществом любого рода, могущем найти политическое при- менение»^[108].

Іскоростень та інші племінні «гради» древлян були знищені вщент і життя на них вже не відродилось. Натомість, з ініціа­тиви великокнязівської влади почали встановлюватися нові фіскально-адміністративні пункти, управління якими відтепер зосереджувалося в руках князівських слуг-дружинників. Одним із таких «становищ», очевидно, і був Ольжин град — Вишгород. Подібні протоміські центри були, як уявляється, місцем зосередження органів державної влади і судочинства, міжплемінного торговельного обміну та релігійних відправ.

Успішна війна Ольги з древлянами, яка закінчилася спа­ленням і розоренням їхньої столиці, наведенням порядку в адміністративному управлінні, державних фінансах й судо­чинстві зміцнило владу київського княжого роду і стало на- правду «вирішальним кроком на шляху одержавлення племінних княжінь, перетворення їх земель на державну те­риторію Київської Русі»^[109]. Події 945-947 рр. порушили, «ту структуру володарювання у Східній Європі, котра трималася півстоліття на договорі й балансі між Києвом і племінними союзами. Попри те, що це мусило статися рано чи пізно, лише вбивство Ігоря призвело до того, що Київ у відповідь почи­нає ліквідовувати, очевидно, досить широку перед тим авто­номію своїх «пактіотів» і включати їхні землі до складу безпосередньо підвладної руським князям території. Київська держава вперше за свою історію набуває свого територіаль­ного змісту»^[110]. Суверенне право Києва на володарювання у підвладних землях задекларовано у літописній статті 947 р.:

«Иде Вольга Новугороду, и устави по Мьстѣ повосты и дани и по Лузѣ оброки и дани; и ловища ега суть по всей земли, знамдньга и места и повосты, и сани ее стоять въ Плесковѣ и до сего дне, и по Днѣпру перевѣсища и по Деснѣ, и есть село ее Шльжичи и доселе»^[111].

Згадувані літописцем Ольжині сани, що буцім-то ще на по­чатку ХІІ ст. «стояли» у Пскові виступають у літописному тексті, на мій погляд, лише знаковою фігурою - сакральним знаряддям, за допомогою якого окреслювався маршрут київської княгині. Натомість інформація нашого книжника про встановлені нею «знамянья, места и повосты, становища и ловища» викликає більшу довіру. В умовах відсутності роз­винутої писемності неминуче поставала потреба у signum me- morie для публічної, на довгі часи, фіксації граничних меж князівського господарства. Для їх означення, гадаю, й засто­совувалися згадані у контексті літописної оповіді 947 р. зна- мянья. Вирізьблені на віковічних деревах^[112] та великих ка­міннях, ці зримі символи великокнязівської влади маркували межі її поширення. Від середини Х ст. «погост» виступає у писемних джерелах для означення адміністративного центру території, з якої стягувалися податки (данина)^[113]. Ранні дав­ньоруські погости були, як засвідчують археологічні матеріали, також і «гостьбою» — місцем торгівлі і обміну. Поселення Х ст. з подібними функціями виявлені археоло­гічними дослідженнями вздовж водних шляхів Східної Єв­ропи (Гньоздово, Тімерево, Шестовиця).

Впроваджений Ольгою порядок збирання данини, ство­рення нею безпосередньо пов’язаних з київським державо­творчим осередком адміністративно-фінансових і судових осередків на місцях - погостів, виділення доменіальних кня­зівських володінь було, як уявляється, закріплено законодав­чими нормами прецедентного права. Однак, говорячи про соціальну сутність реформи княгині Ольги неправомірно, на мій погляд, наділяти ці перетворення нехай і зародковими ри­сами, притаманними природі феодального ладу. Адже як і в інших частинах середньовічної Європи на Русі у той час ще була відсутня крупно-вотчинна структура сільського госпо­дарства. Знищення воєнно-політичної організації «племен» і пов’язаних з ними інститутів язичницького культу, покла­дення основної ваги воїнської повинності на тих, хто виді­лявся заможністю і кращим озброєнням та відсторонення решти вільних одноплемінників від воєнного прошарку да­вало можливість лишень бо обкласти останніх даниною і по­датками на користь держави. Так більшість сільського населення перетворювалось на селянство. Але заміри влади посягнути на їхню особисту свободу і спадкові права на землю ще довго залишались неможливими^[114].

Наступним кроком на шляху ліквідації автономії східно­слов’янських княжінь і закріплення їх за династією Рюрико- вичів стала заміна місцевих племінних правителів київськими урядовцями. У 969 р. київський князь Святослав Ігоревич уперше в політичній практиці Київської Русі при­значає своїх намісників до головніших давньоруських міст для управління над прилеглими до них землями. Ними стали його сини. Молодший Володимир відправився разом зі своїм опікуном Добринею на Новгородське княжіння, Олег отри­мав Древлянську землю, а старший Ярополк залишився кня­зювати у Києві. Цей прецедент слід потрактовувати не як розподіл чи виділ синам частини володінь, а лише як зосе­редження системи володіння землями в руках князівської сім’ї^[115]. Ця система державного управління ґрунтувалася на уявленнях про те, що «влада належить роду, а не особі, і тільки вождь, приймаючи її від старших, може від імені всіх розпоряджатися нею так як треба. Влада — це сила роду, який час від часу наділяє нею одного із його членів. Таку владу держать різні представники роду, і слово держава в такому вживанні означає просте держання влади»^[116].Отже влада на Русі в цей час набуває ознак корпоративності.

Започаткована Святославом практика посадовлення вели­кокнязівських намісників відповідала потребам об’єднавчої політики київського правлячого дому, сприяла інтеграції слу­жилої і місцевої знаті, формуванню єдиної політичної системи і єдиної державної влади. Втім, політичні зв’язки між синами київського князя не були ще достатньо урівноважені нормами встановленого, освяченого традицією права. Ось чому не­вдовзі після трагічної загибелі Святослава Ігоревича на Дні­провських порогах 972 р. між ними зав’язалися міжусобні чвари. За намовою воєводи Свенельда київський князь рушив війною на свого брата Олега Древлянського. Спонукальним мотивом для прийняття такого рішення була, очевидно, не тільки і не стільки помста за вбивство Свенельдового сина, скільки відмова Олега визнати після смерті батька політичну залежність від старшого брата. В результаті збройного кон­флікту древлянський князь наклав головою, а Володимир, по­боюючись подібної участі подався з Новгорода за море до варягів. Скориставшись нагодою Ярополк, не вагаючись, «по­садники свога посади в Новѣгордѣ- и бѣ володѣга единъ в Руси»^[117]. Причини цієї колізії, як і наступних міжкнязівських усобиць на Русі криються у невиразності правового поля у межах якого визначалися політичні стосунки між старшими і молодшими членами династії Рюриковичів. «Старе сімейне право ґрунтувалося на нероздільності проживання і володіння. З розподілом руйнувався сімейний союз, і звичні поняття не знали переваг і прав старшого брата над іншими. Ці поняття, що були панівними у міжкнязівських відносинах, входили в гостре протиріччя з політичною тенденцією київських князів міцно підкорити Києву підвладні області. І перший, що вип­ливав із обставин, вихід із дилеми — прагнення об’єднати в руках київського князя всі володіння батька, бути «владея, еди­ному в Руси»^[118]. Цим правом і скористався Ярополк. Однак, ще не закорінене у політичній практиці і правових звичаях його єдиновладдя було хистким і не тривалим.