Уявлення про Київ — богохранимый град, найголовніше місто («старейшинствующий во градех») православних слов'ян — зберігалися у політичній культурі та ідеології Східної Європи і в епоху державної деструкції Київської Русі.
«И кто убо не возлюбить Киевъскаго княжения, — зауважував середньовічний книжник — понеже вся честь, слава, и величество, и глава всем землям Русскиим Киев, и от всех далних многих царств стицахуся всякий чело- веци и купци, и всяких благих от всех стран бываше в нем»[418].
У найвіддаленіших центрах цієї величезної за розмірами «клаптяної» імперії Рюриковичів віддавна сильними були бажання тамтешньої церковної і політичної еліти долучитися до слави і блиску Києва — Нового Єрусалима, аби, сказати б, зігрітися у блиску випромінюваного ним божественного світла й, у такий спосіб, самоствердитися. Сакральний зв'язок окремих регіонів Русі з Києвом стає особливо відчутним з настанням епохи удільної роздробленості. Цей зв'язок учувається у суспільній свідомості, предусім князівської верстви. Так, намагаючись запровадити новий порядок успадкування уділів окремими князівськими кланами, Святополк Ізяславич та Володимир Всеволодович Мономах у 1096 р.
«посласта къ Олгови (князю чернігівському — В. Р.), глаголюща сице: "Поиди Кыеву, да порядъ положимъ о Русьст—й земли пред епископы, и пред игумены, и пред мужи отець наших, и пред людми градьскыми, да быхом оборонили Русьскую землю от поганых"»[419].
Олег, не прислухавшись до цього заклику, зачинився в Чернігові. Тоді Святополк і Володимир виступили у похід проти нього й змусили того шукати прихистку у Стародубі. Замирившись зрештою з Олегом, вони звеліли тому:
«Иди к брату своєму Давыдови, и прид—та Киеву на столъ отець наших и д—д наших, яко то есть стар—йший град въ земли во всей, Кыев; ту достойно снятися и порядъ положити»[420].
Матеріальним втіленням сакрального зв'язку окремих князівських кланів й репрезентованих ними регіонів Русі з Києвом було стремління утримати за собою бодай дещицю доменіальних володінь — «причастя» у Київській землі.
Ці острівці були матеріальним і духовним опертям — pied-a- terre для тієї чи іншої князівської династії, які використовувались як трамплін на шляху до омріяного Києва. Драматизм цієї боротьби за золотокутий київський стіл образно переповідає «Слово про Ігорів похід», згадуючи пожадання Всеслава Полоцького торкнутися списом київського трону: «клюками подпръся о кони и скочи къ граду Кыеву и дотчеся стружі.'емъ злата стола кіевскаго».1195 р. київський князь Рюрик Ростиславич зі сватом своїм Всеволодом і братом Давидом,
«послаша мужи своя ко Ярославу и ко всим Ольговичем, рекше ему: "целуй к нам крест со всею своею братьею, како вы не искати отцины нашея, Кыева и Смоленьська, под нами и под нашими детьми и подо всим нашимъ Во- лодимеримъ племенемь: како нас разд—лил д—д наш Ярослав по Дън—пр, а Кыев вы не надоб—"». На що останні відповіли: «мы есмы не Угре, ни Ляхове, но единого д—да есмы внуци; при вашемъ живот— не ищемъ его, ажь по вас, кому Бог дасть»[421].
Русь-Київщина виокремлюється в об'єкт колективного сюзеренітету Рюриковичів, які шукали в ній причастя.
Своїм почесним християнським обов'язком князі вважали опіку над київськими храмами та монастирями. Нерідко вони надавали їм чималі статки. Наслідуючи приклад Володимира Великого, волинський князь Ярополк Ізяславич (1078-1086 pp.) «десятину дая свят—й Богородици от всего своего им—нья по вся л—та»[422].
Династичними гніздами-резиденціями окремих князівських кланів у самому місті слугували приватні «двори» та засновані ними монастирі. Наприклад, Всеволод Ярославич, будучи переяславським князем, звів на Видубичах «Красний двір». А 1147 р. на північній околиці Києва, в Дорогожичах, чернігівський князь Всеволод Ольгович заснував Кирилівську церкву з монастирем, який служив усипальницею для княжої родини. Так, Святослав Всеволодович, відчуваючи наближення смерті,
«веля ся постричи в черньци, и посла по свата по Рюрика; и преставися м—сяца иуля (1194 р. — В. Р.), и поло- жиша и во свят—м Кюрил—, во отн— ему монастыр—»[423].
Закладена Мстиславом Володимировичем у 1129 р. й збудована до 1133 р.[424] церква св. Федора й однойменний «отчий» йому монастир при ній упродовж всього XII ст. слугував фамільною усипальницею Мстиславичів, де ховали представників цієї князівської гілки.
Ідеологічні цінності середньовічної Русі асоціювались предусім зі святинями Києва — Другого Єрусалима — його храмами, монастирями, мощами святих та іншими християнськими реліквіями. Для правителів земель Русі, що виокремлювалися в осібні князівства/королівства, вони були легітимними символами влади, об'єктом глибокої поваги і заздрощів. Ось чому з-перед середини XI ст. у Новгороді та Полоцьку з'являються величні храми святої Софії, що були своєрідною реплікою Софії Київської.
ІІІ.1. Новгородська версія сакральної столиці
Особлива роль Києва і Новгорода в історії та культурі східного слов'янства не потребує спеціальної презентації. Вони обидва, без перебільшення, були визначними центрами давньоруської державності й обидва ж стали символом початку «общерусскої» історії і, водночас, її відповідних національних (російської та української) версій.
Уявлення про «столичність» Києва і Новгорода були закладені ще в недатованій частині «Повісті временних літ». Оповідаючи про розселення слов'ян на широких просторах Східної Європи, літописець вигідно вирізняє ільменських словен і дніпровських полян. Саме на їхніх землях вперше виникають міста — осередки майбутньої державності: «Сло- в—ни же с—доша около езера Илмеря, и прозвашася своимъ имянемъ, и сдѣлаша градъ и нарекоша и Новъгородъ»[425]. В тім-то часі й поляни — «мужи мудри и смыслени» і собі «створиша градъ... и нарекоша имя ему Киевъ»[426] [427]. Літописні повідомлення про виникнення першоміст в різних частинах східнослов'янського світу — Новгорода на півночі і Києва на півдні, розірвані описом великого шляху по Дніпру «із Варяг в Греки» (радше «із Грек у Варяги»). Цей опис доповнено легендарним переказом про подорож Дніпром апостола Андрія й, зокрема, відвідини ним гір київських та того місця в землі приільменських словен, «идеже нынѣ Новгородъ». «с момента своего появления в тексте "Повести временных лет" путь "из варяг в греки" стал играть... важную роль в историографии, став основой идеи "единой Руси", на самом деле развивавшейся на протяжении PX-XI вв. в пределах двух независимых и, по-видимому, мало сообщавшихся друг с другом центров — Киева на юге и Новгорода на севере». Ідея поділу східного слов'янства на дві «половини», щоправда у досить своєрідній формі, вперше була сформульована давньоруським книжником у літописній статті 859 p.: «Въ лѣто 6367. Имаху дань варязи изъ заморья на чюди и на словѣнех, на мери и на всѣхъ, кривичѣхъ. А козари имаху на полянѣх, и на сѣверѣх, и на вятичѣхъ, имаху по бѣлѣ и вѣверицѣ от дыма»[428]. Більшість дослідників, реконструюючи у відповідності з по- дієвою канвою літописної нарації перебіг державотворчих процесів у Східній Європі визнають достеменним існування у ІХ ст. ранньодержавних утворень, що виникають навколо Новгорода і Києва у межах окреслених ареалів «варяжської» і «хозарської» данини. Точкою ж відліку історії відносно єдиної Давньоруської держави вважається 882 р. (чи близько цього). Тоді, як сповіщає «Повість временних літ», з Новгородської Півночі «Поиде Олегъ, поимъ воя многи, варяги, чюдь, словѣни, мерю, весь, кривичи, и приде къ Смоленску съ кривичи, и прия градъ, и посади мужь свои, оттуда поиде внизъ, и взя Любець, и посади мужь свои. И придоста къ горамъ хъ киевьским». Усунувши від влади місцевих правителів — Аскольда і Діра, «...сѣде Олегъ княжа в Киевѣ, и рече Олегъ: "Се буди мати градомъ русьским"»[429]. «видно как будто намерение оправить Олега, дать северным князьям Рюрикового рода право на владение Киевом, где сели мужи Рюрика, не князья, не имевшие права владеть городом независимо. Олег представлен не завоевателем, но только князем, восстанавливающим свое право, право своего рода, нарушенное дерзкими дружинниками[430]. Залишаючи осторонь питання про причини походу Олега, слід, насамперед, рішуче відмовитися від спроби трактувати його як акт об'єднання Русі в одне державне тіло з цент- ром/головою у Києві. Такий, покритий хрестоматійним глянцем, погляд є спрощеним і неприйнятним хоча б тому, що в його основу покладені ідеї, сформовані літописцями кінця XI — початку XII ст. Такий погляд гранично чітко свого часу обґрунтував Д. С. Лихачов: «Олег признается здесь (у літописі — В. Р.) русским князем только с того времени, когда он сел в Киеве. Следовательно, власть киевского князя отчетливо осознается как общерусская: пока Олег княжил в Новгороде, он был только местным князем»[431]. Уявлення про поділ Русі на Новгородську і Київську «половини» були сформовані літописцями кінця XI — початку XII ст. Свого часу ще О. О. Шахматов було встановив, що Початковий літописний звід 1095 p., який передував «Повісті временних літ», відкривався словами: «Временьик, иже нарицаеться Летописание русьскых князь и земля Русьскыя, и како избьра Бог страну нашю на последнее время, и града почаша бывати по местом, преже Новъгородьская волость и по томь Кыевъская (виділено мною — В. Р.), и о статии Кыева, како въмено- вася Кыев»[432]. Процеси формування державності на півночі і на півдні східнослов'янського світу відбувалися асинхронно і нерівномірно. До того ж, не треба перебільшувати ступінь політичної міцності та виразності цих первісних об'єднань. Заброн- зовілій усталеності цієї ідеї в історіографії, очевидно, слід завдячувати Карлу Марксу, який, намагаючись скласти уявлення про історію Східної Європи, залишив наступні нотатки: «860 скандинавские искатели приключений варяги [следовательно, еще при Михаиле III] покорили страну, лежащую между Западной Двиной, Окой и Белым морем, объединившись со славянским и прочим населением, образовали народ руссов; распространились затем вниз по Днепру на юг, откуда стали угрожать Греческой империи и Константинополю. Радянська історіографія, попри ритуальні відхрещування від скільки-небудь помітної ролі варягів у становленні державності на Русі, доводила хронологічну першість княжіння в Новгороді та наступного його перенесення до Києва по «шляху із Варяг в Греки», якому відводилася роль стрижня, вздовж якого й утворилася відносно єдина Давньоруська держава з центром у Києві. Наприклад, Б. Д. Греков наголошував на тому, що «гранью, и весьма существенной, в истории Руси является объединение Новгорода и Киева, т. е. Славии и Ку- явии, в одно большое государство без всякого участия варягов....именно Новгород сумел накопить достаточно сил, чтобы совершить большой поход на юг и занять Киев»1. Останнім часом суттєвої трансформації зазнали наукові уявлення про роль варягів в утворенні Київської держави. Після повного заперечення радянською історіографією їхньої участі у державотворчих процесах на Сході Європи, нині спостерігається цілковита реабілітація ідей норманізму. У багатьох працях проблема утворення Русі розглядається в однобічній залежності від скандинавської активності у Східній Європі. За цією схемою Давньоруська держава починається з ембріонального об'єднання зі столицею в Ладозі й стабілізації політичного простору з центром у Новгороді, звідки об'єднавчі імпульси поширюються на київський південь. За такого підходу вектор поширення варязьких старожитностей у Східній Європі вважається головним аргументом для визначення напряму «пересування» історії держави русів. Однак вся військово-економічна діяльність скандинавів IX-X ст. (прокладення і організація ними торговельних магістралей, заснування поселень протоміського типу і т. п.), «насправді до історії Русі як такої, тобто Київської держави, не мають жодного стосунку. З погляду її наступної історії, більшість феноменів, перед тим детально обстежених і досліджених, доводиться визнавати глухими гілками розвитку»118. Інакше кажучи, необхідно чітко розмежовувати історію скандинавської інфільтрації на терени Східної Європи й власне історію державності на Русі. Адже вектор процесів ендогенного соціального розвитку східного слов'янства пролягав у зворотному, порівняно з поширенням у Східній Європі ва- 17 Греков Б. Д. Киевская Русь. — Гос. изд. политической литературы, 1953. — С. 453. 18 Толочко О. П., Толочко П. П. Київська Русь. — К., 1998. — С. 28. ризьких старожитностей, напрямку[434], тобто з півдня на північ. Очевидно, варто погодитися з думкою М. Ф. Котляра про те, що «суперечки навколо того, звідкіля, з Півночі чи Півдня, "пошла Руская земля", що ведуться останнім часом, можуть бути однозначно вирішені на користь Півдня. Південні руські землі помітно випереджали в розвитку північні. Справа не лише в тому, що в IXст., коли народжується східнослов 'янська державність на Подніпрянщині, Новгорода просто ще не існувало. У племінному княжінні ільменських словен, організуючим і правлячим центром якого в X cm. стало це місто, у попередньому столітті джерелами не відзначено соціально-політичних процесів, які б можна було вважати державотворчими. Принаймні, на цей рахунок відсутні свідчення авторитетних писемних пам'яток. Це можна пояснити, зокрема, тією обставиною, що словени відносно недавно (десь у кінці VII-VIII cm.) прийшли з історичної прабатьківщини »[435]. Положення і висновки, яких дійшов вчений, здається, усувають з порядку денного цю, суто історіографічну, альтернативу, й відкривають перспективу, мовлячи словами М. С. Гру- шевського, «раціонального укладу» ранньої історії Давньоруської держави. Очевидно, слід говорити не про спадковість київської державності від новгородської, а про різні їх типи. Як доводить В. Л. Янін, «Киев изначально развивается как монархия, Новгород оке до конца XV столетия придерживается начал пер- воначальной государственности, возникших еще в докняжеский период. Это вече (народное собрание), посадники, которые продолжают традиции родоплеменных старейшин, тысяцкие (военачальники) и т. д. В итоге в Новгороде сложилась боярская демократия. И только Ивану III, наследнику киевских и владимирских монархических традиций, удалось силой подчинить Новгород Москве и завести здесь "привычные" порядки»2) Ідейне суперництво Новгорода за право бути другою столицею Русі виявлялось також у сакралізації його історії. Невипадково, наприклад, у вміщеному у недатованій частині «Повісті врменних літ» переказі про відвідини апостолом Андрієм гір київських, останній «не вдовольняється» своїм перебуванням на берегах Дніпра. Своєю апостольською ходою він освячує й далекі від стольного Києва землі приільмен- ських слов'ян з центром у Новгороді[436] [437]. Більшість дослідників, відмовляючи книжнику-христия- нину в усвідомленні ним сакрального змісту та символічного значення, що криються у його словах про новгородські лазні, які так здивували апостола, вважають цей фрагмент літописної оповіді київською байкою, у якій висміюються новгородці. Д. С. Лихачев, коментуючи цей сюжет, зауважував, що в його основу було покладено фольклорний переказ, який увібрав в себе народний гумор і місцевий колорит[438]. На думку С. В. Петровського, переказ є південним, не київським, а причорноморським, оскільки тут культ апостола Андрія, оповитий різними розповідями про його «ходіння», був особливо розвинутий[439]. М. М. Мур'янов доводив, що гумор такого роду міг народитися у середовищі самих новгородців, не кажучи про те, що честь апостольського приходу не йде в жодне порівняння з сумнівним приниженням новгородського самолюбства[440]. У новітній історіографії на суттєве ідейне наповнення цієї легенди звернув увагу французький дослідник Владімір Во- дов. Остання, на його думку, встановлювала зв'язок давньоруської церковної організації зі столицями вселенського православ'я і надавала їй апостольського виміру не тільки теологічно, але й історично[441]. До цього слід додати, що у літописному сюжеті про новгородські мийні, які справили не- перевершене враження на апостола Андрія, можливо, криються біблійні алюзії, натяк на чудесне урятування вірних Богові новгородців в огненній печі (Дан. 3:13-19). Аналізуючи архаїчні міфопоетичні уявлення про шлях, пройдений культурним героєм, В. М. Топоров наголошує на тому, що «...проделанный круговой путь имеет целью освоение внутреннего пространства и усвоение его себе через познание его самого и его вещественно-объектной сферы. "Объектная " насыщенность пути, имеющая свое объяснение в глубинах мифопоэтического сознания и обычно выступающая как смысловой центр всей мифологемы пути и композиционная ось соответствующих мифологических текстов...позже становится уже не всегда мотивированным стилистическим приемом в жанре мифологизированных итинерариев»22. Освячення певного простору і його певних місць досягається не тільки самим фактом подорожі, але і розміщенням у зазначених місцях сакральних символів. Саме таке навантаження, гадаю, несе в собі літописна стаття, вміщена в «Повісті временних літ» під 947 р. Розповідаючи про реформаторську діяльність київської княгині Ольги, наш літописець, зокрема, стверджує: «Иде Вольга Новугороду, н устави по Мьстѣ повосты и дани и по Лузѣ оброки и дани; и ловища ея суть по всей земли, знаменья и мѣста и повосты, и сани ее стоять въ Плесковѣ и до сего дне (виділено мною — В. Р.) и по Днѣпру перевѣсища и по Деснѣ, и есть село ее Ольжичи и доселе»[442] [443]. Наведений фрагмент «Повісті временних літ» є, як встановив ще О. О. Шахматов, вставкою упорядника Новгородського літописного зводу. Намагаючись привести у відповідність до усталеної історіографічної традиції, яка вважає Ольгу уродженкою російської Півночі, зокрема Пскова, середньовічний книжник інтерполював відомості Найдавнішого Київського літописного зводу про межі розселення древлян на територію Новгородської землі, частина якої називалася «Де- ревською» або «Деревами», а пізніше — «Деревською п'яти- ною». Відтак, в уявленнях тамтешніх історіографів XVI ст. Деревська/Древлянська земля відповідала Деревській п'яти- ні, яка з півночі і сходу відділялась від Обонезької і Бєжицької п'ятин річкою Мстою, із заходу від Шелонської п'ятини — річкою Ловаттю[444]. Слід наголосити на тому, що північноруські книжники XVI-XVII ст. були вельми послідовними у своїх прагненнях пов'язати, нехай і білими нитками, життя і діяльність рівноапостольної княгині з історичними й, насамперед, топогеографічни- ми реаліями свого краю. Так, навіть стольний град Древлянської землі — літописний Іскоростень, вони ототожнили з Корости- нем селом, що знаходилося на південно-західному березі озера Ільменя поміж Новгородом Великим і Старою Русою. Окреслюючи маршрут княгині Ольги з Деревської землі Мстою до Новгорода, а потім Лугою до гирла Нарови й Наровою до Чудського і Псковського озера, новгородський літописець в такий спосіб хотів освятити ці землі ходою святої й рівноапостольної (від XIII ст.) княгині Ольги й тим самим задекларувати священне право Новгорода на київську ідеологічну спадщину. У цьому контексті, згадувані літописцем Ольжині сани, що буцімто ще на початку XII ст. «стояли» у «пригороді» Новгорода — Пскові виступають у літописному тексті всього лиш знаковою фігурою — сакральним знаряддям, за допомогою якого був уторований шлях київської княгині до Новгородської землі. Київські традиції, наслідувані Новгородом, знайшли свій яскравий вияв у храмобудівництві. Так, закладений там у 1045 р. кам'яний храм св. Софії був зведений, як засвідчують матеріали історико-архітектурних досліджень, за взірцем збудованого Ярославом Софійського собору у Києві[445]. Його будівничий — новгородський князь Володимир Ярославич (1034-1054 pp.) — прагнув тим самим вивищити статус Новгорода до рівня титулярної архієпископії. Цій меті, гадаю, було підпорядковано створення церковного переказу про передачу Ярославом Мудрим в дарунок Новгороду до дня освячення тамтешнього Софійського собору так званих Корсун- ських воріт, роботи візантійських майстрів другої половини VIII — початку IX ст., буцімто вивизених до Києва ще Володимиром Великим[446]. Насправді, ця пізнього походження, некритично засвоєна науковою літературою, легенда, покликана була продемонструвати преміщення києво-візантійської християнської спадщини й легітимізувати, тим самим, право Новгорода на роль другого сакрального центру Русі. У новгородському літописанні тамтешні єпископи від часу першої їх згадки у порічному викладі подій Новгородського першого літопису називаються архієпископами[447]. Однак, як зауважив Я. М. Щапов, «титулатура новгородских иерархов в летописи отражает не реальные их права на титул и его употребление в XII в., а те представления, которые существовали в XIV в. во время редактирования и переписки Синодального списка (соответственно — в XV в. для Комиссионного списка и других) об их ранней титулатуре »[448]. Всупереч усталеній історіографічній традиції, згідно з якою заснування архієпископії у Новгороді відносилось до 1165 p., дослідженнями В. Л. Яніна і Я. М. Щапова обґрунтовано, що появу титула архієпископа новгородського слід відносити до 1110 чи 1120-х pp. і пов'язувати його із діяльністю святителя Іоана Поп'яна[449]. Саме в той період були закладені підвалини республіканського ладу Новгорода і його церковної організації. З настанням епохи удільної роздробленості Новгород, де в Х-ХІ ст. на князівському престолі сидів, як правило, син київського князя, так і не закріпився за певною князівською династією. Новгородське боярство стало справляти визначальний вплив на вибір князів, через що жодній із князівських гілок не вдалося закріпитися в Новгороді[450]. Відтепер новгородський князівській стіл, як і київський, декларувався «ста- рійшим», а сам Новгород — Великим. Так, під 1206 р. літописець вустами князя Всеволода Георгієвича стверджує: «Новъ- городъ Великыи стар—ишинство имать княженью во всеи Русьскои земли»[451]. Претензії Новгорода на рівночестя Києву виявлялися й у амбітних прагненнях тамтешніх князів довести свій прямий генеалогічний зв'язок з першими київськими князями. Наприклад, в Уставі князя Всеволода Мстиславича, складеному наприкінці XIII ст. у колах, близьких до новгородського архієпископа, міститься наступна генеалогічна інтерполяція: «Се аз, князь великыи Всеволод, правнук Игорев и бла- женыя прабабы Олгы, нареченныя в святемь крещении Елена и матере Володимеровы...»[452]. В цей час (від середини XII ст.) Новгород демонструє серйозні претензії на незалежність від Києва і в церковно-політичній сфері. Так, 1156 р. новгородське віче самостійно, без санкції київського митрополита, поставило главою Новгородської єпархії святителя Аркадія: «...собрася всь град людии, извол—ша соб— епископомь поставити мужа свята и Богомъ изъбрана именемь Аркадиа; и шед весь народ, пояша из манастыря святыя Богородиця, и князь Мьстиславъ Юрьевич, и весь крилосъ святыя Соф—я, и вси поповегородст—и, игумены и чернци, и введоша и, и поручивше ему епископью въ двор— святыя Соф—я»[453]. У Києві аж два роки зволікали з утвердженням його в цьому сані. Тільки 10 серпня (13 вересня) 1158 р. Аркадій «поставлен бысть от митрополита Константина»[454]. Претензії Новгорода на роль другої духовної столиці Русі не згасли і після його поразки у політичних змаганнях з Москвою: «Памятники письменности, возникшие там в это время, делают акцент на том, что после Киева Новгород на несколько столетий занял главенствующее место на Руси. Он стал законным преемником Константинополя — Корсуни — Киева без какого-либо посредничества Москвы»[455]. Немеркнуча у віках слава Корсуня як джерела віри та християнських святинь повинна була засвідчити однакову з Києвом спадкоємність Новгорода та його право на роль другої сакральної столиці Русі. Либонь саме тому цілий ряд культових реліквій середньовічного Новгорода дістали назву кор- сунських. Такими є, зокрема, згадувані вже так звані Корсун- ські врата новгородського Софійського собору, Корсунські дзвони «у святого Спаса на Хутыни в монастырѣ» та «святыя иконы чюдотворныя Корсунския, письма Греческих живописцев»[456]. Звістки новгородського літописання 1299 і 1450 pp. про Корсунські врата, очевидно, є пізнішою інтерполяцією. Правдоподібно, першою їх згадкою у джерелах є повідомлення австрійського дипломата Сиґізмунда Герберштейна, який побував у Новгороді в 1517р. Воно ґрунтується на місцевих легендах, що приписують новгородцям семирічну облогу Корсуня і вивизення з упокореного ними міста мідних воріт та великого дзвону[457]. Насправді, «Корсунські врата» були виготовлені у другій половині 1153 — на початку 1154 р. на замовлення маґдебурзького єпископа Фрідріха фон Веттіна і призначалися для щойно збудованого кафедрального собору Успіння Пріснодіви Марії у Плоцьку. У Новгороді вони з'явилися тільки близько 1453-1456 pp.[458] Ідея, що обґрунтовує право Новгорода на частину «корсун- ських трофеїв», ґрунтується на повідомленні сумнівного за своїм походженням так званого Йоакимівського літопису «Истории Российской» В. М. Татіщева про поставлення князем Володимиром першим новгородським єпископом Йоаки- ма (Якима) Корсунянина[459]. Цьому святителю, який буцімто обіймав новгородську кафедру з 989 по 1030 pp., у науковій літературі нерідко приписується вагомий внесок у справу християнізації Новгорода. Відповідно і поява у місті «корсун- ських святинь» пов'язувалась з діяльністю Якима[460]. Однак з огляду на сучасний стан джерелознавчих досліджень таті- щевських відомостей про Русь[461] [462], новгородський єпископ Яким Корсунянин направду «...представляется фигурой полулегендарной. В перечень месточтимых святых его имя было включено только в 1439 году при архиепископе Евфимии II, который был ярким выразителем позиций новгородского боярства, сторонником антимосковской политики. Евфимий сыграл важнейшую роль в прославлении и возвышении Новгорода. При нем велось широкое церковное строительство, создавались летописные своды, в Софийском соборе осуществлялись перезахоронения останков ''преждеотошедших епископов", сопровождавшиеся установлением их почитания. Причем, на первый план выходили предания глубокой старины, как крещение новгородцев вслед за киевлянами Иоакимом Корсу- нянином»41. Принципу звеличення Євфимієм Новгорода, як давнього сакрального осередку Русі, відповідало установлення ним у 1439 р. місцевого пошанування князя Володимира Ярославича, його матері княгині Анни та цілого ряду новгородських святителів. При цьому, за спостереженнями О. С. Хорошева, «в списке новгородских владык, удостоенных Евфимием титула святых, просматривается характерная политическая направленность: архипастыри политики сближения новгородского боярства с северо-восточными князьями не отвечали сепаратистским устремлениям софийской кафедры в середине XV в. и не были включены в новгородские святцы»[463]. Завоювання Новгорода Москвою актуалізують тему зближення цього «богоспасаемого», «преименитого и славного»[464] града-царства з Єрусалимом. За спостереженнями М. Б. Плю- ханової, у другій половині XV ст. Новгород осмислював свою долю як долю старозаповітного Єрусалима: «Интенсивность ветхозаветных аналогий, характерных для Новгорода второй половины XV в., может быть связана не только с историческими конкретными обстоятельствами — падением Царьграда и собственной несчастной участью — но и с общим усилением в Новгороде влияния Нового Завета... определение судьбы Новгорода как судьбы Иерусалима были вызваны повышением влияния Ветхого Завета, особенно его эсхатологии, в Новгороде, а затем по всей России и в связи с конкретными событиями, и в связи с общим тогда для Европы ожиданием гибели мира. Новгород стал форпостом при перемещении на Русскую землю ожиданий конца света и связанных с ним идей. В Новгороде прежде всего проявилось, а позже стало определяющим для исторической мысли Московского царства, чрезвычайное внимание к образам гибнущего града-царства»[465].