Цикл Гельґі

Приступаючи близько десяти років тому до аналізу еддичних пісень як історичних джерел, я спершу дотримувався традиційної методики німецьких філологів, однак швидко зрозумів, що для вирішення такої задачі вона непридатна.

зроблено спробу дешифрувати деякі едцичні міфи й окремі переходи від міфу до епіки (історії), а також від епіки до міфу.

У трьох героїчних піснях «Поетичної Едди» — «Першій Пісні про Гельґі Вбивцю Гундінґа» (ППГ), «Другій Пісні про Гельґі Вбивцю Гундінґа» (ДПГ), «Пісні про Гельґі сина Гйорварда» (ПГГ)¹, датованих XI і XII ст. і складених під впливом поезії скальдів, зображено героя на ім’я Гельґі. У двох із них (ППГ та ДПГ) — це Гельґі Гундінґсбані («Вбивця Гундінґа»), син Сіґмунда/Сіґемунда; у третій пісні (ПГГ) — це Гельґі, син Гйорварда. Укладач циклу не ідентифікує обох Гельґі (так само, як і їхніх коханих дружин). І все ж, мабуть, вони були інкарнацією одного героя; Гельґі Гундінґсбані (та його дружина Сіґрун) уособлювали Гельґі Гйорвардсона (та його дружину Сваву). Існувало й третє уособлення — Гельґі Гаддінґ’яскаді (та його дружини Кара, дочки Гальвдана), однак ця частина циклу не збереглася.

Багато вчених намагалися розкрити структуру й значення цього незвичайного циклу пісень. Найбільш перспективною і досить переконливою виглядала теорія, запропонована в 1952 році Otto Гьофлером². Вихідною точкою для гіпотез став уривок з твору Таціта «Германія» (розд. 39), де йшлося про священний звичай семно- нів — «найстарішого і найзнатнішого [племені] свебів», що давав змогу об’єднати всі membra disiecta* циклу Гельґі.

Не торкаючись самої міфологеми, Ян де Фріс зазначив, що гіпотеза Гьофлера вимагає обережного підходу. Погоджуючись загалом з тезою про свебський міф, він указав, що принаймні в наявних піснях про Гельґі присутні й елементи інших міфів. На його думку, давня свебська культова легенда була покладена в основу данських героїчних пісень, імовірно, при дворі Свейна Ульвссона (1047—1076). Пізніше, в XII ст., легенда поширилася й на двір норвезьких королів. Тут, догоджаючи усталеним смакам, автор мусив увести до пісні вікінґівські елементи й скальдичні форми. Зрештою, зазнавши (знову-таки через Данію) впливів Германських Spielmannsdichtung, цикл Гельґі досяг Ісландії, де був записаний на пергаменті³.

Я поділяю висновки Яна де Фріса щодо комплексного характеру циклу Гельґі, а тому обмежуюся лише одним аспектом данської стадії циклу. Також я повністю згоден з Яном де Фрісом у тому, що Гельґі з «Едди», так само як Гуннар та Атлі, не мають конкретних історичних прототипів. Але слід при цьому визнати перетворення міфу на епіку, коли до міфу залучаються підходящі історичні події.

Серед давньоскандинавських правителів ім’я Гельґі як konungs- nafiι, тобто «королівський титул», зустрічається вкрай рідко.

Від 870 року між Рейном і Луарою діяв третій великий скандинавський (переважно данський) флот — micel here, що становив реальну загрозу для імперії Каролінґів. Наприкінці жовтня 891 року той флот було розбито й винищено Арнульвом, королем Східної Франки', на річці Діле біля Лувейна. Тисячі скандинавів наклали головами (історик Адам Бременський називає кількість загиблих у 100 000 чоловік, що є типовим для середньовічних хроністів перебільшенням). Забиті були і обидва данських королі — Сіґафрід та Ґотафрід⁵. Коли Адам Бременський, приблизно через 170 років, попросив данського короля Свейна Ульвссона (1047— 1076) розповісти йому про останніх данських королів, то почув таку оцінку подій після 891 року: «Після розгрому скандинавів мене вчили, що [Данією] правив Гейліґо (Гельґі) — людина, котру всі любили за справедливість та святість. (Post-cladem, inquit, Nortmannicam Heiligonem regnasse comperi, virum populis amabilem propter iusticiam et Sanctitatem suam). Його заступив Олав (Olafr), котрий, прийшовши із Швеції, силоміць зброєю підкорив Данське королівство. В нього було багато синів, з них Хноб (Ґнупа) та Гурд (Ґюрд) правили державою після батькової смерті»*.

Цікаво, що король Свейн (або усна традиція, яку він уособлював) не пов’язував короля на ім’я Гельґі із здійсненими ним подвигами, тільки з характерною поведінкою — справедливістю та святістю (iustitia, sanctitas). Мабуть, у тій трагічній атмосфері після без­прецедентної поразки, що її відчули дани, зазнавши нечуваного розгрому від християнського війська, постала нагальна потреба піднести кращі язичницькі традиції, щоб зберегти землю та королівство. Тому останнього з живих членів королівської династії обрали на служіння як helgi.

Данська традиція зберегла кілька списків стародавніх данських королів, донесених усно. З тих списків видно, що туди внесено штучний порядок, особливо щодо наступництва в деяких гене­алогічних групах. Однак загалом факти традиції збережені принаймні з IX ст., що підтверджується іншими джерелами. В цих списках немає жодного короля на ім’я Гельґі. Відповідна династична група розпочинається від Еріка Унґі/Барна («юного»=Горіка II, 854— 873); його наступниками були Сювард, син Раґнара Шкіряні Штани і/або ще дві династичні гілки. До першої входили Олаф із Швеції та його небіж Ґерат/Ґюрт/Ґиорт, до другої — Фроді Переможець Англів та його син Ґорм Англійський. Між ними з’являється син Еріка Унґі, Лота Кнут — прародитель данських королів X ст. (Ґорма, Гаральда, Свейна, Кнута Великого)⁷. Олаф із Швеції іден­тифікується із шведським Олавом, якого згадує король Свейн Ульвссон.

В іншому місці цього твору Фроді Переможця Англів (victor Angliae) ідентифіковано з історичним завойовником Нортумбрії та Східної Англії (в 865—869 рр.) Гальвданом, сином вікінґа Раґнара Шкіряні Штани (пом. 873 р.). Ґустав Шторм визначив, що Ґорм Старий з’являється в англосаксонських джерелах під ім’ям Ґодру- ма І/Ательстана (пом. 894 р.)⁸. Таким чином, Лота Кнут, син Еріка Унґі, лишився єдиним членом династії, кого могли обрати розбиті в 891 р. дани як helgi.

Ерік Унґі був єдиним сином короля Еріка І (Горіка І, 813—854). Епітет унґі/барн/«юний» вказує, що він посів трон 854 року (після насильної смерті батька) неповнолітнім, тобто не досягнувши дванадцятирічного віку. Отже, він народився між 844-м і 854 рр. Дату народження його сина Лота Кнута можна визначити між 864-м та 874 рр., найвірогідніше — 870 р. 891-го року, на час данської поразки, йому було близько двадцяти років. За шведської агресії, бл. 900 року, він напевно був чоловіком у розквіті сил, себто мав за тридцять.

Ні король Свейн, ані жодне інше джерело не вказують, що син Еріка Унґі був убитий шведським королем Олавом. Тобто можна припустити, що Лота Кнут, котрий десять років прослужив у Данії як helgi, мусив потім полишити країну, щоб пошукати щастя деінде. Можливість зажити слави західним вікінгом зникла після битви на річці Діле (891 р.). Однак на початку X ст. з’явилася нагода розпочати походи східних вікінгів. Кому ж іще, як не нащадку вікінгів, котрі з середини IX ст. й до 891 року панували на всіх західних морях, включаючи й Середземне, було очолити прокладання шляху «із варяг у греки»?

Дійсно, під 907 роком у давньоруському літописі вже йдеться про договір між візантійськими імператорами й руським конунґом вікінгів на ім’я Олег, що було слов’янізованою формою давньо- скандинавського helgi. Якщо Олег і данський Лота Кнут були однією і тією самою особою, то на той час йому мало виповнитися не більше тридцяти семи років.