Троїста система давньотюркської міфології

1

Для вивчення давньотюркської ідеології, так само як і її суспільної й духовної системи, за locus classicus* служить пам’ятний запис на честь князя Кюль Тіґіна тюркськими рунами в Монголії 732 р.

класичний текст (лат.).

Розглянемо цей фрагмент за схемою Дюмезіля, доповнюючи текст, у разі необхідності, фактами з інших фрагментів того самого джерела чи споріднених давньотюркських написів VIII ст. У такий спосіб аналіз спиратиметься виключно на оригінальні дані й тексти, вільні від впливу будь-якої «вищої» світової релігії.

Фрагмент, що ми його розглядаємо, знайомить нас із троїстою концепцією простору та її троїстим загальним зображенням: простір угорі (Hza) представлений блакитним небом; простір унизу (кок tdτ∖ri) представлений темно-коричневою землею; і простір «поміж» (порівняй із давньоскандинавським mi?-gar?r — «середнім градом») представлений людськими синами, тобто людськими істотами.

Це також являє собою троїсту концепцію часу: історія стародавніх тюрків від заснування їхньої імперії 550 р. н. е. до 681 р., проміжок у 130 років, поділений на три періоди: правління двох співзасновників, покоління молодших братів і покоління синів співзасновників.

У цьому давньотюркському міфі про створення світу творець залишається невідомим, через те й уживається пасивний стан. Невідомий творець і давньоскандинавській міфології⁷⁵.

Так само, як Готи, франки чи сакси, тюрки спершу були не союзом племен, а новим угрупованням типу Mannerbiinde, загоном пов’язаних клятвою воїнів, очолюваних королем-воїном (qaγan∕ каганом).

На полі бою ці тюркські воїни відзначалися неабиякою мужністю і витривалістю. їхнім верховним заступником був бог на ім’я Тюрк Тенґрісі чи просто Тенґрі. Відразу спадає на думку Германська паралель: верховне божество саксів (племінна назва «сакс» є епітетом, що означає «короткий меч») мало ім’я Saxnot (давньоангл. Seaxneat), яке означало «брат меча» чи «друг саксів» ((bilig bir-_t «дати мудрість») і силою (кйё bir-_t «дати силу»). Хто порушував заповіді Тюрк Тенґрі, був ним покараний смертю (olt- «казати убити»).

Згідно з Дюмезілем, суттєвою ознакою поняття верховної влади було роздвоєння першої функції. В цій системі Мітра дістав співправителя в особі Варуни. Такий співправитель називався давньотюркською Od Tdτ∖ri, або Бог Часу (Od давньотюркською «час») і був, вочевидь, найверховнішим правителем, який відповідав за дотримання космічного ладу, а отже, не мав безпосереднього зв’язку з тюркським імператором. Od Tdx∖ri згадується в королівських записах лише одного разу, в запису Кюль Тіґіна від 732 р. н. е.:

несамовитий, безстрашний і невразливий давньоскандинавський воїн.

Термін taι∣ri, «бог» має обмежене вживання лише для обожнення першої функції. Тільки od і Тюрк мали право називатися тенґрі. Божества другої та третьої функцій ніколи не носили цього імені. Імператорський титул qaγan відповідає вживанню терміна «тенґрі» («бог найвищого класу»).

Розділення першої функції було основним принципом давньотюркської політичної структури. Подвійний тенґризм на надприродному рівні мав свій аналог на землі. Справжнє подвійне королівство («Doppel-Konigtum»), відмінне від інституції мажордомства, було однією з визначальних ознак давньо- тюркської конституційної історії, принаймні до 1212 р.

Два засновники давньотюркської імперії, які спільно правили тюрками, добре відомі за китайськими, візантійськими та ісламськими джерелами. Це Бумен Каган (545—552) та Істемі Каган (545—575). У кожного з двох каганів було по парі прямих спадкоємців, що носили титули yabyu і sad. Отож, було відповідно по два уаЬуи («лівий» yabyu і «правий» yabyu) і по два Sad, лівому й правому, в тюркській корпорації правителів. А всіх разом їх було шестеро — в цьому видно як троїсту систему, так водночас і принцип дихотомії (біфуркації).

Цікавий феномен подвійного царства можна розглянути на прикладі держави Караханідів у Туркестанах (840—1212), які себе вважали наступниками династії стародавніх тюрків. Назви двох тварин — arslan «лева» і Ьиуга «верблюда», з епітетом qara «великий» — були використані для означення двох половин розгалуженого володарства. Перша пара прямих спадкоємців носили титул Uig «король», друга — tigin «князь».

Всю корпорацію Караханідів складали:⁸⁴

Арслан Кара Каган Буґра Кара Каган

Арслан Іліґ Буґра Іліґ

Арслан Тіґін Буґра Тіґін

Розгалужена і троїста система відбивалася і на уявленні про належне функціонування держави, що процвітала лише тоді, коли дотримувалася U («імперської організації») та torii («закону»). Представники соціальних і політичних структур мусили бути bilga («розумними») й аїр («мужніми»). Щойно правителі та їхні чиновники ставали bilsgsiz «нерозумними» й yablaq «боязкими», гармонія порушувалась. Держава оберталася на tUzssz «негармонійну» і прирікалася на загибель.

Другу функцію Дюмезіля — фізичний захист суспільства — представляло божество на ім’я Arklsg. Тюркське слово агк означає «сила», «могутъ», «звитяга на полі битви», «влада», а суфікс /Hg/ значить «посідає, володіє».

В імперських написах особа Еркліґа перебуває в тіні Тенґрі; у двох випадках його згадано разом і лише після Тенґрі.

Так само, як у Скандинавії, королівські бічні сини були основним джерелом для військових керівників, королів-воїнів. У давньотюркській мові існував спеціальний термін для такого королівського нешлюбного сина — inal!anal>yinal (>niyal); загальне ж означення («колективна форма») цієї інституції було inal-gii. Перший запис із Алтина Кьоля (поблизу річки Абакан у Сибіру) містить такий фрагмент:⁸⁶

За своїми обов’язками, як представник класу воїнів, Еркліґ, тюркський образ Індри/Тора, тримав королівських нешлюбних синів під своїм особливим наглядом.

На початку нашого століття сер Аурел Стейн відшукав у рукописних архівах у залах Тисячі Будд біля Тун-гуанґа краси­вий манускрипт, написаний давньотюркськими рунами десь у VIII ст. Назва Irq bitig («Книга ворожінь») і зміст засвідчили, що це був своєрідний підручник з тлумачення різноманітних комбінацій після трьох кидків гральної кості — таке собі передбачення долі, що до нього зверталися тюркські воїни у своїх позиціях на прикордонній службі в Китаї, аби згайнувати час. Знаменно, що головним божеством цих найманців був Еркліґ, як те доводить 12-те ворожіння:⁸⁷

Особливістю третьої функції, за Дюмезілем, є присутність Божественних Близнят. У давньотюркській міфології цих близнят уособлюють YirIYar «Земля* і Sub «Вода», що мають загальну назву iduq або «божественний», часом із терміном Turk. Часто їх супроводжує, що лише підтверджує систему Дюмезіля, жіноче божество на ім’я Умай, що дослівно означає «плацента»⁸⁸.

Божественні Близнята діють разом з Тюрк Тенґрісі, і означення «Тюрк» часом уживається до них: коли китайці вирішили винищити тюрків, то «Тюрк Тенґрісі (Могутній Тенґрі) і Тюрки Божественні Близнята, Єр та Суб мовили тоді на небесах: «Тюркський народ не загине і [знову] постане як [організований] народ [держава]»⁸⁹.

Божественні Близнята і Тюрк Тенґрісі, як теж харизматичне щастя (qut, «харизма») померлих родичів, могли втручатися в державні справи; вони не схвалили зраду племен Токаз-Оґузів, котрі підкорилися китайцям:

Жіноче божество Умай приєднується до компанії в рунічному написі давньотюркського першого міністра Тоньюкука (пом. після 725 р.) саме напередодні вирішальної битви тюрків з могутнім киргизьким військом коло річки Іртиш (Сибір):⁹⁰

Часом Ip/Єр виступає один як представник третьої функції, скажімо, в написі Сіне Усу 758 року. Посівши трон після смерті свого батька, уйгурський каган Іль-Ітмиш (747—759) зіткнувся з повстанням групи своїх підлеглих (третя функція). У цій складній ситуації:⁹¹

Один фрагмент у написі Кюль Тіґіна (732) свідчить про існування конфлікту (bulyaq) між першою (Тенґрі) та третьою (Єо) функціями:

Стандартне значення дієслова bulya-------- це «порушувати лад».

Воно містить у собі поняття насильницького змішання різних рівнів. Тюркський лінґвіст Магмуд аль-Кашґарі (прибл. 1070) так описує значення дієслова bulya< «коли щось перемішують, щоб заварився і верх, і низ — як то у вівсяній каші тощо»⁹².

Приходимо до висновку: давньотюркський пантеон мав, по суті, ту саму будову, що й реконструйовані Дюмезілем структури для культур ведійських індусів, іранців, стародавніх римлян і стародавніх Германців:⁹³

Глибоке дослідження вимагало б розгляду всієї багатющої тюркської епічної традиції, стародавньої й новітньої, що, зрозуміло, неможливо здійснити в межах цієї праці.

Наріжним каменем теорії Дюмезіля є внутрішній зв’язок між ідеологією та мовою. Відкрита ним троїста система виступає, на його думку, єдино й винятково як індоєвропейська суспільна спадщина. Оскільки тюрки не належать до індо­європейської мовної сім’ї, а представляють одну алтайську мовну сім’ю, то наші висновки суперечать цьому поглядові. Я не маю ні найменшого сумніву в тому, що вироблена Дюмезілем троїста ідеологія насправді існувала, однак, як і кожна ідеологія, була пов’язана не з мовою, а скоріше із соціальною структурою.

Тут я погоджуюсь із Стіґом Вікандером, що троїста ідеологія Дюмезіля виникла в сусі.'.ъстві, ознакою якого 5уло існування військового неземлеробського об’єднання Mannerbimd-iB, загону пов’язаних клятвою молодих воїнів, «очолюваних вождем чи королем, який відрізнявся від інших прошарків суспільства (тобто жерців і землеробів) і відзначався на полі бою неабиякою мужністю і витривалістю»⁹⁴. З погляду Дюмезіля, індоєвро­пейське поняття «загону воїнів», або Mannerbund, згуртованого навколо особи безстрашного керівника (пор. Фінна з його фіаном, Індру з марутами), схоже, було «таємною зброєю, яка полегшила індоєвропейську експансію»⁹⁵.

Степові держави («союзи», «імперії»), відомі з історії прибл. з 900 р. до н. е., були всі створені харизматичними вождями, котрі використовували воєнні союзи (MSnnerbiinde), що завжди виконували функцію племен у їх становленні, для реалізації своїх імперських візій. Не існує істотної різниці між степовими державами й державами морських кочовиків. Держави ві- кінґівських королів (морських кочовиків) різнилися від держав скандинавських королів, співіснуючи, вони дуже рідко збігалися. Зате вони мали багато паралельних структур із кочо­виками.

Соціальна структура та ідеологія складають одне ціле; вони взаємообумовлюються. Але мова — лише засіб для вираження даної ідеології. Вплив ідеології на мову визначається, безперечно, мірою зануреності в словник на рівні термінології чи навіть абстракції. Проте ідеологія не залежить від мовної структури: мова не може змінити сутність ідеології чи її характер. Якщо ми уявимо соціальну структуру у вигляді «А», то мусимо прийняти й існування взаємопов’язаної з нею ідеології «А»; мова ж не висуває таких вимог. Ідеологія А, що відбиває соціальну структуру А, може бути вираженою через мову 1, 2, 3 чи N. Навпаки, мова 1 здатна задовольнити не лише вимоги ідеології А, що випливає із соціальної структури А, але й ідеології Б, породженої соціальною структурою Б, ідеології В, що відбиває соціальну структуру В, і т. д.

У XVIII—XIX ст. побутувала думка, що кочові імперії Середньої Азії та Євразії були продуктом і типовим проявом тюрко-татарського генія. Тепер нам відомо, що скіфи й тохари, представники індоєвропейської мовної сім’ї, були володарями степів задовго до тюрків чи навіть гунів. Лише в IV ст. до н. е. влада в степах перейшла від індоєвропейців до представників алтайської мовної сім’ї. Доказом цієї важливої глобальної події, окрім іншого, служить і політична термінологія. Всі вищі імператорські титули, що їх використовували стародавні тюрки. мають індоєвропейське походження, такі як qayan «імператор», qatun «імператриця», yabyu і Sad — титули для заступників короля. До цих запозичень належить також дуже важлива ідея і слово qut «імператорська харизма».

У до-зороастрійському Ірані жерці й воїни пили зброджений сік гаоми під час релігійного ритуалу, відчуваючи смак безсмертя завдяки сп’янінню, викликаному цим священним напоєм. Скіфи не лише практикували такі узливання, а й обезсмертили цю традицію в практиці поховань з кам’яними нагробками, статуями померлих родичів, що тримають келихи для гаоми. Ці нагробки стали типові для євразійського степу. Названі пізніше слов’яна­ми «кам’яними бабами», вони з’явилися вперше у VIII ст. до н. е. і продовжували з’являтися до IV ст. н. е. (протягом скіфського, сарматського і аланського періодів). Потім традиція перервалася на два століття, однак у VI ст. була відновлена стародавніми тюрками, котрі — згідно з китайськими джерелами — називали себе спадкоємцями скіфів. Етнонім sak- {потребувалася належна ідеологія, і хозарські тюрки, що їх вони зустріли під час торговельних походів, виявилися здатними — як спадкоємці степової імперії — надати їм цей необхідний духовний товар.