Реформа Одіном футарка

Фахівці з давньогерманської рунології зіштовхуються з проблемою пояснення аномалії в рунічній системі: близько 800 року кількість знаків у Скандинавії було зменшено з двадцяти чотирьох до шістнадцяти⁹⁷.

Щоб пояснити це зменшення, спершу треба уявити, як редукована система змогла витримати новий тягар — зрозуміло, що окремі знаки мусили представляти кілька фонем. Можна встановити чотири типи перенесення навантаження¹⁰¹: одна вокальна руна представляла тепер дві фонеми — руна «а» представляла фонему /а/ і фонему /?/, байдуже переднього чи заднього ряду. Одна приголосна руна представляла дві фонеми, дзвінку й глуху, тобто відмінна ознака дзвінкості була стерта: руна «Ь» представляла фонеми /р/ і ∕b∕; руна «t» представляла фонеми ∕t∕ і ∕d∕; руна «?» представляла фонеми /?/ і ∕δ∕. Одна приголосна руна представляла три фонеми - дзвінку, глуху і носову: руна «Ь представляла фонеми ∕k∕, ∕g/ і /Ij/. Одна голосна руна представляла одну приголосну (проміжну) і дві голосні фонеми: руна «і» представляла проміжну ∕j∕ і голосні фонеми /і/ та /е/, а також (частково) — /?/; руна «и» представляла /w/ і чотири губні голосні фонеми як переднього, так і заднього ряду: /о/, ∕u∕, ∕δ∕ і /й/.

Факти свідчать, що таке перенесення навантаження незвичне для Германської мови, а отже, не може сприйматися як випад­кове. Воно мусило відштовхуватися від якоїсь іншої системи, для якої було типовим.

У семітських мовах приголосні фонеми відіграють ключову роль, а тому лише приголосні мають відповідні їм знаки на письмі. Існує лише три голосні Графеми: низька /а/, висока дела- біалізована /і/ та лабіалізована /и/. Чотири приголосні фонеми, зокрема знаки для проміжних ∕j∕ і ∕w∕, також представляють відповідно й голосні «і» та «u/о», виконуючи секундарну функцію (тобто matres Iectionis).

У давньотюркській були принаймні дві делабіалізовані голосні фонеми переднього ряду, висока /і/ та середнього підйому /е/, і чотири губні фонеми: висока переднього ряду (й), висока заднього ряду /и/, низька переднього ряду /о/ і низька заднього ряду /о/. Семітський (арамейський) приголосний знак «yod» тюрки використали для представлення як проміжкового при­голосного звука /у/, так і для всіх делабіалізованих голосних фонем переднього ряду /і/, /е/ і частково /?/. У цьому вони спиралися на усталену протягом двох тисячоліть семітську письмову традицію. Семітський (арамейський) приголосний знак «waw» вони використали для представлення як проміжкового приголосного звука /w/, так і для всіх чотирьох голосних лабіалізованих фонем /и/, /й/, /о/ і /о/.

Система голосних і набір проміжкових були дуже схожими в давньотюркській і давньоскандинавській мовах на початку вікінґівського періоду. Тож для давньоскандинавських учених не становило великих труднощів сприйняти тюркський спосіб. Але і його неважко пояснити як перероблену семітську письмову систему. Якщо в семітській мові літера «алеф» представляла один низький делабіалізований голосний, то стародавні тюрки в усіх своїх алфавітах (арамейському>соґдійському>уйгурському) використали цей знак для відтворення обох своїх низьких делабіалізованих голосних звуків, заднього /а/ і переднього /®/ ряду.

Типовим для давньотюркської мови було обмеження приголосних фонем в основі слова, зокрема в початковій позиції.

Тюркська середньовічна система письма, використовуючи семітські абетки, виробила два способи передачі задньо­піднебінного носового /і|/, не існуючого в семітських мовах. На сході (Центральна Азія, Монголія) вживали зв’язку n—к; на заході (Іран, Близький Схід, частина Східної Європи) носовий елемент ігнорувався — як правило, знак /к/ з арабського алфавіту ніс додаткове навантаження і заміняв /п /. Це пояснює перенесення навантаження в скандинавському рунічному письмі на руну «к», що мала відтворювати також фонему ∕ιj∕¹°².

Ці факти свідчать, що реформатор скандинавського¹ варіанта молодшого футарка був знайомий з давньотюркською мовою VIII—IX ст., якою писали на основі арамейської (>coι*- дійської>уйгурської) абетки. Він також мусив знати те, як в арабському алфавіті передавався тюркський задньопіднебінний носовий звук ∕n∕; про це неважко було скласти уявлення в головних містах Хозарської імперії, зокрема в Шаркелі на Дону (Танаїсі) та в столичних містах-близнятах Хамліґ-Шаріґшін в дельті Волги. Значну частину міського населення представляли мусульмани, які вживали арабське письмо; отож ним користу­валися також і військовий міністр імперії, й більшість найманців, які були мусульманами, котрі складали постійну армію. Найман­ська служба' в іноземному війську була до того ж поширеним ремеслом у стародавніх скандинавів.

Іншим шляхом мовного взаємообміну була інтенсивна торгівля між Скандинавією і Хозарською імперією, що тривала починаючи з останніх десятиліть VIII ст.

Досі залишаються відкритими деякі питання щодо зв’язку Одіна з рунами¹⁰³. Література вікінґівського періоду приписує Одіну винахід рун, однак ім’я бога Тюра (футарка у двох публікаціях¹⁰⁹.

Руни, про які відомо, що ними користувалися скрізь у Стародавній (до VII ст.) Скандинавії, писалися не лише на камені, ай — згідно з Вессеном — також на дереві. Написи на камені служили лише як меморіальні пам’ятники й тому були рідкісними. Дерев’яні ж, провадить далі Вессен, передавали щоденні секулярні послання і були загальнопоширеними, але що дерево нетривкий матеріал, то збереглися лише кам’яні написи. Таким чином, ми маємо лише часткові відомості про обсяг і поширення письма у Стародавній Скандинавії. Bce- загальний характер і часте використання письма на дереві породили необхідність зменшити кількість букв і спростити їхні форми як у молодшому футарку, так і в так званих шведсько- норвезьких рунах — процес, схожий на той, що сприяв виникненню стенографії.

На жаль, теорія Вессена — лише філологічне припущення. Археологія не підтвердила існування жодного мирського (секулярного) напису на дереві у Скандинавії до XIII ст. (як у Бергені). Нема жодної підстави приймати на віру високий рівень писемності на півночі протягом того раннього періоду. Історія культури та релігії також не підтримує теорію Вессена. Рунічне письмо використовували насамперед (і спершу — виключно) у магічних і культових цілях. Жодний мирський текст, що пере­давав якесь буденне повідомлення, не міг бути написаний рунами, доки стародавні скандинави залишалися прихильниками релігії Водана (Одіна). «Руни вигадали як Германські, так і північні народи, — пише Йоганнес Брондстед, — з метою підкорити культові сили, що приносили б користь. Ці сили не породжува­лись майстрами, які викарбовували рунічні букви на камені чи дереві: вони вже існували в самих рунах і могли бути визволені лише посвяченими»¹¹⁰.

Використання рун з мирською метою було можливе лише в проміжковий період, хронологія якого різнилася в різних країнах, між втратою Скандинавією язичницької віри й циклічного мислення і часом, коли вона стала в інте­лектуальному плані часткою християнства, лінійної цивілізації, що вживала латинську абетку. Тож треба шукати інших причин для появи «спрощеного» набору шістнадцяти рун у молодшому футарку.

Кілька десятиліть тому Сергій Андрійович Козін (1879—1956), російський монголіст, особливим інтересом якого була монгольська епічна традиція, зробив важливе спостереження щодо вибору письмових систем духовними лідерами євразійських степових імперій, що народжувались. У тих вождів була альтернатива: або фонетично точна система письма (монг. todo biCig), яка спиралася на абетки, що походили від санскриту, або ж фонетично невизначена система, на зразок семітської чи китайської¹¹¹.

1269 року фонетично точне письмо було запроваджене монгольським імператором Кублаєм Ханом (Кубілаєм) для всіх мов своєї імперії, включаючи й китайську. Абетку склав тибетський монах h P*ags-pa на основі тибетського варіанта санскритського письма. Отож завдяки Кублаєві Хану фонетично транскрибовані тексти були створені відтоді в багатьох східних мовах. Багато з них збереглися й досі, а деякі чекають на свого дослідника.

Однак для тогочасної імперської бюрократії такий розвиток подій уявлявся нищівним, оскільки навіть монголи, що роз­мовляли діалектом, відмінним від діалекту імперського клану, були не в змозі цілковито збагнути офіційні декрети. Тому після смерті привернутого до фонетики імператора 1294 року монгольські бюрократи точну систему відкинули.

Натомість семітські письмові системи, як арабська, так і арамейська, довгий час зберігалися в Азії. Особливо це стосується арамейської системи. Вперше прийнята Ахеменідами, а опісля іранськими соґдійцями (через що її часто називають согдійським письмом)¹¹², вона пізніше була використана тюркськими уйгурами (звідси назва уйгурське письмо), які передали її монголам (монгольське письмо), а ті, в свою чергу, — маньчжурам (маньчжурське письмо)¹¹³.

Як тільки стародавні германці почали створювати великі королівства за прикладом алтайських гунів і хозарів (скажімо, ґоти), то зіштовхнулися з потребою складати офіційні документи. Водночас, як того й можна було чекати, вони наслідували приклад степових імперій у прийнятті фонетично вільної письмової системи, що відповідала їхнім вимогам. У такий спосіб і з’явився редукований молодший футарк. Щоб якось символізу­вати цей процес, я називаю реформу германської письмової системи «реформою Одіна». Але наголошую, що цей Одін уже не був маловідомим богом Германських селян: тут не береться до уваги етимологія означення, яке виступає як «племінний» покровитель (гавтів, готів, саксів тощо) того «дореформного» Одіна. Він був тепер Одіном-асом, Одіном «другої фази», за Сноррі, вождем торговельної та військової верхівок, котрі саме взяли на озброєння під час перебування в хозарських торговельних містах останній варіант ідеології/релігії степового Mannerbtmd-y. Цей процес нагадує практику інтелігенції деяких сучасних розвинутих країн, представники якої після навчання в Москві поширили войовничий марксизм-ленінізм на батьківщині. Подорожі Одіна, про які переповідає Сноррі, слід сприймати не як фізичні міграції Германських народів (хоча це припускають багато вчених), а скоріше як поширення нових ^революційних* ідей (з-поміж них — реформи письма) тим прошарком, що відповідав сучасній інтелігенції.