Боспорське царство і пізній еллінізм

1

Слово «боспор» (6B0σ-πopoς) — давньогрецького походження і означає дослівно «бичачий брід»; воно вживалося для позначення перешийка між двома морями. В історії відомі два таких боспори: Кіммерійський Боспор (о Kιμμεpιoς В.), розта­шований, за класичними географами, на стику Європи та Азії, тобто на території сучасного Керченського півострова, що відділяє Чорне море від Азовського.

Згадані в «Одіссеї», загадкові кіммерійці (II, 13—19), що про них пише і Геродот, жили в країні туманів і пітьми на самому краю ойкумени (Європи). Дослідники пов’язують з ними багато археологічних культур (скажімо, катакомбну, кобанську, фракійську), однак для етнічного ототожнення немає поки що вагомих підстав¹³.

Інший Боспор, Фракійський (oΘp∞αoς В.), був перешийком між Чорним та Мармуровим морем на Середземномор’ї, фракійський Боспор добре відомий з грецького міфу про дівчину Io, яку Зевс зробив своєю коханкою, а ревнива Гера перетворила на корову. Під час своїх блукань Io переходила згаданий пере­шийок.

У VIII—VII ст. до н. е. в кіммерійському регіоні виникають грецькі колонії полісного типу. Найважливішою серед них була колонія Пантікапей (суч. м. Керч), заснована вихідцями з Мілета і розташована на західному боці півострова (найсхідніша точка Криму). В 10 милях південніше лежала ще одна колонія — Німфей. На східному боці були колонії: Фанаґорія (поблизу суч. Тамані), заснована вихідцями з Teoca, і Гермонасса, заснована мітіленцями¹⁴. Рання історія цих колоній лишилася невідомою, за винятком хіба що Пантікапей, що, за переказами, був заснований з дозволу скіфів, які змінили кіммерійців у Східній Європі. Однак, виходячи з імен правителів першої правлячої династії тиранів у Пантікапеї (Археонактиди, з 480 р. до н. е.), династія ця була, мабуть, виключно грецькою за походженням.

«Напівфракійські риси нової династії були, очевидно, місцевою реакцією на грецьке панування. Підтвердженням цьому служать титули нових правителів: архонти Пантікапея і царі синдів та меотів. Той факт, що серед синдських царів, які правили в один період із грецькими тиранами Пантікапея, зустрічаються фракійські імена, як-от Ґорґіппа, Комосар’є, і що обидві династії злилися невдовзі після повстання Спартака, свідчить про те, Що основною причиною політичних змін була нагальна потреба узгодити місцеві інтереси, зокрема інтереси місцевої аристократії, з інтересами грецького населення [полісів]¹⁵... загалом же це явище було характерним не лише для Пантікапея. Схожі обставини породили схожі форми правління майже одночасно в понтійській Гераклеї, малоазійському Галікарнасі і сицилійських Сіракузах. Подібні зрушення призвели до піднесення греко- македонської династії в Македонії, а згодом до співіснування міста-держави і монархії в Пергамі»¹⁶.

Можна погодитися з цією думкою М. Ростовцева. Однак така Форма правління була основою стабільності лише в Кім­мерійському Боспорі. Це тривало з 438 р. до н. е. до IV ст. н. е. !карбування боспорських монет припиняється в 337 р. н. е.)¹⁷.

Ранні Спартокіди правили як архонти; вони не користувалися царськими титулами аж до епохи еллінізму. Синдське царство на Таманському півострові було згодом приєднане до Боспору, отож влада Спартокідів поширилася далі на північний схід, за гирло Танаїсу/Дону (де пізніше виникло м. Азов). Підприємлива династія Спартокідів приборкала чорноморських піратів і процві­тала завдяки мудрому керуванню.

До поразки в Пелопоннеській війні (431—404 рр. до н. е.) Афіни утримували монополію на боспорську торгівлю: тиран Пантікапея мусив погодитись на те, щоб стати афінським торговим агентом і продавати всю пшеницю виключно Афінам. Згодом Пантікапей одержав право вільної торгівлі з єдиною умовою — сплати Афінам гарантованого і значного мита.

Процвітання Боспору, втілене у високохудожніх ювелірних виробах, вазах, монетах, засновувалося на широкому сприянні торгівлі. Крім зерна, головним експортом була риба і, особливо, раби. Очевидно, що саме в Боспорі вперше у Східній Європі работоргівля перетворилася на державне підприємництво. Протягом епохи Спартокідів основними торговельними парт­нерами Боспору, крім Афін і Делоса (що в 478 — 404 та в 377—338 рр. до н. е. були центром Делійської Ліґи — конфедерації грецьких держав на чолі з Афінами), виступали острови Родос і Xioc, а також міста Перґам, Синоп та Александрія¹⁹. Боспор підтримував тісні торговельні стосунки з егейським і середземноморським світом, але ніколи не втру­чався у внутрішню політику грецьких держав і ніколи не воював з ними.

Починаючи від Александра Великого (пом. 323 р. до н. е.), точніше, його наступників, стародавній світ вступив у нову епоху — так званої елліністичної цивілізації. Основною полі­тичною рисою цього періоду було створення бюрократичних патримоніальних монархій, де верховна влада і власність об’єднувалися в особі автократичного правителя. Елліністичний режим накладався зверху на будь-яку сферу політичної діяльності²⁰. Він скеровувався чиновниками, безпосередньо пов’язаними з правителем, які до того ж повністю залежали від монаршої милості та його армії. Цар (король) був головним державним підприємцем і торговцем.

Не бажаючи втрачати торговельних зв’язків з егейським світом, боспорський правитель Евмел (310—304 рр.

У другій половині III ст. до н. е. Боспорська держава почала занепадати. Династія Спартокідів правила приблизно до ПО р. до н. е.; згодом царство потрапило в залежність до понтійських царів (Мітридата VI Євпатора, 121—63 рр. до н. e.). На початку нової ери на Боспорі утвердилася нова династія Юліїв, що правила до середини IV ст. н. е. — часу східноєвропейської остроґотської держави Германаріха²².

Не слід забувати також і про те, що герульсько-ґотські морські походи на Чорному морі (що почалися 256 р. н. е.) мали точкою виходу Кіммерійський Боспор, а ґоти заволоділи морем лише тоді, як перебрали до своїх рук боспорський флот²³.

Згідно з візантійськими джерелами, давньоруський великий князь Ігор використовував Кіммерійський Боспор як базу для військових операцій проти візантійського флоту²⁴. Знаменитий давньоруський торговельний і культурний центр Тмуторокань (τo Tαματαpχα) був спадкоємцем боспорської Гермонасси²⁵.

В цій праці містяться і більш детальні згадки про книгу запитань: «Він [аль-Ма’мун] написав царю бургар листа на сто сторінок без сторонньої допомоги, а також не цитуючи ані рядка з книги Аллаха [=Корану], хвала йменню його, ані слова з мудрих попередників, і аль-Джагіз удавано схвалив його, сказавши: «Ми вважаємо, що цей лист, зроблений на основі бесіди з аль- Джагізом, виконаний просто чудово»²⁷.

Ці слова належать, очевидно, великому арабському письмен­никові A6y ‘Отман ‘Амр ібн Бакр аль-Джагізу (бл. 776—869 рр.)²⁸, котрий, як і халіф, був послідовником інтелектуального руху Му'тазіля (сецесіоністів) чи, інакше, «людей єдності (at-tawhTd) і справедливості (al-^,adl)* — руху ліберальних теологів, що вивчали природу божественного²⁹.

Ми не торкатимемося питання, чи був той лист плагіатом із творів аль-Джагіза. Наше завдання — збагнути: чому учений- халіф знайшов за потрібне листуватися саме з царем бургар, ще й заторкуючи таку тонку матерію, як філософія? Це дивує ще й тому, що саме учасники Му‘тазіля були першими серед мусульманських учених, хто для пояснення своєї теологічної системи вдавався до категорій і методів грецької філософії.

Відомо, що аль-Ма’мун заснував у Багдаді наукову академію, яка називалася Bayt al-hikma («Дім мудрості»), де вивчення і переклад грецьких творів, зокрема природничих і філософських, посідали провідне місце. Перекладачами туди були запрошені сирійські несторіанські вчені, котрі володіли і арабською, і грецькою мовами.

Але ж хто були оті бургари/булгари? Булгари з’явилися у Східній Європі після занепаду гунської держави Аттіли (453 р.) як нове угруповання розбитих гунів. Пізніше, у VI—VII ст., існувала Велика Булгарія (Boυλγαpiα η μεγaλη), практично новий варіант Боспорського царства³⁰.

З основ колишнього боспорського добробуту лишався тільки рибний промисел. Значення цього промислу, як зазначав В. Мінорський, очевидне вже з самого факту процвітання бос- порських міст, а також з того, що голови в містах Боспор і Таматарха (іудейське «Самкарч») мали офіційні титули Ьаііуііі. що тюркською мовою означало «рибалки»³¹.

За свідченням Ібн-Хордадбега (добре інформованого араб­ського географа перського походження, прибл. 840 — 880 рр.), офіційним титулом царя боспорських булгар до 641 р. (тобто до кінця правління сасанідської династії) був «цар сакалібів»,

себто правитель території, що вважалась резервом потенційних рабів. Можливо, що і терміни Sklav-ZSclav і Saqlab-, а також пізніший Slav-, потрапили до Середземномор’я саме з Боспору прибл. в VI ст.³².

Слід зазначити також, що Ібн-Фадлан, арабський мандрів­ний місіонер у Волзькій Булгарії (922 р.), наводить той же титул — «цар сакалібів» — щодо Алмуша, правителя волзьких булгар³³.

Коли в боротьбі за гегемонію хозари поклали край Великій Булгарії як незалежній державі (бл. 660 р.), багато булгар переселилося на Дунай або до Італії, однак більша частина залишилася на історичній території, а їхній правитель прийняв іслам ще у VIII ст. Це державне утворення відоме в джерелах X ст. під назвою «Чорна Булгарія* (η μαυpη Boυλγapia, Чернии Болгаре). Пізніше (бл. 880 р.), під тиском нез’ясованих обставин, значна частина чорних булгар переселилася до волзько-камського басейну. Протягом IX ст. боспорська булгарська держава була єдиним культурним центром, до якого халіф, цікавлячись грецькою філософією, міг звернутися за порадою чи для дискусії у тонких теологічних проблемах.

' З

Умиротворення аварів після їхньої воєнної поразки було справою непростою. У 60-х рр. IX ст. обидва Рими все ще нама­галися заповнити вакуум, утворений після розпаду аварської держави. їхній план полягав у піднесенні слов’ян — колишніх аварських підданих — і в наданні їхній варварській мові статусу сакральної, подібно до єврейської, грецької та латини.

Згідно з цим планом майбутні місіонери-просвітителі мали оволодіти мистецтвом перекладу і єврейською мовою — сак­ральною мовою Біблії. У Константинополі, однак, в IX ст. писали лише грецькою. Протягом кількох століть ця мова лишалася єдиним засобом спілкування освічених людей. Кожен, хто претендував на таку роль, знав грецьку мову і користувався нею. Єврейська ж протягом кількох століть лишалася у Константинополі невідомою³⁵.

Християнство поширилося на Чорноморське узбережжя ще в ранні часи і мало кілька єпархій (включаючи Кримську Готію)³⁵, S 7—142

давніших за Константинополь. Вони були засновані ще до Першого Вселенського Собору в Нікеї (325 р.). Очевидно, такі єпархії перебували спершу під юрисдикцією антіохійського патріарха (кафедра св. Петра)³⁷. Сакральною мовою у них була сирійська. Показовою в цьому плані була позиція вірменської державної церкви (заснованої 301 р.), що прийняла обидві священні мови — грецьку і сирійську. «Житіє» Константина (Кирила) свідчить, що він знайшов у Херсоні Кримському (що належав Хозарії) Євангеліє і Псалтир, писані сирійською мовою³⁸. Це може служити підтвердженням тому фактові, що анті- охійський патріархат мав колись юрисдикцію над усією Східною Європою. Кирило, однак, прибув до Херсона з особливою метою: Крим, разом з колишнім Боспорським царством, був єдиним місцем у Європі, де можна було оволодіти мистецтвом перекладу і де неіудей міг вивчити давньоєврейську мову³⁹.

За

У 867 р. у Венеції спалахнула незвичайна суперечка. Згідно з 16 розділом «Житія Константина», слов’янські місіонери, брати Кирило і Мефодій, були звинувачені зібранням латинських єпископів, священиків і ченців у безпрецедентній акції — використанні в літургії слов’янської мови. Венеціанське «три­мовне» духовенство оголосило, що лише єврейська, грецька і латинська мови повинні мати сакральний статус у християнстві і тільки їх слід використовувати при богослужінні.

Константин заперечив цьому, сказавши, що християнська релігійна істина не дійде до серця і розуму язичників, якщо виголошуватиметься незрозумілою мовою. Ось чому на Сході, поряд з незнайомими для язичників священними мовами, треба використовувати мови місцевих письмен і місцеві говірки. Затим Константин представив знаменитий перелік дванадцяти східних народів, що мали свої священні мови: вірмени (християнізовані з 301 р.), перси (з 50-х рр. III ст.), абхази (північно-західна Грузія, з 30-х рр. VI ст.), іберійці (власне грузини, з 337 р.), соґдійці (кримські, християнізовані до 325 р.), Готи (кримські, див. про них далі), авари (обри Північного Кавказу), тюрки, хозари, араби, єгиптяни (що належали до александрійського патріархату) і сирійці (що належали до антіохійського патріархату)⁴⁰.

Всі народи, перелічені Константином, мешкали на територіях, що перебували під значним впливом еллінізму, який поширив­ся з Александріи Антіохії, а згодом і з Боспору. Викорис­тання місцевих мов як місійних, а потім теж як сакральних було нормою на тих територіях, тоді як на західних христи­янських територіях (за винятком кельтських народів), що успадкували універсальну державу та латинську культуру, використання місцевих мов вважалося єретичним аж до епохи Реформації.

4

З 1890 по 1910 рр. німці, угорці, росіяни, англійці, французи і японці споряджали експедиції до оазисних держав басейну Тарім у Східному Туркестані, Північної Індії (Гайдара), Монголії та Північно-Західного Китаю з метою розшукати письмові тексти, твори мистецтва тощо. Дослідники, серед яких були Альберт фон JIe Кок (1890—1930 рр.), сер Аурел Стейн (1862—1943 рр.) та Поль Пелліо (1878—1945 рр.)⁴¹, відкрили тексти, писані неві­домими письменами і мовами. Талановитий учений Ф. В. К. Мюллер (1863 — 1930 рр.), працюючи в Берліні та інших містах, швидко дешифрував їх, в результаті чого були відкриті дві індоєвропейські мови, тохарська та мова саків (скіфів) Хотану⁴².

Знайдені пам’ятки різнилися за стилями, найважливіші з них були насичені елементами елліністичної культури (скажімо, ґандарські пам’ятки території сучасного Північного Пакистану)⁴³. Тобто працьовиті народи оазисних держав вміло поєднували міжнародну торговельну діяльність з культурною і релігійною. Прикладом може бути той факт, що всі світові релігії знайшли своїх палких послідовників в обох Туркестанах. Тисячі манускриптів та фрагментів з буддійськими, маніхейськими та християнсько-несторіанськими текстами, писані різними мовами, переконують в цьому.

Після філологічного аналізу текстів вражені дослідники відкрили явище надзвичайної релігійної терпимості в Туркестані. Стало також зрозуміло, що там існували і професійні перекла­дачі, які вільно володіли кількома священними мовами. Один з таких перекладачів (скажімо, на китайську чи согдійську) міг перекладати буддійські тексти так само, як маніхейські чи несторіанські. Швидше за все такими перекладачами могли бути іранські согдійці⁴⁴.

5

«Що таке еллінізм? З одного боку, це нова культура, що увібрала і грецькі, і східні елементи; з іншого — продовження традицій давньогрецької цивілізації; ще з іншого — давньогрецька цивілізація в нових умовах. Всі ці теорії мають рацію, однак жодна не охоплює всієї істини»⁴⁵, — зазначає відомий дослідник В. В. Тарн.

Німецький історик Й. Г. Дройзен наприкінці XIX ст. першим усвідомив цю культурну позаісторичну єдність цілого ряду держав Європи і Західної Азії в період з 323 р. до н. е. й по ЗО р. н. е., тобто від смерті Александра Великого й до приєднання Єгипту до складу Римської імперії⁴⁶.

Слово «еллінізм* походить від грецького hellenizein, що означало «говорити [чи діяти] як елліни», тобто «подібно до греків». Воно застосовувалося виключно до негреків, котрі вели грецький спосіб життя. Термін цей не дуже вдалий, бо в той же період багато хто з греків вів негрецький, східний, перський чи іудейський, спосіб життя.

Немає сумнівів у тому, що елліністичний світ був створений походами Александра Македонського, котрий, подібно до бос- порського царя Спартока, був напівварваром за походженням. Такий світ став можливим завдяки впевненості Александра у можливості світового «єднання культур». «[Александр] передовсім проголосив єдність і братерство народів... — пише В. В. Тарн, — його надихнуло до цього зенонівське бачення світу, де всі люди мали бути рівними членами, громадянами однієї Держави безвідносно до расових чи суспільних від­мінностей, підпорядковуватися виключно загальному законові гармонії Універсуму, об’єднуватися єдиним суспільним життям не примусово, а за велінням серця, тобто (як він це розумів) Любов’ю»⁴⁷.

Таке розуміння світу передбачало, що всі явища і речі, які сприятимуть взаєморозумінню між людьми, повинні бути рівнорядними: себто, скажімо, можуть співіснувати дві релігії⁴⁶, а дві різні сакральні мови є рівними, зберігаючи водночас своє значення у двох різних культурах. Таким чином вводилася ідея перекладу однієї літературної мови на іншу, рівнозначну, що стало основою для формування людства як єдиної культурної спільності.

Переклади виникли досить давно. Найперші з них відомі у Месопотамії в II тис. до н. е. Це були переклади шумерських текстів семітичною аккадською мовою. З тих часів походить і міжнародний термін talami (Hlmad)— «перекладач», «тлумач», що зберігся й до сьогодні в німецькому Dolmetschfer)*⁹.

Однак у ті давні часи, аж до періоду еллінізму, перекладалися в основному державні документи та офіційні тексти, де важив не смисловий, а дослівний переклад.

Переклад, у якому всі творчі можливості однієї мови використані для передачі смислу, ідеї, закладених в іншомовному тексті, з’являється лише в елліністичні часи. Зрозуміло, що цей період посідає чільне місце в культурній історії людства. Збереглися два таких документи: Milindapaflha та лист Псевдо- Арістея, обидва датовані приблизно 100 роком до н. е.⁵⁰.

Milindapahha, або «Запитання Мілінди» (що його приписують індійському цареві грецького походження Менандру, який жив у II ст. до н. е.), зберігся в палійській версії та, частково, в китайському перекладі IV ст. н. е. Написаний у формі діалогу, він є чудовим зразком інтелектуальної винахідливості греків. У цьому творі цар Менандр і буддійський мудрець Н&гасена дискутують про основні аспекти буддизму.

У листі Псевдо-Арістея йдеться про запросини сімдесяти двох іудейських старійшин греко-єгипетським царем Птоломеєм II (пом. 246 р. до н. е.) до Александрії. Вважається, ніби Птоломей попросив старійшин перекласти їхні тексти грецькою — такою є легенда про виникнення Септуаґінти. Я не торкатимусь питання про достовірність листа, хоча загальновідомо, що він був складений з пропагандистською метою, аби принадити греків до іудейської релігії. Септуаґінта — наслідок александрійської діяльності — не зникла безслідно, а (що, власне, нас і цікавить) стала першим зразком успішного перекладу високолітературного тексту з однієї літературної мови на іншу⁵¹.

5а

Після того як територія колишнього Боспорського царства увійшла до складу Російської імперії (1783 р.), а археологія стала наукою, на Боспорі працювали численні археологічні експедиції. Було відкрито багато грецьких та елліністичних міст- (Пантікапей, Фанаґорія, Танаїс, Гермонасса, Ґорґіппа та ін.) з громадськими і культовими центрами, де знайдено чимало епігра­фічних та інших пам’яток⁵². Хоча на сьогодні епіграфічний матеріал відкрито лише фрагментарно (на Боспорі не було таких пустель, як в Єгипті та Туркестан!, де документи зберігалися поховані під товщею піску), все ж ми можемо відтворити загальну картину, особливо після виходу у світ «Корпусу боспорських написів», виданого академіком Василем Струве⁵³.

Більшість із цих написів виконано грецькою мовою, однак чимало з них, починаючи з І ст. до н. е., є за змістом не грецькими, а іудейсько-грецькими. Один з найважливіших написів, що походить з Пантікапея і датується 81 р. н. е., містить такі слова: «...Я, Крісте (Xpηστη), колишня дружина Друза (∆poυσoς), відпускаю на волю свого домашнього раба Геракла... який може йти, куди тільки забажає... однак коритиметься небу і долучиться до синагоги (πpoσευχη) під наглядом єврейської громади (συvαγωγη)⅛⁵⁴.

В. Ф. Гайдукевич вважає, що євреї прийшли на Боспор з Понту після його приєднання до складу Боспорського царства⁵⁵. Проте не виключена можливість і того, що дехто з них пересе­лився до Боспору з Єгипту, адже боспорські торговці зерном підтримували тісні взаємини з торговцями Єгипту і навіть часом споряджали спільні експедиції на пошук нових ринків⁵⁶.

У Боспорському царстві⁵⁷ євреї оселилися передовсім у його столиці Пантікапеї (сучасна Керч) та в містах Фанаґорії, Гермонассі (яка пізніше, в хозарські часи, називалася Самкарч аль-Ягуд, або Єврейським Самкарчем)⁵⁸ і в Танаїсі. Тобто жили вони в сприятливих умовах, розбудовуючи свої громади і зводячи синагоги, що правили їм за громадські центри.

Характерною рисою єврейського життя на Боспорі був зв’язок з грецькою культурою та грецьким соціальним устроєм. Євреї включилися в грецькі поліси як метойки, однак дуже швидко почали утворювати типові елліністичні псевдоавтономні угрупо­вання, що мали назву політеума («корпорація») з власним самоуправлінням. Цар Боспору надавав багатьом євреям статус «потенційних громадян», або ізополітію*⁹.

Грецька мова та звичаї проникали і в єврейські синагоги: євреї одержали право ману місії, тобто звільнення рабів; кілька боспорських документів, що збереглися (включаючи й цитовані вище), є манумісійними грамотами⁶⁰. Серед єврейських боспорських організацій можна знайти і типові саме для еллінізму — /ліяс-u⁶¹, які мали усталену ієрархічну структуру, що складалася з ієрея, котрий відав дотриманням обрядів і звичаїв, батька синоду, головуючого на зібраннях, і грамматея, тобто секретаря.

Типовим для таких організацій було гармонійне поєднання релігійних, торгових та наукових інтересів.

Єврейський бог Ягве одержав у Малій Азії грецьку назву, яка дуже часто зустрічається в боспорських написах (о Θεoς uφιστoς)⁶²∙ Пізніше, вже в хозарські часи, починається проник­нення в синкретичний іудаїзм деяких алтайських елементів. У хозарському єврейському документі з Києва, датованому бл. 930 р. (відкритому серед ґенізських текстів професором Норманом Ґолбом), єврейські імена згадуються поряд з іменами гунно-булгар — членів місцевої єврейської громади. Надто цікавим у цьому плані є згадуване чоловіче ім’я Gwstfbar Kia- bar Kδhen. Gostata означало приналежність до булгарського політичного клану Ґостан (Gostan). Kiabar >Kabar було назвою правлячого хозарського племені. їхній зв’язок з єврейською органі­зацією Kohen, куди входили левіти, є досить-таки несподіваним.

Разом з професором Ґолбом ми пропонуємо таке пояснення цьому фактові: серед давніх тюрків надзвичайно важливу роль відігравали жерці культу Тенґрі. Вони об’єднувалися у свої організації і займалися також медициною та заклинанням дощів. Згадуваний чоловік на ім’я Gostata, очевидно, належав до прошарку жерців з харизматичного клану Kiabar і, навіть ввійшовши до єврейської громади, зберіг своє важливе в соціальному відношенні місце уже в межах нової релігії.

6 '

Місто Тмуторокань (Гермонасса/Таматарха) зіграло не­звичайну роль в історії Київської Русі. Першим київським письменником-істориком, редактором першого варіанта літо­писного Зводу 1072 р. був єпископ Никон Тмутороканський⁶³.

Історія Київської Русі аж до часів Ярослава відома переважно У зв’язку з подіями у Візантії та Болгарії. Лише після смерті Володимира в 1015 р. поступово стали відомі й інші сторінки Давньоруської історії.

Основним політичним суперником Ярослава у боротьбі за владу був його брат Мстислав, що правив у Тмуторокані. Під час правління Ярославичів (синів Ярослава) Тмуторокань була Дуже бажаним уділом для кожного з них. І вони поспішали випробувати долю в боротьбі за це місто⁶⁴.

Близько 1150 р. візантійський імператор Михайло Комнен захопив Таматарху (Тмуторокань); його договір з Генуєю (1169 р.) звільняв цей торговельний і морський центр від будь-якого мита; але в ньому наголошувалося, що генуезці можуть користуватися будь-яким портом Візантії, окрім Тмуторокані⁶⁵. Ось звідки і пильна увага до Тмуторокані з боку автора ♦ Слова про Ігорів похід*.

Між мешканцями Києва, чиї правителі належали до династії Володимира Мономаха, і тими, хто перебував під рукою князя Олега Святославича, існувало незрозуміле, майже природжене, недружелюбство.

У 1113 р. згідно з правом спадковості, встановленим Яро­славом (прабатьком провінційної династії Рюриковичів) після смерті князя Святополка, київський престол начебто перейшов до Олега Святославича. Повстання, що вибухнуло в Києві того ж року, набуло безпрецедентних форм: оскільки кияни не любили Тмутороканського Олега, який також правив у Чернігові, вони почали переслідувати заможних мешканців дільниці Жиди⁶⁶.

Перша літописна згадка про євреїв обумовлена в науковій літературі. Натомість саме дії повстанців 1113 р. так і не знайшли ґрунтовного пояснення⁶⁷. Нижче наведене одне з можливих таких пояснень.

Кожен східноєвропейський учений знає, що серед найдав­ніших пам'яток слов’яно-руської літератури є два збірники (^Изборники*) Святослава, датовані 1073 і 1076 рр. Святослав був чернігівським і тмутороканським князем, адже з часів Мстислава Володимировича, брата Ярослава Мудрого, ці два князівства були об'єднані під єдиним правлінням. Тмуторокань була портом для Чернігова, так само як Новгород для Києва. Однак в той час, коли для Святослава існували два готського роду з СадаГолтіни, розташованої поблизу Парнасу на кордоні між Каппадокією і Галатією в Анатолії. Під час готського походу 264 р. цей рід опинився далеко від Дунаю, однак Улфіла зберіг зв’язки з Константинополем і країною своїх пращурів. Тобто те, що в 341 р. Улфіла одержав духовний сан єпископа-місіонера серед свого рідного народу (візіґотів) з рук знаменитого на ті часи Євсевія Нікомедійського (пом. бл. 342 р.), не було випадковим⁷¹. Це посвячення відбулося в Антіохії — давньому елліністичному центрі, єпархії східного патріархату.

Дух еллінізму зберігався на землях, розташованих на схід від стародавньої Римської імперії. Поступово місцеві народи винайшли свої національні системи письма, засновані або на грецькому унціальному шрифті, або на арамейській абетці (скажімо, грузинське письмо). Священні християнські тексти були перекладені на ці місцеві мови. Готська абетка, винайдена Улфілою, складалася з 27 літер, 19 з яких були запозиченими з грецького унціального письма, 6 — з унціальної латини і 2 — з давньогерманського рунічного письма⁷².

8

Кочовим імперіям (союзам), подібним до Хозарської держави, справедливо приписують зразкову релігійну терпимість, хоча таке твердження і вимагає додаткової оцінки. Дослідники середньовічної Євразії переважно зосереджують увагу на полі­тичних аспектах степової держави, де кочовики були най­помітнішими, а тому і найбільш відображеними в джерелах. Але, хоч вони й були засновниками імперій, водночас виступали як найманці, наглядачі й «шантажисти». За ними стояли як партнери освічені аристократичні мандрівні торговці (на Заході їх звали frequentantes), котрі зосереджувалися в оазисах і містах, володіли кількома мовами і мали звичайно зацікавлення до справ філософських і релігійних. Вони (скажімо, східні іранці, ел­ліністичні євреї) сформували суспільство, подібне до пізніших західно-буржуазних, суспільств нової історії, після періоду феодальної роздробленості. Саме ота міська торгова еліта, а не кочові вожді чи командири були справжніми носіями релігійної терпимості.

Загалом, мою гіпотезу можна окреслити таким чином:

Найхарактернішою рисою еллінізму було поєднання культур, що реалізувалося в теорії та практиці мистецького перекладу.

Класичний середземноморський еллінізм на Заході закінчився близько 31 р. до н. е. (битва при Акціумі), однак у євразійських степах еллінізм (принаймні в межах сказаного тут) продовжував процвітати аж до X—XI ст.⁷³. На сході він кінчиться з утвердженням тюркського ісламу (держава Караханідів); на заході — із завоюванням Тмуторокані Руссю. Останнє, чим послужилося це колишнє боспорське місто культурі, було спри­яння підйому слов’янської мови до рівня сакральної й літера­турної.

В історії євразійського степу слід розрізняти два важливих елементи: торговельне, інтелектуальне й релігійне толерантне співжиття жителів міст та оазисних поселень серед варварського оточення (in partibus infidelium), про яке часто забувають чи яким нехтують історики; а також військово-політична імперія, контрольована царськими ордами, яким, починаючи з кіммерійців IX ст. до н. е., помилково приписували роль єдиної рушійної сили в історії Євразії.

У східній частині євразійського Степу дійсними носіями інтелектуальної діяльності, носіями ідеї поєднання культур були іранські соґдійці, а в західній частині цього Степу — очевидно, євреї елліністичного Боспору.