Судовія і Ятвяги
Ятвяги (судовійці) жили на схід від Надровії і Ґаліндії, за кордон їхнього краю правила річка Лек (Лъкъ — Галицько-Волинський літопис, під 1251 р.54), притока Бєбжі. Північним і східним кордоном Судовії була річка Німан та її притока Свислоч, а південні території краю доходили, мабуть, до річки Нарев.
По Судовії текло багато річок: Шешупе (притока Німану), а також Леґа (притока Леку; в Галицько-Волинському літописі, під 1251 р., її назву подано як Олегъ55) і дві притоки Нареву — Бєбжа і Супрасль.
В історичних джерелах згадано Ierritoria судовійців (ятвягів) •— принаймні дванадцять або чотирнадцять, — згадано й terra Denove56. Серед них були Меруніска та Рай на річці Леґа (Рай згадано в Галицько-Волинському літописі, під 1255 р.57), Кресмен (або Красіма) на північ від Рая (Крісменці — Галицько-Волинський літопис, під 1256 р.)58, Кіменов (або Покіма) на річці Лек (Покінці — Галицько- Волинський літопис, під 1256 р.)59, Злина на річці Бєбжа (Злиньці — Галицько-Волинський літопис, під 1251, під 1256 р.)60.
Ятвяги були найчисленнішим серед прусів племенем: у XII— XIII ст. їх налічувалось десь 50000 чоловік61. У 1251—1253 рр. на ятвягів почався наступ з трьох боків. З одного боку, існувала польсько-руська (галицько-волинська) коаліція, з другого →- Тевтонський орден, з третього — щойно зміцнілі литовські князі. Всі три напасники намагалися прилучити Судовію та решту пруських земель до своїх володінь, палили судовійські села, хапали людей у полон і забирали з собою. Наслідком стало те, що після низки вкрай спустошливих походів 1278—1283 рр. Судовія обернулась на пустку.
Ця катастрофа почасти спричинялася тим, що ятвяги не мали центральної політичної та військової організації,—то була загальна біда всіх прусів, — хоча протягом XIII ст.
з’явилося кілька харизма- тичних вождів, що мали свої*дружини. Одним з них став Скомонд, про якого Галицько-Волинський літопис (під 1248 р.) писав так: «І Данило, і Василько часто посилали свої дружини проти таких поган, як лихі ватажки (зла войника) Скомонд і Борут, що загинули від рук тих, хто пішов проти них. Скомонд був чаклуном та славетним ворожбитом (волъхвъ і кобникъ нарочитъ) і швидкий, наче дикий звір. Посуваючись пішки, він спустошив частину Пінського краю, а також інші землі. Цього поганина зрештою спіткала смерть, і його голову виставили на палі»62.Резиденція ще одного ятвязького проводиря, на ймення СтЬйкінт, справила дуже сильне враження на автора Галицько-Волинського літопису*. «Коли король Данило пішов у Ятвязьку землю [1252 р.] і почав пустошити її, Лев [Данилович] дізнався, що Стѣйкінт заховався в одному лісі разом зі своїми ятвягами. Взявши дружину, Лев вирушив проти нього, женучи коней учвал, і доїхав до [СтЬй- кінтового] завалу з колод (осѣк). Проте ятвяги виступили проти нього з укріплень, і [Левова] кіннота розбіглася. Лев спішився і мужньо став сам битися [з ятвягами]. Коли його вершники побачили, що він сам зіткнувся з ятвягами, дехто повернувся допомогти йому. Лев увігнав свого списа в щит [Стійкінта], і той уже не міг боронитися, а потім убив його мечем. Він розтяв мечем і його брата, тож загинули обидва. Лев гнався за ятвягами пішки, дехто з його воїнів верхи, і вони чимало повбивали й поранили їх під час погоні. Король Данило зупинився в СтЬйкінтовому домі, і Лев приніс туди зброю Стійкінта та його брата як свідчення своєї перемоги... Тоді Комат пішов з ятвягів [до Польщі], пообіцявши скоритися [полякам]. Поляки, сповнені заздрості та підступності [щодо Русі], почали допомагати поганам. Король Данило, дізнавшись про це, звелів пограбувати Ятвязьку землю. Стійкінтів дім був зруйнований дощенту й лежить пусткою донині. Король Данило, йдучи повз одне озеро, побачив гарненький пагорб неподалік від берега і місто з назвою Рай, що давніше стояло на тому пагорбі»63.
Наступного року Ятвязька земля й далі зазнавала спустошень. Галицько-Волинськийлітопис сповіщав: «Русь спалила їхні [ятвязькі] хати й пограбувала їхнє село. На ніч вони отаборились у Правищі, повідбирали все майно і спалили хати. Наступного дня Русь пустошила і грабувала весь край. Вони спалили Тайсевіче, Бурялю, Раймо- че, Комату, Дору й пограбували [багатьох] і знову спалили Стей- кінтів дім»64.
Тевтонський хроніст Петер Дусбурґський (1326 р.) переказує оповідь про capitaneus Sudovitarum, на ймення Скумант (порівн. ім’я Ско- монд у процитованому вище уривку з Галицько-Волинського літопису), що «potens fuit et dives» у своїй territorium Crasima (= Кресмен/ Крісменці) і завзято бився з тевтонцями. Взимку 1280 р. вороги спромоглися захопити його резиденцію й взяти величезну здобич; потім вони сплюндрували й спалили всю Красиму. Скумант утік на Русь, але згодом вирішив повернутись у Прусію «сит omni domo et familia». Він цілковито змінив свою натуру і став тепер «zelatorfidei factus est, duxgloriosus populi christiani». Оскільки його край був сплюндрований, він «et tribus fιlis eius» отримав маєтки в іншій частині Прусії (1285 p.)65∙