Стара Ладога (Альдейґя)

Давньонордичні джерела називали це місто Альдейґ’я або Аль- дейґюборґ, ПВЛ подає назву Ладога. Обидві форми походять від фінського слова *aaltokas (nop. MLG Aldagen)¹⁰.

Археологічні розкопки недавніх десятиліть встановили поза вся­ким сумнівом, що в другій половині VIII ст., коли торговельні орга­нізації Mare Balticum започаткували торгівлю зі Сходом, єдиним міс­том та емпорією в Північно-Східній Європі була Альдейґ’я (Стара Ладога)”. Місто стояло на лівому березі річки Волхов кілометрів за дванадцять на південь від Ладозького озера. Його найдавніші культурні шари, позначені як «горизонт Е», доводять, що Стара Ладога на першій стадії свого існування, тобто не пізніше VIII ст., «...була втягнена в сферу міжнародної балтійської торгівлі, в якій у VIII ст. провідну роль відігравали фризи, а потім скандинави»¹².

Прикметно, що й найдавніший у Східній Європі скарб куфічних диргемів знайдено в Старій Ладозі. Він складався з 31 монети, карбо­ваних у 750—786 рр.¹³. Другий скарб із 97 монет (мішаного характе­ру — від сасанідського періоду аж до 808 р.) відкопано в Княщино на Волхові, за кілька миль на південь від Старої Ладоги¹⁴.

Ще одну цікаву знахідку виявлено 1950 р., знову-таки на «го­ризонті Е», — рунічний напис на дерев’яній палиці, який з погляду палеографії належить до того самого типу, що й Кельвестенський напис з Естерґьотланду, тобто не давніший X ст. Текст, написаний у метричній формі, нагадує «Старшу Едду»'⁵.

Серед інших знахідок на тому самому «горизонті Е» дуже важ­лива, на думку О. І. Давидан, колекція з восьми фризьких гребінців та кілька іграшкових дерев’яних мечів, що були «абсолютно точ­ними копіями так званих франкських мечів»¹⁶.

У зв’язку з цим слід нагадати, що поблизу Старої Ладоги ви­явлено найдавнішу з п’яти східноєвропейських курганних груп, тобто поховань (із кремацією) VIII—X ст., близьких до балтійсько­го типу.

Найдавніший список Іпатської редакції ПВЛ з 1118 р., повідом­ляє, що саме Старій Ладозі належала ініціатива запросити представ­ників харизматичних кланів Mare Balticum — варягів, щоб ті засну­вали першу політичну систему та інститут князівської влади в Північ­но-Східній Європі¹⁷. За цим літописним переказом, такий крок став можливим завдяки співпраці трьох міст-емпорій того регіону: Старої Ладоги, Ізборська та Білого Озера. Ініціатива прийшла від чуді, й Стару Ладогу згадано першою, тож можна висловити здогад, що відповідно до літописного переказу (ПВЛ): 1) місто стояло на території чуді, тобто естонських воді (див. нижче); 2) Біле Озеро вочевидь було вепським центром; 3) Ізборськ репрезентував слов’ян.

Так зване «запрошення варягів» буде докладно розглянуто в Екскурсі X цього тому, тож тут немає потреби довго зупинятися на ньому. Слід, проте, нагадати: немає нічого дивного в припущенні, що місто, де переважали торговельні інтереси, запросило представ­ників харизматичних кланів Mare Balticum, відомих як фахівців з урядування, для керування своїми інтересами. Одним з цих запро­шених, безперечно, міг бути й Рюрик (Hrorekr) із фризького клану¹⁸.

X століття, напевне, було вирішальним для незалежності Старої Ладоги, бо археологи з’ясували, що десь тієї доби там споруджено першу фортецю¹⁹. Неможливо визначити, хто панував у Старій Ладозі (Альдейґї) до 997 р., коли норвезький ярл Ейрік Гаконар- сон, напавши на місто, спалив його²⁰. Тоді Стара Ладога була воло­дінням Володимира, князя Новгородського й Київського (970— 1015). Десь через двадцять років (1016 р.) у Старій Ладозі утвер­дилася західна ґаутська династія: то була умова, за якої Інґіґерда Олавсдоттір з Уппсали погодилась вийти заміж за Володимирового сина Ярослава (1015—1054)²¹.1050 р., мабуть, унаслідок смерті Інґі- ґерди, Стара Ладога стала складовою частиною Новгородського князівства²².

Стара Ладога мала безпосередні торговельні зв’язки з кількома різними народами Сходу. В Іпатіївському списку ПВЛ (бл. 1114 р.) є уступ, де розповідається, що саме від ладожців жителі давньої Русі дізналися про такі народи, як югра і самоядь²³. Вочевидь новгородці, що навчили московитів, як організувати колоніальну імперію, самі завдячували староладожцям першою наукою пригод, відкриттів і завоювань.

Згідно з ісламськими джерелами X—XII ст., єдиним народом, що не боявся подорожувати до Югри (араб. Yura), були весь (Isu)²⁴. Отже, логічно зробити висновок, що серед жителів Старої Ладоги саме весь брала участь у торгівлі з Югорською землею.

Досить прикметно, що назва річки Нарви, яка витікає з озера Пейпус, естонського походження, тоді як річка, що впадає в Псков­ське озеро, має слов’янську назву — Велика.

Варто нагадати й те, що слово чудь — слов’янська назва естонців (і фінів загалом) — Германського (готського) походження²⁶, тоді як слово *Vened — естонська (і спільна балто-фінська) назва слов’ян Русі. Очевидно, якась Германська політична структура була відпові­дальна за зближення цих двох народів.

На землях Пскова, Полоцька і Смоленська археологи визначили появу в VII—IX ст. так званих довгих курганів (до 800 м завдовжки), які вони пов’язують, — можливо, слушно,—зі слов’янською колоні­зацією²⁷. Оскільки, як свідчать знайдені там предмети, кургани Псков- щини найдавніші, деякі вчені (В. В. Седов, Л. В. Алексеев) вважають, що цей регіон був вихідним пунктом міграції, яка поширювалася спершу до Полоцька, а згодом до Смоленська.

На думку В. В. Седова, ці слов’яни, предки східноєвропейських слов’ян, були балтійськими вендами²⁸.

На південь від Псковського озера стояли дві давні емпорії, що разом формували центр перших слов’янських територій на півночі. Старшою з них був Ізборськ²⁹, згаданий у ПВЛ у зв’язку з «запро­шенням варягів», а вже згодом виникло місто Псков³⁰.

Археологічні знахідки В. В. Седова підтверджують припущення, що найдавніші горизонти так званого Труворового городища (Ста­рий Ізборськ) належать до VIII—X ст.³¹.

Згідно з давньою місцевою традицією, Псков (OP Пльсковь) був спадкоємцем Ізборська як центр слов’ян³². За даними археолога І. К. Лабутіної, на території Пскова вздовж річки Великої розкопано культурні горизонти X ст.³³. Проте обидві назви — Ізборськ та Псков — невідомі давньонордичній традиції.

Ця остання назва естонського походження й тотожна назві східноестонської землі Waiga-Wayga, що своєю чергою — через давнішу форму * Vagja — походить від балто-фінського слова * Vaaja, що означає «клин» — давньорус. Клинъ; цю назву руські літописи використовували поряд із Водь^4ї.

Археологи визначили, що в IX ст. у водських землях стались важ­ливі зміни: давні поховальні обряди поступилися кремації, типовій для тогочасної культури Mare Balticum⁴¹. На їхню думку, це було наслідком колонізації водської території двома слов’янськими наро­дами, що зустрілися там: один з них (давніший) прийшов з більш- менш розвинених західних (балтійських) слов’янських територій (венди), натомість другий був міграційним загоном слов’ян з басейну верхнього Дніпра. Хай там як, але в XV ст. територія на захід від лінії Волхов—Ільмень—Ловать була поділена на дві п’ятини, за кор­дон яких правила річка Луга. На північ і схід від цієї річки лежала Водська п’ятина, що охоплювала й карельську територію на північ від Ладозького озера, а на південь і захід простягалася Шелонська п’ятина.

Якщо естонські водь (Нерева) становили, напевне, більшість населення Неревської та Водської п’ятин, Шелонську п’ятину вва­жали за основу давньоруського Новгорода. А. Н. Насонов пише:

«Шелонська п’ятина охоплювала найдавніші новгородські землі, племінну територію новгородських «словен». До неї входила й територія, де найсильніше відчувався вплив князя, тобто землі, що прилягали до озера Ільмень із заходу й півдня»^42а.

Докладні розкопки, проведені на території Великого Новгорода (з 1951 р.), висвітлили історію цього важливого міста. Тепер ми вже точно знаємо, що місто засновано порівняно пізно, не давніше кінця IX — початку X ст.⁴³. Середньовічний Великий Новгород⁴⁴ складався з чотирьох (або п’яти) частин, які мали назву кінців; спочатку їх було тільки два, бо Великий Новгород зародився як міста-близнюки. Першим кінцем було Славно (згодом Словенський кінець), розміще­ний на пагорбі Славно⁴⁵ на правому березі річки Волхов, і тому його інколи називали Холм — факт, що пояснює ON назву Великого Нов­города — Holmgardr. В одній сазі («Сазі про Тьялара Йона») Новго­род названо Ilmar HolmV*.

Друге місто стояло на лівому березі річки Волхов і мало назву Людин кінець⁴¹.

Назви Славно (Словенський) і Людин не географічного, а етніч­ного походження. На відмігіу від обговорених вище назв чудь та *Vened, що мали іноземне походження, Славно (Словен-) і Людин у Новгороді можна трактувати як самоназви двох етнічних груп: венди називали себе слов’янами, тоді як вепси й досі, говорячи про себе, використовують назву людинік (L’ud’inik); порівн. також L ’iid’i kel («вепська мова»)⁴⁸.

З цього аналізу можна з’ясувати, що Великий Новгород виник як колоніальне утворення двох різних етнічних груп, які досягли високого рівня розвитку торгівлі: слов’ян (вендів), первісною базою котрих були береги західної Балтики (див. с. 646), і людинів (вепсів), що прийшли зі сходу (див. нижче).

Аборигенне водське населення (водь), здається, чинило опір тій колонізації. 1069 р. воно було союзником Полоцька, найбільшого ворога Новгорода⁴⁹. Тільки в середині XIII ст. водь почали визна­вати владу Новгорода⁵⁰. Крім того, невдовзі водь узяли на себе роль захисників Новгородського князівства вздовж кордонів на узбе­режжі Фінської затоки. Очевидно, писав Марк X. Алешковський, «соціальні умови серед них [жителів Водської п’ятини] відрізнялися від умов жителів іншої п’ятини.

Водським центром було місто Копор’є, вперше згадане в Пер­шому Новгородському літописі (бл. 1240 р.).

Форма vepsa назви весь суомі-фінського походження і, можливо, виникла внаслідок метатези: первісною формою було слово *ves- ра, де -ра — ймовірно, суомі-фінське слово pad, «голова». Всі інші середньовічні джерела, починаючи з Йордана (551 p.), подають назву, опускаючи -р- (Йордан — ‰)⁵².

Ісламські автори, а перший Ібн-Фадлан (922 р.), використо­вували, говорячи про весь, назви Visit (Isu)⁵³. Найдальшим місцем, де жили мусульмани з каліфату, було місто Булгар-на-Волзі; весь для цього міста правили за сполучну ланку з Заходом. Отже, назва весь була відома й західним авторам, і, скажімо, Адам Бременський передав її як Wizzi⁵⁴. Ця назва з’являється і в давньоскандинавській традиції (битва під BpaeennipoM: Visinn⁵⁵; саґи, наприклад Visio в «Сазі про Himidy»)⁵⁶.

Тут можна ще додати, що весь разом із чуддю (можливо, воддю) і слов’яни відігравали провідну роль у славетному переказі ПВЛ про «запрошення варягів», на який ми часто посилаємось на цих сторінках.

У листі хозарського короля Йосифа (960-ті рр.) з’являється назва Arisii (= Ar та Isu) для позначення весі⁵⁷. У волзько-булгарській традиції, відображеній в арабській класичній географії другої поло­вини X ст. (ал-ІртахрТ, Ібн-Гавкал), весь мали назву Ariyan-Arithan, і їм приписувано статус «третього типу (Sinf) Русі»⁵⁸.

Цікаво, що Волзька Булгарія, почавши в другій половині X ст. торгувати безпосередньо з Києвом (Kiiyaba) — важливою ланкою новоутвореного міжнародного торговельного «шляху з варягів у греки», — розрізняла два типи Русі в новгородських містах-близ- нюках: слов’ян (as-Slawiya) і весь (Λr[-7su]) Людиного кінця.

У самому Новгороді знайдено кілька скарбів куфічних диргемів: 864 р. (203 монети), 953 р. (23 монети) і 972 р. (192 монети)⁵⁹.

* * *

Найдокладніші археологічні розкопки у Великому Новгороді проведено на Неревському кінці — північному відгалуженні Люди­ного кінця. За даними,дендрохронології, дерев’яні конструкції най­давніших горизонтів датовані 953 р.⁶⁰. Десь того самого часу (бл. 948—952 рр.) імператор-учений Константан Багрянородний уперше згадав нову назву міст-близнюків на Волхові, які швидко розвива­лися: Nεμoγαρδdς, «де Свендостлаб (Святослав), син Інгоря (Ігоря), князя (архонта) Русі, має свій стіл»⁶¹.

Той князь Святослав невдовзі взяв собі як дружину за звичаєвим правом Малушу, доньку Мал ока Любечанина, тобто чоловіка з за- хіднобалтійського міста Любека (Ljubek, згодом Lubeck). її родичі — клан Добрині, а також згаданий в руських літописах як дядько- регент Святославового сина Володимир, — відігравали провідну роль у державі Русі протягом останніх трьох десятиліть XI ст. аж до смерті свого останнього відомого представника — Яна Вишатича (1106 р.).

Коли після військових поразок 1070-х років (Барі 1070 р., Манзи- керт 1071 р.) Константинополь утратив своє унікальне становище і привабливість як економічна столиця світу, а його сателіт Київ почав занепадати, Новгород відреагував миттєво. Революція 1136 р. ослабила зв’язки Новгорода з Києвом, зробивши місто незалежною республікою⁶². Відтоді молода держава «Господин Великий Нов­город» стала майже без винятку зосереджувати свою увагу на спра­вах Mare Balticum, що набирало дедалі більшого значення.

4.