Скандинавські джерела

Починаючи з другої чверті XIX ст. паралельно сформувалася й інша думка. З метою поліпшення свого фінансового становища скандинавське Королівське Товариство Старожитностей у Копенгагені (засноване 1825 року) вдалося до підготовки колекцій скандинавських джерел, що в них ішлося про інші країни, зокрема Америку та Російську імперію.

Провідний російський орієнталіст того часу, поляк за походженням, Осип Іванович Сенковський (Йозеф Юліан С. Сенковський, 1800—1858) звернув особливу увагу на цю публікацію. Якраз тоді він почав захоплюватися журналістикою, виступаючи під псевдонімом Барон Брамбеус на сторінках впливового літературного й наукового журналу «Библиотека для чтения», що видавався з 1834 по 1865 рік раз на два місяці. Сенковський негайно почав вивчати давньоісландську мову, і вже в першому томі «Библиотеки» за 1834 рік він видрукував захоплене есе про значення саг як джерел російської історії⁶.

Есе Сенковського спонукало російську громадськість засну­вати національний фонд для підготовки й публікації стародавніх скандинавських джерел, що стосувалися ранньої історії Русі: ♦Мабуть, немає для нас, росіян, більш почесного способу відгукнутися на просвітницькі зусилля данських вчених і до того ж збагатити нашу історію, як утворити національний фонд. Ми мусимо зібрати прибл. 35—40 тис. крб. пожертв, щоб передати їх до копенгагенського Товариства як наш патріотичний внесок у справу публікації такої важливої і корисної праці. Цим самим ми беззаперечно покажемо, що вміємо цінувати їхню важливу роботу і пам’ятки нашого власного минулого»’.

Ця пропозиція привернула увагу графа Сергія Семеновича Уварова (1789—1855), державного міністра народної освіти. Наступного 1835 року між ним і Товариством зав’язалося листування⁹, а необхідна сума грошей була зібрана й передана до Копенгагена. 1843 року Товариство офіційно відкрило Російську секцію, яка призначила спеціальну комісію для досліджень давньоруської історії.

Членами комісії були¹⁰ Равн та віце-президент Товариства, ісландський текстолог Фіннур Маґнуссон (Фіни Маґнусен, 1781 —1847). Російська наука була представлена фахівцем з' фінно-угорських проблем Андерсом Йоганом Шеґреном (1794— 1866), архієпископом Стефаном Карповичем Сабініним (1789— 1863, першим російським експертом з давньоскандинавської мови), Михайлом Петровичем Погодіним (1800—1875) та Фрідріхом Карлом Германом Крузе (1790—1866), істориками й прихильниками норманської теорії.

Відповідальність за підготовку видання була покладена на Равна та його ісландських колег — Фіннура Маґнуссона (слабо обізнаного в східноєвропейській історії) й Свейборна Еґілсона (1791 —1852) — перекладача з ісландської на латину.

Сіґурдсон (1811 —1879) і Бріньйольфур Сноррасон (1820— 1850)¹¹.

Спільними зусиллями було видано «Antiquites Russes d’apres les monuments historiques des Islandais et des Anciens Scandinaves editees par la Societe Royale des Antiquaires du Nord»¹². Згідно з планом, праця складалася з трьох томів, однак світ побачили тільки два. В цих двох великих фоліантах містилися уривки з «Поетичної E∂∂u*^x∖ *E∂∂u* Сноррі^х\ героїчних і міфологічних саґ¹⁵, королівських саґ¹⁶ та родових саґ¹⁷. До них долучалися фрагменти з географічних праць¹⁸, подорожніх звітів (Огтере, Вульфстан)¹⁹, ісландські аннали²⁰, давньоскандинавські зведення законів²¹ та тексти двох договорів між скандинавськими королями й новгородцями (1323-го та 1326 рр.)²². Тексти наводилися як мовою давньоскандинавських оригіналів, так і в латинському перекладі²³. Проте, як зазначив 1906 року російський скан- динавіст К. Тіандер, справа не досягла мети, оскільки не надихнула на нові наукові розшуки²⁴, а видані томи стояли в бібліотеках незайманими, наче прикрашаючи полиці²⁵.

Основна причина невдачі «Antiquites Russes» полягала, мабуть, у її неспроможності поєднати такі принципово різні дисципліни, як давньоскандинавська філологія й східноєвропейська історія. Російські історики хоча й брали теоретичну участь у роботі Російської секції Товариства, однак не запрошувалися до спів­праці над «Antiquites Russes». Робота Равна та його колег не відповідала запитам східноєвропейських істориків, оскільки більшою мірою ґрунтувалася на передрукові уривків попередньо виданих текстів, супроводжуваних латинським перекладом. Що­правда, були і філологічні коментарі, які, однак, більше важили для скандинавських вчених, ніж для істориків Східної Європи.

Провідний російський норманіст Ернст (Аріст Арістович) Кунік (1814—1899) зазначив 1851 року²⁶, що російські історики 6 7—142 не зможуть користуватися працями данських вчених без історіографічної передмови (Einleitung). Згідно з Куніком, ця передмова мусила включати відповідні «загальні висновки щодо походження та природи саме тих давньоскандинавських літературних творів, які цікавили російських істориків*. На його думку, «це був єдиний спосіб, у який східноєвропейські історики могли оцінити витяги, що стосуються руської історії....Крім того, описуючи релігійні вірування норманів, їхні методи ведення війн тощо, слід було наголосити на тих, що могли б служити паралелями до російських чи інших джерел з давньоруської історії»²⁷. Такі закиди відлякували видавців та спонсорів, унаслі­док чого запланований третій том «Antiquites Russes» так і не побачив світ.

Протягом 20-х років XX століття два нескандинавісти — Аркадій І. Лященко (1871—1931) та Павло Петрович Смірнов (1882—1947) заново відкрили колекцію Равна і використали її як основу для дослідження скандинаво-давньоруських зв'язків. За допомогою фахівця з давньоскандинавських проблем Олени Ридзевської Лященко проаналізував «Eymundar ?attr» (мовою оригіналу), «Саґу про Олава Трюґґвасона» та «Haralds saga har?ra?a» («Саґу про Гаральда Суворого»)²⁸. На підставі цих саґ, а також свідчень мусульманських авторів Смірнов зробив спробу відтворити історію Руського каганату на Волзі в IX ст.²⁹.

Після невдалої спроби данських дослідників старожитностей скандинавські джерела знову було залучено для вивчення історії Східної Європи лише наприкінці XIX ст., коли відомий учений- славіст Олексій Олександрович Шахматов (1864—1920) за­пропонував Імператорській Академії наук у Санкт-Петербурзі опублікувати стародавні скандинавські джерела, пов’язані з російською та східноєвропейською історією до XIII ст.³⁰. Здійснен­ня цього проекту було доручено Германісту Фрідріху (Федору) А. Брауну (1862—1942). До 1917 року Браун спромігся ви­друкувати лише кілька статей із спеціальної тематики, присвяче­них головним чином ідентифікації Фріанда і Шимона (синів варязького князя Африкана, відомого з Києво-Печерського ♦Патерикона»)³¹ та Інґвара з давньошведських рунічних написів 1041 р.³².

Згодом, уже в лейпціґській еміграції (1924—1925 рр.), Браун опублікував цінну синтетичну наукову працю «Das historische Russland im Nordischen Schrifttum der X—XIV Jahrhunderts*³³, що й досі лишається єдиним аналітичним узагальненням з цієї проблематики. І хоча сорок сім сторінок цієї праці виявилися надто задовгими як для журнальної статті, вони не змогли вмістити всіх найголовніших і найсуттєвіших подробиць досліджуваного матеріалу. У берлінському російському емігрантському журналі «Беседа» Браун видрукував також першу частину широкої передмови до своїх досліджень³⁴, однак решта його праць так і не з'явилася, можливо, через те, що сам журнал припинив існування.

Роботу Брауна продовжили в Росії два його учні. Карл Ф. Ti- андер в ґрунтовній монографії проаналізував факти, наведені в саґах про походи скандинавів на Біле море та в Біармію, з погляду фольклориста і літературознавця³⁵. Цей метод він застосував і для вивчення міграцій народів на основі Германської традиції³⁶.

Другий учень Брауна, Олена Олександрівна Ридзевська (1890— 1941), видрукувала кілька коротких філологічних статей, заснова­них на тих давньоскандинавських джерелах, що давно цікавили східноєвропейських істориків: Стара Ладога в скандинавських джерелах³⁷; проблема вживання назви Holmgardr до Новгорода³⁶; Володимир Великий³⁹ та Ярослав Мудрий⁴⁰, як вони представлені в окремих скандинавських саґах, тощо⁴¹.

За планом-проспектом Інституту історії AH CPCP 1971 року передбачалася публікація скандинавських джерел⁴² як четвертої частини зібрання найдавніших джерел з історії народів Ра­дянського Союзу. Згідно з планом, до зібрання мали увійти рунічні написи, саґи, еддична поезія, поезія скальдів, історичні хроні­ки й агіографічні пам’ятки. Згодом у цій серії вийшли: книга О. О. Мельникової з рунічних письмен (опублікована 1977 ро­ку), посмертне зібрання недрукованих статей О. О. Ридзевської, окремі праці Мельникової, Т. Н. Джексон, М. В. Свердлова та >н. Я ще згадаю ці публікації нижче на властивому місці.

Цікаву монографію під назвою «Die Varagersage als Quelle der altrussischen Chronik»⁴³ опублікував Адольф Стендер-Петерсен (1893—1963), данський славіст, автор низки статей у збірнику ♦Varangica»⁴⁴. На жаль, його знання стародавніх скандинавських джерел не завжди глибокі, як це часто буває, коли користуються підрядником, а не безпосередньо оригіналом. Отож, не з усіма його висновками слід погоджуватися.

*

б*

З-поміж польських вчених безпосередньо над скандинав­ськими джерелами працювали Леон Кочий⁴⁵ та Ґерард Лябуда⁴⁶. Втім, коло їхніх інтересів обмежувалося джерелами, пов’язаними лише з історією балтійських слов’ян та Польщі. Все-таки їхні праці, зокрема дослідження Ґерарда Лябуди, котрий залучав і англосаксонські джерела⁴⁷, також важливі для нашої теми.

Я розглядав скандинавські джерела не як скандинавіст, а як історик Східної Європи та Азії, котрий вивчив скандинавські мови навмисно, щоб допомогти східноєвропейським історикам, щоб зробити приступним для них увесь масив стародавніх скандинавських джерел, що стосується історії Східної Європи в період між VIII та XIII ст., шляхом повного перекладу англійською мовою або ж переказу менш важливих фрагментів. У роботі я користувався лише тими виданнями текстів, що визнані вченими за правильні і достовірні. До того ж я намагався залучити всю необхідну спеціальну літературу. Витяги з джерел включено до цієї праці лише після аналізу їхнього місця в структурі самого джерела. Відомості аналізувалися з огляду на автентичність та цінність джерела на тлі історичної дійсності й способу життя стародавніх скандинавів.

В цій праці я використав виважені англійські переклади, вносячи правки там, де окремі терміни були перекладені неточно або ж окремі фрагменти подавалися більш літературно, ніж науково. Я систематизував транскрипцію стародавніх сканди­навських назв. Всі уривки, важливі для істориків Східної Європи, наведено в їхній давньоскандинавській формі (в дужках або паралельною колонкою).

Прошу шановного читача пам’ятати, що я аналізую й коментую витяги із стародавніх скандинавських джерел з єдиною метою — пролити світло на походження Русі. Критерієм відбору історичного джерела була його здатність сприяти розумінню читачем структури, природи, походження й типу джерел давньоскандинавської традиції, що належать до даної проблеми. Цей том охоплює еддичну поезію, поезію скальдів, рунічні написи, географічну літературу, зведення законів, аннали і хроніки; наступний том присвячено саґам; в ньому дається загальна оцінка матеріалу стародавніх скандинавських джерел для східноєвропейської історії.