«Ряд» Ярослава та шляхи трансформації системи організації влади на Русі
Рано чи пізно і до дому, хай там і не наймогутнішого володаря, приходила смерть. Відчуваючи її холодний подих Ярослав вирішив обумовити порядок передачі влади своїм синам:
«И еще бо живущю ему, наряди сыны своя, рек имъ: «Се азъ отхожю свѣта сего, сыное мои; имѣйте в собѣ любовь, понеже вы есте братья единого отца и матере.
Да аще будете в любви межю собою, Бог будеть в васъ, и покорить вы противныя под вы. И будете мирно живуще. Аще ли будете не- навидно живущее, в распряхъ и которающеся, то погыбнете сами, и погубите землю отець своихъ и дѣдъ своихъ, юже на- лѣзоша трудомь своимь великым; но пребывайте мирно, по- слушающе брат брата. Се же поручаю в собе мѣсто столъ старѣйшему сыну моему и брату вашему Изяславу Кыевъ; сего послушайте, якоже послушасте мене, да той вы будетъ в мене мѣсто; а Святославу даю Черниговъ, а Всеволоду Переяславль, а Игорю Володимеръ, а Вячеславу Смолинескъ». И тако раздѣли имъ грады, заповѣдавъ им не преступати предѣла братня, ни сгонити, рекъ Изяславу: «Аще кто хощеть обидѣти брата своего, то ты помагай, его же обидять». И тако уряди сыны своя пребывати в любви»[235].Наведений текст Ярославого «заповіту» текстологічно ґрунтується на біблійних зразках та літературних запозиченнях із візантійських джерел[236]. Однак сам факт такого пероз- поділу земель між синами Ярослава не викликає сумнівів.
Метою цього «ряду» було, на думку О. Є. Преснякова, збереження сімейного союзу між Ярославичами заради внутрішнього миру і єдності у боротьбі з ворогами. Його «політичний» зміст дослідник добачав у спробі узгодити сімейний розподіл з потребами державної єдності: «Адже результат сімейного розподілу — припинення співволодіння і розпадання заснованій на ньому соціальної групи»[237]. При цьому О. Є. Пресняков вважав, що «ряд» Ярослава не встановлював порядку наслідування київського старійшинства й спадкоємності князівських володінь, а відтак і не вніс нічого нового до форми політичної організації Київської держави.
Подібної точки зору дотримується і ряд сучасних дослідників. Натомість М. Ф. Котляр обґрунтував думку про те, що Ярослав передбачав передачу Києва старшому в роді й тим самим поклав початок системі «лествичного восхождения», тобто успадкування князівських столів по горизонталі, від старшого брата до молодшого[238]. Звісно, ідеї Ярославого заповіту з часом будуть нівельовані не передбачуваним плином політичного життя та політичної практики. Та все ж, можна сконстатувати, що поділ земель між синами Ярослава, співтовариство яких відтепер набуває якісно нового статусу референтної сімейної групи володарів Київської Русі призвів до змін в організації її політичної системи. Перехід від «corpus fratrum» тобто від моделі братерської сім’ї, у якій не існувало авторитету старшого брата до сеньйорату, який закріплював за старшим у родині сином права батька[239] відбиває, на думку багатьох дослідників, відома композиція фрески в центральній наві Софійського собору в Києві із зображенням сім’ї Ярослава Мудрого. Ф. Кемпфер зводить його у ранг документу сеньйорату і убачає у ньому підтвердження присяги єдності княжої сім’ї у політичних справах[240]. Так само і сучасний дослідник потрактовує княжий портрет як спрямоване у майбутнє послання Ярослава: «композиція княжої фрески в соборі св. Софії репрезентувала таку концепцію сімейного урядування над Руссю, за якої старший син мав посісти місце батька. Метою системи було забезпечити єдність сім’ї та підвладних територій»[241]. Втім, не переконаний в тому, що цей художній образ являє собою нотаріально засвідчений юридичний акт політичного співжиття княжої сім’ї, яким воно бачилося Ярославу після його смерті.Говорячи про політичні наслідки Ярославого заповіту, насамперед слід відзначити, що цим «рядом» була порушена єдність «Руської землі» в Середньому Подніпров’ї, яка досі була доменом київських князів-самовладців — Володимира і Ярослава. В результаті відновлення адміністративно-політичного поділу «Руської землі» на Дніпровському Лівобережжі виникають князівські столи з центром в Чернігові і Переяславі, які стали осередками володінь старших Яросла- вичів.
Відповідно Святослав і Всеволод були наділені рівними з київським князем Ізяславом легітимними правами. Це, зокрема, засвідчує їхня спільна діяльність у всіх сферах життя країни: разом вони розпоряджалися розподілом земель між іншими князями, організовували спільні походи, впроваджували законодавчі норми. Так, стаття 2 Поширеної редакції Руської Правди сповіщає, що по смерті Ярослава«совкупившеся сынове его: Изяслав, Святослав, Всеволод и мужи их: Коснячко Перенег, Никифор и отложиша убиение за голову, но кунами ся выкупати; а ино все, яко же Ярослав судил, такоже и сынове его уставиша»[242].
В 1059 р. Ізяслав, Святослав і Всеволод звільнили із в’язниці свого дядька Судислава та волі йому не подарували, а постригли його у ченці Георгієвського монастиря у Києві, де той і скінчив своє живоття. Після смерті у 1057 р. смоленського князя В’ячеслава брати посадовили на його місце Ігоря Ярославича, «из Володимеря выведшее»[243]. Слідом за Волинню вони прилучили до своїх володінь і Галичину, вигнавши звідти свого небожа Ростислава — сина Володимира Ярославича. Невдовзі Ярославичі виступили війною на Полоцьке князівство: «Ярославичи же трие, — Изяславъ, Святославъ, Всеволодъ, — совокупивше вои, идоша на Всеслава»[244]. Холодної зимової днини Ярославичі заволоділи Мінськом, а з настанням весни виграли вирішальну битву з військами Всеслава Полоцького. Потому вони підступно заманили Всеслава до себе на переговори, «рекше ему: «Приди к намъ, яко не створимъ ти зла». Он же, надеявъся целованьи креста и приехавъ в лодьи чересъ Днепръ». Та брати не дотрималися хрестоцілувальної обітниці і полонили його при вході до Ізяславого шатра: «Изяславъ же приведъ Всеслава Кыеву, всади и в порубъ с двема сынома»[245]. Таким чином і Полоцьке князівство стало здобутком Ярославичів.
Їхня спільна, злагоджена діяльність дозволяє з впевненістю говорити про те, що вона була оперта на якусь домовленість («ряд») між старшими Ярославовими синами.
Цей політичний союз прийнято називати у науковій літературі «тріумвіратом Ярославичів». Рівність кожного із його членів в очах тогочасної спільноти було санкціоновано Церквою. У 60-х рр. ХІ ст. поряд з Київською митрополією зі згоди Константинопольського патріархату з’являються титулярні (сан титулярного єпископа був персональною відзнакою, а не церковно-адміністративною посадою) митрополичі кафедри в Чернігові та Переяславі[246]. Церковне вивищення тамтешніх єпископій відповідало політичній системі володарювання старших Ярославичів. Щойно тріумвірат припинив своє існування юрисдикція Київської митрополії була знову поширена на всю Київську Русь. Останньою спільною акцією Ярославичів стало перенесення мощів Бориса і Гліба в нову церкву у Вишгороді.Однак наступного року Святослав із Всеволодом вигнали Ізяслава із Києва.
Прибравши до своїх рук значні земельні володіння, брати до часу зберігали хистку політичну рівновагу. Та помалу поміж ними визрівали суперечності, які рано чи пізно неминуче мали вилитися у відверту конфронтацію. Першопо- штовхом до зруйнування тріумвірату стала ганебна поразка Ярославичів у бойовищі з половцями на р. Альті поблизу Переяслава у 1068 р. Відмовивши «людям київським», які хотіли ще битися з половцями у видачі їм зброї і коней, Ізяслав викликав роздратовування народу. У місті ширилося невдоволення, що й змусило Ізяслава податися геть із міста. Тим часом люди кинулися грабувати княжий двір. Вони проголосили своїм князем визволеного із в’язниці Всеслава.
Та тріумф останнього був недовгим. Коли весною 1069 р. Ізяслав Ярославич разом зі своїм тестем — польським королем Болеславом Хоробрим наблизився до Києва, той не став випробовувати долю і поночі втік із табору готових до битви киян. Ранком, коли люди дізнались про втечу Всеслава повернулися до Києва і скликали віче. Порадившись вони,
«послашася къ Святославу и къ Всеволоду, глаголющее: «Мы уже зло створили есмы, князя своего прогнавше, а се ведеть на ны Лядьскую землю, а поидѣта в градъ отца своего; аще ли не хочета, то нам неволя: зажгоша град свой, ступим въ Гречьску землю».
Дослухавшись до цих слів, Ізяслав залишив основні збройні сили поляків разом із Болеславом рушив на Київ. Поперед себе він відправив свого сина Мстислава, який увійшовши до міста вчинив розправу над прихильниками Всеслава: «И пришед Мстиславъ, исѣче кыяны, иже бѣша высѣкли Всеслава, числом 70 чади, а другыя слѣпиша, дру- гыя же без вины погубив, не испытавъ»[247]. Ізяслав помстився і Всеславу, відібравши у нього Полоцьк у якому посадовив свого сина Мстислава, а після наглої смерті останнього його брата Святополка. Та Всеславу вдалося вигнати того із Полоцька і втримати його у своїй владі.
Так Ізяслав залишився і без Полоцька, і без Новгорода, яким раніше поступився Святославу Чернігівському. Оце порушення, мовлячи словами М. С. Грушевського, «рівноваги паїв» змусило Ізяслава стати на шлях компромісу із Всесла- вом: «Ізяслав, не можучи переболіти утрати Новгорода, хотів використати поміч полоцького волхва проти Святослава, аби відібрати у нього назад змінений на Полоцьк Новгород»[248]. Таке загравання Ізяслава з Всеславом не могло не викликати спротиву амбітного Святослава, який намовив Всеволода виступити проти старшого брата. Востаннє Ярославичі продемонстрували народові свою братню любов 20 травня 1072 р. під час церемоніалу перенесення мощей святих князів-стра- стотерпців Бориса і Гліба у Вишгороді. А вже навесні 1073 р. змовники змусили Ізяслава знову тікати до Польщі: «Изиде Изяславъ ис Кыева, Святослав же и Всеволодъ внидоста в Кыевъ, месяца марта 22, и седоста на столе на Берестовомь, преступивша заповедь отню»[249]. Молодші триумвіри поділилися волостями Ізяслава. При цьому за обсягами володінь й відповідно владних повноважень Святослав значно вивищувався над Всеволодом. Фактично він був єдиновладним правителем Київської Русі. Тільки передчасна смерть, переконаний, зашкодила йому здійснити остаточний поворот до одноосібної монархії.
Всеволод, успадкувавши на початку 1077 р. київський престол поспішив посадовити у Чернігові свого сина Володимира (Мономаха), пересунувши Святославого сина Олега на Волинь.
Та повернення Ізяслава навесні того ж року на Русь змусило його поступитися своєю зверхністю над політичною системою Київської держави. Брати, поновивши угоду між собою починають новий перерозподіл волостей. В результаті чого Чернігівські Святославичі були витіснені із батькових вотчин на далеку периферію. Та вони не облишили своїх намірів будь-що повернутися господарями належного їм спадку. У ході міжусобної війни, що її розв’язали чернігівські ізгої в 1078 р. на Нежатиній ниві поблизу Чернігова Ізяслава було підступно вбито. З його смертю пішов у небуття і тріумвірат Ярославичів, який понад два десятиліття був визначальною рисою політико-династичного устрою Київської Русі. Своїм драматичним життям він, на думку С. Томашівського, подав наглядний доказ того, що система сеньйорату на Русі вичерпала себе, «і що з одного боку одновладство, і з другого політичний і національний партикуляризм — отсе одинокі форми дальшого політичного розвитку Східної Європи»[250].Всеволод Ярославич по праву «лествиничного восхождения» повертається на київській стіл: «седе Кыеве на столе отца своего и брата своего, приимъ власть Русьскую всю»[251]. Він посадовив Володимира Мономаха у Чернігові, а Ярополка у Володимирі й додав йому Туров. Єдиновладне правління Всеволода (1078-1093 рр.) годі назвати часом реставрації одноосібної монархії, радше судомною спробою зберегти надбане. Підводячи підсумок його б сказати трудам і дням, старокиївський літописець скрушно зауважив:
«Седящю бо ему Кыеве, печаль бысть ему от сыновець своихъ, яко начаша ему стужати, хотя власти ов сея, ово же другие; сей же, омиряя их, рааздаваше власти имъ»[252].
І справді, виросло ціле плем’я молодих і завзятих ізгоїв, що жадали вотчин. Їхній вовчий апетит треба було якось втамувати. Отож і доводилося великому князеві вести гнучку політику маневрів та компромісів.
Володимир Мономах до самого скону свого батька знаходився разом з ним у Києві. Однак, коли постало питання про вакантний київський престол він не наважився його зайняти, розмірковуючи так: «аще сяду на столе отца своего то имам рать съ Святополком взяти яко столъ преже отца его былъ»[253]. Ці слова Мономаха дозволяють скласти уявлення про характер політичної системи Київської Русі на зламі ХІ-ХІІ ст. Слідом за О. Є. Пресняковим вважаю, що вони промовляють не про визнання ним родового старійшинства, а лише засвідчують «конкуренцію двох отчинних прав і відбивають бажання Мономаха відновити з Святополком двовладдя їхніх батьків з огляду на його безперервну боротьбу зі Святославичами за Чернігів»[254]. Отже Володимиру довелося й далі розвивати батькову політику компромісів. Він поступився Черніговом Олегу Святославину, а сам пішов князювати «на столъ отень» в Переяслав.
Усобиці 70-90-х рр. ХІ ст. й безперервні війни з половцями диктували необхідність покласти край політичній нестабільності в Київській Русі. З цією метою 1097 р. у Любечі і зібралися нащадки Ярослава Мудрого. Сюди «для устро- енья мира» прибули разом з старшими Святополком і Мономахом також Давид і Олег Святославичі, Давид Ігоревич і Василько Ростиславич. Князі, як сповіщають літописні джерела, умовилися припинити усобиці і непорушно дотримуватися прав на отчини:
«Да нонѣ отселѣ имемся въ едино серце и блюдем Рускыыѣ земли; каждо да держить отчину свою: Святополкъ Кыевъ Изяславлю, Володимир Всеволожю, Давыдъ и Олегъ и Ярославъ Святославлю, а им же роздаялъ Всеволодъ городы: Давиду Володимир, Ростиславичем Перемишль Володареви, Теребовль Василкови. И на том цѣловаша кресть: Да аще кто отселе на кого будеть, то на того будем вси и крестъ честный»[255].
Рішення Любецького з’їзду носили суперечливий характер. З одного боку суттєвою новацією стало те, що принцип ста- рійшинства був доповнений вотчинним правом, а з іншого — юридичний зміст вотчини як довічного спадкового володіння окремої князівської гілки залишався розмитим[256]. Незважаючи на те, що задекларовані в Любечі принципи не усунули протиріччя у міжкнязівських відносинах, вони заклали основи для подальшої трансформації моделі державно-політичної системи Русі.
3.3.