Жага влади: тріумф Ярослава Мудрого

Термін «самовластець», яким літописець представляє Ярослава як суверена є візантійською калькою, так само як і запозичений із візантійської практики увесь спектр харизма- тичних епітетів влади.

Щойно ставши єдиновладним володарем Русі, Ярослав посадовив на новгородське княжіння свого сина Володи­мира, а на тамтешню єпископську кафедру — святителя Луку Жидяту. У свого брата Судислава, єдиного з уцілілих синів Володимира він відібрав Псковщину й запроторив до в’яз­ниці, з якої його випустять тільки після смерті самовладця князі Ярославичі. Ізяслав Ярославич дістав у володіння Ту- рово-Пінщину, Святослав став княжити на Волині, а наймо­лодшого Всеволода київський князь з надмірної любові тримав коло себе. Одна тільки Полоцька земля земля зали­шалася не підвладною київському правителю. Єдиновладні амбіції Ярослава символічно маркують засновавані ним на далеких рубежах Русі міста, що носили його імена — Яро­слав у верхів’ях Волги, Юр’їв в землі чуді (сучасний Тарту) та Юр’їв на південному степовому кордоні в Пороссі.

Правління Ярослава ґрунтувалося на відновленій ним по­літичній практиці Володимирового володарювання. Полі­тична система Київської держави й далі, мовлячи словами М. С. Грушевського, «опиралася на династичній основі, тепер відсвіженій, бо на місце родини Володимировичів по всіх землях, окрім Полоцька, посаджено синів Ярослава. Дружинна верства, де сильні домішки чужі, варязькі, значно ще невтралізовали локальні елементи, далі розтекалася по цілій Руській державі, в’яжучи її свідомістю своєї одности. Як далі, київське право і законодавство впливало на право і практику цілого простору держави, відмінюючи місцеве звичаєве право, а змагання коло дальшого розширення нової релігії та візантійської культури зміцняли заложені Володи­миром культурні зв’язки»^[194].

В період двовладдя братів Володимировичів авторитет Києва як головного політичного центру Русі дещо занепав.

«Заложи Ярославъ городъ великий, оу негоже града суть Зла­тая врата; заложи же и церковь святая Софья, митрополью, и посемь церковь на Золотых воротѣх святыя Богородица Бла­говещенье, посемь святого Георгия манастырь и святая Ирины»^[195].

Відтак, стараннями цього великого будівничого Київ знову утверджується у статусі політичної і духовної столиці Русі. Столичність Києва є відтворенням константинополь­ської моделі, запозиченням з візантійського ідейного арсе­налу (термін «столиця» у давньоруській мові не зафіксо­ваний). Характерною у цьому відношенні є, запримічене О. В. Назаренком^[196] у Службі на освячення церкви святого Георгія у Києві (середина ХІ ст.) найменування Києва ми­трополитом Іларіоном «першопрестольним матери градом». Отже, Ярославу вдалося вивищити статус Києва ідеологічно, як рівночесного Царгороду міста.

Так само київський князь домагався надати своїй владі царського ореолу. Про це свідчить графіті Софійського со­бору, де Ярослава названо царем: «В 6562 (1054 р. — В.Р.} мсяца феврари 20 усъпене царя нашего»^[197]. Царська титула- тура вживається у літописних джерелах й по відношенню до великих князів Владимиро-Суздальської землі в ХІІ ст. та Г а- лицько-Волинської Русі. Проте, як показав В. А. Водов, за­стосування царського титулу стосовно давньоруских князів носило спорадичний характер. Здебільшого він вживався з використанням візантійських зразків красномовства для під­креслення політичного престижу, прославлення того чи ін­шого князя^[198]. Відсутність скільки-небудь помітних претензій на титул «царя» в домонгольській Русі, очевидно, було пов’язано з особливостями політичної структури Русі кінця ХІ — середини ХІІ ст.: «У цей період всі східнослов’янські землі знаходилися під владою князівського роду Рюрикови- чів: верховним правителем являвся той, хто вважався «ста- рійшим» в роді і посідав київський стіл.

Респектабельності володарюванню Ярослава Мудрого на­давали монети власного карбування. На випущених ним в обіг срібних монетах з написом «Ярославле сребро» разом з вольовим ликом самого князя міститься зображення св. Геор­гія — його небесного покровителя. У Візантії Георгія вшано­вували і як великомученика і як святого воїна. У цій ролі він виступав покровителем візантійського імператора і його вій­ська: перенісши на свої срібники і печатки образ св. Георгія Ярослав задекларував свою рівність з візантійським імпера- тором^[200]. Можливо цій же меті відповідало встановлення в центральному нефі Софії Київської шиферної плити з ви­різьбленим за візантійським зразком зображенням гераль­дичного орла, яке С. О. Висоцький вважав гербом Київської Русі часів Ярослава Мудрого^[201]. Войовничо підняті до гори ор­лині крила покликані були символізувати міць та силу влади Ярослава. Орел — царський птах і символізує вищу владу, мудрість чи навіть геніальність, героїзм і стан зверхності. «Цар птахів» — це символ соціального і духовного підйому, зв’язку з небом, яке забезпечує його максимальною владою і зберігає на цьому рівні^[202].

Оскільки головним осереддям церковно-релігійного життя й місцем єднання священства і царства у другій третині ХІ ст. став Софійський собор до нього, як того слід було очікувати було перенесено з Володимирової Десятинної церкви вели­кокнязівський престол^[203]. Останній не раз згадується у літо­писах у контексті урочистого в’їзду князя до міста та наступних відвідин ним київського кафедралу для покло­ніння св.

«...с великою славою и честью въѣха (Ізяслав — В.Р.) в Киевъ, и выидоша противу ему множество народа, игумени съ черноризьци и попове всего города Киева в ризахъ, и при- ѣха къ святой Софьи, и поклонися святои Богородици, и сѣде на столѣ дѣда своего и отца своего»^[204].

Коли 1150 р. після втечі з Києва Юрія Долгорукого, князів­ський стіл зайняв його брат В’ячеслав Володимирович, однак кияни не хотіли прийняти його, «рекоша Изяславу: «Ты нашь князь! Поѣди же къ святои Софьи, сяди на столѣ отца своего и дѣда своего»»^[205]. Після смерті Святослава Всеволодовича у 1194 р. та його поховання у Кирилівському монастирі,

«поѣха Рюрикъ Кыевоу. Изидоша противоу емоу со кресты митрополитъ, игоумени вси, и Кияни вси от мала и до велика с радостью великою. Рюрикъ же вшедъ во святоую Софью и поклонився святому Спасу и святѣи Богородицѣ и сѣде на столѣ дѣда своего и отца своего славою и съ честью вели­кою»^[206].

Раніше мені здавалося, що літописне дієслово «сѣде», не може бути витлумачено реалістично: у буквальному прочи­танні сісти на трон^[207]. Так само і К. Гвозденко, у своїй не­щодавно опублікованій статті, присвяченій церемонії сходження князів не престол у домонгольській Русі не убачає підстав говорити про наявність в храмі св. Софії конкретного князівського престолу. На її думку, літописні згадки про те, що князь «седее на столе» після повідомлення про відвідини ним Софійського собору не свідчать, що саме в храмі відбу­валось посадовлення на якийсь трон: «Слова «седее на столе» скорее относятся ко всей церемонии в целом, завер­шающим элементом которой было занятие княжеского двора. Можно допустить, что в церкви с середины ХІІ в. соверша­лось провозглашение претендента на власть князем»^[208].

Цей церемоніал досить детально описано Константаном Багрянородним. Вбравшись у мутаторії храму св. Софії у святковий «царський» одяг, імператор тримаючи у руках за­палені свічки разом з патріархом піднімався на амвон. На цьому підвищенні, що здіймалося перед середньою частиною іконостаса, патріарх читав молитву над імператорською хла­мидою, після чого її одягали на імператора. Затим, патріарх виголошував молитву і над імператорською короною й влас­норуч, при вигуках народу: «Слава у вишніх Богу і на землі мир!», покладав її на імператора. Потому, сидячи на троні з короною на голові імператор приймав поклоніння вищих ві­зантійських сановників^[209]. Беручи до уваги характерну для се­редньовічної практики imitatio imperio й ментальний контекст епохи з її прагненнями до матеріалізації духовних символів можна підозрювати, що великокнязівський «стіл», або пре­стол був матеріальним предметом давньоруського політич­ного побуту, зримим символом великокнязівської влади. Попри полісемантичний зміст поняття «княжий престол» («стіл») воно мало добре розпізнавану символічну й знакову, для середньовічних слов’янських монархій цінність^[210].

На середньовічному Заході трон, що метафористично виз­начався як solium regni («трон королівства») розміщувався в особливому, зазвичай, сакральному місці, як наприклад кам’яний трон Карла Великого в придворній капелі в Ахені, імперський трон в Госларі і трон Едуарда Ісповідника в Вест- мінстері^[211]. Тронним місцем київських князів від середини ХІ ст., на мою думку, слугували, прикрашені мозаїками і фре­сками так звані переферичні приміщення Софійського собору, на винятково великі розміри яких та притаманні їм «світсько- князівські функції» вказував А. М. Грабар^[212]. Змальовуючи про­цедуру посідання великокнязівського столу давньоруські літописці, либонь, не випадково звертають увагу на значимість урочистого входу князя до храму св.

Ці приміщення були багато декоровані зооморфними зоб­раженнями, що породжували смислові асоціації з біблійним образом трону царя Соломона. Престол останнього був виго­товлений із слонової кості, обкладений чистим золотом: «І зро­бив цар великого трона зо слонової кости, і покрив його щирим золотом. У трона було шість ступенів; а голова в трона круг­ляста позад його та поруччя з того боку при місці сидіння, та два леви, що стояли на поруччях. І дванадцять левів стояли там на шости ступенях із того й з того боку. По всіх цар­ствах не було так зробленого!» (1 Цар, 10: 18-20). Цей опис престолу Соломона на багато віків визначило як символічний, так і формально-образний ряд подібних споруджень особливо на Сході й, зокрема, у Візантії, де престол візантійського імпе­ратора називався «візантійським троном Соломона»^[214].

«Золотим» називає княжий стіл у Києві й «Слово о полку Ігоревім». На думку Д. С. Лихачова, у пам’ятках давньо­руської писемності терміни «золотавий», «золотий» чи «зо- лотокутий» завжди вживаються у точному значенні: «Термин «золотой» может в равной степени означать и «золоченый», и сделанный из сплошного золота. Княжеский стол в Киеве назван «золотым». Он золотой прежде всего по своему зна­чению, а может быть и потому, что реальный стол в Киеве был золотым или золоченым. Зато стол Галицкий назван «златокованым», сделанным из сплошного золота»^[215]. Схи­ляюсь до думки, що ця золота насиченість київського престолу була привнесена до «Слова» під впливом давньо­руського перекладу повісті Флавія «О разорении Иеруса­лима» та/або аналогічного зображення могутнього царя в біблійних книгах^[216].

На мініатюрах грецької Хроніки Іоанна Скіліци, які ілю­струють обмін посольствами між князем Володимиром Все­володовичем та візантійським імператором Константаном Мономахом, київський князь постає сидячи на золотому троні, в царському вінці, в червоних чоботях і в золотому жу- пані^[217]. Однак, як уявляється, це зображення не є натуралі­стичною замальовкою, а радше художньою метафорою, так само як і рядки «Слова про Ігорів похід», які відбивають прагнення Всеслава Полоцького, сісти на бистрого коня й домчатися до Києва, аби діткнутися кінцем списа до золо­того столу київського: «клюками подпръся о кони и скочи къ граду Кыеву и дотчеся стружі’емъ злата стола Кіевскаго»^[218]. Ось чому курйозною видається думка Д. В. Айналова, який під «стружием» розумів князівську регалію типу скіпетра, Всеслав «овладел этой регалией, оперся ею о княжеское си­дение и сел на великокняжеском столе, имея ее в руке»^[219].

Мабуть ми ніколи не довідаємося про те, яку достеменно форму мало тронне крісло київських князів та з якого мате­ріалу воно було виконане. Сумнівними мені видаються спроби дослідників віднайти йому реальні прототипи на мі­ніатюрах Радзивіллівського (Кенігсберзького) літопису кінця XV ст.^[220] Іконографія княжого престолу пізнього Радзивіл­лівського літопису є сумнівним джерелом для реалістичних реконструкцій атрибутики великокнязівської влади дослід­жуваного періоду. Наприклад, сцена вокняжіння Ярослава Мудрого на київському престолі 1019 р. (л. 83, верх) є від- твертим художнім уподібненням мініатюри так званого Тверського списку Хроніки Георгія Амартола, що містить зображення набуття влади Іісусом Навіном^[221]. Подібно остан­ньому, Ярослав сидить на престолі, тримаючи у руках за­ледве витягнуний із піхов меч.

В роки Ярославового правління було вперше складено су­дебник, який дістав назву «Руської Правди». Це перше на Русі законодавче зведення поклало початок розвитку писаного права. Як засвідчує Новгородський перший літопис молод­шого літопису, увійшовши вперше до Києва у 1016 р. Ярослав

«седе на столе отца своего Володимира... нача вои свои де­лите, старостам по 10 гривенъ, а смердомъ по гривне, а нов- городцомъ по по 10 гривенъ всемъ, и отпусти их всех домовъ, и дав им правду, и уставъ списавъ, тако рекши им: «по се гра­моте ходите, якоже списах вамъ, такоже держите». А се есть Правда Рускаа.»^[222].

Правда Ярослава регламентувала норми правової поведінки не одних лише новгородців, а охоплювала всю територію Давн­ьоруської держави. Добачаючи у найдавнішій частині Руської Правди риси дружинного права, О. Є. Прєсняков слушно на­голошував на тому, що «ці норми набувають більш загального значення через те, що новгородці домоглися визнання такого ж князівського захисту як засобу обмежити самоправство дру­жини у її сутичках з місцевим населенням. Якщо це так, то кня­зівська влада вперше за Ярослава спершу на новгородському грунті набуває характеру урядової влади і князь з «начальника дружини» становиться втіленням «земської влади»^[223]. Кодифі­каційна діяльність Ярослава була, таким чином, важливою віхою у формуванні політичного суспільства на Русі.

Руська Правда зруйнувала архаїчні родоплемінні правові традиції, зрівнявши в правах рядове населення з представ­никами князівської дружини^[224]. Єдиний закон, гарантом якого став київський князь відповідав єдиновладній формі його правління. Відтепер, права порядкувати, судити і карати остаточно зосередились в руках держави. Місцевим сусідсь­ким общинам було залишено обов’язки ловити і виказувати злочинців, надавати органам князівського управління необ­хідні свідчення, що збереглися у колективній пам’яті сусідів. Окрім того, сусідські общини, «беручи на себе повинність по збереженню порядку й інформуванню державних судово-ад­міністративних органів гарантували права общинників на ін­дивідуально освоєну землю і на спільне користування угіддями. З точки зору князівської влади, не здатної упра­вляти країною без сприяння общин, відвертий замах на такі права був би самовбивчим ударом по основам держави»^[225]. Середньовічна цивілізація була за своєю природою аграр­ною: переважна більшість населення Київської Русі було зо­середжено у сільській місцевості.

Хоч у середньовічній Русі не існувало таких високих бар’єрів між соціальними групами і станами як у тодішній феодальній Європі^[226], давньоруська спільнота не була гемо­генною: в очах законодавця життя людини складало не одна­кову, а різну цінність, відповідно до станової належності. Давньоруське карне право не знало смертної кари. Замість неї була система грошових платежів, що накладалися на вбивцю. Останній повинен був сплатити компенсацію родичам вби­того. В найбільш ранній редакції «Правди» вергельд, чи плата за життя особисто вільної людини досягала 40 гривень. У Руській Правді синів Ярослава Мудрого князівські люди («мужи») були захищені подвійним штрафом в 80 гривень, тоді як штраф за простолюдина залишався на рівні 40 гривень. Штраф, який належало сплатити князю за вбивство смерда встановлювався у сумі 5 гривень — одну восьму від нор­мального вергельда. Раби, які були найбільш знедоленою ка­тегорією давньоруського населення взагалі не мали вергельда.

Руську Правду важко звести до категорії закону, оскільки слово «закон» мало переважно морально-етичне значення. Буквально воно означало певну межу (кінець/край) пересту­пити яку не дозволено без ризику стати преступником^. В сус­пільстві владно-примусового регулювання, набуваючи загальнообов’язкової вимоги, закон стикається за своїм зна­ченням не тільки з моральними заповідями, але з більш бага­тозначним терміном «правда»: «Из наблюдений основных способов официального употребления слова «правда» выя­вляется, что разновидностями собственно юридического ис­пользования слова было использование его как суда (результата судебного разбирательства), затем как «условия договора» и, наконец, как «божьей правды». Из такого опыта словоупотребления и трактовок можно заключить, что «правда» русских князей претендовала на роль воплощенной справедливости, достигаемой при помощи надлежащей су­дебной процедуры рассмотрения вопросов преступления и на­казания, справедливого возмещения понесеного ущерба, компенсации за унижение личного достоинства и т.д... Со вре­менем оппозиция терминов «правда и «закон» уступила место отношению их взаимного соподчинения — воплощенной спра­ведливостью стал почитаться закон, принятой верховной пра­вительственной властою, а правда в значении справедливость была вытеснена узкопрагматическим термином «судебник»»^{[227] [228].}

Державу Ярослава прийнято називати «ранньофеодаль­ною монархією». Якщо із визначенням її політичної форми як монархії можна погодитися, то питання щодо природи її соціально-економічного ладу потребує уточнення. Феодалізм як соціальна, економічна й політична система складається у ряді країн Західної і Центральної Європи (передусім у Фран­ції та Германії) в ХІ -ХІІ ст. М. С. Грушевський називав фео­далізмом: «суспільний процес, який розвивається в різних примітивних громадських організаціях, старих і нових, а го­ловною своєю прикметою має організацію на руїнах гро­мадського, чи родово-племінного землеволодіння приватних великих маєтків, з різною півсвобідною робочою людністю, над котрою власник виконує й різні політичні права. Се в від­носинах економічних. В відносинах особистих, громадських сьому відповідає звичайно перехід в залежність від таких економічно-сильних людей різної слабосилої людности, що стає під їх опіку, і таким чином ті економічно сильні люде стають між нею і більшою громадсько-політичною організа­цією — державою чи племенем»^[229].

Одначе, історик не вбачав феодальних інститутів в дав­ньоруських реаліях і не вживав термін «феодалізм» у своїй монументальній «Історії України-Руси». На відсутність «фео­дального моменту» в Київській Русі вказував і В. Й. Клю- чевський^[230]. Навіть М. П. Павлов-Сільванський (1869-1908), який першим в російській історіографії масштабно поставив проблему вивчення феодальних інститутів на Русі в ХІІІ-XV ст. не намагався стверджувати їх розвиток у Київській Русі^[231].

Уявлення про Київську Русь середини Х - початку ХІІ ст. як відносно єдину ранньофеодальну державу є рудиментом багаторічної засоціологізованості підрадянської історичної науки, з її однобічним розумінням феодалізму як ладу вели­кого землеволодіння, що експлуатує селян-землеробів. Успад- кована від Б. Д. Грекова і С. В. Юшкова така схема розвитку феодалізму на Русі по суті й досі не зазнала суттєвих змін.

Розхоже розуміння феодалізму як ладу великого землево­лодіння, що експлуатує селян-землеробів, є однобічним. Адже при такому підході увага акцентується тільки на соці­ально-економічному аспекті й натомість ігноруються інсти- туційно-правничі, надбудовні його інститути. На Русі вони мали свої, часом дуже характерні особливості, тому важко встановити їх відповідність західноєвропейській моделі фео­далізму. Ось чому Іван Лисяк-Рудницький свого часу наго­лошував на тому, що суспільно-політичний лад Київської Русі «можна назвати феодальним лише з великим застереженням... На Русі не було, — на його думку, — формальних договірних відносин між князем і боярином. Земельні маєтності бояр були не умовними феодальними ленами, а спадковою власні­стю (вотчинами). Так само не було ієрархії аристократичних титулів. Київський великий, а згодом і старші удільні князі здійснювали зверхню владу над меншими удільними кня­зями, але тому, що всі князі належали до тієї самої династії Рюриковичів, їхні взаємовідносини мали характер скоріше міжнародних, ніж феодальних зв’язків; їх розуміли як сто­сунки між батьком і синами чи між старшими і молодшими братами, а не як між сюзереном і васалом»^[232].

Недосконалість системи державного регулювання земель­них надань, розмитість чи радше не закріпленість їх меж довго «не давало змоги у Східній Європі розвиватися «нормальним» феодальним відносинам. Вони почали складатися на Русі — з характерними маєтностями-бенефіціями, всілякими імуніте­тами і скурпульозною регламентацією васальної служби — тільки на зламі XIII-XIV ст. і досягли повного розвитку у XVI ст. До цього часу, — на думку І. М. Данилевського, — зв’язки, що умовно співвідносяться з васально-сюзеренними відносинами Західної Європи, існували в більш патріархальній формі осо­бистих відносин, пов’язаних з централізованою експлуатацією земель, що знаходились в корпоративній власності»^[233].

Важливими щодо цього, проте недостатньо досі поціно- ваними наукою залишаються спостереження Б. М. Флорі щодо інституту так званої «служебної організації» та її ролі у розвитку суспільно-політичного ладу Київської Русі XI-XII ст. На основі порівняльного аналізу джерельного матеріалу XIV-XV ст. дослідник дійшов висновку про те, що «слу- жебна організація» побутувала лише в тих країнах, де соці­альні відносини грунтувалися на системі централізованої експлуатації при незначній питомій вазі або навіть повній відсутності приватнофеодальних елементів. «Виникнення «служебної організації» було не результатом створення ве­ликого вотчинного господарства і поглиблення поділу праці в процесі стихійного економічного розвитку, а планомірною акцією ранньофеодальної держави, спрямованою на задово­лення її різноманітних потреб в умовах слабкого розвитку товарно-грошових відносин. Виділивши з підвладного насе­лення частину людей для відбування певних служб, держава забезпечила собі послуги, продукти й вироби, що було не під силу членам підкорених нею общин, постійно зайнятих зви­чайним землеробським господарством»^[234]. Такий характер відносин між владою і спільнотою у перші століття існу­вання Київської Русі і моделював, як уявляється, своєрідність її державно-політичного устрою.

3.2.