Розділ 2 Включення (Тверської землі до складу Великого князівства Литовського

Одностайність, з якою висновки М.Д.Присьолкова були прийняті спеціалістами, змушує нас докладно розглянути опублі­коване ним джерело. “Уривки В.М.Бенешевича” являють собою записи грецькою мовою, які містяться в складі Ватиканського грецького збірника XIV ст. (№840, арк. 243 зв.- 243 (аркуш був використаний для написання іншого тексту, і тому “Уривки” перевернуто)), що їх запровадив до наукового вжитку

B. М.Бенешевич^[172]. Це короткі нотатки, зроблені різними почерками і не зв’язані між собою за змістом, - що унаочнює їх подальший перелік:

V (Арк. 243 зв.)

№1. Реєстр речей і грошових сум, котрі знаходяться десь у Брян­ську, а також перебувають у Г(...)ія* та Іакова “після смерті митро­полита”, чиє ім’я у реєстрі відсутнє і якому “князь муромський Ярослав винен 15 гривен”.

№2. Міркування з приводу того, чому не розкладаються тіла відлучених від церкви та святих.

№3. Поучения про використання дияволом вад людської натури. №4. Формуляр надпису на антимінсі.

№5. Уривки з послань апостола Павла до коринфян.

(Арк. 243)

№6. Уривок з 21-го правила Антіохійського собору.

№7. Запис про висвячення священика і диякона якимось Xap- лампієм і перелік “гораздих” (так в грецькому оригіналі!) осіб, котрі не піддаються ідентифікації.

№8. Запис про вихід Сави “від нас з Володимира” у вересні 14­го індикта.

№9. Запис про кількість зібраного жита.

№10. Розпис грошових надходжень (у гривнах і кавкіях) від різних міст (Москви, Костроми, Галича та ін.) й окремих осіб, які, очевидно, надсилалися до митрополичої казни.

№11. Пояснення природи божественної Трійці через єдність людського розуму, слова й душі.

№№ 12-13. Записи про хрещення болгар і Русі, запозичені, за спостереженнями О.О.Шахматова, з “Повісті временних літ”.

Треба відзначити, що вже на стадії перекладу грецього оригі­налу, здійсненого М.Р.Фасмером, і його початкової обробки було допущено низку помилок[173] Що ж до спроби М.Д.Присьолкова довести, що ці “різнопредметні”, зроблені різними почерками записи стосуються однієї особи і є синхронними, то її слід визнати невда­лою. Бездоказовою є вихідна теза дослідника про існування певного зв’язку між записами №1 і №№ 8-10; відповідно, немає підстав для датування згадки про майно померлого митрополита 14-м індиктом. Це, в свою чергу, не дає можливості перевести індиктовий рік на сучасне літочислення, бо даних запису №10 для цього явно бракує: в згадці про “Федора, брата Гедиміпа” кон’єктура "Kεvτημηvoς" - “Гедимін” є гіпотетичною, а відсутність князівського титулу при обох цих іменах[174] (як і відсутність подібної інформації у джерелах) виразно промовляє проти такої ідентифікації.

Намагаючись звести докупи всі ці розрізнені записи, М.Д Присьолков висунув гіпотезу, що згаданий у запису №1 померлий митрополит - це литовський митрополит Феофіл, після смерті якого (десь перед вереснем 1330 р.) загальноруський митрополит Феогност намагався успадкувати його майно. Однак тоді незрозуміло, чому воно (або, принаймні, його частина) знаходилося явно поза межами литовської митрополії - в Брянську й Муромі.

На нашу думку, в цьому записі йдеться про іншого митрополита - “гречина” Максима, поставленого “на всю Русскую землю” 1263 р., який у 1299-1300 рр. “не терпя татарьского насилья, оставя митро- полью и збежа ис Києва”, звідки “йде ко Бряньску и оттоле йде в Суждальскую землю и со всем своим житьем (курсив наш - О./’.)”²⁹; резиденцією митрополита, як відомо, став Володимир-на-Клязьмі, де він і помер у 1305 р. Таке припущення дає можливість іденти­фікувати двох осіб - Іакова і Г(...)ія, котрі, згідно із записом №1, зберігали майно митрополита. Перший - це, безперечно, колишній володимирський єпископ, поставлений Максимом у 1288 р. і “зведений” ним з єпископії у 1295 р.³⁰ Другий, загадковий Г(...)ій - очевидно, ігумен одного з володимирських монастирів Геронтій, кандидатуру якого після смерті Максима було висунуто на митро­поличу кафедру³¹. Однак, як відомо, у 1308 р. загальноруським митрополитом став не він, а висвячений у 1303 р. на галицького митрополита Петро, котрий у 1309 р. прибув до Володимира.

Саме в зв’язку із цією подією, як нам здається, й було укладено реєстр майна його попередника, частина якого знаходилась у Брянську (очевидно, залишилася там від часів переїзду Максима до Володимира). Це, можливо, частково пояснює візит митрополита Петра до Брянська на початку 1310 р., коли він став свідком і навіть учасником кривавого конфлікту між князями Святославом Брян­ським і Василем Олександровичем^[175]. Що ж стосується муромського князя Ярослава, боржника митрополита Максима, то ним був, очевидно, не Ярослав Юрійович, відомий за літописною звісткою від 1248 р.^[176], а його син, Ярослав Ярославич, на існування якого, на думку дослідників, вказує завелика хронологічна відстань між літописними згадками про муромських князів Ярослава Юрійовича і Василя Ярославича (помер у 1345 р.)^[177].

Дуже привабною видається й можливість зв’язати з діяльністю митрополита Максима запис №6, який є першим на арк.243 і міг бути зроблений одночасно із записом №1. Справа у тому, що саме подане в цьому запису 21-е правило Антіохійського собору (забо­рона єпископам переходити в іншу єпархію) було порушене митро­политом Максимом, коли він, переїхавши до Володимира, перевів володимирського єпископа Симеона, наступника Іакова, в ростов­ські єпископи^[178].

Хай би там як, є щлком очевидним, що “Уривки” потребують поглибленого вивчення* - адже М.Д.Присьолков і М.Р.Фасмер здійснили тільки першу спробу перекладу і тлумачення цього, за їх словами, “цікавого, але складного джерела з історії руської

церкви”^[179]. Втім, навіть визнання факту існування Федора - Гедимі- нового брата саме по собі ще не може бути підставою для його ото­тожнення з князем Федором Київським, а, відтак, і доказом історичності Гедимінової виправи на Київ, на користь якої не свід­чить жодне вірогідне джерело. Проте така подія не залишилася б не поміченою сучасниками: адже навіть втративши реальне політичне значения, Київ продовжував побутувати у суспільній свідомості як “головне місто усієї Русі” (1380 р., послания патріарха Нила)^[180], “мати и глава всем градовомь рускимь” (1419 р., “Ходіння” до Царго­рода диякона Троїце-Сергієвого монастиря Зосими)^[181], “глава усіх руських земель” (1427 р., лист великого князя литовського Вітовта)^[182], “славный великы град Киев, матере градовом” (1483 p., Волинський короткий, чи Київський скорочений, літопис)^[183], “перший з-поміж усіх інших міст” (бл. 1550 р., Михалон Литвин)^[184].

Марними видаються і спроби підкріпити уявлення про реаль­ність Гедимінового походу на Київщину посиланням на дані ревізії Канева 1552 р. У матеріаліх цієї ревізії зафіксовано, що місцеві жителі обгрунтовували свої права на розташовані на Лівобережжі “уходи” тим, що “князь великий литовский Гедимин, завоевавши над морем Кафу, и весь Перекоп, и черкасы пятигорское* и приведши черкасов часть з княгинею их, посадил их на Снепороде (Сліпороді, притоці Сули - О. P.), а иніпих на Днепре, где теперь черкасы сидять, а снепородцев посадил на Днепре ж, у Каневе; и сидячи снепородце на Днепре, у Каневе, предся отчизны свои по речкам иным севирским уходити не перестали”^[185].

Впадає в око, що дана оповідь, згідно з якою князь Гедимін вільно порядкував на теренах Київщини (або, принаймні, трьох київських “пригородків”, котрі, за версією білорусько-литовських літописів, визнали владу Литви після того, як Гедиміном був опанований Київ*), свідчить на користь історичності виправи цього князя на Південну Русь. Тож не дивно, що “реабілітація” Гедиміпової легенди в науковій літературі останнього часу призвела й до зростання довіри до наведеного переказу^[186] - хоч серед фахівців давно усталилася думка, що “подробиці канівського оповідання вповні легендарні”^[187] і, власне, “це тільки старовинна легенда, де бракує історичних фактів”^[188] - або, точніше, “промислова легенда” місцевих уходників^[189], яка мала довести, що “от початку Черкасов и Канева уходы по всим тым (тут: лівобережним - О.Р.) рекам вольны были каневцом”^[190]; у такий спосіб вони чинили опір наступу замкової адміністрації на свої “отчизные” права, апелюючи до часів Гедиміна - фактичного фундатора Литовсько-Руської держави.

Безперечно, на формування цієї легенди справила вплив дво­значність етноніму “черкаси” - на яку свого часу вказав у своїх “Записках” С.Герберштейн, підкресливши, що “черкаси, які живуть по Борисфену”, відрізняються від тих, котрі “мешкають у горах Понта”^[191]. Не виключено, що в щй легенді ми маємо далекий відгомін Вітовтових походів у південні степи - хоч залишається тільки гадати, чи по багатьох роках народна пам’ять замінила ім’я Вітовта Гедиміповим^[192] (що нам видається досить сумнівним), чи мала місце свідома “архаїзація” цих подій, цілком зрозуміла при намаганні довести одвічність своїх прав на лівобережні ’’уходи”.

У будь-якому разі принциповим є інше - можливість вико­ристання даного “факту” при створенні Гедимінової легенди, що її не виключав ще В.Б.Антонович, на думку якого “укладач літо­пису Биховця знав подніпровський переказ, але використав його для свого оповідання в перекрученому вигляді”^[193].

Причину ж його появи інтуїтивно відчув ще Михайло Гру- шевський, зазначивши, що “сіль його, здається, полягає в звістці, що Гедимін посадив у Києві намісником Ольгимонта, сина Міпдовга. Щоб зрозуміти значения цієї звістки, слід пригадати, що за Вітовта у Києві сидів князь Іоанн Ольгимонтович; можливо, що оповідання про київське завоювання є родовим переказом роду Ольгимонтовичів чи іншої, зв’язаної з ними, фамілії про те, що предок їх.Ольгимонт сидів у Києві; такий переказ міг навіть мати метою підкріпити давністю чиї-небудь права на Київ”^[194]. Таким чином,.М.Грушевський визначив, по суті, єдино вірний шлях до пояснения феномену Гедимінової легенди, вбачаючи його у з’ясуванні родинного і політичного середовища, в ⅜komv вона сформувалася.

На сьогодні дослідники білорусько-литовських літописів переконливо довели, що їхня широка редакція склалася в колах, безпосередньо пов’язаних з родиною Гольшанських, історія якої тісно переплелася з історією Київської землі^[195]. Відомо, що наприкінці XIV ст. князь Іван Ольгимонтович Гольшанський порядкував у Києві “з руки” великого князя литовського Вітовта; тут же у першій третині XV ст. князювали його сини, Андрій та Михайло Івановичі.

Фактично у цей період влада Гольшанських у Києві стала спадковою і, таким чином, сформувалася литовська за поход­женням київська династія^[196]. В 40-х рр. XV ст. Гольшанських заступили нащадки Володимира Ольгердовича; та з ліквідацією Київського князівства (1471 р.) вони повернулись до Києва в якості воєвод, що ними були Юрій Олександрович та Іван Юрійович Гольшанські. Це було лише слабким відгуком їх колишньої величі; звідси і намагання піднести свій статус за допомогою генеалогічної легенди, в якій київським князем від початків литовського пану­вання виступає їх предок. При її створенні був використаний Галицько-Волинський літопис, з якого запозичено імена всіх дійо­вих осіб оповідання, за винятком Гедиміна й Ольгимонта Голь- шанського.

В історіографії ХѴІ-ХѴШ ст. легенда про походи Гедиміна на Русь набула значного поширення завдяки М.Стрийковському, котрий повністю переніс її в свою “Хроніку”, істотно деталізувавши виклад і додавши до воєнних здобутків Литви “Брянськ Сіверський”. На­прикінці своєї розповіді про ці події він зауважив, що в 1320(1321)р.* Гедимін приєднав до Литовської держави “монархію Київську, Волинські та Сіверські князівства”^[197], обминувши питання, коли й чому Литвою було втрачено Чернігівщину та Стародубщину, які нібито ввійшли до її складу за правління Скирмонта*.

Остаточне ствердження литовської зверхності на Сіверщині, за Стрийковським, відбулося за часів Ольгерда та Кейтута - хоч і в цьому питанні далася взнаки компілятивність його твору: описуючи події 1493 р., хроніст згадує про “замки руські сіверські, що служать Литві від Ольгерда і від Вітольта”^[198], - певно, наслідуючи Гербер- штейна, який, оповідаючи про битву на Ведроші та включения Сіверщини до складу Росії, зазначив: “...Однією битвою і за один рік московит (Іван III - О.P.) досяг того, чого великий князь литовський Вітольд домагався багато років і з чималими зусиллями”^[199]. У цьому твердженні Герберштейна, очевидно, відбилися тогочасні московські погляди на історію - адже вже в ранній редакції родо­воду литовських князів, укладеній на межі XV-XVI ст., Вітовта зображено підкорювачем Сіверщини^[200]. Дана концепція була еле­ментом офіційної ідеології й активно використовувалась у дипло­матичній практиці. Так, у 1563 р., у відповідь на вимоги литовської сторони повернути сіверські міста й Смоленськ, московський двір закидав Вільну, що ці землі “засел израдою” Вітовт, а за Ольгерда та Ягайла “те городы [были] написаны в нашу сторону”^[201].

Переходячи від пізньої традиції на грунт історичних фактів, слід зауважити, що єдиним населеним пунктом на Сіверщині, стосовно якого ми маємо певні свідчення вірогідних джерел, є Брянськ. Згідно з Рогозьким літописцем, восени 1356 р. “воевал Олгерд Брянеск и Смоленск”, узявши при цьому в полон сина князя Василя Смоленського, Увара; наступного року “князь Василии Смо­ленский, приде из Орды, сел на княженьи в Дьбряньске; и, мало пребыв, толко осмь недель, преставися; и бысть в Бряньске лихос- тию лихих людей замятьня велика и опустенье града; и потом нача обладати Ольгерд Брянском”^[202].

Згідно з цим повідомленням, утвердження в Брянську Ольгерда мало порівняно мирний характер - як гадають, завдяки діяльності пролитовськи орієнтованих угруповань місцевого боярства^[203]; водночас, як бачимо, у Рогозькому літописці відсутня точна дата приєднання Брянська до Литовської держави.

Визначити її дає можливість документ, котрий неодноразово аналізувався у спеціальній літературі, - грамота патріарха Калліста, адресована креатурі Ольгерда - литовському митрополиту Роману. З тексту грамоти випливає, що останній, залишивши Констан­тинополь, де був удруге затверджений у цьому сані, не раніше липня 1356 р., встиг до середини 1361 р., перевищивши отримані повноваження, підкорити своїй духовній владі Київ та Брянськ (резиденцію чернігово-брянських єпископів), де й став “священ­нодіяти, чинячи й деякі інші справи, які лічать справжньому архієрею” - за що йому вже не раз дорікав патріарх^[204]. Таким чином, опанування Брянська Ольгердом, яке забезпечило свободу дій Роману, могло відбутися десь між 1357 і 1360 рр. П.Г.Клепатський звузив цей проміжок до 1357-1358 рр.^[205]; такого ж висновку, незалежно від нього, дійшов і С.Кучинський^[206].

Аналізуючи подальший перебіг подій, слід підкреслити, що немає підстав для того, аби пов’язувати з підкоренням Брянська включения до складу BKJl усієї Сіверської землі, “центром”, “головним містом” якої він нібито був^[207]. Не можна ігнорувати той факт, що Брянськ, котрий із середини XI ст. належав чернігівським князям, а в другій половині XIII ст. навіть став їхньою резиденцією, у 90-х рр. того ж століття опинився під контролем смоленських князів^[208]. Відповідно, боротьба Ольгерда за Брянськ являла собою один з аспектів литовсько-смоленських взаємин, що їх на той час визначало прагнення литовців відновити контроль над Смоленськом, втрачений на початку 1350-х рр.^[209]

Не менш безпідставною, як на наш погляд, є й гіпотеза про інкорпорацію Литвою центральних і південних районів Сіверської землі внаслідок виправи Ольгерда на Коршів^[210] - хоч з плином часу вона й набула значення історіографічного факту: у новітній літе­ратурі безапеляційно стверджується, що “влітку 1362 р. під час походу на Коршів - одне з найбільш висунутих на південний схід руських міст, Велике князівство Литовське оволоділо слідом за Брянськом і Києвом територією південної частини Черпігово-Сівер- ської (з центрами Чернігів, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Путивль і Курськ) та більшою частиною Переяславської землі, що з нею межувала”^[211].

Єдиною підставою для цього твердження є лаконічне пові­домлення Рогозького літописця про те, що у 1362/63 р. “литва (литовці - О.Р.) взяли Коршев и сотворишас[я] мятежи и тягота людем во всей земли”^[212]. Впадає в око, що в самому фрагменті відсутні вказівки на локалізацію даного пункту. Щоправда, ще на початку нашого століття, аналізуючи цю звістку (на той час відому тільки у скороченій версії Никонівського літопису), М.С.Гру- шевський вказав на “Коршев на Сосне”, згаданий серед київських міст у літописному реєстрі під заголовком “А се имена градом всем русским, далним и ближним”^[213] (у сучасній літературі він відомий як “Список руських міст далеких і близьких”), хоч і зауважив, що “з ним зв’язувати “Коріневу” 1363 р. можна тільки дуже гіпо­тетично”⁷¹. В цьому, поза всяким сумнівом, відбився скептицизм щодо “Списку” як історичного джерела, властивий історіографії з часів М.М.Карамзіна. Зокрема, в літературі кінця XIX - початку XX ст. неодноразово наголошувалося на наявності в “Списку” нашарувань різного часу; відтак, вважалося неприпустимим вико­ристання його даних у наукових дослідженнях⁷².

У 50-х рр. нашого століття ця точка зору була переглянута М.М.Тихомировим. Комплексно дослідивши вказану пам’ятку, він дійшов висновку, що “Список” є “твором кінця XIV ст. чи початку XV ст„ який мав на меті дати короткий перелік... руських міст того часу”⁷³. І хоч після цього до “Списку” не раз зверталися фахівці (Л.В.ЧереПнін, Б.О.Рибаков, Є.П.Наумов, І.Б.Греков, О.В.Подо- синов, В.Л.Янін та ін.)⁷⁴, ставлення до нього, як до безумовно вірогідного щодо історично-географічних реалій кінця XIV - початку XV ст. джерела, не змінилося*

⁷¹ Грушевський М.С. Історія України-Руси. - Т.4. - С.79-80.

⁷² Антонович В.Б. Указ.соч. - С.55; Дашкевич Н.П. Указ. соч. - С.49; Грушевский М.С. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца

XIV столетия. - С.17, 51; Клепатский П.Г. Указ.соч. - С.351-352, 401.

⁷³ Тихомиров М.Н. “Список русских городов дальних и ближних” // ИЗ. - 1952. - Т. 40. - С. 214-259. Передрук: Тихомиров М.Н. Русское летописание. - M., 1979.-С.83-137.

⁷⁴ Черепнин Л.В. Образование Русского централизованного государства в XlV-

XV веках: Очерки социально-экономической и политической истории Руси. - С. 437-444; Рыбаков Б.А. Просвещение // Очерки русской культуры XIII-XV веков. - M., 1970. - Ч. 2. - С. 201-205; Наумов Е.П. К истории летописного “Списка русских городов дальних и ближних” // Летописи и хроники. 1973 г. - M., 1974. - С. 150-163; Греков И.Б. Восточная Европа... - С. 341-380; Подосинов А.В. О принципах построения и месте создания “Списка русских городов дальних и ближних” И Восточная Европа в древности и средневековье. - M., 1978. - С. 40­48; Янин В.Л. К вопросу о дате составления обзора “А се имена градом всем русским, далним и ближним” // Древнейшие государства Восточной Европы: Материалы и исследования. 1992-1993 годы. - M., 1995. - С. 125-134.

* Корективи було внесено лише у датування пам’ятки. Хронологічні межі, запропоновані М. Тихомировим - проміжок між 1387-1406 рр. або, найвірогідніше, між 1387-1392 рр. - були дещо зсунуті Є. Наумовим та І. Трековим, котрі, базуючись на даних наявного у “Списку” переліку “болгарських і волоських міст”,

Виняток у цьому відношенні становить тільки праця А.Поппе^{[214] [215], котрий навів переконливі докази на користь того, що в основі відо­мої нині редакції “Списку” була інша, першої половини XIII ст., - паралельно не виключаючи “можливості існування ще раніших, наприклад, XII ст.‘, редакцій “Списку” чи окремих описів для поодиноких частин Русі”. Дослідник звернув увагу не лише на наявність у “Списку” населених пунктів й архітектурних споруд, які припинили свос існування після монгольської навали, а й на особливості його “волинської” частини: “Якщо окреслити контури території, яку займають ці “волинські”, за “Списком”, міста, то матимемо схематичне зображення Володимиро-Галицького кня­зівства першої половини XIII ст.” (саме тоді, між іншим, відсутній у “Списку” Дрогичин на певний час відходив до Мазовії).}

Відтак, не дивно, що, з одного боку, в “Списку” бракує Углича, Рославля, Твері, Кашина, Клина, Стариці, Стародуба-Сіверського, Тули та деяких інших міських поселень, котрі існували на зламі XIV-XV ст., а, з другого, серед рязанських міст тут згадано “Новый городок Олгов на усть Проне”, який, за даними археологічних дос­ліджень Ново-Ольгівського городища, припинив своє буття у XIII ст.^[216]

Таким чином, факт наявності в “Списку” Коршева на Сосні (під якою, за Кучинським і Тихомировим, слід розуміти Бистру Сосну**) ще не є доказом його існування наприкінці XTV - на початку XV ст. - особливо на тлі відсутності будь-яких згадок про Коршів у ярликах, котрі видавалися кримськими ханами великим литовським князям (у тій їх частині, що сягає кінця XIV ст.^[217]), а також у переліку міст Свидригайла, укладеному в 1430-х рр. З населених пунктів південно- східної окраїни Русі в цих джерелах згадано тільки Рильск, Курськ, Мужеч, Оскол, Донецьк), Хотмишль, Милолюб(ль) і Хотень^[218].

⁷⁹ Книга хожений. - С. 100.

⁸⁰ НПЛ. - С.405; Рогожский летописец. - Ст. 165; Софийская Первая лето­пись. - С.248, 259; Продолжение летописи по Воскресенскому списку // ПСРЛ. - СПб., 1859.-Т.8.-С.65, 87.

⁸¹ Зауважимо, що дані “Списку” нерідко не лише анахронічні, а й неточні з географічного боку: як показано нижче, на с. 133-134, він містить хибну інфор­мацію про місцеположення окремих путивльських волостей, згаданих поруч із Коршевом у “київській” частиш “Списку”.

⁸² Дашкевич Н.П. Указ. соч. - С. 80-81, 191.

⁸³ Kuczy6ski S.M. Ziemie... - S. 141, 170, 391. Безумовно, при копіюванні сино­дика “Корачев” міг легко перетворитися на “Корчев”. Крім того, не можна не помітити, що Карачов, розташований між Новосилем і Брянськом, якнайкраще

пасує” на роль Коршева, описаного у звістці про пошесть 1361/1362 р. - хоч ^ТоДі, зрозуміло, слід визнати помилковою інформацію про його місцеположення, подану “Списком”.

конфліктів, відомий замок Коршов - центр однієї з жемайтійських земель^{[219] [220] [221] [222].}

цього інституту в окремих регіонах BKJI пояснювалось особливостями їх економічного устрою - передусім, переважанням данників у структурі феодально залежного населения^[223]. Таке пояс­нения, з огляду на значне поширення данництва на всіх руських землях Литовської держави, навряд чи можна визнати прийнятним; з іншого боку, й досі не звернено увагу на фактор політичний, який, на наш погляд, і забезпечив збереження цього архаїчного явища, а саме: непідлеглість таких регіонів Орді. Адже цілком очевидно, що на територіях, які перейшли під контроль сарайських правителів, цей уряд модифікувався в уряд отамана (від тюркського “одамон” - пастух, управитель); функції отаманів досить чітко окреслені в літописній “Повісті про Поділля”, де йдеться про трьох татарських князів, “отчичей и дедичей Подольское земли; а от них завед[ыв]али атаманы, и баскаки, приежд[ж]аючи, от тых атаманов имовали с Подольской земли дан[ь]”^[224].

Таким чином, паралельне існування у Південній Русі урядів старця й отамана, у регіонах, ідентичних за своїми соціально- економічними характеристиками, можна пояснити їх політичним відчуженням за татарських часів. Це добре простежується на матеріалах Київської землі, де умовний кордон між територіями, на яких у XV-XVI ст. місцеве самоврядування перебувало під конт­ролем старців (повіти Мозирський і Любецький) та отаманів (повіти Овруцький і Чорнобильський^[225]), поза всяким сумнівом, відбивав цілком реальний політичний кордон другої половини XIII - першої половини XIV ст.* Тож невипадково литовські князі вільно

порядкували в Мозирі та Любечі, де вони перебували поза політичним контролем Орди. На решті ж українських територій вони мали зважати на її зверхність аж до кінця XIV ст., коли ярликом Тохтамиша землі Південно-Західної Русі були “від- ступлені” великим литовським князям. Відомо, що це не позбавило правлячі кола Литви від необхідності відкупатися від татар регу­лярними “упоминками”; а на межі XV-XVI ст. Олександр Казимр- рович, намагаючись налагодити відносини з Кримським ханством, навіть погоджувався на фактичне відновлення татарського “ви­ходу”, обіцяючи Менглі-Гірею “с своих людей, и с князьских, и с паньских, и с боярских в земли Киевской, и в Волынской, и в Подольской (Сіверщина на той час вже відійшла до Москви - О.P.) с каждого человека головы... по три деньги дати в каждый год”^[226]. Це зайвий раз унаочнює, якою живою була в тогочасній свідомості пам’ять про залежність від татарських хаиів Південно-Західної Русі*

руських літописців: відзначивши, що той “многи земли и страны повоева, и грады, и княжения поймал за себя, и удержа власть велию, и умножись княжение его паче всех”, він вбачав розгадку

цього феномену в тому, що володар Литви “не столько силою, елико мудростью воеваніе”^[227].

Сучасні ж дослідники на пояснення даного історичного пара­доксу вказують на уміле використання правителями ВКЛ у своїх інтересах “тенденцій до подолання феодальної роздробленості й по­літичного об'єднання, що все більше визначали наприкінці XIII - у першій половині XIV ст. розвиток східнослов’янського сус­пільства, а також його прагнення до ліквідації залежності від Золотої Орди”^[228]. При цьому голослівними залишаються тверд­ження про наявність у ХГѴ ст. у Південній Русі проявів “тенденції до об’єднання земель на основі загальноруської політичної про­грами” чи то “ідеї загальноруської єдності”, що її (тенденції) реалі­зація була ускладнена утвердженням влади Литви - хоча самі литовські князі нібито керувалися “запозиченою у феодальних кіл давньоруських земель політичною програмою відновлення колиш­ньої єдності Русі”^[229]. Вповні незрозумілим залишається те, до яких саме часів апелювали у своєму прагненні до єдності згадані кола, якщо вже в XII-XIII ст. зверхність київського князя над руськими землями була вже суто номінальною - що, до речі, й пояснює ту легкість, з якою розклалася Давньоруська держава після мон­гольського нашестя; подальші ж часи характеризувалися поглибленням регіонального партикуляризму, адміністративно- правовим відчуженням поодиноких земель, що у свідомості їхніх насельїішсів^територіальна приналежність подеколи навіть пре- валювалаѴнад етиоконфесійною “руськістю” Подолання цієї окремішності було справою набагато пізніших часів - і годі навіть і сподіватися на “прагнення широких верств населения цих земель” у XIV ст. “об’єднатися навколо загальноруського центра” - Москви^[230].

Не менш проблематичним є і загальноприйняте на сьогодні трактування русько-татарських взаємин, які осмислюються лише в категоріях протистояння, непримиренного антагонізму. Між тим протягом другої половини XIII - ХГѴ ст. вироблялися й певні форми співжиття двох етносів^[231]. Існували й зони, де тюрко-слов’янські контакти відзначалися—особливою інтен­сивністю - через наявність тут контингентів осілого татарського населения; такі контактні зони були локалізовані Ф.Петрунем на підставі ярликів XV-XVI ст. великим литовським князям, що про них йшлося вище^[232]. Особливу увагу дослідник звернув на ту докладність, з якою в ярликах описана Путивльщина, щодо якої в них наведено “більше даних, ніж для суто-Київщини (до складу якої вона тоді входила - О.Р.)”^[233]. Про особливе місце цього регіону у тогочасних політичних взаєминах свідчить і вимога Менглі-Гірея “вделити” йому путивльську данину, пред’явлена великому князю литовському Олександру в 1500 р.^[234], а також згадка Путибля в переліку міст, “что из старины к Перекопской Орде тянули”: “по тем городком дараги* были и ясаки с тех людей имали”^[235].

Із тюркською колонізацією українських земель було пов’язане і формування таких територіальних утворень, як згадана в ярликах “тьма” татарського князя Яголдая Сарайовича у верхів’ях Псла, Сейму, Осколу та Сіверського Дінця, що як окремий феод проіс­нувала до 90-х рр. XV ст. (про неї див. нижче, на с. 135). До таких же “князей темниих”** належали, певно, і предки Глинських, чия “отчина”, Глинськ, також фігурує у татарських ярликах^[236].1 хоча традиційно вважається, що засновник цього роду Лекса отримав свої володіння від Вітовта, вже Ф.Петрунь висловив з даного приводу цілком слушне припущення, що литовські князі не стільки осаджували татар на південному прикордонні, скільки переводили місцевих “тюркських династів на статус звичайних землевлас­ників”^[237]. При асиміляційну, а не екстермінативну щодо тюркського населения політику великих литовських князів свідчить і значна кількість татарських родин у складі південноруської шляхти XV- XVIct.^[238]

Підсумовуючи усе сказане, слід ще раз підкреслити, що як в XTV ст., так і пізніше русько-татарські й литовсько-татарські взає­мини не мали суто конфронтаційного характеру; спрощеним є й уяв­лення про наміри та діяльність литовських князів - і, в першу чергу, Ольгерда- як про виключно антиординські^[239], без врахування тих протиріч, які існували в Орді**‘; немає і підстав вважати, шо в результаті його воєнних виправ було ліквідовано залежність півден- норуських земель від Орди - і тільки з часом татарську супрематію знову було відновлено. Спадає на думку, що ці уявлення сфор­мувалися пізнішою традицією - передусім, білорусько-литовськими літописами XVI ст., в яких династичним претензіям московських володарів на “всю Русскую землю” було протиставлено право завою­вання (“право меча”), цілком прийнятне як історично-юридичний аргумент. Втім, мотив боротьби з татарами наявний вже в першій, середини XV ст., редакції білорусько-литовських літописів: у вміщеній тут “Повісті про Поділля” (котре на той час перетворилося на об’єкт гострої боротьби між Польщею та ВКЛ) йдеться про те, що литовці ствердились у цьому регіоні завдяки поразці, завданій ними татарським князькам - “отчичам и дедичам Подольской земли”; тож політична тенденція “Повісті” також полягає в обстоюванні законності прав ВКЛ на українські землі. Нині ж, очевидно, немає потреби репродукувати ці анахронічні уявлення - зокрема, коли йдеться про Сіверщину, розглядати тутешніх литовських князів другої половини XIV ст. як її завойовників, котрі осіли на захоплених землях^[240]; коректнішою є позиція М.Гру- шевського, котрий, зваживши на той факт, що в цей час Сіверщину “держить ціла маленька група другорядних членів Гедимінової династії”, дійшов висновку, що “вони дістали свої волості... від сильнішого литовського князя (тобто Ольгерда - О.P.), що, здобувши, роздав їх в держави”^[241]. З огляду ж на існування литов­сько-татарського кондомініуму є цілком природним, що фіскально- адміністративні округи татарської доби (“тьми” пізпіших ярликів^[242]) у цей час перетворилися на уділи литовських князів.