Розділ 3 Адміністративно-територіальний устрій Сіверщини в останній третині XIV-XV столітті

Князі, котрі резидували на Сіверщині в перші десятиліття литовського панування, володіючи своїми уділами “з руки” вели­кого князя литовського, залишались у сфері верховного права “гос­подаря”.

Васальна залежність сіверських князів від великого князя литов­ського знаходила зовнішній вираз у “послушестве”, виплаті щорічної данини та, при потребі, наданні військової допомоги “господарю”; в усьому іншому їх володіння залишались практично автономними частинами Литовської держави (масштаб їхнього суверенітету добре характеризує карбування власної монети одним із наймогутніших з-поміж сіверських князів - Дмитром- Корибутом^[243]).

З-поміж перших литовських уділів на Сіверщині найповніше представлений.у джерелах брянський*, відомий як володіння князя Дмитра Ольгердовича, що його названо “Брянським” у перемирній грамоті Ольгерда з великим князем московським Дмитром Івано­вичем (1372 р.)^[244], а також у пам’ятках Куликовського циклу - широ­кій редакції літописної повісті “о том, князь великий како бился с Ордою” та “Сказанні про Мамаеве побоїще”^[245]. За даними двох остан­ніх джерел, у 1380 р. Дмитро Ольгердович Брянський прийшов “поклонитися и послужити” Дмитру Івановичу, взявши участь у Куликовській битві. Десь через вісім-дев’ять років він покинув Москву і повернувся до Литви, попередньо задекларувавши свої наміри (“кголдоват[ь] королев[и], и его королици, и его детем, и Kopyπ[e] Польской”) актом, виданим у Молодечно 16 грудня 1388 р.^[246] Десятиліттям пізніше, в 1399 p., Дмитро Ольгердович загинув у битві на Ворсклі^[247].

Підмічено, що Дмитро виступає в джерелах не тільки як брян­ський, а і як трубчевський князь. Існує літописна згадка про те, що 9 грудня 1379 р. Дмитро Іванович відрядив князів Володимира Андрійовича Серпуховського, Андрія Ольгердовича Полоцького і Дмитра Михайловича Боброка-Волинського “литовьскыя городы и волос™ воевати. Они же, сшедшеся, взяша город Трубческы и Сгародуб и ины многы страны, и волости, и села тяжко плениша, _и вси... русстии полци цели быша, приидоша в домы своя со многыми гостьми. Князь Трубческыи Дмитрии Олгердович не стал на бои, не поднял рукы противу князя великаго и не биася, но выиде из града с княгинею своею, и з детми, и с бояры своими и приеха на Москву в ряд к князю великому Дмитрею Ивановичи), бив челом и рядися у него. Князь же великии прия его с честию великою и со многою любовию и дасть ему град Переяславль и со всеми его пошлинами”⁶.

З літописного повідомлення випливає, що перед 1380 р. Дмитро Ольгердович втратив Брянськ і опинився у Трубчевську* - хоч залишається неясним, чи входив Трубчевськ до його уділу в первісному складі чи ж являв собою окремий уділ, який Дмитро отримав замість втраченого Брянська. На користь останньої думки промовляє той факт, що в білорусько-литовських літописах Трубчевськ фігурує як самостійний уділ, переданий Ольгердом, за літописом Биховця, сину Андрію⁷. Кучинський вважав, що той міг

⁶ Рогожский летописец. - Ст. 138.

' Це суперечить звісткам згаданих вище пам’яток куликовськоіо циклу, котрі, як досить пізні за походженням, містять у собі чимало анахронізмів і неточностей. Ця їх особливість, на жаль, не була врахована С.Кучинським. Констатувавши, що, за наявними даними, у 1379 р. “Дмитро Трубчевський покидає Литву - а роком пізніше, як “Брянський”, приходить із Литви на Куликове поле”, дослідник розв’язав цю головоломку, припустивши, що похід на Трубчевськ і Стародуб відбувся не до, а після Куликовської битви; при цьому захисником Трубчевська був Дмитро-Корибут Ольгердович, а одним із нападників - Дмитро Ольгердович, нібито помилково названий у літописному тексті Дмитром Михайловичем Волинським; взагалі ж оповідання про перехід володаря Трубчевська на бік великого князя Дмитра Івановича “було скомпоноване у XVI ст.

⁷ Хроника Быховца. - С. 141. В Євреіновському літописі Трубчевськ помилково Названий уділом Семена-Лингвеня (Летописи белорусско-литовские. - Є. 223), що якийсь час володіти ним паралельно із Полоцьком (який втратив у 1378 р., емігрувавши до Московщини). Якщо так, тоді, можливо, не випадково в грудні 1379 р. Трубчевськ став об’єктом військової експедиції, здійсненої за активної участі Андрія Ольгердовича: відомо, що цей князь прикладав чимало зусиль до повернення земель, які колись йому належали^{[248] [249]}.

У джерелах немає вказівок на те, коли й чому Дмитро Ольгердович був переміщений з Брянська до Трубчевська. Відомо лише, що згодом Трубчевськ, покинутий Дмитром, був включений до складу володінь іншого сина Ольгерда - Дмитра-Корибута, про що, як гадають, свідчить наявність “трубецьского воеводы" серед поручників цього князя у квітні 1388 р.^[250]

Повернувшись до ВКЛ наприкінці 1380-х рр., Дмитро Ольгердович-старший, очевидно, спромігся повернути собі Трубчевськ - принаймні, за його нащадками закріпилося прізвище “Трубецькі”^[251]. Щоправда, сам Дмитро Ольгердович у повідомленні про його загибель на Ворсклі титулується “Дьбрянским” - але, скоріш, це було даниною традиції, ніж фіксацією його реального статусу (адже брат Дмитра, Андрій Ольгердович, у тій же літописній звістці фігурує як “Полоцький” - хоч остаточно втратив Полоцьк у 1387 р.)^[252].

Характерно, що, крім Дмитра Брянського, за літописними звістками останньої чверті XIV - початку XV ст.

У 1401 р. Роман Михайлович загинув у Смоленську, де перебував як намісник великого князя литовського^[254]. Нагадуючи в 1404 р. про цю подію великому князю московському Василію Дмитровичу, Вітовт у своєму посланні (іцо збереглося в передачі тверського літописця) називає загиблого “братом мне и тобе князем великим Романом Черниговским”^[255] — так само, як титулує його Любецький синодик, де поминається “вел[икий] князь Роман Михайлович Чер[ниговский], убиенный от князя Юрия Смоленского”^[256]. Із загального тону цих звісток, як і з літописного оповідання про події 1375 р., випливає, що Роман Михайлович не належав до Гедиміновичів[257], а був представником однієї з місцевих династій (можливо, навіть Ольговичів).Черніговом він міг володіти десь до початку 70-х рр. XIV ст.: у договорі 1372 р. “в имени” Дмитра Івановича згадується “княз великий Роман” - очевидно, Роман Михайлович, який на той час уже втратив Чернігів і одержав підтримку при дворі великого князя московського[258]. Не виключено, що Брянськ, який у цей період становив об’єкт гострого суперництва Москви і Литви (ще у 1370 р. московський князь “посылал воевать Брянска”¹⁶), був переданий Роману Михайловичу внаслідок домовленості між Ольгердом та Дмитром Івановичем (при цьому Дмитра Ольгердовича перемістили з Брянська до Трубчевська)* Тоді цілком закономірно, що Роман, який закнязював у Брянську при підтримці Дмитра Івановича, зберії ав і надалі свою промосковську орієнтацію - про що свідчить його участь у “Тверській війні” 1375 р., а також відсутність згадок про воєнні сутички у районі Брянська взимку 1379-1380 рр.

В літературі можна зустріти вказівки на існування, опріч Дмитра Ольгердовича і Романа Михайловича, ще двох брянських князів останньої чверті XIV ст. - Семена Івановича і Гліба¹⁸. Щодо

* На думку Ф. М. Шабульдо, “зміни у власницьких правах на Брянськ обох князів” відбулися “з відома Дмитра Ольгердовича на загальнокнязівському з'їзді в Переяславлі (Заліському - О.P.)" у листопаді 1374 р. (Земли... - С. 1Н).

¹⁷ Можливо, Роман навіть приніс Дмитрові Московському васальну присягу; таке припущення, принаймні, дає можливість витлумачити факт наявності в XVI ст. у царському архіві “докончальных грамот” когось із великих князів чер­нігівських (Государственный архив России XVI столетия: Опыт реконструкции. - M., 1978. - Вып. 1. - С. 69; Опись государственного архива конца XVI в. // Археографический ежегодник за 1974 г. - M., 1975. - С. 348). Ці грамоти, до речі, й могли б стати підставою для тверджень про підлеглість Сіверщини Москві за часів Ольгерда та Ягайла, про які йшлося вище, на с. 70.

¹⁸ Kuczyfiski S.M. Ziemie... - S. 100, 150, 169-170. На думку дослідника, Семен Іванович був родичем Романа Михайловича, якому “Любецькии синодик дає сина “Симеона Романовича”. Оскільки, як зазначалося, він міг мати другого сина - Дмитра (йдеться про літописну згадку 1414 р. стосовно смерті князя Дмитра Романовича (Тверская летопись. - Ст. 486). - О.Р.), не виключено, що мав і Івана, сином котрого міг бути Семен Іванович. Видається, однак, що Роман Михайлович був занадто молодий, щоб мати онука (у 1375 р.

На тлі порівняно численних згадок про брянських князів дані літописів про Чернігів і його володарів наприкінці XIV ст. більш ніж скупі. Єдиним певним свідченням про це місто у зазначений

період є вказівка Євреїновського літопису (запозичена укладачем хроніки Биховця) на “Чернигов и Чаргорыеск” як на уділ Костянтина Ольгердовича^[265], котрий, очевидно, заступив тут Романа Михайловича на початку 1370-х рр.

Зазначимо, що в фаховій літературі не раз висловлювалася думка, що, крім Костянтина, чернігівський стіл займав ще один з Ольгердовичів - Дмитро або Дмитро-Корибут^{[266] [267]. Підставою для цієї гіпотези став запис у Любецькому синодику, що традиційно трактується як поминания “великого князя Димитрия Чернигов­ского и брата его князя Иоанна, великого князя Иоанна-Скиргалай (перекручене напевно, через невірне внесения в рядок виносного “и” під час копіювання - Скиргайла - О.Р.)”21. Однак, як слушно відзначив С.Кучинський[268], таке прочитання тексту синодика (для якого інтерпункція оригіналу не дає жодних підстав) є, без сумніву, помилковим, оскільки при цьому об’єднуються два різні записи:}

1) поминания чернігівського князя Дмитра та його брата Іоанна;

2) поминания князя Скиргайла (в хрещенні - Іоанна) Ольгердовича, котрий з 1387 р. володів Любечем^[269], а в 1395-1396 рр. правив у Києві. Відповідно, “князь Иоанн” не тотожний Іоанну-Скиргайлу - а це автоматично виключає можливість ідентифікації “Димитрия Черниговского”* Тож не випадково жодне з існуючих джерел не називає ані Дмитра (занесеного, до речі, до Любецького синодику тільки як “князь Димитрий Олгердович”^[270]), ані Дмитра-Корибута чернігівським князем.

Уділом останнього у 80-х рр. XIV ст. був Новгород-Сіверський. Найдавніші документи, які про це свідчать, датовані 1386-1387 рр.^[271]; однак вокняжіння Дмитра-Корибута у Новгороді-Сіверському відбулося ще раніше - адже, за літописними даними, вже у 1382 р. Кейстут, який узурпував владу у ВКЛ, відсунувши від престолу Ягайла, після звістки про зраду Корибута, котрий відмовив йому в “послушенстве”, виступив з військом на Новгород-Сіверський^[272].

Цей похід безпосередньо відбився на долі Ягайла: скориставшись ситуацією, що склалася, він зумів повернути собі трон. Можливо, виступ Корибута був наслідком таємної угоди між ним та Ягайлом^[273]; тоді не випадково у 1380-Х рр. володіння Дмитра- Корибута були розширені за рахунок земель противника Ягайла - Дмитра Ольгердовича (як вже відзначалось, Корибуту перед 1388 р. був переданий Трубчевськ).

На цих землях Дмитро-Корибут порядкував до 1393 р., коли внаслідок конфлікту з Вітовтом (котрий після Острівської угоди перетворився на фактичного правителя Литви) він втратив свій сіверський уділ^[274], тоді ж переданий князю Федору Любартовичу як компенсація за його волинську “отчину”. Щоправда, текст присяжної грамоти Федора Любарговича не дає змоги з певнісію судити про масштаби його земельних володінь - однак цілком імовірно, цю до складу наданого йому уділу ввійшли не тільки Новгород-Сіверський та Трубчевськ, а й Чернігів, котрий спорожнів після смерті Костянтина Ольгердовича (яка, за спостереженнями С.Кучинського, мала місце між 1386 і 1393 рр.^[275]).

Як би то не було, очевидно, що вокняжіння на Сіверідині Фе­дора Любартовича, котрий у 90-х рр. XIV ст. прикладав чимало зусиль для повернення своєї “отчини”, було ефемерним чи навіть формальним. Можливо, його інтереси репрезентував тут хто-небудь із довірених осіб* В цьому відношенні заслуговує на увагу князь Іоанн Любартович, ім’я якого, можливо, не випадково занесено до Любецького синодика^[276]

Повертаючись до Корибута, зауважимо, що навіть у новітній літературі його усунення розглядається як явище одного роду зі “сгоном” зі своїх земель Федора Любартовича, Федора Коріатовича і Володимира Ольгердовича, тобто як один із заходів, спрямованих на ліквідацію удільних князівств і централізацію ВКЛ^[277] - хоч ще наприкінці минулого століття Ф.І Леонтович слушно відзначив, що “в актах немає найменших вказівок на систематичну “секуляри­зацію” володарських прав удільних князів в ім’я чітко усвідом­леного принципа державного самовладдя: удільні князі у переважній більшості випадків не втратили своїх володінь, як і не були перетворені на “служебних” князів^[278].

Слід відзначити, що існувала тенденція до перетворення сівер- ських володінь Гедиміновичів на спадкові. Принаймні, старо- дубський уділ, перша згадка про який належить до 1388 р.^[279], був переданий його володарем Патрикієм Наримунтовичем (пом’янутим у Любецькому синодику як “князь Патрикий Давидович Crapo- дубский”)^[280] в управління своєму сину Олександру Патрикійовичу, котрий титулується “Стародубським” у тексті мирної угоди між Орденом і Литвою (1398 р.)^[281], у присяжній грамоті на вірність Ягайлу після смерті Вітовта (1400 р.)^[282] і в літописних повідом­леннях про події 1397-1403 рр.^[283] Втім, дана тенденція не набула подальшого розвитку: в 1408 р. у складі великої групи князів та бояр на чолі зі Свидригайлом стародубські Наримунтовичі пере­йшли на службу до великого князя московського. Щоправда, у літописному оповіданні про цю подію Патрикія Наримунтовича названо “Звенигородським”; поряд із ним серед вихідців із ВКЛ фігурують князі Олександр Звенигородський і Федір Олек­сандрович^[284].

Цілком природно, що, звертаючись до даного епізоду, дослідники вбачали в Патрикії й Олександрі Звенигородських Патрикія Наримунтовича та його сина Олександра. “Не може бути сумніву, - зазначав М. Грушевський, - що маємо тут Патрикія і Олександра Стародубських, але чому вони звуться тут князями Звенигород­ськими...?” Розв’язання цієї проблеми ускладнювалося питаниям про локалізацію міста, від назви якого пішло прізвище “Звенигород­ські” (так, С. Кучинський згодом нарахував аж п’ять Звенигородів на теренах Східної Європи). Грушевський припустив, що йшлося про підмосковний Звенигород, котрий, можливо, “держав якийсь час Патрикій від московського князя” (хоч у джерелах “таких вказівок не маємо”)^[285]. Інше пояснення запропонував Кучинський: у 1392 р. нащадки Наримунта втратили Стародуб ( переданий, разом із Києвом і Кременцем, Скиргайлові), отримавши замість нього Звенигород (на Гнилому Тикичі), “здобутий” Скиргайлом під час виправи Вітовта на Поділля (1393 р.)^[286]; пієля смерті Скиргайла, у 1397 р., Наримунтовичі відновили свій контроль над Стародубом^[287]. За браком переконливих аргументів на користь цієї гіпотези дослідник обмежився констатацією того, що “в будь-якому випадку до 1408 р. Патрикій був князем Звенигородським - як і Скиргайло мусив мати якусь волость на Сіверщині, раз його згадано в Любецькому синодику. Дуже правдоподібно, що то був Стародуб”. Як бачимо, дослідник якимось чином “позабув”, що, за його власними словами, Скиргайлові упродовж 1387-1396 рр. належав Любеч^[288] (а, крім того, він міг потрапити до синодика і як володар Києва, оскільки ця пам’ятка є пом’яником “благоверных великих князей чернеговских, киевских и протчиих”); воднораз залишається незрозумілим, чому аж до 1408 р. Олександр Патрикійович ніколи не титулувався “Звенигородським” (як, очевидно, і його батько, названий “Стародубським” навіть у поминальному запису).

Паралельно постає запитання: чому Кучинський уникнув дис­кусії з Ю. Пузиною - адже, цитуючи навіть недруковані праці остан­нього, він оминув увагою його статті “Наримунт Гедимінович” j “Потомство Наримунта Гедиміновича”, опубліковані у 1930­1932 рр. Проте висновки Ю. Пузини щодо Патрикія Наримунтовича та його нащадків заслуговують на те, аби навести їх повністю:

1. Патрикій не від’їжджав до Москви зі Свидригайлом, оскільки вже в 1397 р. “безсумнівно не жив, раз [того року] як князь старо- дубський виступає його син Олександр”. Запис у Любецькому синодику (де Патрикій згаданий з дружиною Оленою та сином Іоанном) “мав бути зробленний перед битвою на Ворсклі, оскільки в ньому не фігурують Дмитро та Федір [Патрикійовичі], котрі загинули в тій битві. Це підтверджує, що Патрикій Наримунтович помер перед 1399 р.”

2. Син Патрикія Олександр на зламі 1407-1408 рр. отримав, замість Стародуба, Звенигород-Сіверський (?)[289] [290] і як князь Звени­городський у 1408 р. перейшов на службу до великого князя московського разом зі своїми родичами - Патрикієм Звенигородсь­ким та Федором Олександровичем “ис Путивля” “Княжата Звени­городські - то Наримунтовичі... Федір Путивльський - то син князя Олександра, котрого другим сином [!] був князь Патрикій”.

3. Онук Олександра Патрикійовича Олександр Федорович дав початок московському роду Звенигородських, котрий “баламутні” російські родоводи виводять від князя Михайла Чернігівського, що його онук, Андріян Мстиславич, начебто був першим князем Звени­городським.

4. Інший онук Олександра Патрикійовича, також Олександр Патрикійович, “або повернувся до Литви, або ж ніколи не брав участі в еміграції своєї родини до Москви”; отримавши чи то від Вітовта, чи то від Свидригайла волинський Корець, він започаткував рід князів Корецьких^[291].

Аналізуючи ці генеалогічні конструкції, слід, насамперед, наголосити, що не існує вагомих підстав вважати Патрикія Нари- мунтовича померлим перед 1397 р.

По-перше, немає нічого дивного в тому, що Олександр Патрикійович ще за життя батька міг мати титул “князя стародуб- ського” і репрезентувати його інтереси на Сіверщині, заступаючи Патрикія Наримунтовича в Стародубі - адже той був “задіяний” у Новгороді Великому, куди в 1397 р. (!) його чергового разу запро­сили як “служилого” князя^{* [292].}

По-друге, хибним є твердження про смерть Федора й Дмитра Патрикійовичів у 1399 р. Перший, згаданий у списку загиблих на Ворсклі як князь “Рильський” або “Волинський” (у перекрученому варіанті - “Велинський”, “Вольський”, “Волоський” і навіть “Бєльський”)^[293], емігрувавши (можливо, у 1408 р.) до Московщини, у 1420 р. був великокняжим намісником у Новгороді^[294]. Що ж до Дмитра Патрикійовича, то він відомий лише за “Хронікою” М. Стрийковського^[295], де, певно, з’явився в результаті перекручення автором персоналій згаданого літописного списку: наявні в ньому князі Михайло Данилович, його брат Дмитро і Федір Патрикійович “Вольський” перетворилися під пером історіографа на “Дмитра і Федора Патрикійовичів Вольських” (або ж ця помилка була запозичена ним з якогось літопису*).

Отже, аргументи на користь того, що Патрикій Наримунтович помер наприкінці 90-х рр. XIV ст., є непереконливими. Відтак, зникає потреба в узгодженні його “передчасної” смерті з фактом його ж виїзду з BKJI у 1408 р. - потреба, яка, власне, й наштовхнула Ю.Пузину на гіпотезу про існування сина Олександра Патрикі- йовича на ім’я Патрикій. По суті, безпідставно “умертвивши” Патрикія Наримунтовича, дослідник був змушений “оживити” володаря Стародуба в особі його гаданого онука Патрикія Олек­сандровича й приписати йому все потомство князя (до Олександра Патрикійовича включно, який таким чином також отримав двій- ника-”онука”).

Втім, не тільки Патрикій Звенигородський не був сином Олек­сандра Патрикійовича, а й Олександр Звенигородський, всупереч усталеним поглядам, не був сином Патрикія Наримунтовича. Справа в тому, що реальний Олександр Патрикійович, скоріш за все, ніколи не виїжджав з ВКЛ: у 1406 р., запідозрений у зраді, він був ув’язнений за наказом Вітовта і залишався за гратами ще у 1407 р.^[296] - а, можливо, і кілька років по тому (видається сумнівним, аби володар Литви, заздалегідь поінформований про тогочасні опозиційні настрої серед сіверських і верховських “українників” (див. нижче, с. 171), звільнив “неблагонадійного” князя на зламі 1407-1408 рр.).

Втім, кількарічна опала не стала для нього фатальною: опинив­шись, врешті-решт, на волі, Олександр Патрикійович отримав замість Стародуба волинський Корець (можливо, спорожнілий після виїзду до Москви його брата - Федора “Волинського”) і започаткував рід князів Корецьких.

Ким же був у такому разі Олександр Звенигородський? Відповідь на це запитання дають саме проігноровані Пузиною московські родоводи: в них фігурує князь Олександр Федорович Звенигородський (онук згаданого вище Андріяна Мстиславича), що його нащадки відомі на службі у великого князя московського з середини XV ст. Як найдавніші родоводні розписи Звенигородських, так і оповідь про їх виїзд до Московщини містить рукопис початку XVI ст., котрий належав Дионісію (в миру - Данилові) Зве­нигородському або був ним укладений^[297]. В основу оповіді покладено літописну звістку про події 1408 р. - однак до її тексту внесено зміни, які дослідниця пам’ятки М. Є. Бичкова пов’язала з родинною традицією Звенигородських. Зокрема, Олександра Звенигород­ського тут названо іде й Карачовським, князь Федір Олександрович має призвисько Котлечей та ідентифікований як син Олександра Звенигородського, а Патрикій Звенигородський згадується як князь карачовський і хотимський та як Олександрів брат. Таким чином, у родинній традиції Патрикій відділявся від Звенигородських, хоч і вважався їхнім родичем - причому цілком очевидно, що на зламі XV-XVI ст. як характер споріднення, так і титул Патрикія при­забулися. Титул, наявний у збірці Дионісія Звенигородського - “Карачовський і Хотимський” - нібито натякає на походження Патрикія й Звенигородських від спільного предка - Мстислава Михайловича, котрий князював у Карачові й Звенигорода; однак ані Патрикій, ані його сини ніколи не носили цього титулу. Таким же сумнівним є й термін “брат”, котрий, за словами М. Бичкової, “встановлює в розпису ступінь споріднення між князем Патрикієм Наримонтовичем, нащадком литовського князя Гедиміна, і Рюриковичем Олександром Федоровичем Звенигородським”. Розмірковуючи над цим питаниям, дослідниця зауважила: “Невідомо, з ким був одружений батько Олександра Звениго­родського, але дружиною його дядька Святослава Титовича була двоюрідна сестра князя Патрикія - дочка литовського князя Ольгерда; завдяки цьому шлюбу Звенигородські князі поріднилися з литовським правлячим домом”. До цього варто додати, що, за свідченням Никонівського літопису^[298], матір’ю Федора Звенигород­ського була дочка литовського князя Гаманта, якого Ю. Пузина ідентифікував як Ольгимунта Гольшаиського^[299], а С. Кучинсь- кий - як Гедиміна^[300]; привабливість другої версії полягає в тому, що, згідно з нею, Олександр Звенигородський, як і сини Патрикія, був Гедиміновим правнуком. Однак, у будь-якому випадку, Звениго­родські не були Наримунтовичами - на чому й наголосила М. Бичкова, зазначивши, що розпис Діонісія, с і ворений менш ніж через 100 років пієля подій 1408 р. правнуком Олександра Звени­городського, подає точні відомості щодо походження цих князів^[301].

Отже, названий у літописах князем Звенигородським, Патрикій Наримунтович ніколи ним не був - як, до речі, його син Олександр, всупереч думці С. Кучинського^[302], ніколи не порядкував у Чернигові. Висуваючи дане припущення, польський дослідник спирався на жалувану грамоту великого князя литовського чернігівському наміснику Івану Глинському на “данника в Черниговском повете, на имя Бутовича, и селцо Смолино, а на том дей селцы князь Александр посадил был люд волный прихожий, на того ж Буто­вича земли” (24 лютого 1496 р.)^[303]. Однак згаданий у документі “князь Олександр”, прийнятий С. Кучинським, слідом за видавцями Литовської Метрики^[304], за Олександра Патрикійовича, був ніхто інший, як князь Олександр Чорторийський - що випливає з жалу­ваної грамоти князю Семену Івановичу Можайському на Чернігів (1 липня 1496 р.), де, зокрема, зазначається: “А тих, ніто дали были есмо князю Ивану Борисовичу Глинскому, даньники и люди, што князь Александре Чорторыйский садил, и тых, [што] пану мар- щалку Литавору дали есмо, и пустовщину там [же], в Черниговском повете, - тые даиьники и люди, и тую пустовщину ему ж (Семену Можайському. - О. Р.) есмо дали”^[305]. Парадоксальним є те, що і сам С. Кучинський в іншому місці своєї праці ідентифікував “князя Олександра” як Олександра Чорторийського^[306] - щоправда, цього разу посилаючись на публікацію акту від 24 лютого 1496 р. в “Актах, относящихся к истории Западной России”^[307].

Неприйнятною видається й думка дослідника стосовно належ­ності Олександрові Стародубському Брянська (між 1401-1406 рр.)^[308], оперта на “нечисленні згадки в джерелах”, а, власне, - лише на “Хроніку” Стрийковського, де не бракує непевних відомостей, котрі не верифікуються за іншими джерелами (наприклад, інформація про те, що Вігунт Ольгердович “теж мав уділ на деяких замках сіверських, а в Литві до того Кернов тримав”^[309]).

Втім, не виключено, що володіння Наримунтовичів на Сіверщині не обмежувалися Стародубом. Можливо, наведена вище згадка про смерть у битві на Ворсклі рнльського князя стосувалася не Федора Патрикійовича, а когось іншого з Нари­мунтовичів. Вже Ю. Вольф звернув увагу на князя Василя Рильського - “сусіда” Патрикія Наримунтовича по Любецькому синодику^[310]. Ю. Пузина визнав за можливе ідентифікувати його як сина Патрикія Наримунтовича^[311] - в чому був підтриманий С. Кучинським, котрий слушно зауважив, що запропоноване Р.В. Зотовим ототожнення цього князя із Василем Шем'ячичем (про нього йтиметься нижче) є “карколомним”^[312]. Зі свого боку відзначимо, що в поминанні Корецьких з Печерського синодику згадані три Наримунтовичі на ім’я Василь^[313] - тимчасом як за родоводами відомі тільки двоє: син Олександра Патрикійовича і його правнук, Василь Іванович^[314]. Отже, належність до цього роду Василя Рильського є, в принципі, припустимою.

Сусідній із Рильськом Путивль у 60-90-х рр. XIV ст. перебував у складі Київського князівства Володимира Ольгердовича: згідно з писемною традицією XVII ст., тут порядкував його намісник Каленик Мишкович^[315]. Ця залежність Путивля від Києва навряд чи була новотвором литовської доби. На нашу думку, є всі підстави гадати, що вона сформувалася на межі XIII-XIV ст. у зв'язку з відновленням на Київщині традиції князівського правління, перерваної незабаром після монголо-татарської навали. “Яскравим променем, кинутим у непроглядну темряву історії Києва пієля Батиєвого нашестя”, є дані синодику новгород-сіверського Cnaco- Преображенського монастиря^[316], де згадуються князь Іоанн Путивльський, його син Іоанн-Володимир Іоаннович Київський і (можливо, брат останнього) Андрій Вруцький (Овруцький) із сином Василем, забитим у Путивлі⁷⁵. Очевидно, утвердившись на київському столі, путивльські князі зберегли найтісніший зв’язок зі своєю “отчиною" (де, певне, князювали молодші представники цього роду) - сліди якого й фіксуються у пізніші часи у вигляді адміністративної підпорядкованості Путивля Києву. Зокрема, за актами другої половини XV ст. відомо, що путивльська данина йшла до київського “скарбу” та київського “ключа", а путивльські намісники рекрутувалися лише з нобілітету Київської землі⁷⁶.

У фаховій літературі слушно відзначилося, що поєднання Путивля з Київською землею “з боку геоірафічного... було досить штучним - безпосереднього зв’язку Путивльщина з Києвом не мала’’⁷⁷. Тож запропоноване пояснення даного явища виглядає як найвірогідніше⁷⁸. І хоч записи у синодику не датовані, цілком очевидно, що вокняжіння путивльської династії у Києві могло відбутися тільки на зламі XIII-XIV ст.: відомо, що у другій

⁷⁵ Филарет. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. - Чернигов, 1874. - Кн.5. - С.43. - Прим.61.

⁷⁸ Акты ЛРГ. - №44. - С.72-73; Любавский М.К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания Первого Литовского Статута. - С.245-246.

⁷⁷ Петрунь Ф. Ханські ярлики на українські землі: До питания про татарську Україну. - С. 178.

⁷⁸ Докладніше див.: Русина О.В. До питания про київських князів татарської доби H ЗНТШ. - 1993. - T.CCXXV. - С. 194-203. У публікації утвердження путивльців у Києві пов’язується, головно, з підтримкою їх тюркськими князьками, котрі резидували не південному сході Сіверщини. Втім, не виключено, що тут далися взнаки галицько-волинські впливи; принаймі, досить привабною видається можливість ототожнити путивльського за походженням князя Андрія Овруцького з Андрієм Путивличем (варіант: Путивльцем) з оточення Льва Даниловича (Ипатьевская летопись. - Ст.870). У зв’язку з цим варто нагадати, що М.С.Грушевський “в теорії” не виключав залежність Києва від Галицько- Волинської держави в першій половині XIV ст. - хоч і відзначав, що “(джерельних] підстав для того нема ніяких, і вся галицько-волинська політика тих часів, [на(скільки можемо мати про неї поняття, звернена фронтом на Захід” (Історія України-Руси. - Т.З. - С.168). Порівн.: Ставиский В.И. “Киевское княжение”... - С.97-98 (дослідник стверджує, що перші півтора десятиліття XIV ст. Київ перебував під контролем галицько-волинських князів, посилаючись на нібито обумовлені цим загальноруські амбіції Юрія І Львовича).

половині XIII ст. тут ще не було князів^[317], а в 1330-х рр. вже правив князь Федір^[318].

Щоправда, П.Г.Клепатський, визнаючи за можливе, що Путивль- щина “належала київським князям без будь-якого зв’язку їх з чернігівськими”, покладав правління Іоанна-Володимира Іоанновича на початок XV ст.^[319] Однак такому датуванню суперечить подвійне ім’я цього князя: за спостереженнями А.Поппе, “останнім відомим нам князем Володимиром, що отримав хрестильне окреме ім’я, був племінник Данила Галицького, Володимир-Іоанн Васильковим, який народився близько 1249 р.... У 1320-1340-х роках князівське ім’я Володимир стає одночасно й хрестильним у п’яти князівських сім’ях. У XIV і XV ст. в ім’я св. Володимира починають хрестити у боярських та купецьких родинах (першим згаданий московський воєвода Володимир Всеволодович, народжений близько 1340 р.)”^[320]. Що ж стосується генеалогічних конструкцій П.Г.Клепатського, який ототожнював Іоанна-Володимировича з онуком Коригайла Ольгердовича^[321],то їх необгрунтованість переконливо довів А.Прохаска^[322].

Повертаючись до часів Володимира Ольгердовича, слід заува­жити, що навряд чи правомірно пов’язувати знахідки його монет у Сосниці та Козельці з підлеглістю Києву всього півдня Сівер- щини^[323] - втім, як і вважати їхній ареал (Середнє Подніпров’я) аргументом на користь уявлень про “практичне об’єднання” Київської, Чернігівської та Переяславської земель у межах Воло­димирові “держави”^[324]. Останнє твердження, запроваджене до наукового вжитку Б.О.Рибаковим і досить поширене у сучасній історіографії^[325], базується на проаналізованому вище “Списку руських міст”, де під рубрикою “А се киевьскыи гроди” згадано 71 місто - і, зокрема, Чернігів, Новгород-Сіверський, Брянськ тощо^[326]. На нашу думку, окрема рубрикація цих міст такою ж мірою не може свідчити про їх підкорядкованість Києву, як об’єднання у групу “волыньских” міст Волині та Галичини - про існування на зламі XIV-XV ст. єдиної Галицько-Волинської держави.

Репродукуванням анахронічних уявлень можна пояснити й об’єднання у межах київського реєстру міст Київщини, Черні­гівщини та Переяславщини - тобто регіонів, що у літописах XII­XIII ст. об’єднувалися терміном “Русь” (у вузькому значенні слова), являючи собою територіально-політичне ядро Давньоруської держави. Втім, можливо, в даному випадку йшлося про копіювання структури татарських ярликів (відомих нам у списках XV-XVI ст.), де під рубрикою “Ино почонши от Києва..." згадуються Чернігів, Рильськ, Курськ, Путивль тощо^[327]. Принаймі, очевидно, що у розпо­рядженні укладача (або укладачів) “Списку” були обидва типи джерел - і ця пам’ятка, за влучним виразом О.Андріяшева, “показує більше знания з стародавньої руської історії, аніж точності істо­рично-географічних даних”^[328]; тож зрозуміло, що вона не може бути дороговказом при реконструкції політико-географічних реалій часів Володимирового правління.

Збереження за Путивлем статусу “київської о держання” було одним із виявів континуїтету в розвитку політико-адміністративних структур регіону. Ще показовішим є порівняння номенклатури литовських уділів кінця XIV ст. з номенклатурою татарських фіскально-адміністративних структур попередньої доби; їхній збіг е природним наслідком литовсько-татарського кондомініуму, який проіснував до 90-х рр. ХГѴ ст.

Роздробленість Сіверської землі, що її зумовила адміністра­тивно-територіальна структура цього регіону в долитовську добу, збереглася і в наступному столітті. Його початок був позначений новим перерозподілом уділів поміж Гедиміновичами, спричи­неним виїздом із BKJI у складі великої групи сіверських і вер- ховських князів та бояр Свидригайла й Наримунтовичів (1408 р.). Спорожнілий тоді Стародуб перейшов до брата Вітовта - Сигізмунда Кейстутовича: якщо у 1401 р. його володіння на Ci вершині включали тільки Гомій^[329], то у 1420-х рр. він був відомий як “князь Стародубський”^[330]. Можливо, разом із Стародубом Сигізмунд отримав і покинутий Свидригайлом Брянськ - принаймні, за свідченням хроніки Биховця, на зламі 30-40-х рр. XV ст. син Сигізмунда, Михайло, дістав від Кази­мира як “отчизну удел отца Жигимонта”, крім іншого, Брянськ і потім використовував його як плацдарм для нападу на Київ^[331].

Поряд із уділом Сигізмунда Кейстутовича, що проіснував аж до переходу останнього на великокнязівський стіл (1432 p.), v20-x рр. сформувалось Свидригайлове князівство, яке складалося з Черні­гова, Трубчевська і Новгорода-Сіверськогсі^[332]. Цими землями Свцд- ригайло володів до 1430 р. як “князь Чернігівський”, а протягом 1430-1432.рр. - як великий князь литовський. Після скинення Свидригайла і вркняжіння у BKJI Сигізмунда Кейістутовинале тільки ця теріторія, а й уся Сіверська земля, разом із іншими “руськими" землями BKJI₁ стала на сторону Свидригайла; останній здійснював над нею свій контроль за допомогою намісників^[333].

Закономірно, що із Свидригайловою поразкою і переходом Сіверської землі до Сигізмунда Кейстутовича (наприкінці ЗО-Х рр. XV σr.), а з його загибеллю - під юрисдикцію Казимира (1440 р.) весь регіон увійшов до складу великокнязівського домена; свідчен­ням цього е численні пожалування і підтвердження прав на землю, що дійшли до нас у найдавнішій збірці Литовської Метрики - так званій книзі “данин" Казимира за 1440-1455 рр.^[334] Звертає на себе увагу широта охвату цими актами сіверських теріторій: об’єкти “данин" у них локалізуються в районі Чернігова, Гомія, Сгародуба, Трубчевська, Брянська, Новгорода-Сіверського, Радогоіда, Рильська, Почепа, Мглина^[335].

Згодом внаслідок земельних роздач Казимира система уділів на теріторії Сіверщини, фактично ліквідована у 30-х рр. XV ст., част­ково відновилася - хоч політико-адміністративні утворення, що постали у цей період, являли собою не династичні уділи Гедиміно- вичів, а обширні вотчини московських князів, змушених через полі­тичну нестабільність 40-50-х рр. XV ст. шукати притулку в Литві.

З літописного повідомлення 1446 р. відомо, що Казимир пожа­лував Брянськ, Гомій, Стародуб та “иные многие места" князю Василю Ярославичу БоровСькому, котрий втік до ВКЛ після того, як Шем’якою був захоплений і засліплений Василій П; це князів­ство проіснувало недовго - у 1447 р. Василь Ярославич покинув Литву і повернувся до активної політичної боротьби^[336].

У 1454 р. Стародуб і Гомій були передані Казимиром найближ­чому сподвижнику Шем’яки князю Івану Андрійовичу Можайсь- кому; в 1465 р. до його земель був доданий Брянськ, а в 1496 р. Олександр Казимирович пожалував Семену Можайському Чернігів* і волості Карачов та Хотимль"; крім цього останній близько 1500 р. приєднав до своїх володінь Любеч^{[337] [338], у 1483 р. виділений Казимиром “во отчину” його двоюрідному брату - московському емігранту князю Василю Михайловичу Верейському[339].}

До нього, в середині XV ст., Любеч, разом із сусіднім Брягином, держав (а в 1458 р. передав у спадок синам) троцький і віленський воєвода Ян Монивидович^[340]. Появу на цих теренах Верейського літописне оповідання пов’язує з подіями, що розгорнулися при дворі Івана III після народження онука Дмитра, сина Івана Івановича від Олени Волошанки: коли володар Московщини захотів пода­рувати невістці коштовне “саженье” (розши ге самоцвітами вбрання) своєї першої дружини, з’ясувалося, що її наступниця, Софія Палеолог, віддала цю дорогоцінну реліквію, як і частину велико­князівської казни, у посаг за племінницею Марією, виданою у 1480 р. за князя Василя Верейського. Іван III велив схопити подружжя; від опали його врятувала втеча за межі країни^[341]. Зауважимо, що самий факт існування вивезеної до Литви “казни” не викликає сумнівів (про неї ще йтиметься нижче); водночас очевидно, що викладена літописна версія не є цілком вірогідною, оскільки явно “випереджає” реальні події: адже Верейськиц отримав привілей на Любеч 2 жовтня - за тиждень до народження Дмитра-онука (помилка в даті документа виключається, бо того ⅛ дня Казимир видав збіглому князеві ще два аналогічні привілеї - на Койданів та Воложин; усі разом вони вписані до Литовської Метрики^[342]).

Ще один виходець з Московського князівства - син Шем’яки князь Іван Дмитрович Шем’ячич - дістав від Казимира Новгород- Сіверський і Рильськ. Очевидно, це сталося відразу ж по прибутті князя до ВКЛ, тобто у 1454 р., хоч у джерелах цей стан володінь фіксується звістками зламу XV-XVI ст. (як і належність Шем’ячичам певних маетностей в Рошському (Оршинському) повіті)^[343]. За цих умов С. Кучинським було висунуто гіпотезу, що “Рильськ був наданий Шем’ячичам у переддень волоської кампанії або навіть ще пізніше, десь близько 1499 р”^[344]. Підставою для такої гіпотези стали опубліковані К. Пулаським писарські нотатки з 5-ої книги записів Литовської Метрики про виділення послу до Заволзької Орди М. Халецькому слуг у “господарському” Путивлі та Рильську (1497 р.)^[345], які ніби засвідчують пряме підпорядковування останнього великому князю литовському і “виключають можливість того, що Рильськ на той час був волостю самостійного дннаста”. Втім, ці нотатки вповні “врівноважуються” нещодавно опублікованими записами з тієї ж 5-ої книги про спорядження посольства В. Глинського й А. Дрожчі (1496 р.), котрим виділялися слуги з Путивля, Рильська й Новгорода-Сівер- ського (а останній безумовно належав Шем’ячийам! j^[346]. Про уста­леність цієї практики свідчить і аналогічний запис про посольство М. Халецького та С. Жереб’ятича, що споряджалось у 1500 р.^[347] Причини даного явища слід шукати у царині географії - в маршруті названих посольств, котрі мали кінцевим пунктом Заволзьку Орду. Суто “географічними" за своїм характером були, очевидно, і скарги великого князя рязанського Олександру Казимировичу на його “українників” - жителів Рильська, Мценська й Путивля^ які, через малозаселеність суміжних рязанських територій, досить вільно почувалися на їх обширах^[348]; у будь-якому випадку, самі по собі дані скарги, всупереч думці С. Кучинського*, не заперечують прина­лежності Рильська Шем'ячичам - особливо коли зважати на практику міждержавних відносин кінця XV ст., якою передба­чалося, що великий князь рязанський сповіщатиме сусіда про всі напади на свої володіння^[349].

Отже, в середині XV ст. Шем’ячичу і Можайському було ввірено У BKJl “цілі землі"^[350].-Статус них володінь у загальних рисах окреслений у наданнях Можайському^[351]. Згідно з їх текстом, як Стародубта Ґомій, так І згодом Rp яискк Inaw Андрійович отримав “увотчину” (як трохи раніше - князь Василь Боровський), із зобов’язанням вірно служити великому князю литовському. Повідомляючи про надання Брянська Можайському мешканців міста, Казимир зазначав: “А ему вас приказали есмо с ваших именей не гнати, ани отнимати, а в церковное ся ни уво што не вступати, ни отнимати, а суды судити по старине, как у вас издавна пошло, а своих новых судов а никоторых пошлин новых не уводити"¹¹⁴.

Очевидно, недодержання цих вимог (принаймні, щодо боярських маетностей¹¹⁵) призвело до погіршення взаємин між брянцями та родиною Можайських, а в кінцевому рахунку - і до втрати остан­німи Брянська. Це сталося вже після смерті Івана Андрійовича¹¹⁶: Казимир “звів” з княжіння його старшого сина Андрія, який засту­пив батька в Брянську*. Здається слушною думка про зв’язок між

^1,4 РИБ. - Т. 27. - Ст. 123 (12 квітня 1465 р.). Крім цієї версії документу в складі Метрики міститься ще одна, яка має назначні текстуальні розбіжності й датована 13-м квітня (очевидно, помилково - за номером індикта). Див.: РИБ. - Т. 27. - Ст. 371-372. - Прим. 2. Її публікацію здійснив П. Myханов за варшавською копією (нині: AGAD. - ML 191 А. - S. 364-365): Сборник Муханова.- M., 1836. - № 20. - С. 22. 13-м квітня датували цю грамоту й видавці "Актов, относящихся к истории Западной России", котрі намагалися врахувати всі її списки; паралельно вони припустилися помилки при переведенні індиктового року на сучасне літочислення, подавши згаданий документ під 1450 р. (Акты ЗР. - Т. L-N⁵ 52. - С. 67). Ця хибна дата й досі потрапляє на сторінки наукових видань - див., зокрема: Русский феодальный архив...- M., 1992. - Ч. 5. - С. 1014, 1016.

¹¹⁵ Див.: РИБ. - Т. 27. - Ст. 516-517, 557, 734-735.

^1,6 Рік смерті Івана Можайського невідомий; однак уже в квітні 1483 р. його сини виступали відповідачами за позовом пана Богдана Саковича щодо сіл у Гомійському повіті, захоплених їхнім батьком (РИБ. - Т. 27. - Ст. 373-375).

* Зауважимо, що С. Кучинським було висловлено припущення щодо поділу навпіл маетностей І. Можайського його синами: по смерті батька Андрій закнязював у Брянську, Семен - у Стародубі, а Гомель став їх спільним володінням (KuczyAski S. М. Ziemie...- S. 243). Щодо Брянська дана гіпотеза підкріплена документально (див.: РИБ. - Т. 27. - Ст. 734-736; Сб. РИО. - Т. 35. - С. 10). Можна погодитись і з припущенням стосовно Стародуба, оскільки Семен Можайський в московській традиції 1-ої чверті XVl ст. фігурував під прізвищем Стародубський. Що ж до можливості співправління братів Можайських у Гомелі, то згаданий вище (прим. 116) судовий процес 1483 р. навряд чи є достатнім аргументом на її користь. Крім того, їй суперечить згадка про одноосібне порядкування у Гомелі Семена Можайського, що міститься у московських “жалобных списках”, укладених наприкінці 1487 р. (Сб. РИО.-Т. 35.-С. 10,12. Очевидно, на її підставі М. К. Любав- ський дійшов висновку, що “по смерті Івана Андрійовича Стародуб і цією подією й убивством брянчанами Федора, сина князя Андрія Можайського^{[352] [353]}; та, як би там не було, від середини 1486 р. у Брян­ську порядкували намісники великого князя литовського. З них нам відомі: князь Дмитро Путятич (за звістками липня 1486 р. - вересня 1488 р.)^[354], князь Семен Федорович Соколинський (жовтень 1491 р. - березень 1492 р.)^[355], Якуб Янович Немирович (був наміс­ником десь перед травнем 1494 р.)^[356], князь Федір Іванович Жеславський (травень 1494 р. - травень 1499 р.)^[357] і Станіслав Бартошевич (захоплений у полон московськими військами в травні- червні 1500 р.)^[358]. Проблематичним є питания про час перебування в Брянську намісника Яна Завишенича (Завиніича), котрий згадується в “украинных жалобных списках”, переданих з посольством Михайла Єропкіна Казимиру 1 січня 1488 р.^[359] Якщо датувати дані цих списків другою половиною 1487 р., черговість перебування брянських намісників на посаді набере такого вигляду: у липні I486 р. - травні 1487 р. - Дмитро Путятич, у середині - наприкінці 1487 р. - Ян Завишич, у вересні 1488 р. - знов Дмитро Путятич^[360]. Та чи відповідає ця картина дійсності? Гадаємо, що ні.

A¾⅛час переговорів про перемир’я, названі смоленськими пригородами”^[368]. Однак, як виявляється, не ВСІ - Брянськ у цьому списку відсутній^[369]. До того ж і об’єктом територіальних суперечок у той час були не “городы и волости смоленские”, а “Смоленеск и Дбрянеск” як самостійні адмініст­ративні центри. Чому ж тоді в тексті перемирної грамоти Брянськ опинився серед смоленських волостей? Гадаємо, це сталося через копіювання структури дипломатичних угод синів Івана Калити з Ольгердом, навколо яких у 1494 р. точилась активна дискусія^[370] - адже, як відзначалось, у середині XIV ст. Брянськ перебував під контролем смоленських князів.

Зупиняючись на питанні про роль традиції в еволюції адмністративно-територіального устрою Сіверщини, слід звернути увагу на позицію С. Кучинського, схильного вбачати орієнтацію Казимира на реалії зламу XTV-XV ст. у наданні Стародуба Івану Можайському (онуку Олександра Патрикійовича Стародубського) та осадженні на чернігівському намісництві Олександра Чорто- рийського (нащадка Костянтина Ольгердовича)^[371]. Маючи сумніви щодо другого надання (див. прим, на с. 115), вкажемо, зі свого боку, на факт відновлення у середині XV ст. “отчини” нащадків Дмитра Ольгердовича - князів Трубецьких. Тривалий час вважалося, що їх володіння Трубчевськом було безперервним з кінця XIV ст. Кучинський, спираючись на актовий матеріал середини - другої половини XV ст.^{[372] [373], спростував цю точку зору - однак разом із водою виплеснув і дитину, стверджуючи, що князі Трубецькі не є нащадками Дмитра Ольгердовича (котрого він, як відзначалося вище, не визнавав володарем Трубчевська)135. Ця теза дослідника спростовується даними синодиків - Любецького (де Дмитро Ольгер. дович фігурує зі своїми синами Михайлом та Іоанном) і Києво- Печерського (де в поминанні Трубецьких першими згадані ті χ Дмитро, Михайло, Іоанн)[374], які, до речі, цілком узгоджуються із сумнівними, на думку Кучинського, російськими родоводами[375].}

Казимир відновив не лише “отчину" Трубецьких, а й київські володіння нащадків Володимира Ольгердовича. З вокняжгнням у Києві Олелька Володимировича (1440 р.) Путивль перейшов під його юрисдикцію; ця адміністративна залежність Путивльщини від Києва зберігалася не лише за правління його наступника - князя Семена Олельковича^[376], а й пієля смерті останнього (1470 р.), коли Київську землю “взял на себя" Казимир і вона опинилася під контролем великокнязівских намісників*.

Таким чином, у другій половині ХУ ст. у руках держави пере­бувала лише досить незначна частина сіверських територій: повіти Чернігівський (до 1496 p.),∙ Брянський (1440-1465, 1485-1500 рр.), Путивльський (1470-1^00 рр.)**

Вся адміністративна влада у повіті зосереджувалася в руках великокнязівського намісника. За актовим матеріалом Литовської Метрики простежуються такі HQJ Q функції, як забезпечення і ро- _мяпського порядку, контроль за прибутками з “господарських” земель і “увязанье'* в них (введення.у володіння) пожалуваних осіб, збирання прямого податку*, контроль за збором мита, “увязанье” відкупників.оплата кредитних “квитаций” великого князя^[377]. Прерогативи намісників обмежувалися необхідністю додержання “старины”, однак на практиці “новины” намісників були не рідким явищем^[378].

У своїй адміністративній діяльності намісник спирався на функціонерів-“урядников”: конюшого, ловчого, скарбника, поїздни- чого, сокольничого та ін.; всі ці “уряди”, поєднані з певними “именьями”, перебували у “колейном” (почерговому) держанні місцевих бояр^[379].

Почергово (“колеей”) здійснювалося й управління волостями, що складали той чи інший повіт; при цьому бояри “выбирали на себя” прибутки з волості^[380]; не дивно, що вони дорожили цією становою прерогативою, про яку ще йтиметься нижче.

Паралельно з боярами-кормлінниками у волостях, а також у містах (принаймні, в Брянську) фіксується інститут сотників^[381]. На жаль, у джерелах їх функції практично не окреслені; дослідники, як правило, вбачають у них представників місцевого самовря­дування^[382], а М.В. Довнар-Запольський, покликаючись на брянських сотників, навіть припустив, що тогочасні міста зберігали архаїчний поділ на сотні^[383].

Проблематичнішим є існування в регіоні дрібнішої, десяткової, організації, яке обстоював М.К. Любавський^[384]. Не заперечуючи цю можливість як таку, слід все ж відзначити, що згадані ним як стародубські Крюків і Маслів десятки не були такими за литовської доби: десь після 1508 р. “те волости привернул к Стародубу” князь Василь Можайський (як, між іншим, і низку річицьких сіл)^[385].

Розглядаючи питания про форми самоврядування на Сіверщині, не можна оминути згадку про путивльського війта у реєстрі “данин” Казимира^[386]. С. Кучинський розцінював її як свідчення існування тут магдебургії, а, відтак - і як аргумент на користь гіпотези В.Б. Антоновича про надання Києву магдебурзького права за Казимира, вважаючи молоймовірним,'“ідоб залежний тоді від Києва Путивль отримав згадане право перед своєю метрополією”^[387]. Однак ще М.В. Довнар-Запольський слушно відзначав, що у XV-XVI ст. навіть “у невеликих містах представники міських громад на русь­кому праві називалися війтами під впливом магдебурзьких міст”^[388]. Не виключено також, що ця звістка пов’язана з фактом існування в Путивлі іноземної торгової колонії, яка жила на своєму, німецькому, праві. Специфіка ж Путивльщини в цілому полягала в тому, що цей етнографічно сіверський регіон адміністративно підпорядковувався Києву і перебував у сфері дії київського земсь­кого права^{[389] [390].}

Стан синхронних джерел не дозволяє докладно визначити міжповітові кордони на Сіверщині. Наявні у “Пам'яті” 1527 р. реєстри границь окреслюють кордони між Черніговом, Гомієм, Старо дубом, Новгородом-Сіверським і Путивлем надто загально, а чернігово-любецький і гомійсько-любецький рубежі - за допомогою мікротопонімів, що їх практично неможливо локалізувати. Втім, важливим є інше - принцип сталості міжповітових кордонів, зафік­сований у цьому документі: “...А вступу нет черииговцом и гомяном за границу у любецкое, а любечаном до них, бо ся они ни вво што не вступають, тую держать границу, як была с старадавна”. І, дійсно, деякі адміністративні кордони на Сіверщині були досить архаїчними - що на прикладі чернігівсько-новгородського пору- біжжя показав М.С.Грушевський, порівнюючи дані “Пам'яті” із літописними свідченнями XlI-XIII cτ.^ls2 Показово, що р. Убідь, яка у цей час розділяла території, підпорядковані Чернігову і Новго- роду-Сіверському, зберігала свій пограничний характер і значно пізніше - у XVII ст.^[391]

Щоправда, константність одних рубежів існувала поряд із невизначеністю інших. Зокрема, у XV-XVI ст. суто умовний характер мали південні кордони Чернігівського і Путивльського повітів, суміжні з малозаселеними територіями, що правид_и місцевим жителям за промислові “уходи”. Ця невизначеність кор. донів породила чимало проблем иід час проведения розмежування між Московщиною і Річчю Посполитою за умовами Полянівського миру (1634 р.); цікаво, що при їх вирішенні польські межові судді покликалися на літописні за походженням відомості про виправу чернігівських і київских князів на половців у 1107 р.^[392]; зрозуміло, що у даному разі йшлося не про реальну давньоруську традицію, а про довільне, тенденційне тлумачення історичного матеріалу.

Втім, південний кордон Путивльського повіту можна окреслити (хай і досить загально), реконструювавши мережу путивльських волостей, про держания яких у 1531 р. нагадували Сигізмунду І київські бояри у поданому йому “виписі”: “К Путивлю було чотирнадцять волостей ваших господарських; ті волості від ваших господарських предків слуги вашої милості: князі, й пани, й зем’яни землі Київської, - по року тримали; і з тих волостей слуги вашої милості, предки та батьки наші, коней мали (“еждживали”) і шуби теплі кунячі одягали; і з року на рік тими всіма волостями вашої милості, господаря нашого, завжди вдягнені й взуті були ми самі й слуги наші”; крім того, на Путивльщині знаходилися “бискупські, й князівські, й панські волості”^[393].

і Реальність режиму порічного держання волостей в окресленому регіоні засвідчують також документальні відомості, що збереглися у складі Литовської Метрики, в реєстрах “данин” батька Сигізмунда, Казимира Ягеллончика: два поодинокі записи про надання путивльської волості Бирин Михайлу Лазаревичу (1486 р.) й Андрію Лихачевичу (1488 p.)^[394] та блок записів, де зафіксовано строк і черговість держания волостей на Путивльщині житомирськими боярами (1487 р.)^[395]. Така “адресність” останнього Казимирового надання стала підставою для гіпотези про те, що фондом путивльських волостей могли користуватися лише житомиряни, і, ця їхня прерогатива була одним із елементів механізму тяжіння волостей Київської землі до трьох її центральних замків - Києва, Овруча та Житомира^[396]. Втім, показово, що у “виписі” право держания путивльських волостей окреслено колом “князів, і панів, і зем’ян землі Київсько?’ - тобто так само загально, як і в київському обласному привілеї: “...Городки и волости киевские кияномі держати, а иному никому: будем их давати, кому ся будетъ годити” | (1529 р.)^[397]. Це наштовхує на припущення, що характер розподілу волостей у 1487 р. (що їх надання боярам розглядалося як засіб “успоможения их, с чего бы они могли службу служити”) був( продиктований кон’юнктурою момента або якимись суто місцевими/ обставинами - наприклад, занепадом Житомирщини після] спустошливого Менглі-Гіреєвого походу 1482 р.^[398]: принаймні, симптоматично, що один із семи пожалуваних Казимиром бояр, І Сенько Жереб’ятич, отримав волость Лопатин “на окуп с татар”, ] тобто для викупу когось із родичів із кримської неволі*.

Слід зауважити, що самий інститут почергового (“колейного”) держания волостей був досить поширеним на “руських” землях Литовської держави і як такий давно потрапив у поле зору дослідників^[399]. Не були обійдені увагою й усі вищезгадані доку­менти: вказівка на кількість “господарських” (великокнязівських) волостей на Путивльщині та можливість реконструкції (бодай, часткової) їх номенклатури відкривали шлях до відтворення територіальної структури Путивльського повіту. Щоправда, в реєстрах Казимирових “данин” названо тільки п’ять волостей, які належали до його складу: Бирин, Жолвяж, Хотень, У те шків і Лопатин. Однак їх список можна збільшити: у потвердній грамоті Олександра Казимировича на куплі Сенька Жереб’ятича у Путивльському повіті згадуються Городиська та Жолвазька волості (1499 р.)^[400], а у відказному запису путивльського намісника князя Богдана Федоровича Глинського на с.Гатне - волості Хотенська, Меленська (“на реце Семи”), Биринська й Немирська, що їх сотники засвідчили цей документ (1500 р.)^[401].

Із цих восьми державних волостей ще на межі XIX-XX ст. було впевнено локалізовано три: Бирин (як сучасне м.Буринь, райцентр Сумської обл.), Хотень (смт. Хотінь Сумського р-ну Сумської обл.) і Мельня (с.Мельня Конотопського р-ну Сумської обл.)^[402]. Що ж до Городиської, Жолвазької та Утешковської волостей, то вже М.К.Любавський звернув увагу на можливість уточнения їх місце­положення за допомогою так званого “списку Воскресенського літопису” (тобто “Списку руських міст далеких та близьких”)^[403], що в його “київській” частині подано назви посульських та попсіль- ських міст: “... А на Суле Снепород, Ськнятин, Грошин, Чемесов, Утешков, Синеч, Кляпечь, Ромен, Ковыла, Ворона, Сал, Песьи

Кости, Хотеиь. А на Пьсле Ничян, Городище, Лошици, Бирин, Жолважь. На Воръскле Хотмыніль”^[404].

Спираючись на цей фрагмент “Списку”, М.К.Любавський роз­містив Городиську та Жолвазьку волості на Пслі, а Утешків - на Сулі. Та не може не виникнути запитання: чи підпадає під рубрику “на Пьсле” Жолваж, якщо згаданий перед ним Бирин самим Любавським був локалізований на притоці Сейма р. Чаші - що, до речі, відзначив М.М.Тихомиров, аналізуючи дані київського реєстру; він же припустив, що Жолваж знаходився десь поряд із Городищем, яке, виходячи з карти Боплана, локалізував у верхній течії Псла, в районі сучасного Миронілля^[405]. Водночас він не звер­нув уваги на те, що ототожнення ним, слідом за М.К.Любавським, волості Хотень з с.Хотінь (яке розташоване на притоці Псла Олешні) суперечить даним “Списку”, де Хотень згадується перед попсільськими містами.

З’ясувати питания про місцезнаходження цих волостей можна лише за умови розширення кола джерел - передусім, шляхом залучення до наукового обігу документальних матеріалів, які стосуються часів, коли Путивльщина перебувала в складі Москов­ської держави. На перспективність такого підходу до розв’язання даної проблеми вказав ще Ф.О.Петрунь - хоча сам використав матеріали московського походження у досить незначному обсязі, залучивши лише ті, які були надруковані в “Сборнике имп. Русского исторического общества”, “Актах Московского госу­дарства” й “Актах, относящихся к Малороссии” В.І-Холмогорова^[406].

Щоправда, й самі ці матеріали, особливо за XVI ст., дуже нечис­ленні. Невипадково той же М.М.Тихомиров, досліджуючи Сівер- щину як складову частину Московської держави у своїй зведеній історико-географічній праці “Россия в XVI столетии”, поскаржився на “бідність та маловиразність” відповідних джерельних відомостей і висловив надію, що їх кількість буде збільшено подальшими архівними розшуками^[407]. Воднораз він явно недостатньо використав інформаційний потенціал такого цікавого джерела, як “отдельная" книга 1594 р., котра містить опис земель, виділених у Путивльсь­кому повіті кінним самопальникам та іншим категоріям служилого населения; незабаром після виходу праці М.М.Тихомирова її повністю надрукував Г.М.Аннілогов, акцентувавши увагу на соціально-економічних аспектах закладеної у цій пам’ятці інформації^[408]. Ним же були опубліковані “обидные списки”, представлені у 1592 р. Сигізмунду III посольством Афанасія Рязанова^[409], що на їх значения для історичної географії Сіверськоі землі кількома роками раніше звернула увагу учениця М.М.Тихомирова, Н.Б.Шеламанова^[410]. Крім того, дослідниця вказала на наявність у фондах Посольського приказу, серед матеріалів, що стосуються розмежування між Річчю Посполитою та Росією за умовами Полянівського миру, низки унікальних документів щодо Сіверщини середини XVI - початку XVII ст.^[411]

Усі перелічені матеріали досить інформативні щодо топонімії регіону - однак не йдуть у порівняння з оброчною книгою Путивль­ського повіту 1628-1629 рр., що зберігається в фондах Російського державного архіву давніх актів^{[412] [413]. Ця пам’ятка вже привертала увагу дослідників, але тільки як джерело для реконструкції номенклатури місцевих бортних “знамен”173 та особливостей господарської діяльності служилого і міського населения Сівер- шини[414]. Нас же вона, зрозуміло, цікавитиме як масив історико- географічної інформації - тобто можливістю досить точно визна­чити місцеположення згаданих вище путивльських волостей.}

В оброчній книзі (далі: “Книзі”) Городиська (Городецька) волость локалізується на Пслі, Висторопі та Барожбі (-Ворожбі)^[415], Жолвазька - на Пслі, Удаві, Рибниці (=Рибиці), Локні, Суджі, Івниці^[416]. В обох випадках назви волостей не знаходять собі відповід­ників у географічній номенклатурі окреслених територій. У літе­ратурі відзначалося, що на місці Городецького городища в XVII ст. виникло с.Межиріч (нині Лебединського р-ну Сумської обл.)^[417] - однак документ, який при іцюму цитується (опис кордону між Річчю Посполитою та Російскою державою)^[418], на нашу думку, не дає для цього достатніх підстав. У будь-якому випадку зрозуміло, що центр Городецької (Городиської) волості не міг знаходитись у районі сучасного Миропілля; якщо ж шукати історичний “прообраз” останнього, то претендентом на це місце може бути тільки Жолваж, назву якого “забули” переселенці з волинського Миропілля, засну­вавши тут слободу в середині ХѴП ст.

“Книга” підтверджує інформацію “Списку” про розташування Бирина на Пслі, додаючи до просторових орієнтирів даної волості ріки Суму (=Сумку) та Олешню^[419]. З огляду на це ономастичним відповідником Бирина в сучасній топонімії можна вважати с.Барилівку (Краснопільського р-ну Сумської обл.), знане раніш як Бирилівка^[420]; ототожнення ж Бирина з с.Буринь слід визнати помилковим.

На відміну від цього, традиційна локалізація Хотеньськоі волості не суперечить даним “Книги”^[421] - хоча, воднораз, додає скепти­цизму дослідникам “Списку” як історико-географічного джерела. Втім, згадана в ньому Утешківська волость, згідно з матеріалами “Книги” (де вона фігурує як Втешківська), справді знаходилась у Посуллі, охоплюючи течію р.Терн з її притоками Біж (“Бег”) і Бобрик^[422]. Нарешті, Немирська волость локалізувалась у поріччі Ворскли, Охтирки та Олешш^[423].

Цінність “Книги” полягяє, однак, не лише у можливості уточ­нили місцезнаходження волостей, знаних за актами доби Казимира та Олександра, а й у тому, що вона невимірно розширює коло відомостей щодо їхньої номенклатури. При цьому слід зважити на той факт, що саме наявність волосної структури відрізняла Путивльщину від інших повітів південної “україни” Московської держави (Білгородського, Оскольського, Воронезького), які скла­далися зі станів^[424]; отже, ця структура (а в її межах - сотенна орга­нізація^[425]) була успадкована від попередньої, литовської, доби.

Звісно, це не означає, що вона залишалася незмінною упродовж XVI - першої чверті XVII ст. - невипадково ж у “Книзі” немає згадок про Меленську та Лопатинську волості (можливо, спусто­шені в Смутні часи або “в путивльское разоренье 120 (1611/12) года”)^[426]. З другого боку, структура Путивльщини могла усклад- митися через появу нових волостей; отже, щоб реконструювати її за станом на кінець XV ст., треба корелювати відомості “Книги” зі свідченнями джерел литовської доби - й, передусім, “Списку”, що його дані не сягають поза межі XIV ст.

Згадані у цій пам’ятці Синеч, Кляпеч, Ничан, Лошиці та Хот- мишль фігурують у “Книзі” як Сннецька, Клепецька, Ницанська, Лосицька й Хотмишська волості. Сннецька знаходилась на Сулі та Хоролі^[427], Клепецька - при впадінні Ромна в Сулу^[428], Ницанська - у поріччі Ворскли, Ворсклиці, Дерновки (=Дернової), Опцжні (=Пожні), Боровні (=Боромлі)^[429], Лосицька - уздовж Ворскли та Мерлі^[430], Хотмишська - на Ворсклі та Ворсклиці^[431]. Втім, локалі­зація останньої не викликає труднощів, оскільки на території волості у 1641 р. було побудовано місто Хотмишськ (нині - в Бєлгородській обл. Російської Федерації)^[432]; Ницан же, гадаємо, слід ототожнити з с.Ницахою (Тростянецького р-ну Сумської обл.). У 1640 р. у Ницанській волості виникло м.Вольний (суч. с.Вільне Великописарівського р-ну Сумської обл.)^[433]; опис Вольновського повіту 1646 р. указує на гирло Ворсклиці як на природний кордон, що розділяв у долині Ворскли Ницанську та Лосицьку волості; “...По реку Ворсклицу Ницанская волость, в которой волости Воль­ной город поставлен. А от реки Ворсклицы пошла Лосицкая волость, в которой волости Лосицкой острог поставлен, и тою волостью Лосицкою вольновцы не владеют”^[434]. На значения даного документа для локалізації цих двох путивльських волостей вказав ще Ф.О.Петрунь; він же наголосив на помилковості інформації “Списку”, де їх вміщено серед попсільських міст^[435]. Тож навряд чи можно погодитися з М.М.Тихомировим, котрий наполягав на “доброякісності звісток “Списку руських міст” навіть для такого глухого закутка, яким... була окраїна Чернігівської землі”^[436].

Втім, “Список” - не єдине джерело, що може стати в пригоді при реконструкції номенклатури путивльських волостей литовської доби. Цінні історико-географічні відомості містяться в ярликах кримських ханів великим литовським князям, де, зокрема, фігу­рують згадані вище Жолваж, Бирин, Синеч*, Хотень, Лосичі, Хотмишль, а також Милолюб, Мужеч, Донець, знані в якості волостей у XVI - першій третині XVII ст.^[437] Ці три останні пункти, _a також Хотмишль включено і до переліку підвладних Свидри- гайлу міст, укладеному, як вважається, між 1432-1435 рр.^[438] Наприкінці ХГѴ ст. Мужеч і Милолюб(ль), разом з Осколом^[439], складали “тьму” татарського князя Яголдая Сарайовича, котра як “отчина” його нащадків проіснувала до кінця XV ст., коли її було поділено між кількома київськими боярами^[440]. Таким чином, Мужеч і Милолюб(ль) належали до числа “князівських і панських волостей", про які ностальгічно згадували кияни в XVI ст. За даними “Книги”, Мужецька волость знаходилася на Пслі, Псельці, Обояні, Солові (=Солотинці), Івииці (=Івні), Піні, Бобровнці (=Боброві), Ворожбі, Білиці, Рибниці (=Рибинці), Кам’янці^[441] - тобто охоплювала територію між сучасними Суджею та Обоянню (Курської обл. Російської Федерації); це виключає можливість локалізації Мужеча на притоці Сейма р.Мужиці, яку обстою­вали М.К.Любавський, П.Г.Клепатський, Ф.О.Петрунь, О.М.Андріяшев^[442]. Слід відкинути й пропоновану ними локалізацій Милолюб(ля) в районі Фатіжа (Курської обл.) ^[443] - за даними “Книги”, ця волость знаходилась на Сіверському Донці^[444]. Що j_κ до місцеположення Донецької волості, то з гі центром традиційно ув’язується однойменне городище поблизу Харкова^[445].

Нарешті, перелічимо волості, що їх існування в литовські часи є суто гіпотетичним, оскільки згадки про них містяться тільки В джерелах XVI - першої третини XVII ст. Більшість з них зосеред­жена в Посейм’ї: на Сеймі, Рилі, Обесті, Колодезі, Лопузі (Коло- дезька)^[446], Сеймі, Снагості, Мужиці (Залуцька)^[447], Сеймі та Вирі (Ординська)^[448], Сеймі, Вирі, Павлівці, Куянівці, Локні (Печерська)^[449]. У виданій 1551 р. грамоті новгород-сіверському Спасо-Преображенському монастирю, якому належала Колодезька волость, окреслено її кордони з Ординською та Залуцькою волос­тями^[450]. У Печерській волості зосереджувалися володіння Молчин- ського монастиря; в жалуваних грамотах останньому згадується також Лежецька волость, котра знаходилася десь на Вирі?^[451]. Крім того, збереглися поодинокі відомості про декілька путивльських волостей із загальними вказівками на їх місцеположення. Йдеться про волості Дороголівську (Дрогалівську) на Сеймі^[452], Корейську _lia Сулі^[453], Нижацьку на Ворсклі^[454] та Борисську (Борисівську - ?) _йа Пслі^{[455] [456]. Усього ж за дослідженими нами актами XVI - першої третини XVII ст. простежується 25 путивльських волостей (див. картосхему № 2), з яких принаймні 16 існували за литовської доби.}

Зрозуміло, ЩО при з’ясуванні КІЛЬКОСТІ_ЦИХ pnjl∩cτp⅛ неможлива обминути питання про їх соціально-економічну та демографічну характеристику. Думки істориків з цього приколу не юлрНмяюткся одностайністю. Так, М.В.Довнар-Запольський ототожнював втрачені киянами. 15Q0 P- путивльські волості з “городовими селами”, що фігурують у наявному в “Пам'яті” 1527 р. “Реєстрі чернігівських границь” 1527 p.^2n, О.М.Андріяшев звав їх то селами, то містами (“правдоподібно - невеличкими фортецями”)^[457]. М.М.Тихомиров безапеляційно трактував всі перелічені в “Списку руських міст” пункти як міста або містечки, виходячи з тради­ційного розуміння “города” як укріпленого поселения^[458].

Втім, привертає увагу той факт, що лише чотири з відомих нам волостей занесено до переліку міст Свидригайла - або, точніше, підпорядкованих йому “замків і земель”. Це змушує прислухатися до думки М.К.Любавського, котрий вважав, що згадані в “Списку” задніпрянські “міста”, у переважній більшості, були городищами, які з часом так і не повстали з руїн^[459]. Можливо, це й пояснює те, що назви волостей XV - початку XVII ст., на відміну від синхронних гідронімів, практично не простежуються в пізнішій топонімії. Зрозуміло, цей висновок має попередній характер, і дати відповідь на запитання щодо природи путивльських волостей можуть тільки репрезентативні діловодні матеріали XVI-XVII ст., що їх виявлення та публікація становлять нагальне наукове завдання.