Розділ 1 CIBEPCbKA ЗЕМЛЯ ЯК ІСТОРИЧНО-ГЕОГРАФІЧНЕ ПОНЯТТЯ

Сіверщина є регіоном, вкрай недостатньо дослідженим в історично-географічному плані. Нині, через відсутність спеціальних досліджень, де були б узагальнені й систематизовані дані про топографію Сіверськоі землі, в науковій літературі немає навіть певної думки щодо її розташування - в різних за характером працях вона, відповідно, локалізується: в Подесенні; в межиріччі Сожу та Десни; в Деснянсько-Сейминському межиріччі; в басейні Десни та верхів’ях Оки; в районі Путивля й Брянська тощо^[57].

Відповідно, різноголосиця думок панує й у питанні про хронологічні рамки побутування терміна “Сіверська земля”, які то надмірно звужуються (від одного століття до кількох десятиліть), то невиправдано розширюються.

Зокрема, останнім часом було висловлено думку, що макро- топонім “Сівер” сягає чи не додержавного періоду східно­слов’янської історії - хоча “спочатку просторова функція назви виражена порівняно слабко й опосередковано”; після ординської навали відбулося ж тільки посилення її хоронімного аспекту^[58].

Ця думка не підтверджується давньоруськими джерелами: “Повість временних літ” знає тільки етнонім “сѣверъ” і похідні від нього^[59], Київський літопис — атрибутивне за характером слово­сполучення “севѣрьскиѣ городы”^[60]; у Галицько-Волинському літо­писі, в контексті подій другої половини XIII ст., Північне Ліво­бережжя фігурує як “Задніпров’я”^[61]. Показовим є й те, що укладачі пізніших зводів, модернізуючи при переписуванні тексти давньо­руських літописів, використовували, де вважали за потрібне, термін “Сіверська земля”, який там був відсутній^[62].

За нашими спостереженнями, першим документом, де його вжито, є присяжна грамота князя Федора Любартовича на вірність королю Владиславу-Ягайлу та королеві Ядвізі, котрі дали йому “землю до своей воли на имя Северскую со все[ми] городми, со всеми оужитки” (1393 р.)^[63].

Що ж до верхньої хронологічної межі побутування цього макро- топоніму, то нею, всупереч думці Б.О. Рибакова, А.К.Зайцева, В.В.Седова^[64], слід визнати не XVII ст., а, певно, першу половину XVIII ст. (у цей час він, зокрема, використовувася українськими історіографами й, крім того, зберігався в світській та церковній титулатурі^[65]).

Протягом XIV-XVIIi ст. джерела фіксують низку споріднених топонімічних утворень: “Сівер”, “Сівера”, “Сіверщина”, “Сівер- щизна”, “Сіверська земля”, “Сіверська сторона”, “Сіверська україна”, “Сіверський край (краї)^[66]”. Серед них вихідним, почат­ковим є “Сівер” (українізоване “Сѣверъ”). Цей топонім генетично пов’язаний з більш раннім літописним етнонімом “сѣверъ” і є результатом його трансформації в нове ономастичне утворення.

Щоправда, “Повістю временних літ” зафіксовано не один, а кілька споріднених етнонімів: “сѣверъ”, “сѣверо”, “сѣверы”, “сѣверены”, “сѣвердне”; останній найчастіше використовується в фаховій літературі й на сьогодні є загальновизнаним. Однак, за даними лінгвістики, в оригінальному, XII ст., тексті “Повісті временних літ” не було утворення “сѣвердне”: етноніми з суфіксом -’ан-е вводилися укладачами пізніших зводів, заступаючи початкові безсуфіксні^[67]. Таким безсуфіксним етнонімом і є “сѣверъ”; що ж до форми “сѣверо”, то її виникнення пов’язане з характерним для Лівобережжя явищем переходу кінцевого -ъ в -о (Днѣпръ - Дніпро, Пьсьлъ - Пело, Воръсколъ - Ворскло)^[68].

Неважко помітити, що термін “сѣверъ” є сингулятивним - що викликає певні труднощі при його використанні (хоча вже самі літописці намагалися створити форму множини без порушення безсуфіксної конструкції: “сѣверы”, “ на сѣверѣхъ”); саме тому ми надалі й оперуватимемо пізнішим етнонімом “сіверяни”.

Як відомо, останні локалізуються “Повістю” “по Десне и по Семи, по Суле”^[69]. Ця інформація підтверджується даними археології: окреслена область в основному збігається з ареалом роменської культури (VIII-XII ст.), слов’янська атрибуція якої не викликає сумнівів у фахівців. Більшість сучасних дослідників вважає носіями цієї культури власне сіверян^[70]; паралельно побутує думка, що формування історичних сіверян відбулося в процесі взаємодії прийшлого ранньослов’янського населения з автохтонами Дніпровського Лівобережжя - балто- й іраномовними племенами* В зв’язку з цим виникла гіпотеза, що спочатку назву “сѣверъ” мала локальна група іраномовного населения, яка згодом була асимільована слов’янами, котрі перейняли й вихідний етнонім^[71].

Аналізуючи цю гіпотезу, слід зауважити, що засвоєння етносом іншомовного етноніму не є явищем безпрецедентним^[72]. Беззаперечною є й участь іранського субстрату в етноісторичних процесах, які мали місце наприкінці 1 тис. н.е. на Лівобережжі: збереження у цьому регіоні гідронімії дослов’янського по­ходження свідчить про поступову асиміляцію автохтонного населения, а не про його витіснення чи знищення - що під­тверджують і дані археології та антропології^[73]. Переконливою виглядає й гіпотеза про іранське походження назви “сѣверъ” (від “seu” - “чорний”)^[74].

Таким чином, є свідчення на користь гіпотези В.В.Седова; однак їй же суперечить той факт, що етнонім “сѣверъ” відомий не тільки на Лівобережжі Дніпра, а й на нижньому Дунаї, в Мезії, де існування однойменного племені в VII ст.н.е. за­фіксовано візантійськими історіографами Анастасієм і Феофаном; від цього етноніму походить назва Сіверського (Сіверинського) князівства, яке виникло в Подунав’ї наприкінці X - на початку XI ст. (пізніше, у XVIII ст., на цій території існував бан Сівер- ський і Краєвський)^[75]. Місто Siewierz - до кінця XVIII ст. сто­лиця князівства (ducatus Severiensis) - відоме в Сілезії; крім того, в топонімії Польщі представлені Siewiersk₁ Siewierska Gora, Male / Wielkie Siewieruszki^[76].

У сучасній лінгвістиці запропоновано таку інтерпретацію цих фактів: термін “сѣверъ”, як і низка інших племінних назв “Повісті временних літ” (“поля”, “дерева” тощо), є одним з тих найбільш архаїчних слов’янських етнонімів, котрі сформувались у період, що передував розпаду праслов’янської спільноти (VI ст. н.е.) та початку міграцій представнинів окремих груп слов’янства; останні, власне,

й призвели до появи архаїчних слов’янських етнонімів і похідних від них топонімів у різніх районах слов’янського ареалу^[77].

Гадаємо, саме так з’явилися “сѣверы” на Лівобережжі Дніпра. Що ж до гіпотези А.К.Зайцева про “Сѣверъ” як дослов’янську назву цього регіону, котра закріпилася в імені одного зі сло­в’янських племен^[78], то наведена дослідником аргументація не здається нам переконливою: твердження літописця, що слов’яни “разидошася по земле и прозвашася имени своими, где седіпе на котором месте”^[79], не викликає довіри у сучасних лінгвістів - як і відповідні літописні “етимології” низки слов’янських етнонімів^[80]. Не можна погодитись і з тим, що тривале (на думку дослідника - до XVII ст.) побутування терміну “Сѣверъ” є доказом його виник­нення до початку слов’янської колонізації Лівобережжя.

Таким чином, “сѣверъ” є самоназвою групи слов’ян - носіїв роменської культури, які розселилися у VIII ст.н.е. на Лівобережжі Дніпра, а не архаїчною, дослов’янською, назвою цього регіону або ж найменуванням групи автохтонного іраномовного населення.

Знайомство з роменською культурою істотно розширює наші уявлення про сіверян. Матеріали роменських городищ та курганних могильників підтверджують інформацію літописця про культурно- етнографічну самобутність східнослов’янських “племен” (“имяху бо обычаи свои и закон отец своих, и преданья, кождо свой нрав”^[81]). При цьому специфіка погребальної обрядовості сіверян - поховання решток трупоспалення на стороні в урнах, вміщених у верхій частині кургану - повністю, відповідає літописним даним: “Аще кто умряше, творяху трызну над ним, и по семь творяху кладу велику, и взложаху и на кладу, мертвеца сожьжаху, и по семь, собравше кости, вложаху в судину малу, и поставляху на столпе на путех”^[82].

Та якщо культурно-етнографічна самобутність сіверян є вповні очевидною, то їхня суспільна організація в період, що передував утворенню східнослов’янської державності, окреслюється тільки схематично, у загальних рисах. У сучасній історико-археологічній літературі етноніми “Повісті временних літ” традиційно інтерпре­туються як назви союзів племен; не заперечуючи цю точу зору, слід тільки відзначити, що спроби виділити локальні варіанти ромен- ської культури - археологічний еквівалент окремих племен, які складали певний союз - досі не мали успіху^[83].

ВIX ст. західна частина сіверянського ареалу ввійшла до складу “Русі” (“Руської землі”)*- регіонального політичного об’єднання східних слов’ян, яке на території Середнього Подніпров’я пере­дувало Давньоруській державі^[84]. Східна ж його частина до середини X ст. перебувала в залежності від Хозарського каганата. Питания про форми супрематії каганата над сіверянами й іншими східно­слов’янськими племенами і досі залишається дискусійним - що не дозволяє з певністю судити про те, які явища політичного та соціально-економічного життя даного регіону можно пов’язувати з цим періодом.

У джерелах бракує даних про організацію влади у сіверян в IX­X ст.; невідомо, чи існували у той час на Лівобережжі місцеві ди- насти, подібні до в’ятицького Ходоти чи древлянського Мала. Стіл князя Рюриковича виник тут через конфлікт між синами Володимира Святославича - Ярославом, який князював у Києві, й Мстиславом Тмутороканським, котрий 1024 р. захопив Чернігів і переміг брата в битві під Лиственом. У 1026 р. вони уклали мирну угоду в Городці, розділивши “по Днепр Русьскую землю: Ярослав прия сю (тобто праву - О.Р.) сторону, а Мьстислав ону”^[85]. Це не призвело до політичного відокремлення Лівобережжя: за повідомленням літописця, Ярослав і Мстислав жили “мирно и в братолюбьстве”, здійснюючи спільні акції; після смерті Мстислава чернігівський князівський стіл був ліквідований (1036 р.).

Та не минуло й двох десятиліть - і поділ “Руської землі” по Дніпру був відновлений заповітом Ярослава (1054 р.): у Києві сів Ізяслав Ярославич, а на Лівобережжі виникли два князівські сто­ли - чернігівський Святослава Ярославича та переяславський Всеволода Ярославича.

У науковій літературі, в контексті подій другої половини XI- першої половини XIII ст., ці князівства традиційно звуться Київською, Чернігівською та Переяславською “землями”. Між тим аналіз синхронного літописного матеріалу свідчить про те, що терміни “Київська земля”, “Чернігівська земля” і “Переяславська земля”, якими широко оперують сучасні дослідники, відсутні в топонімії Давньої Русі. Здається, єдиним науковцем, котрий це зауважив, був М.С.Груніевський. Свого часу, звернувшись до вивчення “політичних одиниць, що в сих століттях (XI-XIII) сформувались і відокремились під впливом різних обставин”, він відзначив, що “в пам’ятках наших слово “земля” ніколи майже не прикладається до таких політичних організацій”. Акцентуючи увагу на широкому розповсюдженні цього терміна в літературі, він вважав його в принципі припустимим, хоч і “вповні конвен­ціональним”^[86].

Останнє твердження потребує уточнення: лексиці давньоруських джерел, дійсно, не відповідають такі терміни, як “Київська земля’’, “Чернігівська земля”,“Переяславська земля”; однак водночас у них представлена низка інших стійких топонімічних утворень - “землі” Волинська, Галицька, Новгородська, Ростовська (Суздальська), Рязанська й Смоленська^[87]. Таким чином, термін “земля” не являє собою наукову абстракцію; крім того, з аналізу літописних джерел випливає, що це поняття - не виключно географічне: воно фор­мується, головно, на потестарній основі^[88].

В світлі цього видається парадоксальною наявність в XI-XIII ст. значних потестарних утворень, котрі, за виразом M.C∙Γpyшевського, “існували виразно, хоч не виробили собі при тім якоїсь спеціальної назви”^[89]. Слід відзначити, що, обмежившись констатацією цього феномену, вчений, по суті, ігнорував цілу низку літописних фраг­ментів, в яких Київ, Чернігів та Переяслав виразно локалізуються в “Руській землі”^[90].

Ці свідчення не пройшли повз увагу інших дослідників. Зокрема, керуючись звістками про події ХП-ХШ ст., А.М.Насонов реконструював територіальні межі “Русі”, час історичного буття якої він обмежив, однак, IX - першою половиною XI ст., вважаючи, що в 1054 р. “Руська земля” розпалася на три “самостійні напівдержави”; на думку науковця, починаючи з другої половини XI ст. термін “Русь” виступає як суто географічний, що позначає південну частину Давньоруської держави^[91].

Цей погляд поширився і в пізнішій літературі. Так, з точки зору Б.О.Рибакова, “для XI-XII ст. єдність Південної Русі була тільки історичним спогадом, який не мав відповідників у тодішніх політичних і культурних обставинах”; “на той час, коли всі літо­писці одностайно виділяли Південну Русь з-поміж інших частин Русі, це відособлення не було пічим обгрунтоване. На обширній території Південної Русі існувало кілька князівств, що належали постійно ворогуючим між собою Юрійовичам, Ростиславичам, Давидовичам, Ольговичам”^[92].

Таким чином, поділ “Руської землі” на три князівські волості був розцінений фахівцями як остаточний розпад цього політичного ядра Давньоруської держави*. Відповідно, всі літописні згадки про “Русь” після 1054 р. при цьому тлумачились як традиція, а такий незаперечний факт, як єдність дій трьох Ярославичів, пояснювались їхнім прагненням зберегти цілісність “Руської землі” та її політичне значения^[93].

При цьому ігнорувалася типологічна специфіка тогочасної політичної організації, що визначається у новітніх дослідженнях як принципат (або, за синхронною лексикою - “старейшинство”) - співправління всіх наявних представників князівської династії, спільне володіння ними державною територією при виділеному положенні старшого - “старейшины”^[94]. Цілком очевидно, що такий устрій не означав ані розкладу Давньоруської держави, ані деструкції “Русі” - хоч потенційно й містив у собі обидві мож­ливості. Вони могли б реалізуватися ще на зламі XI-XII ст. за умов послідовного виконання рішень Любецького з’їзду (1097 р.) - перетворення територій, заповіданих Ярославом Ізяславу, Свято­славу та Всеволоду, на спадкові володіння - “отчины” - їхніх синів, тобто закріплення за Ізяславичами, Святославичами й Всеволодо­вичами виключних прав на Київ, Чернігів та Переяслав. Але, як показали подальші події, цей режим лише частково втілився у життя: якщо право князювання на Чернігівщині дійсно було обме­жено колом нащадків Святослава Ярославича, то Київ так і не перетворився на будь-чию “отчину” - після серії політичних колізій у практиці міжкнязівських взаємин ствердився принцип відсутності спадкових прав на Київ у будь-кого з Ярославичів³⁹.

Очевидно, саме з цим специфічним статусом Києва’й пов’язане існування “Руської землі” протягом XII - першої половини XIII ст.: адже через те, що чернігівські князі час від часу займали київський стіл, їхнє князівство не стало окремим політичним організмом, являючи собою своєрідну “відкриту систему”; що ж до Переяс­лавського князівства, то воно мало чим відрізнялося від власне київських волостей: князі, котрі сиділи в Києві, практично без перешкод порядкували в Переяславі, де так і не ствердилася власна династія (як це сталося на Чернігівщині)*

Отже, в домонгольський період так і не відбулося політичне відокремлення Правобережжя від Лівобережжя, з яким термін

³⁹ Там же. - С.45.

* Серед причин цього явища (яке визначається в літературі як “неповна самостійність Переяславського князівства”, “певна його залежність від Київської землі”, “опіка київських князів” над Переяславом) у сучасних дослідженнях на перший план висуваються роль цього регіону в обороні підступів до Києва та необхідність спільної боротьби київських і переяславських князів проти степових кочовиків (див.: Кучера М.П. Переяславское княжество // Древнерусские княжества X-XIII вв. - С. 125-135). Щоправда, починаючи із середини XII ст. Переяслав, як правило, перебував у посіданні ростово-суздальських князів - нащадків Юрія Довгорукого (звідси - згадка Лаврентіївського літопису про Переяслав як про їх “отчину” (1213 р.): Лаврентьевская летопись. - Ст. 438), однак це володіння не було ні постійним, ні безперервним - і, таким чином, тенденція до династичного самовизначення так і не стала провідною в історичній еволюції Переяславщини.

“Русь” перетворився б на суто географічне поняття[95] 3 другого боку, цілком закономірно, що зі зламом традиційних політичних механізмів, спричиненим Батиєвою навалою, припинилося й використання топоніму “Руська земля” в його вузькому значенні, тобто протиставлення подніпровської “Русі” решті східносло­в’янських земель.

Після монголо-татарського нашестя Переяславщина припинила своє існування як окреме князівство, а її територія посгупово збезлюдніла, перетворившись на так звану буферну зону між володіннями руських князів і Золотої Орди⁴⁰. Тож на думку лінгвістів, “поселения..., що продовжували роменські традиції й входили до складу Переяславського князівства, були остаточно розгромлені в XIII ст. тюрко-монгольськими ордами Батия, і їхнє населения, відповідно, не могло взяти помітної участі у формуванні великоруської чи української народностей”⁴¹. Що ж до Чернігівщини, яка становила складну, ієрархічно організовану систему князівств, то пов’язані з монгольським нашестям занепад Чернігова й відлив історичного життя на північ, до Брянська, призвели до бурхливого розвитку відцентрованих тенденцій, прогресуючої партикуляризації суспільного життя в регіоні. Це, в свою чергу, не могло не сприяти консервації етнокультурних особливостей місцевого населения. Як відомо, Чернігівське князівство являло собою гетерогенне утворення, щр об’єднувало території низки літо­писних “племен”: крім сіверян, як етнографічної домінанти - полян, радимичів і в’ятичів (при цьому жодне з “племен” цілком не увійшло до його складу)⁴². Процеси зближення, інтеграції всіх цих споріднених етнографічних груп* не призвели до втрати ними їх культурно-мовної самобутності: дані археології та діалектології свідчать про тривкість східнослов’янських “племен” як етногра­фічних ОДИНИЦЬ^{[96] [97].}

Очевидно, ідо мешканці Подесення й Посейм’я не втратили свого сіверянського обличчя ні за давньоруської доби, ні після мон­гольського нашестя. Щоправда, стан синхронних писемних джерел, а також відсутність відповідного археологічного та іконографіч­ного матеріалу не дозволяють з певністю судити про характер етнографічної самобутності місцевої людності в XIV-XV ст.** Однак беззаперечним є факт існування в цей і пізніший період у районі Новгорода-Сіверського, Чернігова, Рильська, Путивля “сіврюків” - особливої діалектно-етнографічної групи, що успадку­вала культурні традиції сіверян^[98].

Таким чином, макротопонім “Сівер” з’являється в XIV ст.’ як назва етнографічної області. В цьому, власне, нема нічого незвичай­ного: досить поширеним явищем є закріплення за територією безпе­рервного та тривалого проживання певної етнічної групи її власної назви, що нерідко переживає й самий етнос. І в даному разі є очевид­ною певна асинхронність побутування відетнонімічного топоніму та етнографічної спільності, що спричинила його появу: відомо, що у XVII ст., внаслідок інтенсивних міграційних процесів, сіврюки зник­ли як етнографічна група^[99]; згадки ж про Сіверську землю, як вже відзначалося, зникають із джерел пізніше - десь у середині XVIII ст.

Визначення Сівера як культурно-етнографічної області підтвер­джується його просторовими характеристиками. Щоправда, на під­ставі даних литовської доби розв’язати питання про локалізацію цього регіону практично неможливо через низьку інформативність писемного матеріалу. Так, цитована вище присяжна грамота князя Федора Любартовича, котрий одержав у 1393 р. Сіверську землю “со все[ми] городми”, не містить їх переліку - як, до речі, й більні док­ладна латиномовна грамота аналогічного змісту, де об’єктом на­дання виступають сіверські “замки, фортеці, міста, села” (“terra Severiensis cum omnibus castris, fortaliciis, opidis, villis”)^[100]. Досить ла­конічна й жалувана грамота Свидригайла “верному слуге пану Богуніу Оверкичу Тимоху”, родом “з земли Сиверское, от Новаго- родка” (1438 р.)^[101]. Щоправда, в розпорядженні дослідників є занесена в 1670р. до луцьких земських книг потвердна грамота патріарха Мак­сима на ставропігію київському Печорському монастирю, датована 1481 р., де вказаний монастир згадано разом з його “пределами” - і, в їх числі, з “трема монастыри Северское земли, черниговский, бранский и Новгородка Сиверского”^[102]; однак докладне знайомство зі змістом цього документа свідчить, що він є пізнішим фальсифі­катом⁴⁹. Отже, на підставі коротких згадок про Сіверську землю у джерелах XIV-XV ст. неможливо реконструювати її територіальні межі, встановити обсяг даного географічного поняття.

Втім, сталість подібних топонімічних утворень - і, зокрема, активне побутування цього терміна й після включения Сівера до складу Російської держави (котра, як відомо, являла собою конгломерат окремих “земель”[103] [104]) дає змогу вдатися до методу екстраполяції, використавши актовий матеріал XVI-XVII ст. (досить великий за обсягом, на відміну від документального масиву двох попередніх століть[105]), а також синхронні дані наративних джерел[106]

За свідченнями, що сягають часів перебування Сіверської землі у складі Московської держави (1503-1618 рр.), положения цього регіону окреслюється пунктами: Брянськ, Гомель, Дроків, Курськ, Мглин, Морівськ, Новгород-Сіверський, Почеп, Путивль, Радогощ, Рильськ, Стародуб, Трубчевськ, Чернігів^[107]; усі вони існували і в XIV-XV ст.

Зрозуміло, що повнота наведеного переліку сіверських міст перебуває у безпосередньому зв’язку із питаниям про те, чи вся Сіверська земля опинилась у XVI ст. у складі Російської держави, тобто чи не існували поза її політичними межами населені пункти, що визначалися сучасниками як сіверські (крім Гомеля, який у 1537 р. відійшов до Литви^[108]). Однак оскільки такі свідчення відсутні й водночас відома літописна звістка про те, що 1500 р. “князь мос­ковский забрал вси земли сиверские и всю Сивер” (або “все городы северские и всее Северу”)^[109], з якою узгоджується категорична ви­мога Сигізмунда І повернути “всее Северы”, передана Василію III у 1517 р.^[110], можна зробити висновок, що наведеним вище переліком міст розташування Сіверської землі визначається досить точно (звичайно, якщо взагалі правомірне питання про точні межі середньовічної культурно-етнографічної області).

Окреслена територія охоплює лише частину сіверського етногра­фічного ареалу, відомого за археологічними пам’ятками додер- жавної та давньоруської епох (крім Подесення й Посейм’я, до нього належали також басейни Ворскли та Псла і верхів’я Сули^[111]). Відтак, назва “Сівер” закріпилася лише за тими сіверськими землями, які у другій половині XI - першій половині XIII ст. входили до складу Чернігівського князівства, і не поширилися на Переяславщину - далося взнаки обезлюднення її території внаслідок монгольського нашестя. Втім, варто зважити на історичні паралелі: так, черні­гівська область під назвою “В’ятичі” являла собою тільки південну частину етнографічної в’ятицької території; не охоплювала всіх земель дреговичів і літописна область “Дреговичі”^[112]. Певно, і відчу­ження окремих територіальних груп сіверянської людності відбу­лося ще за давньоруської доби - в літературі не раз відзначалося, що сіверяни, роз’єднані внаслідок поділу Лівобережжя між Черніговом і Переяславом, ніколи не виявляли будь-якого тяжіння до возз’єднання; відсутність такого “родинного почуття” навіть інтерпретувалася як наслідок того, що “Переяславщину оселяло плем’я зовсім чуже сіверянам” - поляни чи уличі^[113]; нині ця гіпотеза становить, зрозуміло, суто історіографічний інтерес.

Що ж до “сіверських уходів”*, зафіксованих ревізорами Канева (1552 р.) у басейнах рік Псла, Хорола, Удая, Ворскли, Сули, Сліпорода^[114], то, гадаємо, їх існування не пов’язане з безперервністю сіверської етнографічної традиції на означеній території^[115], яка пу­стувала протягом усього XVI ст. Слід враховувати той факт, що уходництво являло собою сезонну форму експлуатації природних багатств цього краю і не було пов’язане з постійною осілістю. На жаль, воно й досі є недостатньо дослідженим (хоча ще в ЗО-х рр. відзначалася необхідність “аналізу соціально-економічної структури степового уходництва як явища загальноукраїнського масштабу”^[116]); втім, немає сумніву, що значну частку уходників становили вихідці з Сіверської землі*; селячись влітку в долинах річок, вони, за доку­ментальними свідченнями, займалися мисливством, рибальством і бортництвом^[117] - і з часом за територією їхніх уходів закріплювалася назва “сіверських” або “Сівера”; остання поступово перетворилась на апеллятив зі значениям “земля”, “уход”, “земля уходна”. Для наочності неведемо кілька прикладів. Порівн.: “Права... на певні сівери, або грунти, на річці Ворсклі” (1616 р.)^[118]; “Меду пресного приходить старосте на год 11 кадей с северы, з уходов тых, што на Ворскле” (1552 р.)^[119]; “Селище и городище за Днепром, у сивере на реце Ворскле, на имя Глинско” (1552 р.)^[120]; “В той же реце Суле уход, названый Лужок, зо всими пожитки и доходами тыми, которые бы одно з них здавна належали и выналезены были, меновите з сивера з даню медовою и звериными ловы, з бобровыми гоны, з рыбными уходы” (1578,1590 рр.)^[121]; “По всех северах с пять тысечь пчелы поби­ли, меды побрали, пасечников порезали, по[у]бивали” (1648 р.)^[122].

Цілком очевидно, що немає підстав для ототожнення розташо­ваних по Ворсклі, Удаю, Сулі урочищ-“сівер”, що ніколи не стано­вили єдиного, суцільного масиву земель^[123], з історичною Сіверою; так само неправомірно й оголошувати все Дніпровське Лівобе­режжя “северской стороной”^[124].

Природним кордоном Сіверщини на півдні стали обніирні лісові масиви та заболочені землі в поріччі Остра, верхів’ях Удая й Ромна, а також на вододілі між Сеймом і верхів’ями Сули, Псла, Ворскли^[125]. Та й у цілому, очевидно, формування територіальних меж цієї діалектно-етнографічної області відбулося на основі природно- географічних рубежів, які раніше визначили розселення літописних східнослов’янських “племен”^[126], а в дослов’янську добу - розселення автохтонів: відомо, що етнокультурні особливості сіверян та їхніх сусідів - в’ятичів і радимичів, котрі були вихідцями з одного праслов’янського центру, склалися в результаті їх відокремлення в ході колонізації Лівобережжя й метисації на основі локального етносубстрату; звідси, з одного боку, самобутність, з другого - так до кінця і не викоренена близкість цих трьох “племен”, що їх археологи, антропологи та лінгвісти виділяють в окрему, південно- східну, групу східного слов’янства^[127].

Лісисте й пагорбкувате межиріччя верхньої Оки та Десни, яке в останній чверті І тис.н.е. відокремило сіверян від в’ятичів^[128], зберегло значения етнографічного рубежа як у давньо­руські часи (коли частина в’ятицької території - Верхнє Пооч- чя - перебувала в складі Чернігівського князівства)^[129], так і пізні­ше, в XIV-XV ст., розмежовуючи Сіверську землю та володіння нащадків Михайла Всеволодовича Чернігівського - “верховских князей”: Воротинських, Одоївських, Торуських, Оболенських тощо^[130].

Щоправда, в деяких дослідженнях (у тому числі й сучасних) верховські землі включаються до складу Сівера^[131] - але це, безу­мовно, суперечить свідченням джерел (див., зокрема, звістку з 1-ї третини XVI ст. про те, що після розорення Києва Менглі-Гіреєм (1482 р.) Казимир IV направив туди троцького воєводу Богдана Саковича, а “с паном Богданом в Киеве были: князь Мстиславский, а князь Одоевский, а князь Воротынский..., а вся земля Смоленская, а вся земля Витебская, а вся земля Полоцкая..., а вся земля Волын­ская, и подоляне, князь Можайский (який на той час володів Гоме­лем, Брянськом і Стародубом - О.Р.), князь Ошмятич (тобто Ше- м’ячич, чиєю вотчиною були Новгород-Сіверський та Рильськ - О.Р.) со всей Северской землей”^[132]; також наказ “детем боярским с головами на государеве службе быти: на Донце на Северском [у] усть[я] Уд - из Северы: из Брянска, из Почала, из Стародуба, из Новагородка из Северьского; а будет из северских городов люди будут на государеве службе на Берегу (тобто на пооцькій лінії оборони — О.Р.) и на Орле, и к тем в прибавку быти людем из Новосили, из Болхова, из Одоева (1577 р.)”^[133]; також грамоту Микільському собору у верховській Topyci на половину мита, що збиралося “с торговых со всяких людей.... которые ХОДЯТ C товары с украинских и с северских городов в замосковные городы, а с Москвы и из понизовских городов в украинские и в северские городы рекою Окою, мимо Торуской посад” (1615 р.)”^[134]).

На півночі Сіверська земля відокремлювалася лісовими масивами від Смоленської землі, відомої з XII ст., що являла собою не лише політико-адміністративне утворення, а й область розселення дні­провської групи кривичів^[135], які не втратили етнокультурної само­бутності ні в дівньоруський, ні в пізніший, литовський, період - про що свідчить датована початком XIV ст. згадка про “землю кри­вичів” в “Хроніці” Петра Дюсбурга^[136].

Природно-географічним рубежем Сіверщини на заході був Днінро^[137], який споконвічно розділяв землі сіверян та полян. Щоправда, після виходу в світ статті Б.О.Рибакова “Поляне и северяне” (1947 р.) з’явилася тенденція до перегляду цього традиційного для вітчизняної історико-географічної літератури погляду - хоча ще на початку 50-х років А.М.Насонов слушно зазначив, що зроблена автором спроба розширити полянській етнографічний ареал за рахунок території Лівобережжя (і, зокрема, заперечити сіверьку приналежність Чернігова), не переконлива^[138]. Дійсно, літописне оповідання про події 1023­1024 рр., котре правило Б.О.Рибакову за ключовий аргумент на користь висунутої ним гіпотези, однозначно свідчить про сіверян як про мешканців Чернігова; це повністю узгоджується з даними археології - знахідками пам’яток роменської культури як у самому Чернігові, так і на захід від нього^[139].

Втім, у пошуках аргументації Б.О.Рибаков звернувся і до пізнішого матеріалу. Визнаючи етнографічну природу поняття “Сіверська земля” та ототожнюючи її з територією Новгород- Сіверського князівства*, яка, на думку дослідника, в свою чергу збігалася з ареалом роменської культури, він декларував, що “за документами XVI-XVII ст. Сіверська земля виступає у складі лише середньодеснянських міст (Новгород-Сіверський, Трубчевськ) та Посейм’я (Рильськ, Путивль)”; “Чернігів і нижня Десна... школи до Сіверської землі не належали”^[140].

Проте у писемних джерелах, всупереч категоричним тверджен­ням Рибакова, Чернігів не тільки виразно локалізується в Сівері^[141], а й подекуди згадується як його історичний центр^[142] (у цих випадках йдеться саме про традицію, а не про фактичний стан речей, оскіль­ки Чернігів ніколи не був столицею регіону. Сіверським вважався і розташований нижче Чернігова по Десні Морівськ^[143]. Таким чином, ретроспективний аналіз актового й наративного матеріалу XVI­XVII ст. переконливо свідчить на користь визнання за Дніпром ролі етнографічного кордону між сіверянами та полянами.

Що ж до радимицько-сіверянського порубіжжя, то ним традиційно вважають межиріччя Сожа й Десни^[144]. Однак джерела звуть сіверськими низку міст у Посожжі: Гомель (на Сожі), Мглин і Дроків (в поріччі Іпуті)^[145]. Можливо, в даному разі відсутність значних природних перепон призвела до появи змішаної ради- мицько-сіверської зони (аналогічної радимицько-кривицькій зоні у верхів’ях !путі) - адже відомі знахідки роменських старожитностей на території Гомеля та в басейні !путі^[146]. Очевидно, саме інфільт­рація сіверян до області розселення радимичів з часом стала причи­ною включения цього регіону до складу Чернігівського князівства.

Таким чином, Сіверська земля XIV-XVIII ст. являла собою етнографічне за своєю природою утворення, що сформувалося у межах Чернігівського князівства другої половини XI - першої половини XIII ст. на основі однієї з його етнографічних областей; відповідно, Сіверщина не збігалася територіально ні з цим кня­зівством, ні з сіверським етнографічним ареалом додержавної та давньоруської епох.