Розділ 4 ТЕНДЕНЦІЇ СОЦІАЛЬНО* ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНУ

Далеко не всі аспекти соціально-економічного розвитку Сіверщини в XIV-XV ст. можна висвітлити достатньою мірою - ідо, передусім, пов’язане з бідністю синхронного актового та наратив- ного матеріалу.

Зазначимо, що заселеність Сіверщини в окреслений період була нерівномірною. Міста, серед яких найзначнішими були Брянськ, Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Стародуб, відділялися одне від одного обшнрними лісовими масивами^[461], які протягом XIV-XV ст. залишалися практично незалюдненими (так, у 1406 р. хрестоносці, які прямували з воєнною допомогою до Вітовта, за 17 діб, що зайняв перехід від Дніпра до Брянська, лише тричі ночували під дахом і протягом усього цього часу були приречеш на напівголодне існування)^[462]; більшість сіл, як і раніше, скупчувалася на берегах річок.

Втім, у порівнянні з давньоруською добою, структура заселеності регіону зазнала певних змін. Зокрема, внаслідок Батиєвого нашестя припинила існування переважна більшість поселень у межиріччі нижньої Десни та Дніпра^[463], де зосереджувалася “вся жизнь”^[464] черні­гівських князів. Разом із цим позначився підйом південно-східних районів Сіверської землі. Свого часу О.М.Андріяшев, аналізуючи демографічні наслідки монгольської навали, з подивом відзначив: “Здається, що не менше за інших частин країни мусило б зазнати шкоди від татар Посейм’я, що лежало недалеко від татарських кочовищ, але зважаючи на те, що тут, як і давніше, скупчувалося багато дрібних князівств..., треба гадати, що тут чогось люду не поменшало”^{[465] [466].}

Це літописне повідомлення (що в ньому дослідників, переважно, цікавили топонімічний та текстологічний аспекти^[469]), на нашу думку, дає можливість під новим кутом зору подивитися на міграційні процеси другої половини XIIl ст., котрі традиційно характеризуються лише як відлив частини місцевого населения на північ, у верхів’я Десни та Оки. Втім, такі уявлення про масову міграцію не мають під собою вагомих джерельних підстав - якщо не брати до уваги російські дворянські родоводи, котрі в своїй найдавнішій (чи, за традиційною термінологією, “легендарній”) частині містять відомості про виїзди наддніпрянців до Північно- Східної Русі в XIII-XIV ст. Ще М.СТрушевський зауважив, що “в генеалогіях московських боярських родів знаходяться згадки про перехід предка тої чи іншої боярської фамілії до Москви з України... (хоч самі по собі звістки генеалогій не дуже певні)”^[470]. В останньому застереженні дався взнаки скептицизм щодо “легенд” як джерела вірогідної інформації, котрий безроздільно панував у історіографії XIX - початку XX ст.

За час, що минув, ставлення до “легенд” дещо змінилося. Зокрема, з метою верифікації “легендарних” відомостей було узнано за доцільне їх групування за спільними ознаками - тобто, _коЛИ йдеться про виїзди, за вихідною “адресою” родоначальників.

Однак чернігівське походження Плєщєєвих досить проблематичне: уявлення, що їх предок, Федір Бяконт, батько московського митрополита Олексія (бл. 1293-1378 рр.), був черні­гівцем, спростовується звісткою найдавнішої, кінця XIV ст., редакції “Житія Олексія митрополита” про те, що він “беаше родом болярин, [от] славных и нарочитых бояр литовских”^[472]. Це ж стосується й Ізмайлових, котрі вважали своїм родоначальником татарина Івана Шаїна, який був “посажен от Батыя на Чернигове владетелем”, а в 1257 р. перейшов на службу до Олега Інгваровича Рязанського^[473]. Нині переконливо доведено, що жалувана грамота останнього (як, до речі, й грамота Івана IV, у складі якої вона збереглася) - фальсифікат XVII ст.^[474] Досить пізнім за поход­женням є, очевидно, й родовий переказ Зюзіних, в основу якого покладено, радше, літературні ремінісценції (“Житіє Михайла Чернігівського”), ніж конкретний факт. Таким чином, комплекс­ність при аналізі родоводних “легенд” у випадку з Черніговом є малоефективною, оскільки вони характеризують не стільки реальні демографічні процеси XIII ст., скільки пізніші “чернігівські алюзії”. Крім того, у родоводах йдеться про поодинокі факти, а не про масові явища, котрі можуть характеризувати хіба що дані археоло­гії. Втім, і вони не однозначні - навіть такий виявлений розкопками феномен, як зменшення на Сіверщині розміру сільських поселень у XIII-XIV ст.^[475]: адже аналогічна картина спостерігалась і в інших районах східнослов’янського ареалу - що, на думку спеціалістів, не було наслідком монгольської навали або воєнних експедицій литовських феодалів*; найімовірніше, це явище спричинила еволюція форм землеробства - поширення рільництва, а, відтак, й найбільш раціонального за таких умов малодворного типу сільської забудови^[476].

Картину істотно доповнюють дані про осаджування на території Сіверщини зайшлого населения, які сягають другої половини XV ст. Зокрема, як вже зазначалося вище, князь Олександр Чорторийський “посадил был люд водный прихожий” у с.Смолині, на землях данника Бутовича^[477]; князь Іван Андрійович Можайський, який у 1465 р. отримав від Казимира Брянськ, посадив шість чоловік на землях у села Лопош і “двор бы[л] собе на том Лопошы а пашню нарадил” (раніше “в том Лопошы не было ни людей, а ни пашное земли”)^[478].

Новоприбуле населення на певний час звільнялося від феодальних повинностей. Так, наприклад, Юхиму Бокеєву, котрий у 1449 р. отримав підтвердження на володіння с.Черпетовим у Брянському повіті, було надано право “звати люди, а кого призоветъ и осадить, тым воли на три годы”^[479]. Про збільшення кількості поселень “на воле” (слобід) свідчить грамота великого князя литовського Олександра від 1496 p., якою він передає госпо­дарському дворянину Андрію Дрожчі виморочну власність князя Петра Мосальського - “Слободку, а Шерепы, а селцо Зарудье, а слободу новую (курсив наш - O.P.)"^[480]. До осаджених за литов­ської доби поселень слід (з огляду на назву) віднести Новоселицю в Поостер’ї, де наприкінці XV ст. нараховувалося ЗО домів; взагалі ж розміри сіл на Чернігівщині, за даними “Пам’яті” 1527 р., здебільшого коливались у межах 10-30 осель; лише у Сновську та Хороборі їх налічувалося, відповідно, 50 і IOO^[481].

Осадження сіл і слобід вело до залучення до господарського обігу нових масивів земель. Провідною галуззю землеробства залишалося виробництво зерна. У XV ст. “пашни”, “пашные земли” фіксуються документально; серед зернових культур згадуються жито і пшениця^[482].

Щодо розвитку скотарства в джерелах немає практично ніяко; інформації. Відомо лише, що величезними табунами коней воло­діли, перебуваючи на Сіверщині, Сигізмунд Кейстугович і Свид. ригайло^[485]. Корм коням та іншій худобі забезпечували сінні угіддя, які фігурують у складі земельних володінь у цьому регіоні^[486].

Поряд із землеробством та скотарством помітну роль в еконо­мічному житті Сіверщини відігравали промисли, які мали тради­ційний характер - мисливство, добування дикого меду та ловля риби.

Розвитку рибальства сприяли наявність розгалуженої річкової сітки, велика кількість риби*, переважання в регіоні поселень надрічного типу. Археологічними розкопками виявлено рибальські знаряддя XIV-XV ст. (ості, гачки, грузила), подібні до давньо­руських^[487].

На мисливство як на постійне заняття населення Сіверської землі, де в лісах, за словами Герберштейна, водилася “величезна кількість горностаїв, білок і куниць”^[488], вказують численні згадки про “сочение зверя”, “бобровые гоны”, “бобровые берега” й “ловища” в жалуваних грамотах Казимира та Олександра^[489]. Серед місцевих жителів особливо цінувалося куничне хутро; в цьому відношенні характерні скарги депутації киян до Сигізмунда І на втрату путивльських волостей, з яких вони “кони ездживали и щубы теплы куньи одевали”^[490]. Високу якість куничного хутра з “Сіверської області” відзначав і С.Герберштейн^[491].

Бортництво було промислом, поширеним на всій території Східної Європи в зоні лісу й лісостепу. Мед і виготовлені з нього продукти займали важливе місце в структурі харчування східного слов’янства; високо цінувався віск. Відповідно, добування дикого меду охоронялося нормами феодального права як у Давній Русі, так і пізніше, за литовської доби, коли того, “хто со пчолами дерево посечеть”, карали шибеницею^[492].

У насельників Сіверської землі бортництво було розвинуте вже в останній третині 1 тис.н.е.^[493] В давньоруський період погріби для зберігання меду були обов’язковим атрибутом князівських господарств у регіоні^[494]. У XV ст., згідно з даними Литовської Метрики, бортні землі на Сіверщині являли собою самостійні господарські об’єкти - предмет “данин” великого князя литовського^[495]; крім цього, бортні угіддя входили до складу земельних володінь у районі Брянська, Путивля та Чернигова^[496].

Слід підкреслити, що в зазначений період співвідношення між виробляючим і промисловим господарством у регіоні було, оче­видно, на користь останнього - хоч пересвідчитися в цьому, виходячи з даних синхронних джерел, досить нелегко. Щоправдц є показовим, що у 1492 р., скаржачись Івану III на “колужан ∏ перемишлян”, Казимир відзначав: “...чотири волости наших брянских вибрали и виграбили, статки домовин побрали: медьі пресный, и воски (курсив наш - О.P.), и инне домовне речи”^зк;_а століття по тому вже російська сторона дорікала Сигізмунду III за те, що його піддані, “вступаясь” в Чернігівський, Рильський, Путивльський, Новгород-Сіверський, Брянський і Стародубський повіти, “бортнне ухожаи пустошат, деревье секут и пчелы дерут, и зверь бьют, и всякими угодьи владеют”, “и от того их воровства многие деревни запустели” (1592 р.)^{[497] [498]. Аналогічна картина спостерігалась і в Гомійському повіті, коли місцевий державця князь Василь Толочинський, за скаргою жителів цього повіту, “озера и берега бобровий, с чого они перед тим пожиток мевали, в них отнял и бобров битих сто в них взял; потом деи он в некоторых людей тамошних земли их отчизныи бортный поотнимал, и тыи деи люди для великих тяжкостей проч оттоль пошли” (1537 р.)[499].}

Ця особливість економіки Сіверщини, що її Н.Б.Шеламанова визначила як “більший розвиток промислів - бортництва, рибальства, мисливства,- у порівнянні з землеробством”^[500], не пройшла повз увагу дослідників. Ще М.В.Довнар-Запольський зауважив, що “в XVI ст. переважаючим типом господарства тут було не землеробство, а експлуатація ухожаїв”^[501]. М.С. Гру шевський також вважав, що на Сіверщині у XV-XVI ст. рільництво “ділило своє значення в господарстві з різними іншими джерелами доходів, а властиво займало поруч них другорядну позицію”^[502]. Однак лише в наш час цей феномен, “відзначений у літературі, та для XVI ст. погано задокументований”, дістав грунтовне джерельне підтвердження у вигляді московських “обидных списков” 1580­1590-х рр. з переліком шкод, завданих польсько-литовською стороною. За спостереженнями Н.В.Шеламаногої, “якщо збитки пограбованих литовцями російських поселень у північно-західних і центральних районах визначалися, головно, кількістю увезеного хліба, худоби, сіна, то розорення на Сіверщині зазнавали борті, рибні ловлі, боброві гони та коні. Населення цих областей у російсь­ких дипломатичних документах взагалі звалося “бортниками”; його повинності обчислювалися “медвяным оброком”^[503].

Показово й те, що наприкінці XVI ст. при розміщенні на тери­торії Путивльського повіту кінних самопальників їм, як правило, роздавали “за пашню” бортні “ухожеи”*; при цьому бортні дерева високо цінувалися - так що навіть із виділенням самопальнику “паханых земель” його права обмежувались у такий спосіб: “...лес ему по дуброве хоромной и дровяной сечь у своей пашни про себя, а не на продажю. А бортей и деревья, которые вперед в борти пригодятца, того ему не сечь”^[504].

В цілому ж, за актовим матеріалом другої половини XVI - першої третини Xγ∏ ст.^[505], бортництво виступало на Сіверщині як масовий промисел, що ним займалися представники всіх верств населення^[506]. Більше того - і в ХѴШ ст. деякі жителі Стародубщини вважали бортні угіддя, а не орні землі своєю “верховой отчиной”⁴», в цей час у власності окремих сіл у регіоні перебувало по 2-5 ∣H_t бортних дерев^{[507] [508].}

На промисловий характер економіки Сіверської землі за доби литовської зверхності вказує не лише наведений нами, пізніший за часом, матеріал, а й факт переважання данників у складі феодально залежного населения цього регіону, не випадково названого М.К.Любавським “царством селян-данників”^[509]. у другій половині XV ст. збір данини був провідною формою господарської експлуатації великокнязівських володінь на Сіверщині - ідо випливає з численних пожалувань Казимира й Олександра, об’єктом яких виступала певна частина цієї данини або ж самі селяни-данники з їхніми землями та промисловими угіддями^[510].

Данники переважно платили великому князю литовському медову данину^[511] (можливо, саме вони згадані в “Сказанні про Мамаєве побоїще” як “медокормци ис Северы”^[512]). З певної їх частини стягалися данина як медом, так ї “шерстью”, тобто шкурками хутрових звірів - куниць, бобрів та ін.^[513]; деякі разом із медом давали “господарю” данину з “ловов” (мисливських промислів) - “ловчее”^[514]. Нарешті, існували й данники, котрі платили тільки боброву, білячу або куничну данину^[515]. Характер данин, як відомо, визначався об’єктом обкладення, яким на Сіверщині, таким чином, найчастіше виступали бортні й мис­ливські угіддя. Для данників їхні промисли були не допоміжною, а основною формою економічної діяльності - чому сприяв, з одного боку, стабільний попит на продукти бортництва й мисливства (як за литовської доби, так і пізніше, у XVI­XVII ст.^[516]), а, з другого боку - можливість придбання на ринках Сіверщини й Київщини “жыта и иншых живностей”^[517]. Залежність місцевого населения від довозу цих “живностей” добре пр_о. стежуєгься в скарзі гомійців на місцевого державцю: “...Которые ГОСТИ [з] збожьем И З ЫНШИМИ речми ДО Гомья приеждчають, он ДЄИ C ТЫХ гостей мыта великия береть - И ДЛЯ ОНЫХ [мыт] ЛЮДИ торговый с тыми живностями там зъездити переставають, _a подданы и наши тамопінии великий недостаток в живностях мають”^[518].

Про поземельні відносини в регіоні дають уявлення документи часів Казимира та Олександра. Ці акти (“данины”, їх “потверженья”, судові “вироки”) характеризують стан феодального землеволодіння у середині - другій половині XV ст. (за винятком кількох доку­ментів, що підтверджують пожалування Семена-Лингвеня, Ярослава Лингвеньовича, Свидригайла та Сигізмунда Кейстутовича, які гранично лаконічні й не містять матеріалу для узагальнень^[519]); територіально тут найповніше представлені Путивльський та Брянський повіти.

Слід підкреслити, що на Сіверщині масштаби власного госпо­дарства великих литовських князів були досить незначними - як відомо, воно розвивалося переважно на землях Литви (у вузькому значенні, тобто Аукштайтії) та на суміжних із нею територіях. Втім, в актовому матеріалі трапляються поодинокі згадки про невеликі великокнязівські двори, які, не приносячи істотних прибутків, роздавалися військово - служилому люду^[520].

Крім “данин” Казимира й Олександра, джерелом зростання боярського землеволодіння в регіоні у другій половині XV ст. був прямий захват земель, їхня купівля і, нарешті, пожалування світ­ських і церковних феодалів^[521].

Найзначнішими світськими землевласниками на Сіверщині були дві князівські родини - Шем’ячичі та Можайські, що їх володіння сформувались у середині XV ст. Що ж стосується численних Геди- міновичів, які володіли сіверськими землями в останній третині ХГѴ - першій третині XV ст., то ніхто з них не пустив тут коріння - за винятком Дмитра Ольгердовича, нащадкам якого протягом другої половини XV ст. належав Трубчевськ. До 90-х років XV ст. проіснувала й вотчина татарських князів Яголдайовичів, яка виникла у XIV ст. До причин нестабільності великого князівського землеволодіння в регіоні слід насамперед віднести феодальні чвари 1390-х і 1430-х років, а також виїзди з Литовської держави низки князів, які сиділи на Сіверщині.

Щодо володінь церковних феодалів і церкви збереглося значно менше історичних даних, ніж про князівське та боярське земле­володіння. Так, про маєтності єпископської кафедри дає можли­вість судити лише потвердна грамота Олександра на “данини” чернігово-брянського єпископа Нектарія своєму боярину Григорію Іванову (“селцо церковное Светого Спаса, на имя Очкасово, а землицу пашную От[ъ]езный Клин, а у Пьянове земли бортный и берега бобровый”^[522]). В “Реєстрі границь чериігі?іських” фігурує “Листвин Малый, село владыки брянского, домов 20 было (д₀ 1500 р. - OP.)"; гут також згадане “Ушно, село архимандритово... домов 15”, яке, можливо, належало настоятелю чернігівського Єлецького Успенського монастиря⁶⁴.

Слід відзначити, ідо дані про монастирське землеволодіння в регіоні у ХГѴ-ХѴ ст. як такі відсутні[523] [524]. Втім, безперечним є факт існування на Єіверщині за литовської доби маетностей Києво- Печерського монастиря. Від 1540 р. до нас дійшли дві грамоти Сигізмунда І з дозволом на відновлення збору печерськими ченцями “за границей”, тобто на території Московської держави, данинн, що “с давних часов хоживала з украинных северских городов, з Старо- дуба и з Новагородка, к тому манастырю”; надходження ι∏>oro “ста­родавнего доходу и пожитку манастыра Печерского” припинилося з включениям Сіверщини до складу Російської держави⁶⁵. Отри­маний ченцями дозвіл “по дань до Москвы посилати” у 1571 р., після інкорпорації Київщини Короною, був стверджений, на прохання печерського архімандрита Іларіона Пясочинського, Сигізмундом-Августом⁶⁶; однак за умов Лівонської війни (1558­1583 рр.) виплата данинн фактично припинилася. Коли ж 1583 р. архімандрит Мелетій (Хребтовим) звернувся до Івана ГѴ з питанням про її надходження “по прежнему преданью и обычаю”, з’ясу­валося, що “старые книги в пожар погорели, и на Москве сыскать того не могли”; тож думному дяку Андрію Щелкалову було наказано “послать сыскать в те городы северские, ис которых горо­дов в Киев к Пречистой Богородице в Печерской монастырь наша милостыня давана”⁶⁷. Іван IV пообіцяв архімандриту після “сыску” видати “о той милостине указ свой”; та смерть царя стала цьому на перешкоді.

Наведений актовий матеріал переконливо свідчить, що в усіх цих випадках йшлося не про пожертви (як, наприклад, вважав, П.Г.Кле- патський⁶⁸), а про регулярну данину Печерському монастирю; щоправда, про походження і природу цієї данини в джерелах XV­XVI ст. немає ніякої інформації. Єдиним натяком на існування певного зв’язку між сіверськими землями й Печорським монастирем є згадана вище потвердна грамота патріарха Максима на ставропігію цьому монастирю, датована 1481 р., де останній фігурує разом з

⁶⁷ Кулиш П.А. Материалы для истории воссоединения Руси. - M., 1877. - T.l. - №7. - C.18-19. До речі, цей епізод був досить своєрідно інтерпретований П.О.Кулішем: “Печерський монастир вказував, власне, на постійні пожертви московських государів, а вона (Москва - О.Р.) перевела справу на сіверські міста, з яких йшла “милостыня” в Київ до Пречистої Богородиці; та цар усе ж таки не відмовився від допомоги Печерському монастирю. Грамота 1583 р., визнаючи за ним право на одержання від царя милостині, пояснює численні ходіння ченців до Москви за милостинею... Якщо, з одного боку, Київ вважався “отчиною" московського государя, то, з другого, на Москву дивилися як на пристановище у церковних потребах. Слова “давние часы”, “прежнее предание и обычай” були для печерських ченців ніби ниттю, яка не давала їм втратити слід до руської політичної єдності" (Там же. - С.17-18).

⁶⁴ Клепатский П.Г. Указ. соч. - С.83. Варта уваги й позиція К.В.Харламповича, котрий (очевидно, введений в оману джерельною лексикою) відзначав, що Печерський монастир не тільки отримав від московських володарів право на збирання традиційної данини з Новгорода-Сіверського та Стародуба, а й "домігся навіть більшого - певної щорічної милостині” з цих же міст, наданої йому “предками Грозного” (Харлампович К.В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. - Казань, 1914. - Т. 1. - С. 12). Порівн.: Ульяновский В.И. Россия в начале Смуты: Очерки социально-политической истории и источниковедения. - К., 1993. - Ч. 1. - С. 65 (Печерський монастир “мав давні зв’язки з Москвою, традиційно отримуючи царську милостиню й користуючись правом збирання данини всіверських землях, які належали Росії”). його “пределами” - київським Микільсько-Пус пінським монас­тирем і “трема монастырь! Северское земли, черниговский, бранский и Новгородка Сиверского”^[525]. Втім, даний документ, хоч інколи і розглядається в літературі як автентичний^[526], є фільсифікатом по­чатку 1590-х років, що в ньому відбилися історичні реалії цього часу - зокрема, намагання печерського архімандрита підкорити своїй духовній владі сусідній Пустинський монастир (див. королів­ський лист Мелетію Хребтовичу від 2 липня 1578 р. із забороною “без жадного права, над привилея и водность их, наданя и фун- души... монастиру Пустинскому надание... в повинность владзи и послушенства своего их мети”^[527]), а також характерна для полі­тичної ментальності XVI ст. відмова від остаточного визнання переходу Сіверської землі під зверхність Москви і спроби офіційних кіл Польсько-Литовської держави довести свої історичні права на цю територію і домогтися того, “ижьбы тот край панства госпо- дарьского... к рукам господарским пришол и так был заховай, яко был за славное памяти короля его милости Казимера”^[528].

З’ясувати питання про сіверську данину Печорському монастирю дають можливість документи ХѴП ст. із фонду Посольського приказу. У справі про приїзд до Москви київо-печерських ченців в 1628 р. цитується грамота Федора Іоанновича, згідно з якою 1586 р. цар, разом із іншими грошовими сумами, надіслав архімандриту Мелетію “50 рублев за оброк, что шло в Печерской монастырь с тех сел, которые были за монастырем в государевых в северских городех”⁷³. Знята тоді ж копія даної грамоти, через розпорошення архівних фондів, опинилась у складі іншої справи; однак і вона є приступною для дослідників⁷⁴.

Таким чином, шляхом збирання данини реалізовувалося право Печерського монастиря на села, розташовані поблизу Новгорода- Сіверського і Стародуба. Можна, з певною обережністю, при­пустити, що ці землі були пожалувані монастирю князями Можай- ськими (рід яких, до речі, фігурує у печорському пом’янику⁷⁵) і Шем’ячичами, котрі протягом другої половини XV ст. володіли даними містами. Принаймі, ці князі відомі як донатори: існує грамота Сигізмунда І від 1509 р. на право щорічного виїзду до Московської держави священиків церкви св. Миколи в Орші для збору данини з “земель бортных” у Гомії, що їх було надано церкві князем Семеном Можайським⁷⁶; князь Василь Іванович Шем’ячич на початку XVI ст. пожалував бортні угіддя у Рильському повіті місцевим церквам Миколи Чудотворця й Афанасія Олександрій­ського⁷⁷. Втім, за відсутністю актів донацій і згадок про них у дже­релах, дане припущення залишається в сфері гіпотез - адже перші відомості про печорські маєтності сягають 2-ї половини XI ст.⁷⁸

Як би то не було, у XV ст. на Сіверщині існували земельні воло­діння Печерського монастиря; у XVI ст., із включениям Сіверської землі до складу Московської держави, вони набрали інтерполітич- ного характеру*. При цьому йшлося не про одиничне явище - що,

⁷³ РДАДА. - Ф.124, оп.1628 p., спр.1. - Арк.38, 45.

⁷⁴ Там само. - Ф.124, оп.1586 р„ спр.1. - Арк.1-3.

⁷⁵ Голубев С.Т. Древний помянник... - C.56.

⁷⁶ Акты ЗР. - T.2. - №48. - С.59-60. У 1541 р„ після повернення Гомелыцини до складу Литовської держави, право оршинських священиків на цю медову данину було ще раз підтверджене Сигізмундом І (Там же. - № 208. - С. 373).

⁷⁷ Анпилогов Г.Н. Бортные знамена как исторические источники. - С. 156.

⁷⁸ Толочко П.П. Древнерусский феодальный город. - К., 1989. - С. 94-96; Ричка В.М. Про джерела та основні етапи - С. 4-5.

* Це змушує критично поставитися до зауваження Михалона Литвина про те, що “князь московитів отримує щорічно значні прибутки з тих володінь цього (Печерського - О.Р.) монастиря, які відійшли до нього” і “не поспішає повернути їх” (Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. - С. 102). крім наведеного епізоду з оршинськими священиками, засвідчує факт звернення до царя Михайла Федоровича в 1640 р. ігумена київського Микільсько-Пустинського монастиря, котрий нагадав у своїй грамоті, що “от прежних государей царей и великих князей Московского великого государства в уезде Путивльском некоторые отчины и земли на тот святый Пустынский наш монастырь грамо­тами печатными записаны суть, с которых за войною и посямест ничто не приходит обители нашей; и сего ради молим величества царствия твоего, пресветлый царю государю, благоизволи любо той отчине и земле зде к монастырю нашему Пустынскому. По прежних царей и государей грамотах, прилучити и чрез многие лета задержанья, по своей благости царской, повели отдати или в то место царским своим жалованьем нас, богомольцев своих, ущед- рити”^[529]. На підтвердження своїх прав монастирем була представ­лена “жалованная грамота великого князя Василья Ивановича 7019 (1510/1511 - О.Р.) году, какова дана в киевской Николской Пустынский монастырь игумену Мокарью с братьею на вотчинную землю в Новгородцком уезде Северском да в Путивльском уезде во многих местех”^[530]. Грамота, на жаль, не збереглась, але в давньому, 1673 p., описі архіву Посольського приказу її згадано (хоч і помил­ково) як “жалованную грамоту великого князя Василья Ивановича Николского Путивльского (!) монастыря игумену Макарию з братьею на землю и на угодья в Путивльском уезде 7019 году”^[531]. Пред’явлення монахами цієї грамоти у 1640 р. мало формальний характер, бо ще за Федора Іоанновича “в вотчинной земле, что была вотчинная земля за тем Николским монастырем в Путивле и в Новегородке, им отказано”^[532]; втім, у першій половині XVI ст. монастир мав можливість здійснювати збір данини зі своїх твер­ських маетностей - що демонструє грамота Сигізмунда І київському воєводі Андрію Немировичу, виявлена нами в фондах Інституту рукописів НБУ HAH України: “Присылали к нам игумен и вси старцы манастыря святого Николы с Киева, чолом бьючи о том, цггож которая дань здавна ходит до того манастыря Пустынского с Путивля и з Новагородка Сиверского; ино деи тыми разы оттоль к ним присылают, хотячи им тую дань выдавати; нижли они без дозволенья нашого не смели по тую дань за границу там посыпати и били нам чолом, абыхмо им того дозволили. А про то абы твоя милость по тую дань к Путивлю и к Новугородку Сиверскому им посылати не забороняй” (1528 р.)^[533].

Зазначимо, що, крім прибутків зі своїх “отчин и земель”, Микільсько-Пустинський монастир, як і деякі інші київські монастирі, міг отримувати певні доходи з Путивльщини шляхом централізованого розподілу данини, що надходила з Путивля до київського “скарбу” та київського “ключа”. Принаймі, слід зважити на писарський запис у шостій книзі записів Метрики про “личбу” київського ключника Сенька Полозовича (1496 р.), згідно з яким частина “северское дани” йшла безпосередньо великому князю литовському, частина - київському воєводі, путивльському наміснику й іншим врядникам, “а иное, - зазначено в тексті, - давал на рускии церкви”^[534]. Водночас у документі згаданий київський бискуп, який також мав право на частку доходів з Путивльщини; про це ж прямо свідчить і цитована вище скарга киян на втрату путивльських “бискуплих, и князских, и панских волостей”^[535]. М.Ф.Владимирський-Буданов відносив до маетностей київського бискупа, крім земель у Посейм’ї, Морівськ у нижньому Подесенні (без посилання на джерело інформації)^[536]. Гадаємо, що ці дані запозичив з “Публіки” Й.Верещинського (1594 р.), невірно витлу_Ма чивши той її фрагмент, де йдеться про намагання великого кц_Яз московського побудувати замок “на власному грунті бискуп_СТба київського, знаному як Kypon’є, чи, точніше, [на грунті], здавц_а знаному як Муровейське городище, що від Остра, україпного замку й[ого] королівської] м[илості], в двох милях, а від Києва у тринад. цяти милях” (“w wlasnym gruncie biskupstwa Idjowskiego, nazwιs⅛∏₁ Kuropiem, abo raczey z wieku nazwanym na horodyszczu Murowieyskim od Ostrza, zamku J.K.M. Ukrainnego, iedno we dwu mil, a od Kijowj we trzynascie mil”^[537]). Як бачимо, в даному тексті йдеться не ∏p₀ один, а про два різні пункти - Куроп’є (суч. Короп’є)^[538] і роз­ташований поблизу Морівськ, відомий у 90-х рр. XVI ст. як Моровське (Муровське) городище^[539], що на ньому 1594 р. цар Федір Іоаннович наказував “делатн острог” чернігівському воєводі князю Володимиру Бахтеярову-Ростовському^[540]. Таким чином, Морівськ не належав до володінь київських бискупів - про що з певністю свідчить і “Реєстр границь чернігівських”, куди він занесений як “село черниговское городовое” ( див. нижче, с. 208, 210).

В цілому ж вповні очевидно, що у XIV-XV ст. церковне землеволодіння иа Сіверщині, як і на усій території BKJI₁ за своїми масштабами значно поступалося світському.

Специфіка Сіверщини полягала в тому, що по її території проходила низка важливих торгових шляхів. Найголовніший з них з’єднувавТСрим та Північне ПричорноморїязВолго-Оцьким басей­ном. ВідГаванського перевозу в пониззі Дніпра купецькі каравани йшли “землею або водою”, тобто суходолом чи Дніпром, повз Черкаси таКанік до Києва; тут відкривалися річковий та cyxθ' путний шляхи на Чернігів і далі, уверх Десною (судноплавною від

верхів’я до гирла*) на Новгород-Сіверський (зв’язаний торговими шляхами з Рильськом і Путивлем) та Брянськ, звідки через Бринь, Серенськ, Воротинськ, Калугу, Торусу, Серпухів і Лопасню купц[ діставалися до Москви^[541]. '

Крім цієГ^стародавньої й загальновідомої в усіх своїх звивинах дороги”, з Криму в Московщину вів і інший, контрабандний, шлях - “полем”. Починаючись від Перекопу, він йшов Муравським шляхом до витоків Коломаку, де повертав на Путивль; від Путивля торгові каравани прямували через Новгород-Сіверський і Брянськ або через Новосиль на Москву^[542].

Цими торговими шляхами через Сіверську землю йшли тран­зитом різноманітні східні товари: тканини, одяг, килими, сап’ян, шовк - сирець, прянощі (шафран, перець, імбир), фарби, коштов­ності, ладан, мускус, мило, зброя^[543]. Частина цих товарів реалізо- вувалася на ринках Сіверщини* або, разом із продуктами місцевих промислів (медом, воском, хутром), скуповувалася російськими купцями. Так, у І489 р. купці з Коломни та Можайська, торгуючи в Путивлі, придбали тут “сто кадей да дватцать меду, да двесте бобров,... да сто выдер, да сорок пудов воску, да четыре сороки гор- настаев, да семь рысей, да сорок лисиц, да полторы тысячи^елки”. а також товари східного виробництва (“тритцать литр шолку червьчатого, да сто локоть тафты червьчатые, да пятнатцать изуф- рей тяжелых, да тритцать гривенок краски, да два отласа, да две епанчи бурьские”)^[544]. На Сіверщину “торговые люди” з Коломни, Можайська, Твері, як правило, їздили через Вязьму - “на Лучин, да на Городечно, да на Поцин (Пацинь - О.P.)", а потім - “к Дбрянску, и к Почяпу, и к Рылску или к Путивлю и к иным местом в ту сторону”^[545].

У сіверських містах (як у великокнязівських, так і в приватно­власницьких), розташованих на “звечистых” торгових шляхах, з купців стягалися різноманітні митні й торгові збори^[546]. Сітка мит­ниць на Сіверщині реконструюється на підставі листа Казимира мінському міщанину Луці Терешковичу (1488 р.), згідно з яким останній був звільнений від сплати мита у Гомії, Новгороді- Сіверському, Радогощі, Трубецьку, Брянську, Стародубі, Чернігові, Любечі й Путивлі^[547]. На той час ставки митних зборів дорівнювали: у Чернігові - три гроша з возу, два - з в’юка; у Гомії - два гроша з возу й з в’юка; в Новгороді-Сіверському, Радогощі, Трубецьку та Брянську - гріш з возу^[548].

Зазначимо, що на сьогодні збереглися лише документи, що сто­суються брянського та путивльського мит: “данини”, предметом

яких була частина митних зборів у Путивлі та Брянську", а також “листи” на “оренду”, тобто на відкуп, цих мит^{[549] [550]. “Данини” Кази­мира свідчать про те, що митні збори сплачувалися не тільки “пеня­зями”, а й привізними товарами - зокрема, “махальським” (з м.Ме- хельна в Нідерландах) сукном[551].1 хоч, за відсутністю єдиної ставки мита на території Литовської держави, орендні суми не придатні для компаративного аналізу - як покажчик кількості товарів, що курсу­вали через Путивль, - видається за очевидне, що в другій половині XV ст. він являв собою досить значний торговий пункт (що, зокрема, підкреслював М.В.Довнар-Запольський[552]). Щоправда, в останні десятиріччя XV ст. через “сказу поганьскую”, тобто через напади татар, обсяг товарних перевозок через Путивль істотно скоротився - що унаочнює прогресуюче зменшення загальної вартості путивль­ських митних і корчемних зборів (при здачі їх в “оренду” строком на три роки), яка в 1486 р. дорівнювала 1100, в 1490р.- 1000, ав 1495 р.- 800копам широких грошів[553]. Для російських та іноземних “гостей” значно безпечнішим став шлях Дніпром на Смоленськ і далі, через Вязьму й Можайськ, до Москви[554]. Саме тому митники Федір, Іван і Петро, у 1498 р. відкупивши на три роки путивльські мито й корчму за 900 кіп грошів, у 1499 р. були змушені звернутися до Олександра з проханням продати їм смоленське мито[555].}

Розвиток торгівлі був безпосередньо пов’язаний з товаризацією промислового й сільського господарства, активізацією товарію- грошових відносин у регіоні. Відображенням цих явищ був процес заміщення натуральної данини грошовою, що простежується за актами Литовської Метрики. Так, у 1496 р. дроківці, разом із куничними шкурками, давали великому князю литовському “полшестадесят коп грошей, а бобра грошми копу грошей, а куниц грошми двадцать без одное”^[556]; у 1498 р. брянські рибалки вносили до великокнязівського “скарбу” “по два бобры, а кадь рыбы, а за орехи воденыи сорок грошей”^[557]; наприкінці XV ст., за даними “Пам'яті” 1527 р. (див. нижче, с. 212), від Мглина великому князю литовському “хоживало” данини 50 діжок меду і 50 кіп “широких” грошів. Переводячи натуральну данину на гроші, велико­князівський “скарб” не просто намагався уніфікувати відбуткові відносини “господарських” підданих, а “йшов назустріч новим економічним відносинам, виробленим новими умовами життя”, тобто розвитку обміну й активізації грошового обігу^[558]. Частина грошей, що курсували в регіоні, тезаврувалася місцевим насе­ленням; матеріали монетних скарбів XIV-XV ст. свідчать про те, що, крім литовських і празьких (“широких”) грошів^[559], в обігу заходилися татарські, польські та генуезько-кримські (“кафин- _ские”) монети^[560].

Активізація торгівлі виступала як фактор розвитку міської економіки. Наприкінці XV ст. у регіоні нараховувалося 13 міст: Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Путивль, Рильськ, Гомій, Почеп, Трубчевськ (Трубецьк), Дроків, Мглин, Радогощ, Брянськ, Любеч.

Культурні нашарування XIII-XV ст. в усіх цих містах практично не досліджені; відповідно, й дані про розвиток міської економіки - передусім, ремесла - як такі відсутні^[561]. Щоправда, широкий асортимент ремісничого знаряддя виявлений розкопками сільських поселень у регіоні: столярні ножі, топори, сверла, долота, тесла, пробійники, шила та ін. Як правило, це продукція сільських ремісників; про розвиток металургійного виробництва свідчать знахідки криці та шлаків^[562]. Зображення знарядь деревообробки поширені серед місцевих бортних “знамен”; відомо, що дррківські “добродеревцы” брали участь у будівництві Черкаського замку (1496 р.)^[563].

В цілому, темпи розвитку сіверських міст були, очевидно, невисокими, корелюючи з загальним ритмом соціально-економічної еволюції регіону. Його відносно низька заселеність, наявність обширних лісових масивів, багатих на дичину й мед, зумовили переважання традиційних промислів (мисливства, бортництва, рибальства) в структурі економічної діяльності місцевого населения; це відрізняло Сіверщину від західних областей ВКЛ, де в XIV-XV ст. хліборобство було найважливішою галуззю господарства, а починаючи з XVI ст., хліб вивозився на експорт^[564]. Відставання аграрної сфери визначало консервативність суспільних відносин: переважання у регіоні ранньофеодальних форм повин­ностей (натуральна данина медом, рибою, хутром* ), елементи архаїки в управлінні (давньоруська номенклатура “урядів”, дер­жання “урядів” і волостей “колеей”). Разом із цим слід підкреслити, що частина промислової продукції надходила на зовнішній ринок. Це, як і розширення посівних площ, зростання внутрішнього обміну, являло собою фактор соціально-економічного npdhpecy.

’ Порівн. звістку про древлянську данину “медом и скорою (шкурками хутрових звірів - О.Р.У’: Лаврентьевская летопись. - Cτ.58.