Розділ 5 Сіверщина у міждержавних відносинах кінця XIV - початку XVI століття

До цього епізоду історії ВКЛ неодноразово зверталися фахівці, у польській історіографії взяла гору думка, що похід московських до Дмитра Івановича, який виступав проти Мамая, “приспеша...

Що ж до позиції Дмитра Ольгердовича у подіях 1379-1380 рр., то при її оцінці слід, передусім, враховувати гостроту внутрішньо- родових протиріч між старшими Ольгердовичами та Ягайлом. Гадаємо, що немає джерельних підстав для того, аби розцінювати Дмитра Трубчевського як одну з “перших жертв нової політики Ягайла, котрий... став, очевидно, обмежувати автономію земель- анексів” або ж убачати в ньому “таємного прихильника" Москви, врятованого походом московського війська від Ягайлової розправи^[567]; безпідставними є й твердження, що Дмитро Ольгердович відмовився визнати зверхність Ягайла, “маючи на меті визволити свої володіння від сплати ординської данини й верховної влади литовських феодалів (?! - О.Р.)”^[568].

Паралельно з цим документально засвідчена переконаність стар­ших Ольгердовичів в узурпації їх прав Ягайлом - переконаність, яку поділяли не тільки безпосередні учасники історичних ПОДІЙ останньої чверті XIV ст.,^[569] а й їхні далекі нащадки - красномовним свідченням чого є лист до Сигізмунда-Августа ^іотомка Володимира Ольгердовича, князя Бєльського (1567 р.), в якому, нагадуючи про факти двохсотрічної давності, він відзнача^ “Ино наша была отчизна Великое княжество Литовское, заньже (оскільки - О.Р.) прапрадед наш, князь Володимер - великого князя сын Ольгердов, и как князь великий Олгерд понял другую жену, тверянку (дочку князя Олександра Тверського Юліану - О.Р.], и тое для другой своей жены прадеда нашего отставил и дал тот столец, Великое княжество Литовское, другой своей жены детем - сыну Ягайлу”^[570].

У фаховій літературі висловлювалася думка, що саме ці внут- рішньородові суперечності спровокували так звану “змову князів” 1481 р.^[571]; що ж до Ягайлових часів, то вповні зрозуміло, що в той період реакція на його вокняжіння мала значно бурхливіший та гостріший характер. Щоправда, й тоді ці протиріччя не були непере­борними, а спричинена ними політична конфронтація - консек­вентною: близько 1388 р.

Злам XIV-XV ст. характеризувався ослаблениям московсько-ли­товської конфронтації*. У цей час родинні узи зв’язали Василія І не лише з Вітовтом (дочка якого Софія у 1391 р. стала дружиною мос­ковського князя), а й з сіверськими Наримунтовичами: у 1403 р. Олександр Патрикійович Стародубський видав свою дочку Агра­фену за брата Василія І Андрія Дмитровича^[573].

Зближення Москви та Вільна у політико-дипломатичній сфері тривало недовго. Вже 1406 р., у відповідь на “воювання” Вітовтом псковських волостей, Василій І “ста за псковичи, и с своим тестем мир разверже, и ходи противу Витовта, и воеваніася промежи себе”^[574]. Показово, що того ж 1406 р. був, за наказом Вітовта, ув’яз­нений Олександр Патрикійович, запідозрений у зраді^[575]; тоді ж втік з Литви на чолі численного почту князь Олександр Нелюб, син київ­ського князя Івана Ольгимонтовича Гольшанського; прийнятий при дворі Василія І, він, як раніше Дмитро Ольгердович, отримав від нього Переяславль^[576].

Про можливий взаємозв’язок даних фактів свідчать подальші події. У липні 1408 р. на московську службу перейшов Свидригайло Ольгердович, котрий мав своїм уділом Брянськ; заразом покинули ВКЛ чернігово-брянський єпископ Ісакій, князі Патрикій Наримун- тович, Олександр і Федір Звенигородські, Семен Перемишльський Михайло Хотетівський, Урустай Менський і низка чернігівських стародубських, брянських та інших бояр^[577]. Аналізуючи цей масовий “вихід”, О.Є.Пресняков акцентував увагу на тому, “як демонстра. тивно прийняв його (Свидригайла - О.Р.) московський великий князь, давши йому небувале кормління: Володимир-на-Клязьмі Переяславль, Юр’їв, Волок, Ржев і половину Коломни”^[578].

Однак якщо самий факт змови ні в кого з фахівців не викликає сумнівів, то на липневі події 1408 р. існує кілька точок зору. Зокрема, І.Б.Греков, керуючись “Повістю про нашестя Едігея”*, вважає, що виїзд Свидригайла до Москви був заздалегідь узгод­жений з Василієм І^[581]. Однак ще С.Кучинський звернув увагу на свідчення прусських хроністів про те, що 1408 р. Свидригайло, запідозрений Вітовтом у зраді, висловив готовність передати будь- кому землі, якими він володів - після чого Вітовт вирядив на Сіверщину своїх представників, а, можливо, й війська; це, на думку дослідника, й спричинило поспішну втечу до Москви учасників змови, котрі мали підтримати своїм виступом московські й татарські раті восени 1408 р. Полемізуючи з М.С.Грушевським^[582], С.Кучинсь­кий слушно зауважив, що 1408 р. сталася не “еміграція невдово- лених”, а втеча змовників^[583]. Сама по собі вона була показником слабКбстГопозиціонерів, не здатних без підтримки ззовні проти­діяти Вітовтовим військам**

Розміщуючи Свидригайла та його супутників на території Мос­ковського князівства, Василій І, очевидно, розраховував на їх участь у подальшій боротьбі з Литвою^[584]. Однак лише декілька перебіж­чиків (Наримунтовичі, Звенигородські) назавжди осіли у володін­нях великого князя московського, давши початок деяким із так званих старомосковських княжат; бі.пыііість_невппвзі поверну лас д до Литви - адже цілком очевидно, що Свидригайло, як і раніше розпоряджався значними військовими силами, якщо, покинушии московську службу в 1409 р., по дорозі додому “пограбил град Серпухов, и опустошил, и отьиде восвояси со многим богатством”^[585].

У цілому, липневі події 1408 р. не відбилися на перебігу москов­сько-литовської війни: обидві сторони так і не вдалися до рішучих воєнних дій і у вересні 1408 р., пієля майже двотижневого “сто­яння” на Угрі, уклали мир “по-давньому”^[587].

Протягом кількох наступних десятиліть московсько-литовські взаємини характеризувались ослаблениям зовнішньополітичної активності обох держав - що значною мірою було пов’язано з фео­дальними міжусобицями другої чверті XV ст. у Великому князівстві Московському та Литві. У 1425 р., пієля смерті Василія І, його брат Юрій Дмитрович виступив проти племінника, Василія II Васильовича, до якого перейшло велике княжіння. “Печалование” Вітовта (діда Василія II з материнського боку) на певний час осла­било внутрішню боротьбу в Московщині; вона спалахнула з новою силою вже після його смерті (1430 р.), котра, своєю чергою, знаме­нувала початок тривалої смути в самій Литовській державі, де у 30-х рр. розгорнулася боротьба між Свидригайлом і Сигізмундом Кейстутовичем*

Феодальна війна у Великому князівстві Московському тривала, з перервами, два десятиріччя, перетворившись на подію східно- європейского масштабу. Її учасники неодноразово знаходили притулок за литовським кордоном. Після того, як у 1446 р. син Юрія Дмитровича, Дмитро Шем’яка, захопивши Москву й ослі­пивши Василія II, заволодів великокнязівським столом, до Литви втік серпуховський і боровський князь Василь Ярославич, ко грий отримав від Казимира Брянськ, Стародуб, Гомій, Мстиславль. Незабаром сіверські землі стали центром консолідації сил, опози­ційних Шем’яці: до Василя Ярославича приєдналися Семен Оболен- ський та Федір Басенок, котрі прийшли “со многими людьми”; від Василя Ярославича вони отримали в кормління Брянськ. Після

ництві свого тестя, князя Федора Воротинського, до Казимира, обіцяючи за допомогу в справі “посаженья его на князстве Мос­ковском” Ржев, Мединь, Козельськ і визнання Казимира своїм сюзереном^[588].1 хоч тоді надії Можайського не виправдалися, згодом Казимир (можливо, на прохання того ж Ф.Л.Воротинського) надав йому притулок на території Литовської держави - чим порушив умови укладеної у 1449 р. угоди з Василієм II, іцо нею перед­бачалися обопільна відмова приймати на своїх землях “недругів” союзника та зобов’язання виступати проти них “заодин”* “Вічне перемир’я”, проголошене у 1449 р., грунтувалося на взаємному визнанні існуючих кордонів; водночас був створений правовий механізм регуляції політичних відносин між Великим князівством Московським, ВКЛ, Твер’ю, Новгородом і Псковом, верховськими князівствами та Рязанню^[589]. Внаслідок цього у Східній Європі склався своєрідний баланс наявних політичних сил.

Ситуація докорінно змінилася в останній чверті XV ст., коли син Василія II, Іван III, досяг визначних успіхів у боротьбі за розши­рення своєї держави. У 1478 р. до її складу ввійшла Новгородська земля, а в 1485 р. - велике князівство Тверське, один з найголов­ніших суперників Москви. Таким чином, під владою Івана ПІ був об’єднаний основний масив великоруських земель.

Наслідком цих подій стали зміни в титулатурі великого князя московського: від середини 80-х рр. XV ст. він почав називати себе “государем и великим князем всея Руси”* - що не тільки підбивало підсумки його політичної діяльності, а й містило у собі внразні претензії на зверхність над усіма східнослов’янськими землями, значна частина яких перебувала у складі Литовської тауіольської держав. Це цілком усвідомлювали їх правлячі кола - про що свідчить дипломатична документція початку 1490-х рр. Саме тоді у переговорах між великим князем литовським Олександром і послами Івана III останній вперше у практиці московсько- литовських взаємин був названий “государем всеа Русин” (січень 1493 р.) - що, як і передбачав Іван III, викликало рішучий протест з литовського боку: “...Наперед того отець его, да и он ко отцу госу­даря нашего так не приказывал, ни предки их к предкам государя нашего так не приказывали”. Роз’яснення надійшли лише за півроку: “Государь нашь к вашему государю в своем листу... новины никоторые не вставил: чем его Бог подаровал, от дед и от прадед, от наняла, правой есть уроженой государь всеа Руси”^[590]. Експлі- цитно ці загальноруські претензії великого князя московського були сформульовані десятиріччям пізніше, у 1503-1504 рр., коли Олександру та його брату Владиславу Угорському прямо заявили, що вся Руська земля є “отчиною” московських володарів, а не тіль­ки ті міста й волості, “кой, - словами Івана III, - ныне за нами”; при цьому останній, покликаючись на безперервний династичний ЗВ’ЯЗОК між московськими й давніми київськими князями, не Приховував своїх намірів: “своей отчины всее доставати”³¹.

У фаховій літературі слушно зазначалося, що апелювання до патримоніального права при вирішенні Москвою зовнішньо­політичних задач на межі XV-XVI ст. не було новаційним: кількома десятиріччями раніше воно вже використовувалося для ідеологічного забезпечення приєднання Новгорода³². Однак і досі науковцями не звернено увагу на пряму текстуально-смислову залежність заяв Івана III від давньоруських літописних сюжетів, пов’язаних зі специфічним статусом Києва як спільної “отчини” Рюриковичів, на яку всі відгалуження цього роду мали формально рівні права. Досить порівняти твердження Івана III про те, що “вся Русская земля, Киев, и Смоленск, и иные городы, которые он (Олександр Казимирович - О.Р ) за собою держит к Литовской земле, з Божьею волею, из старины, от наших прародителей наша отчина”, “а их отчина - Лятская земля да Литовская” (1504 р.)³³, з літописним оповіданням про конфлікт між смоленськими Ростис- лавичами (нащадками Володимира Мономаха - що ними були, як відомо, й московські князі) та черпігівськими Ольговичами, в якому перші вимагали від других “не искати отчины нашея Кыева и Смоленьска под нами, и под нашими детми, и подо всим нашим Володимеримь племенемь”, а ті, в свою чергу, обстоювали тради­ційний статус Києва як загальнородової “отчины”, наголошуючи на тому, що вони “ни оуГре, ни ляхове, но єдиного деда есмы вноуцы” (1195 р.)³⁴. Ще раніше, у 1174 р., цією ж формулою (“Я не оугрин, ни лях, но единого деда есмы внуци”) обгрунтовував свої права на Київ Святослав Всеволодович³⁵; під 1151 р. у Лаврен-

³¹ Там же. - С.380, 460; Сб.РИО. - Т.41. - С.457.

³² Маємо на увазі літописну повість “Про новгородців та про владику Феофіла”, включену до зводу 1472 р. (Никаноровская летопись // ПСРЛ. - M.; Л., 1962. - Т.27. - С. 1 ЗО). Див з цього приводу: Гольдберг А.Л. У истоков московских Историко-политических идей XV в. U ТОДРЛ. - 1969. - Т.24. - С.147-150; Pelenski J. The Origins of the Official Muscovite Claims to the “Kievan Inheritance”// Harvard Ukrainian Studies. - 1977. - Vol.l. - № 1. - P.46-47.

³³ C6. РИО. - T.35. - C.460.

³⁴ Ипатьевская леї опись. - Ст.688-689.

³⁵ Там же. - Ст.578.

тіївському літопису зафіксовано твердження Ізяслава Мстисла- вича: “Мне отчины нету в Byrpex, ни в Лясех, токмо в Русстей зем­ли”^[591]. Тож очевидно, що декларовані Іваном III погляди на сніввід. ношення між державними й етнічними кордонами, як глибоко архаїчні за своєю природою, не можуть розглядатись як продукт суспільно-політичної думки початку XVI ст.^[592] Тогочасна москов­ська патримоніальна концепція сформувалася не через філіацію ідей, а шляхом імплантації уявлень XII ст. у новий істори^ий контекст - що й сприймається науковцями як її нерозробленість^[593].

З другого боку, в історіографії, як правило, ігнорується істо­рична обумовленість московського патримоніалізму відсутністю на східнослов’янських землях BKJl і Польщі безперервної державної та династичної традиції - чи, принаймі, елітарних груп, котрі б декла­рували своє походження від Рюрика та Володимира Святославича, виступаючи носіями політико-родового континуітету. Не випадково ж на Люблінському сеймі 1569 р. представники литовської сторони, обстоюючи свої права на Волинь, відзначали, що “Волинська земля населена тільки народом литовським і руським та княжатами Олельковичами, Ольгердовичами, Наримунтовичами й Корибу- товичами”^[594], тобто лише князями литовського походження, Гедимі- новичами. Що ж до Сіверщини, то, хоч нащадки Михайла Чернігів­ського - здрібнілі князівські роди, котрі резидували у верхів’ях Оки, - цілком усвідомлювали своє династичне походження*, горизонт їх політичних інтересів обмежувався кордонами власних володінь. Крім того, наприкінці XV ст. ці землі ввійшли до складу Московської держави, володар якої прокламував, що спадкоємцем Рюрика є “един род тех великих князей, преже киевских, до вели­кого князя Дмитрея Юревича Всеволода Володимерскаго*; а от того великого князя да иже и до мене (Івана III - О.Р.) род их”^[595].

У фаховій літературі було докладно проаналізовано ту роль, яку відігравали у формуванні зовнішньополітичного курсу Івана III економічні мотиви - й, передусім, інтереси торгівлі^[596]. З включенням до складу Московської держави Новгороду й Твері було частково вирішено проблему виходу до північних і західних торговельних шляхів; що ж до південного напрямку, то тут принципову роль продовжував відігравати дніпровський шлях, який вів у Крим і далі, у країни Сходу**. Про зацікавленість “русинів великого князя мос­ковського” у розвитку цієї торгівлі у 70-х рр. XV ст. інформували свою метрополію, Геную, кафінські купці^[597].

Однак умови для неї тут були далеко не сприятливими. Дипло­матичне листування 80-90-х рр. XV ст. рясніє численними скаргами московських купців на утиски з боку місцевої адміністрації у Києві, Брянську, Чернігові, Радогощі, Новгороді-Сіверському, Гомії, Мценську^[598]. Гостре незадоволення купецтва викликало й введения у перелічених містах нового митного збору - “тридцятого” від вартості товару^[599].

За спостереженнями АЛ.Хорошкевич, московські правлячі κo,∏_a активно обстоювали економічні інтереси своєї держави на міжна­родній арені; зокрема, російські посли у BKJI вимагали не лищ_е відшкодування збитків, завданих купцям, а й гарантій безперещ. кодної торгівлі у майбутньому.

Втім, існували й інші, суто воєнні засоби вирішення цих проб­лем. Уперше їх було застосовано у 80-х рр. XV ст. Точніше датувати початок війни між Московщиною та BKJI неможливо: форшльно її так и не було оголошено, а прикордонні конфлікти на москов­сько-литовському порубіжжі не вщухали впродовж усього пере­достаннього десятиріччя XV ст. - що й дало підстави О.О.Зиміну назвати ці події “дивною війною”^[600].

Ареною для воєнних сутичок у цей період стала верхнє Пооччя, передусім, володіння князів Новосильських: Воротинських, Одоїв- ських та Бєльовських. їх відносини з Москвою й Литвою визнача­лися договором Василія II з Казимиром 1449 р. та низкою угод^[601], згідно з якими ці князі мали право покинути литовську службу (“с них целованье долов, а им воля”). Близько 1487 р. цим правом ско­ристалися деякі з Одоївських, Іван Бєльовський та Іван Воротинсь- кий; однак після того, як вони перейшли на службу до Івана III, міжкнязівські чвари, ідо час від часу спалахували у регіоні, набрали характер міждержавних конфліктів: уже в 1489 р. російські війська діяли під Воротинськом - і того ж року на московську службу перейшов князь Дмитро Воротинський. В результаті на початок 1490-х рр. “отчини” Одоївських, Воротинських, Бєльовських фактично опинились у складі Московської держави^[602].

Це викликало різкий протест у Казимира, котрий відмовився визнати переходи верховських князів - “выпустить... из докончанья и ис присяги”. Конфлікт був неминучим. Однак зі смертю Казимира (червень 1492 р.) ситуація дещо змінилася. Розчленування"верховної влади (великим князем литовським став Олександр Казимирович, польським королем - Ян-Альбрехт) ослабило позиції ВКЛ і дало можливість Івану III активізувати воєнні дії в регіоні. У 1492 р. московські війська захопили та розграбували Любутськ і Мценськ, узявши численний полон⁴⁸. Ці події та бездіяльність Олександра безпосередньо відбилися на позиціях місцевих князів: того ж року під зверхність Івана III перейшли Михайло Мезецький, брати Василь і Андрій Бєльовські та Семен Воротинський⁴⁹. Останній, пояснюючи свій відЛзд, писав Олександру: "...Отець твой, госпо­дине, был у мене У крестном целованьйна том, інто было отцу твоєму, осподарю нашему, за отчину за нашу стояти и боронити оД всякого; ино, господине, ведомо тебе, что отчина моя отстала (була захоплена князем Іваном Воротинським - О.P.); и отець твой, господине, государь наш, за отчину мою не стоял и не боронил; а мне, господине, против моей отчины городов и волостей мне не измыслил... И твоя милость, господине, мене не жаловал, города не дал и в докончанья не принял, а за отчину за мою не стоял, Ia боярина моего, господине, не жаловал, не чтил, как отець твои наших бояр жаловал, чтил... Ино, господине, отца твоего, государ ї великого короля, и твое, и Великого княжества Литовского крест - ное целованье с мене, со князя Семена Феодоровича долов”⁵⁰.

Олександр, не маючи необхідного політичного та военного дос ­віду, намагавея-униКнутишдк^тої конфронтації з Московщиною. Литовські посли, котрі прибули до NTocRkh у листопаді 1492 р., не зачіпали питания про долю верховських князів, запропонувавши, натомість, видати за Олександра дочку Івана III, Олену - що, на ї с думку, і мало вирішити всі проблеми. Однак Іван III наполягав на необхідності першочергового розв’язання спірних територіальний питань. \

Олександр зробив спробу силою вплинути на ситуацію. Військ^ під командуваштямїЗеменаМожайського і смоленського^воєвода

⁴⁸ Сб. РИО. - Т.35. - С.73, 76-77. S

⁴⁹ Кром М.М. Меж Русью и Литвой. - С. 84-86.

⁵⁰ Сб. РИО. - Т.35. - С.84.

Юрія Глібовича здобули Серпейськ та Мезецьк, захоплені князем Семеном Воротинським при виїзді з ВКЛ - однак, на звістку ∏p₀ наближення московських військ, мусили відступити^[603]. Після цього воєнні дії припинилися.

Слід зауважити, що вже на початку 1490-х рр. Іван III кидав свій погляд у бік Сіверщини - недарма ж у 1493 р. Олександр Казими­рович вимагав, аби той зрікся претензій на Чернігів (“ажбы того великий князь навеки отступил”)^[604]. У розрядах під 7000 (1491/, 1492) р. зафіксована “посылка в Северу ко князем”^[605], яку можна тлумачити як відрядження місії, що мала сприяти “порозумінню” місцевих князів із Іваном III. Водночас до сина останнього, Василя, звернувся князь Василь Верейський, прохаючи, аби той разом із своєю матір’ю Софією Палеолог посприяв його поверненню до Росії. У відповідь Василь сповістив його, що “и мати наша великаа княгиня, да и мы [сами] государю отцу своему, великому князю, о тебе били челом; и отец наш, князь велики, тебя жалует, хочет твоей службы. И ты бы ко отцу нашему, к великому князю, по­ехал”^[606]. Цей лист був надісланий Василеві Верейському в січні 1493 р., але він чомусь не скористався монаршою ласкою. Зали­шились лояльними щодо Литви й інші володарі Сіверщини.

/Влітку Г493 р. відновилися московсько-литовські переговори. У ■лютому 1494 р. було укладено “вечное докончанье”, за умовами якого за Московською державою закріплювалися території у верхньому Пооччі, котрі ввійшли до її складу з переходом на служ­бу до Івана III місцевих князів (“А князи Новосилские: Одоевские, и Воротыньские, и Перемышльские, и Белевские все мои, великово князя Ивановы, и моих детей и с своими отчинами к нашему вели­кому княжству”) - хоча надалі обидві сторони мали відмовитись від прийняття служилих князів із їхніми землями (“А князей нам служебных по та места на обе стороны с вотчинами не приймати”); у складі Литовської держави залишали³?^{11031 c}⅛i Мценськ, Лю- бутськ, Серпейськ і Мосальськ^[607]. '∖ V......-

Таким чином, кордони володінь Івана III безпосередньо набли­зилися до Сіверщини - хоча в літературі наслідки цієї москов­сько-литовської війни нерідко оцінюються як “приєднання тери­торії Сіверських земель”^[608], що, безперечно, пов’язано з відсут­ністю чітких уявлень про локалізацію даного регіону. Щоправда, й деякі пізні, XVII ст., вітчизняні джерела покладають відпадіння Сіверщини від BKJl на кінець 80-х - початок 90-х рр. XV ст.^[609], йдучи у даному випадку за польськими хроністами XVI ст., чиї праці містять анекдотичне оповідання про перехід сіверських княжат під зверхність Івана III у 1489-1492 рр.^[610], в якому, мож­ливо, відбилися, хоч і в спотвореному вигляді, якісь реальні події того періоду^{[611] [612].}

Московсько-литовське зближення було скріплено шлюбом Олександра з Оленою Іванівною. 6 лютого 1494 р. відбулася церемонія заручин, після якої ще майже рік Олена залишалась у Москві - аж доки Олександр, на настійну вимогу Івана III, не підтвердив спеціальною грамотою обіцянку “не нудити” її до като­лицтва, дозволивши “держати свой греческий закон”. •

Ідея династичного союзу не була новиною для московсько- литовських взаємин. Свого часу розроблялися плани “женитвы великого князя Ягайла Ольгердовича: женитися ему у великого князя Дмитрея Ивановича (Донського - О.Р.) на дочери, а великому князю Дмитрею Ивановичи) дочь свою за него дати, а ему, великому князю Ягайлу, быти в их воле, и креститися в православную веру, и крестьянство (християнство - О.Р.) свое объявити во все люди”^[613]; двоюрідний брат Дмитра Донського Володимир Андрійойичґбув одружений на Олені Ольгердівні, син Василь - на дочці Вітовта Софії. Що ж до шлюбу Олени Іванівни та Олександра, то, укладаючи його, литовський князь, безсумнівно, помилився у своїх політичних розрахунках, оскільки цей сімейний союз не лише не усунув напруженість у міждержавних відносинах, а й зав’язав новий вузол протирічь між Москвою та Вільно. “Литовці сподівалися, - писав Герберштейн, - що цей шлюб покладе кінець ворожнечі [між государями], однак сталося так, що ворожнеча від цього ще більше посилилася”^[614].

Справа в тому, що через кілька років, на підставі секретного лис­та від Федора Шостакова, який надійшов з Литви у травні 1499 р.^[615],

Іван III звинуватив зятя в тому, що він, всупереч передшлюбним обіцянкам, наполягає на переході Олени в католицтво[616] [617]. В листі ф.Шостакова йшлося також про “замятию велику межи латыны и межи нашего христьянства”. Наприкінці 1499 - на початку 1500 р. під приводом “нужи о греческом законе^з~ВЮТмнхаїГкнязь^емен Бєльський, котрий вже-в квітні 1500 р. опинився при дворі Івана III[618] Слідом за тим на бік Москви перейшли Мценськ і Серпейськ, а також князі Мосальські та Хотетівський⁶³. __

Тоді ж, у квітні, за свідченнями російських джерел, “прислали к великому князю Ивану Васильевичи), государю всеа Русии, бити челом князь Семен, княжь Иванов сын Андреевича Можайского, да князь Василей, княжь Иванов сын Дмитреевича Шемякин, что на них пришла великаа нужа о греческом законе, и государь бы их пожаловал, взял к себе и с вотчинами”⁶⁴.

Інакше викладено події в хроніці Биховця: Іван III, готуючись до війни з ВКЛ, таємно увійшов у зносини з князями Бєльським, Можайським, і Шем’ячичем, прагнучи, “иж бы они з городы и волостьми отступили от зятя его, великого князя Александра, и со всим с тым служили ему, а ку тому еще обещал им многие городы и волости свои. И на том змову и присягу межи собою вчинили”^{[619] [620].}

Відповідно до цих двох джерельних версій розділилися й думки істориків. Перша, московська, версія подій 1500 р. здобула якнай­ширше визнання в російській історіографії ХѴПІ - початку XX ст.^[621] (хоч паралельно було висловлено поодиноку гадку, що в другій половині XV ст. православие населения ВКЛ практично не зазна­вало гонінь з боку держави та католицької церкви^[622]). У литовській та польській історіографії наявність утисків православних у ВКЛ заперечувалась уже в XIX ст. (Т.Нарбут, Й.Шуйський). У наш час ця контроверза набрала ідеологічного забарвлення, оскільки йшлося, власне, про початки московського експансіонізму* Втім, і в радянській літературі знаходилось місце для тверджень про відсутність міжконфесійної конфронтації у ВКЛ**

Й справді, неможливо заперечити той факт, що визначальною рисою внутрішньої політики литовських володарів була релігійна толерантність, яка сформувалась усією історією їх держави - своєрідного буферу між православним Сходом і католицьким Заходом. Уже її засновник князь Міндовг, не маючи достатніх сил для боротьби з Орденом, котрий вів наступ на Литву під гаслом боротьби з язичництвом, був змушений хреститися за католицьким обрядом і заснувати епископію (1251 p.). Та це хрещення, хоч і принесло йому королівську корону, за висловом літописця, “льстиво бысть”⁶⁸: у 1260 р. Міндовг розірвав угоду з Орденом та папою й зрікся християнства, керуючись власними політичними розрахунками. З суто прагматичних міркувань виходив згодом і Гедимін: намагаючись зав’язати торговельні контакти з містами Ганзи, він у своїх посланнях давав згоду хреститись і будувати церкви, а потім, зі зміною обставин, рішуче відхилив пропозицію папських легатів перейти в католицтво.

Втім, уже в XIV ст. виразно дався взнаки “руський” характер ВКЛ: православ’я прийняли сини Гедиміна - Любарт, Коріат, Нари- мунт, Явнут, Ольгерд і майже всі діти останнього; досить пошире­ними були й родинні зв’язки литовських князів із православними династіями Північно-Східної Русі. Важко судити, наскільки дале­косяжними могли б бути наслідки шлюбу Ягайла з дочкою Дмитра Донського (адже, як уже відзначалося, литовський князь мав стати православним, об’явивши це “во все люди”) - історія, котра, як відомо, не знає умовного способу, розпорядилась інакше, і саме Ягайло, одружившись на королеві Ядвізі, рішучо зв’язав долю своєї країни з католицькою Польщею. За умовами Кревської унії язични- ків-литовців було охрещено за католицьким обрядом; бояр-католи- ків зрівняно у правах з польською шляхтою, а згодом, за Городельсь- ким привілеєм 1413 р., вони отримали виключне право займати посади каштеляиів та воєвод і брати участь у державних нарадах. Однак пізніше, з ускладненням внутрішньополітичної ситуації у ВКЛ, привілеями 1432 і 1434 рр. ці права були поширепі й на руських князів та бояр - щоб стабілізувати становище в країні та “уникнути на майбутнє розколу між народами” Литовської держави⁶⁹.

⁶⁸ Ипатьевская летопись. - Cτ.817.

⁶⁹ Любавский М.К. Очерк истории Литовско-Русского государства... - Приложения: Привилеи, выданные Великому княжеству Литовскому. - С.302.

Характерною рисою політики правлячих кіл ВКЛ щодо право­славної церкви було намагання позбавитися залежності від Москви, куди у 20-х рр. XIV ст. переїхав митрополит - адже з політичним відчуженням східнослов’янських земель існування єдиної митрополії, цього релікту давньоруської доби, перестало відпові­дати реаліям часу; литовські володарі прагнули мати у межах своєї країни самостійну церковну організацію. Паралельно докладалося чимало зусиль до відновлення єдності католицької та православної церков. Відомо, що для переговорів про їхню унію на Констанцький собор (1414-1418 рр.) Вітовт відрядив литовського митрополита Григорія Цамблака. Проте укладення унії відбулося пізніше, у 1439 р., на Флорентійському соборі, де були остаточно з’ясовані всі догматичні питания. Вищі ієрархи православної церкви визнали католицькі догмати про супрематію папи римського, сходження Святого Духа від Бога-Сина, чистилище тощо. Митрополит Ісидор, котрий представляв на соборі єдину на той час митрополію київську та всієї Русі, був висвячений папою на кардинала. Повертаючись із Флоренції до Москви, він розіслав по підвладних йому єпархіях грамоту, де повідомлялося про укладення унії.

Брак відповідних джерел не дає змоги судити про те, як саме реагувало на ці події православие населения ВКЛ. Навряд чи заслуговує на довіру пізня традиція, згідно з якою кияни “изгнаша” Ісидора, коли він “пришед во одежде кардиналской в Киев”^[623]. Принаймі, київський князь Олелько підтвердив “господину отцу своєму Сидору” права на митрополичу вотчину^[624] - на відміну від свого шурина, Василія II, котрий рішучо виступив проти укладеної у Флоренції унії. Ісидор був змушений шукати порятунку в Римі. У 1451 р. Казимир передав “митрополич столец” московському митрополиту Іоні* - хоч і ненадовго: після призначення в Римі на київську митрополію Ісидорового учня, Григорія Болгарина, йому, всупереч опору з боку Іони й великого князя московського, були підпорядковані всі православні литовські єпархії (1460 р.). Власне, після цього й ліквідовано єдність загальноруської митрополії: “оттоле сотворишася два митрополита в Руси, един на Москве, а вторый в Киеве”^{[625] [626].}

Новостворена митрополія, спочатку перебуваючи під зверхністю папи римського, згодом знов опинилася під контролем Константи­нополя, де взяли гору противники унії. Царгородський патріарх затвердив на митрополичній кафедрі Григорія Болгарина (1467 р.); з санкції Константинополя ставали митрополитами і його наступ­ники, котрих обирали на сан у Литві. Таким чином, на території ВКЛ церковну унію так і не було реалізовано - як писав наприкінці XVI ст. князю Костянтину Острозькому Іпатій Потій, “соединение межи церковью греческою и римскою... мало не полтораста лет по соборе Флорентейском отлогом лежало”, причину чого він вба­чав у “недбалости старших церковных (ієрархів - O.P.)"¹∖ Тож у пізнішій традиції, як і в джерелах кінця XV - початку XVI ст. не зафіксовано реальних кроків у напрямку здійснення унії за часів Олександра - або, принаймні, таких, які могли б викликати незадо­волення князів, котрі сиділи на Сіверщині^[627]. Погіршення їхніх відносин із Вільном сталося, очевидно, раніше - безпосередньо після смерті Казимира; як свідчення цього можна інтерпретувати згадане вище звернення Василя Верейського до Василя Івановича з питанням про можливість його повернення до Росії та Олександ- рову інструкцію посольству до Івана III (листопад 1493 р.), в якій, зокрема, йшлося про готовність великого князя литовського “отпу­стити из своего панства” князів “с Москвы” - Можайського, Шем’я- чича, Верейського та Ярославича - і висловлювалося прохання, “абы князь великий московский гнев свой им отпустил, а отчин их им поступился”⁷⁵. Щоправда, з боку Олександра це міг бути тільки маневр у складній дипломатичній грі навколо укладення “вічного” миру 1494 р.; але в будь-якому разі варте уваги його розуміння того, що є “отчиною” сіверських князів, а що - тимчасовим держаниям. Таке ж ставлення до цієї проблеми було продемонстровано Олек­сандром і в 1500 р., коли його представник заявив московському послу Івану Телешову, що Можайський та Шем’ячич володіють землями, наданими їхнім батькам “на поживенье”; при цьому наголошувалося, що Казимир “их отцам подавал городы и волости свои...; а о их городех и волостех господарь наш не ведает, ведает его милрсть (Иван III - О. Р.) и держит свою отчину”⁷⁶.

Що ж до володаря Московщини, то прагнення поширити свою владу на суміжні з Російською державою регіони - передусім, на Сіверщину - змусило його відмовитися від традиційно ворожої політики щодо Можайського та Шем’ячича (нащадків найлютіших «орогів його батька, Василія II*) і, кінець кінцем, піти на переговори характеризують закиди Олександру, нібито він “велел поставляти божниц(ы) римского закона в русских городах, в Полотцку и в иных местах” (Там же), єдиною підставою для яких, за спостереженнями М. Крома, була поява бернардинського костьолу в Полоцьку. Схильність Івана III до подібних “узагальнень” застерігає від спроб “вбачати в окремому факті типове явище і тим більше поширювати йоі о на всі “руські” міста Великого князівства” (Кром М. М. Меж Русью и Литвой. - С. 166-167). )

_f⁷⁵ Акты ЗК г Т. 1. - № 114. - С. 136. /

∖7⅛ AvTki Чр, - Т. 1. - № 1 ЙО-^С7208?Порівн. з інтерпретацією цього фрагмен т у М. К ромом: Меж Русью и Литвой. - С. 96-97.

’ Порівн.: “А недруга ти, брате, моего, князя Дмитрея Шемяки, не прыимати" (договірна грамота Василія II з Казимиром від 31 серпня 1449 p.: ДДГ. - №53. - З цими основними репрезентантами Сіверської землі. Від нього вони отримали так звані “опасні” грамоти; в тій, що була видана Василю ЦІем’ячичу, говорилося: "... Что какое лихо учинилось от твоего деда, князя Дмитрия Шемяки, нашему отцу, великому князю Василию Васильевичу, то мы тебе даем опасную грамоту, что нам за то на тебя нелюбки не держать”^{[628] [629]}. Крім цього, сіверським князям могли пообіцяти (як твердить хроніка Биховця) “многие городы и волости”; воднораз вони, очевидно, мали надію перетворити свої володіння на безумовні.

/Для московської сторони прийняття “в службу и с вотчиной” кня­зів, котрі контролювали обширні території у Подесенні та Посейм’ї, означало відкритий розрив із Вільном. Тому Олександру, разом зі звісткою проїхній “отказ”, було відправлено грамоту з оголошен­ням війни. На початку травня на Сіверщину вирушив походом мос­ковський воєвода Яків Захар’їч. Він узяв Брянськ (за хронікою Би­ховця - завдяки зраді частини його мешканців, котрі, за відсутності намісника Станіслава Бартошевича, підпалили міські укріплення*), після чого “бранцы вси присягнули служити великому КНЯЗЮ московскому”. Тут же, під Брянськом, Яків Захар’їч “привел к крестному целованию” Семена Івановича МожайськоЕО_ЬВаеил* ІвановичаЩем’ячича^[630]

їхній родич, Василь Верейський, не згадується в контексті даних подій - що досить дивно, коли пригадати, що саме він активно кон­тактував з Іваном III упродовж першої половини 90-х рр. XV ст. Улітку 1495 р. у їхніх переговорах позначився перелом: опальне подружжя погодилося віддати вивезену до Литви “казну”. Іван III негайно відгукнувся на цю пропозицію і передав з гінцем Верейсь- кому: “Ты бы прислал ко мне список, написав именно, что нам ныне хочешь отдати [из] нашиє казны”; при цьому кількість повернутих

коштовностей мала визначити масштаби монаршої ласки: “Мы, досмотри по вашему исправлению, и жаловати вас хотим”⁷⁹.

Незрозуміло, чому піеля цього листування з московським двором перервалося. З якихось причин Верейський вирішив залишитись у Литві, що її правитель у квітні 1499 р. підтвердив своїм “листом” Його права на Любеч та інші маєтності⁸⁰. За місяць до того, 26 березня, аналогічне підтвердження отримав і Семен Можайський, володіння якого на той час включали Чернігів, Гомель, Стародуб і волості Карачов та Хотимль⁸¹. Втім, зрадивши Олександра як князь чернігівський, гомельський і стародубський⁸², на московську службу він перейшов (за інформацією від серпня 1500 р.) як госпо­дар Чернігова, Гомеля, Стародуба та Любеча⁸³; водночас.останній, за свідченнями інших джерел⁸⁴, був силою здобутий російськими військами. З урахуванням того, що пієля 1499 р. ім’я Веронського без сліду зникає зі ншальтів історії, стає зрозумілим, що князь або “вчасно” помер, або зайняв у подіях зламу XV-XVI ст. антимосков- ську позицію, поплатившись за неї життям.

Здається, не відразу порозумілася московська сторона з князями Трубецькими. Щоправда, вже влітку 1500 р. Іван ПІ стверджував, що до нього перейшли Трубецькі “с городом с Трубецком и с волос­тями”⁸⁵. І, дійсно, всі відомі на кінець XV ст. представники цього роду, врешті-решт, опинилися на московській службі. Однак зберег­лися акти, де йдеться про зраду та втечу до Москви князя Івана Tpy- бецького, котрому перед тим було пожалувало землі в Рошському повіті, які раніше (тобто до 1500 р.) належали Василеві Шем’ячичу та його боярину⁸⁶. Отже, зрада Трубецького не збігається в часі з

⁷⁹ Сб. РИО.-Т. 35.-С. 211-212.

⁸⁰ РИБ. - Т. 27. - Ст. 754-757.

⁸¹ Там же. - Ст. 744-746.

⁸² “Гомеи, Стародуб, Чернигов - с тыми трема грады предастъ князь Семен Ивановичъ, изменив целование” (Летописи белорусско-литовские. - С. 125 (зауважимо, що в самому тексті, через хибність запропонованої видавцями чггерпункцп, Можайському “приписані” Рильськ, Дорогобуж та Мглин)).

⁸³ Сб. РИО.-Т. 41,-С. 318.

⁸⁴ Типографская летопись. - С. 214.

⁸⁵ Сб. РИО.-Т. 41.-С. 318.

⁸⁶ Акты ЛМ. - Вып. 2. - № 688. - С. 146; Акты ЗР. - Т. 1.- № 194. - С. 344. (Див. і акож № 195, де йдеться про володіння 1. Трубецького в Полоцькому повіті). виступом Шем’ячича - найвірогідніше, вона мала місце роком пізніше^[631]. Складніше визначити, хто саме з Трубецьких упродовж цього року зберігав вірність Олександру. На зламі XV-XVI ст. Тру. бецькі розділилися на два ворогуючі клани: один представляли Андрій та Іван Івановичі (Семеновича), другий - Іван і Олександр Юрійовичі (Михайловича). Якщо вірною є інформація, що Андрій Трубецький перейшов на службу до Івана III лише десь у 1504 p.^[632]_ι то, найімовірніше, не поспішав з визнанням московської зверхності. його брат, Іван Іванович. У кожному разі зрада Трубецьких, за "слушним спостереженням М. Крома, була неминучою, з огляду на положення їх князівства між Брянськом, Стародубом і Новгородом- ^xζ⅛epCbKHM^[633]∙

Суто географічний чинник визначив, очевидно, і долю Дрокова й Мглина, у середині 1500 р. із трьох боків оточених московськими володіннями (Хотимль, Брянськ, Стародуб). Втім, точно не відомо, коли і як тут ствердилась московська зверхність. Звертає на себе увагу факт передачі у серпні 1501 р. сусідньої Попової Гори великій княгині Олені^[634]. Можливо, на той час Олександр вже втратив Мглин та Дроків і в такий спосіб силкувався стримати подальше просування Москви вглиб його земель. '

Успіхи Московщини на початковому етані війни (що їх апогеєм стала перемога на Вепроші у липні!500 р.^[635]) були значною мірою зумовлёПГсприятливою зовнішньополітичною ситуацією. Що­правда, Молдавія, традиційний союзник Московської держави, не змогла надати їй дійової допомоги. Проте доволі ефективним був _союз із кримським ханом: син Менглі-Гірея, Ахмат-Гірей, впродовж ∣500 р. здійснив два спустошливі набіги на територію ВКЛ. У походах московських військ узяли участь і казанські царевичі; так, за допомогою Мухаммед-Еміна 6 серпня 1500 р. був здобутий Путивль^[636].

Втім, у літературі “найміцнішою із антиягеллонських коаліцій” було названо “стихійний союз західноруського населения ВКЛ з могутньою Російською державою”, на який остання й спиралась у процесі “збирання” давньоруських земель^[637]. Ця точка зору, як і уявлення про мирний і добровільний характер приєднання Сівер- ської землі до Московщини, потребує певних коректив. Безумовно, московські війська не вели бойових дій на території володінь Mo- жайського та Шем’ячича; однак ті сіверські міста, які перебували під контролем державців великого князя литовського, чинили їм збройний опір. Унікальне свідчення цього збереглось у Типограф- ському літописі, де зафіксовано, що московські воєводи на Сівер- іцині “многие грады, и власти, и села поплениша, а людей многых мечю и огневи предаша и иных в плен поведоша”; здобутими силою літописець назвав Брянськ, його волості Почеп і Радогощ*, Любеч га Путивль^[638]. Звістка про спалення останнього міститься у посланні Олександра до Менглі-Гірея (листопад 1500 р.)^[639]. Заслуговує на увагу і той факт, що частина мешканців Радогоща, Любеча, Брянська, Путивля, Чернігова у 1500 р. назавжди покинула свої ‘отчизные земли”; це засвідчують акти Литовської Метрики, які Донедавна не залучалися до характеристики даних подій.

На декотрі з них ми побіжно вказали при публікації “Пам’яті” 1527 р., складеної шляхом опитування населення, яке залишило Сіверщину після 1500 р. - тих, “хто на той земли жив”^[640]. Йдеться про пожалування брянцям і путивльцям маетностей, котрими вони могли розпоряджатися до “очищения” їх володінь від неприятеля^[641]. Більшість цих актів не пройшла і повз увагу М. Крома, який пр_и дослідженні подій зламу XV-XVI ст. на московсько-литовському прикордонні зосередив увагу на з’ясуванні політичної орієнтації місцевого населения. Прискіпливе вивчення Метрики та ретро, елективне використання російських діловодних матеріалів середини XVF - початку XVII ст. дали досліднику змогу реконструювати долю брянських бояр після 1500 р.; свої спостереження він звів у таблицю, в основу якої було покладено реєстр роздач боярству місцевих волостей та урядів (1496 р.)^{[642] [643], досі залучений до/Наукового вжитку тільки у витягах, зроблених М.К. Любав- 0>ким". За наведеними в цій таблиці даними, з 23 боярських родин, чию долю в XVI ст. автор спромігся простежити за наявними джерелами, 15 опинились у Литві, 3 - на московській службі, а в 5-ти відбувся розкол і родичі розійшлися за своїми політичними уподобаннями [644]°.}

Варїб зауважити, що ці дані, попри їх репрезентативність, не є остаточними. Зокрема, піддається реконструкції доля згаданого в реєстрі 1496 р. Івана Скипорєва, котрий, покинувши Брянськ після 1500 р., чекав “очищення” своїх маетностей, захопивши смоленську волость Рославль (“он сам, и братия его, и иныи бояре забрали села Рословского повету без данины”), а згодом отримав від литовського володаря в держания частину с. Великого в Оршинському повіті^{[645] [646].}

Збереглися відомості й про брянського бцярина Степана Совича, знаного за низкою актів 90-х рр. XV ст.0°£>Він також залишився

вірним Литві; великий князь Олександр компенсував йому втрату володінь на Брянщині наданням двору Волчковського у Волко- вийському повіті, що став спільною власністю Степана, його зем­ляка Семена Колонтаева та якогось Ярослав^^? __________________ )

/Наявний у реєстрі 1496 р. Льовша (Осипович (Єсифов) у 1502 р. отримав від Олександра (спочатку - “до тых часов, поки отчину его очистим от неприятеля нашого, великого князя московского”, а потім - “на вечность”) с. Телятичі у Берестейському повіті, яке !мусив ділити з іншим брянським боярином, Офанасом Биков- Ььким^{[647] [648] [649] [650]. -------------------------------------- ~}

Двір Полонка у Волковийському повіті був наданий відразу трьом вихідцям з Брянщини - Івану Жиньову та братам Василю і Захарію Тризнам¹^. Останньому перепала й частина маетностей брата Семена Колонтаєва, Богдана, котрий “затримався” у Литві лише до 1508 р., коли разом з Михайлом Глинським емігрував до Московщини^⁰⁶?

Перелічені факти (що їх кількість, очевидно, можна збіль­шити^[651]) лише незначною мірою коригують дані М. Крома, які засвідчують значний відтік населення з захопленої військами Івана III Брянщини. їх доповнює інформація про перебування на службі в Сигізмунда І вихідців (чи, радше, втікачів) з брянського Радогоща^[652]. На жаль, щодо інших регіонів ми не маємо необхідного обсягу інформації. Так, путивльські бояри кінця XV ст. відомі нам переважно за іменами, а не за родовими прізвищами^{[653] [654], що усклад­нює з’ясування їхньої долі після 1500 р. До того ж, при персона- лізації боярства Путивльського повіту, що, як відомо, підпорядко­вувався Києву, виникають додаткові труднощі, пов’язані з тим, що деякі з путивльців звуться в актах киянами - наочним прикладом чого є Дебр (Депр, Вепр) Каленикович, котрий 1497 р., у складі групи київських бояр, отримав маєтності на Путивльщині (частину колишньої Яголдайовщини), що їх і покинув десь на початку XVI ст., судячи з метричного запису про роздачу солі путивльсь­ким (!) боярам у 1509 р., *°; однак у листах Василія III Сигізмунду І (1511 р.), де йдеться, зокрема, про повернення Дебру Калениковичу дружини (котра, через якісь обставини, залишилась на Сіверщині), його знову звано киянином[655]. Зрозуміло, що ця “двоїстість” пу­тивльців перешкоджає відтворенню їх позиції у подіях початку XVI ст. З другого боку, не виключено, що навіть ті місцеві бояри, чиї нащадки відомі на царській службі в XVI ст., не завжди вільно обирали свою долю. Зокрема, предком московських Жереб’ятичів, про яких згадує М. Кром[656], був, очевидно, знаний за актами кінця}

XV ст. путивлець Сенько Жереб’ятич, котрий тривалий час томився у московському полоні й тільки згодом зголосився “бити челом в службу” Василію III (так само, як і путивльський намісник Богдан Глинський)^[657].

Ще менше даних про чернігівських бояр кінця XV ст.; з них ми знаємо на ім’я лише тих, хто “с именей своих, ніто в Черниговском повете мають”, служили безпосередньо великому князю литов­ському і, відтак, були вилучені з-під юрисдикції Семена Можайсь- кого при пожалуванні йому Чернігова в 1496 р.^[658] Очевидно, що для цього прошарку боярства не існувало - принаймні, на початку

XVI ст. - проблеми політичного вибору між Литвою та Москов­щиною*. В решті ж боярських родин перехід під зверхність Москви викликав різну реакцію, а в окремих випадках - розколов їх навпіл. Принаймні, на таке припущення наштовхують згадки про “Шесто- вицького з Чернігова” у метричних реєстрах 1509 р.^[659] та інформа­ція про те, що за часів Івана IV, десь на зламі 30-40-х рр. XVI ст., чернігівська волость Прилуцьке городище була “роздана в ∏₀. местье... детем боярским черниговцом, Миките Лахиреву да Ивану Шестовитцкому”^[660].

Всі ці факти, попри їх фрагментарність, виразно свідчать про те, що приєднання Сіверщини у 1500 р. було далеко не таким ідиліч­ним, як це часто зображалось у літературі (нагадаємо хоча б точку зору О.М. Лазаревського, котрий вважав, що “без будь-якої війни, лише через взаємне тяжіння споріднених народностей, Сіверська земля відділилася від Литви та об’єдналася з Московською дер­жавою”^{[661] 17}).

Крім того, низка обставин істотно ускладнила подальший пере­біг подій. У серпні 1501 р. лівонський магістр Плеттенберг порушив укладене 1493 р. перемир’я з Москвою. Маючи значну кількісну перевагу, Орден змусив відступити армію під командуванням князя Олександра Оболенського; однак росіянам вдалося відстояти Псков та Ізборськ. Здійснена за цих умов передислокація військ не могла не відбитися на боєздатності сил, які діяли на території BKЛ. Водночас посилилися позиції Олександра: після смерті Яна- Альбрехта (червень 1501 р.) він був обраний польським королем; паралельно було укладено новий акт унії між Польщею та ВКЛ.

Внаслідок цього московські війська відмовилися від великого наступу на Смоленськ; упродовж 1501 р. їх бойова активність обмежувалася дрібними сутичками на прикордонні. Погіршилася ситуація на Сіверщині: в серпні 1501 р. сюди вдерлося 100-тисячне військо союзника ВКЛ - хана Заволзької Орди Ших-Ахмата; зламавши опір сіверських князів, татари захопили Рильськ і І Новгород-Сіверський. Проте Ших-Ахматові дії не були своєчасно підтримані Олександром; через це у червні наступного року його армію вщент розбив Менглі-Гірей^[662]. Стабілізація ситуації у регіоні дала можливість Можайському та Шем’ячичу взяти участь в облозі Смоленська; місто не капітулювало, й війська Івана III, “землю Литовскую повоевав и попленив”, мусили відступити^[663].

Наприкінці 1502 р. склався певний баланс сил як на московсько- литовському, так і на московсько-лівонському театрах воєнних дій. Усі сторони відчували гостру потребу в перепочинку. За пропо­зицією Олександра було сформовано спільне литовсько-лівонське посольство, яке в березні 1503 р. прибуло до Москви.

Переговори з представниками Лівонії завершилися домовленістю про 6-річне перемир’я. Не вдалося укласти і мирного договору з BKJI: литовська сторона вимагала повернення захоплених Москвою земель, а Іван III удавав щире здивування: “Нам чего деля (заради чого - О.Р.) великому князю Александру тое своей отчины отсту- патись?”^[664]. Коли переговори остаточно зайшли у глухий кут, литовська сторона, за прикладом Лівонії, запропонувала москов­ській 6-річне перемир’я на умовах збереження статус-кво.

Його бул0-уклаДено^28 березня 1503 р. ДїгМосковської держави фактично перейшли всі сіверські міста: Чернігів, Стародуб, Пу-> тивль, Рильськ, Новгород-Сіверський, Любеч, Гомій, ПочетДру- бецьк, Радогощ, Брянськ, Мглин, Дробів^{[665] [666].}

Московсько-литовські переговори ‘‘о~веЧтгой''миру и о докон­чанье” відновились у лютому 1504 р. Під час переговорів жодна з сторін не виявила схильності до компромісу. Олександр наполягав на тому, щоб Іван III “тые городы, и волости, и земли, и воды, отчину нашу, которые ж еси нам без всякое причины забрал, зася нам вернул”. Іван III був не менш категоричним при обстоюванні своїх “отчинных” прав: “... Каждому отчина своя мила и каждому своего жаль. Ино ведь ведомо зятю нашему, Александру королю и великому князю, что Русская земля вся... наша отчина; и нам и ныне своей отчины жаль; а их отчина - Лятская земля д_а Литовская”¹²².

Такого ж курсу дотримувався наступник Івана III, Василій I∏ (1505-1533 pp.), у переговорах з Сигізмундом І, котрий 1506 р заступив Олександра на великокнязівському престолі. Новий володар Литви, навіть погоджуючись на незначні територіальні поступки Московщині, рішучо наполягав на поверненні Черні­гова^[667] - водночас не полишаючи надії “очистити” ці землі воєнним шляхом^[668].

У 1507 р. спалахнула нова московсько-литовська війна*. На ц перебіг вплинули як сприятливі для Росії зовпішш обставини (BKJI не отримало допомогу Лівонії), так і ускладнення внутрішньо­політичної ситуації у Литовській державі, де розгорнулося повстан­ня Михайла Глинського. Показовими є спроби останнього копію­вати ситуацію 1500 р. шляхом поширення чуток про насильне пока­толичення руських земель - що й перетворило його у пізнішій традиції на поборника інтересів православної шляхти. Насправді ж він був лише талановитим авантюристом, котрий зумів надати епізрду придворної боротьби східноєвропейського масштабу^[669].

/ У вересні 1508 р. до Москви прибуло литовське посольство з про­позиціями щодо укладення миру. Переговори тривали недовго - вже в жовтні “князь велики Василей Ивановичь всеа Руси с королем Жидимонтом мир и вечное докончание взял, а городы рускые и с волостми, свою же вотчину, да и князей служебных, князя Василия Ивановича Шемякина, да князя Василиа Семеновича Стародуб- скаго, и Новосилских князей, и Одоевскых, и Воротынскых, и Бе- левскых, и Трубецкых, и Масалских, и с их вотчинами написал в,свою сторону”^[670].

Таким чином був юридично оформлений перехід Сіверщини до складу Московської держави (за винятком Любеча, поверненого ВКЛ). Це не поклало край боротьбі за сіверські землі, в ході якої литовські володарі активно використовували аргумент “отчин- ності”, цілком доречний з огляду на майже півторастолітнє перебу­вання цього регіону в складі ВКЛ. Втім, єдиним реальним здобут­ком Вільна стало повернення Гомеля у 1537 р.; відповідно, питання про Сіверщину залишалось одним з найгостріших моментів москов­сько-литовських взаємин аж до Люблінського сейму 1569 р[671]. Це й не дивно з огляду на стратегічне положения та значні природні ресурси Сіверської землі; втім, саме цій “україні” Московської дер­жави судилося відіграти фатальну роль в її історії: Сіверщина стала плацдармом для самозванців і авантюринків Смутного часу, що з ним докорінно змінилася й доля даного регіону.