РОЗДІЛ I Незвичайна історія Володислава Кормильчича

Хоч відносно авторства «Слова» існує багато гіпотез різної вартості і через те тяжко звести всі припущення під один знаменник, все-таки можна встановити деякі «точки опору», що сьогодні приймаються більшістю вчених.

Дозволю собі тут підсумувати оці «точки опору»:

Автор «Слова»:

1. був виїмковою індивідуальністю в Старій Русі:

2. не був духовною особою ;

3. не був народним бардом-співцем;

4. був із княжих дружинників;

5. був князем;

6. був літератором;

7. мав першорядну фахову освіту як із староруської, так і з візан­тійської літератури; в обох тих літературах, зокрема у візантійській, він був надзвичайно начитаним.

Відносно його походження можна знайти в науковій літературі чотири-можливості.

Він був:

1. бродячим членом дружини, що переходив від одного княжого столу до другого. Це з огляду на апострофи — звертання до цілої низки князів, а не до одного;

2. Київським боярином — з огляду на значення, що він його надає Київському князеві Святославові Всеволодовичеві;

3. Чернігівським боярином — з огляду на героя «Слова», члена Чернігівської династії, та на чернігівський характер твору;

4. Галицьким боярином — з огляду на прекрасну апострофу до Ярослава Осмомисла, а також з огляду на те, що з літературного погляду «Слово» належить до Галицької школи («доби орнамен­тального стилю» — за визначенням Дмитра Чижевського);

5. Галицький князь Володимир Ярославич (fl 198, Л. Махновець).

Ми зразу ж акцентуємо увагу дещо ближче на тій останній можливості, бо результати дослідів останніх десятиліть направляють нашу увагу саме в цю сторону.

Досліди Романа Якобсона та його школи намагалися доказати, що автор «Слова» не тільки знав, але й проводив на практиці візантійську теорію ars poetica, що розгорнена в творі Георгія Хіровоска про тропи та фігури¹.

Коли візьмемо до уваги, що в другій половині XII ст.

Академік Орлов пише: «Можливо, що автор «Слова» прийшов на лівий бік Дніпра, в Чернігівщину, до Новгород-Сіверського князя Ігоря із Галицької області, наприклад, разом із Галицькою княжною Єфросинією Ярославною, що стала жінкою Ігоря. Про південно- західне походження автора свідчить — на мій погляд—і мова твору, і особливе панегіричне відношення до Ярослава Галицького, і близькість стилю до Галицько-Волинського літопису»⁴.

II

По смерті Романа Мстиславича, в часи другого «великого мятежа» (1205—1214), найвизначнішою постаттю з-поміж великих бояр Галича, що в його руках знаходилася фактична влада в краю, був, безперечно, Володислав Кормильчич.

Слово «кормильчич» значить «син кормильца», а кормилецъ⁵ (часом визнаний за дядька) — це найвища гідність, яку міг осягнути керівний член дружини (воєвода). Він — вихователь княжого сина, зокрема престолонаслідника. Кормилець, вихователь княжича як у науках, зокрема політичних, так і у воєнному мистецтві, а в часи неповнолітності князя він — регент держави.

Чиїм сином був Володислав Кормильчич? Кормильцем якого княжича був його батько? Цікаво, що досі в історіографії ніхто таких питань не поставив, хоч відповідь на них цілком у сфері можливого. Батько Володислава міг бути кормильцем місцевого Галицького князя, а не синів Волинського князя Романа Мстиславича.

У некролозі Осмомисла, що знаходиться в Іпатіївськім літописі, читаємо таку характеристику того володаря: «Це був князь мудрий і красномовний, богобоязливий, чесний у відношенні до земель і славний полками: де була йому обида, він сам не ходив туди зі своїми полками, але посилав їх з воєводами»⁶.

Очевидно, що в часи правління такого князя значення кор- мильця-воєводи в державі було настільки велике, що тут не потрібно було докладніших означень. «Кормильчич» або «Володислав» — це всім добре відомий син полководця par excellence часів Осмомисла.

Чи в джерелах засвідчена така визначна постать полководця Осмомисла? Так, це воєвода Коснятин (Костянтин) Сірославич.

Уперше він згадується під роком 1157. Ярослав послав «Косняти- на Сірославича з великою дружиною» до свого тестя Юрія Долго­рукого, князя Суздальського, в дуже делікатній справі, а саме, щоб дістати в свої руки свого двоюрідного брата Івана Ростиславича Бер- ладника, претендента на Галицький стіл, що тоді перебував у Юрія⁷.

Три роки пізніше, у 1160 р., «Коснятин Сірославич з галичанами» успішно допомагає Чернігівському князеві Святославові Ольгови- чеві (1157—1166), батькові Осмомислового зятя і героя «Слова», Ігоря Святославича, при облозі міста Вщижа. Там замкнувся ворог Святослава Ольговича, Святослав Володимирович, із лінії Черні­гівських Давидовичів⁸.

До речі, тут очевидний доказ безпосередніх особистих зв’яз­ків і спільних акцій поміж галицьким кормильцем (заразом теж із кормильчичем, бо важко собі уявити, щоб воєвода-батько не привчав своєму мистецтву власного сина), і відгалуженням Чернігівської династії, що володіла Новгородом-Сіверським. Під­креслюю: це йдеться про лінію батька Ігоря Святославича!

Для нас також дуже важлива стаття 1172 р. Іпатіївського літопису. В першу чергу тому, що там знаходимо недвозначне підтвердження нашого припущення, що Коснятин був воєводою-кормильцем синів Ярослава, зокрема престолонаслідника — Володимира, які при ньому вчилися воєнному мистецтву.

Події, описані тут, малюють нам докладніше ту барвисту і сильну індивідуальність. Коснятин — не тільки полководець, він майстерний дипломат школи Володимира, що у справах державної рації не перебирав у засобах, а впевнений в дії і не боїться навіть змінювати рішення свого володаря, якщо того вимагає державна потреба.

Ярослав послав був Коснятина на допомогу Київському князеві Мстиславові Ізяславичеві (1167—1169; батькові Романа!) облягати Вишгород, де заховався був його ворог, Давид Святославич. Але Коснятин вирішив, що немає сенсу допомагати синові колишнього головного ворога Галицької держави, і після п’яти днів він заявив Мстиславові, що «мій князь Ярослав велів мені стояти біля Виш- города п’ять днів і опісля повертатися додому».

Надаремно Мстислав намагався його затримати, покликаючись на те, що «мені брат Ярослав так мовить: доки не залагодиш справ із братією, доти не пускай полків моїх від себе».

Літописець кінчить оповідання так: «Вони [кормилецъ зі своїми боярами] написали ложну грамоту, післали її до Ізяслава, і пішли від нього галичани»¹⁰.

Очевидно, Коснятин як освічена людина, член двору Осмомисла (мав — підкреслюємо — приятелем високоосвіченого візантій­ського царевича) був майстром у писанні та міг підфальшувати грамоту князя, якщо того вимагала державна потреба. Без сумніву, він володів різними стилями, зокрема стилем мови актів.

Нам видається, тепер не може бути ніякого сумніву, що воєвода- кормилець Коснятин Сірославич був галицьким боярином par exellence другої половини XII ст. та що Володислав Кормильчич, керівник галицької політики років 1206—1214, був його сином.

III

Спеціально важливу роль відіграв Коснятин Сірославич у тра­гічній родинній історії Ярослава Осмомисла із 1173 р. Він явно став проти незаконної жінки Осмомисла, Настаськи, із нового боярського роду в Галичі Чаргів (тюркського походження), в обороні законної княгині Ольги Юріївни та свого вихованця, престолонаслідника Володимира Ярославича.

Втікачі, очевидно, шукали захисту у Великопольського князя Одона Мєшковича, що бл. 1170 р. одружився з дочкою Ольги та Осмомисла.

Це заразом наша остання літописна вістка про діяльність Koc- нятина Сірославича.

Боярська революція в Галичі винищила Чаргів, тих homines novi чужого походження; бояри арештували і спалили на вогнищі Hac- таську, її сина Олега ув’язнили і закликали високопоставлених добровільних емігрантів повернутися до краю.

Але згода в родині Осмомисла тривала недовго. Вже у нас­тупному році Ольга з сином мусили знову шукати притулку у свояків; тим разом вони не покинули Русі, що створило для них тяжку ситуацію. Могутній Осмомисл вимагав видачі втікачів, і кожночасний протектор мусив просити останніх шукати притулок деінде. І так Ольга з сином побувала у свояка (на жаль, не знаємо, яке це було посвоячення) Ярослава Ізяславича, князя Луцького, у брата Ольги, Михайла Юрійовича, в Торчеську на Київщині, потім у Святослава Всеволодовича у Чернігові (1166—1176), тестя Володи­мира Ярославича. Зоставатися чужинкою серед своїх набридло Ользі; вона з Чернігова повернулася до своєї північної батьківщини, де й померла в 1182 р.¹², а Володимир мусив знову замиритися з батьком¹³.

Проте за якихось сім років, бл. 1180 р., Ярослав знову прогнав сина. Володимир просив притулку у різних князів, близьких і далеких свояків, але всі вони, боячись Осмомисла, не дозволяли йому довго залишатись на одному місці. Володимир побував у таких князів: у Романа Мстиславича Волинського, в Інгвара Ярославича Дорогобузького, у приятеля Галицької династії Святополка Юрійовича Турівського, в Давида Святославича Смоленського, наприкінці у свого дядька, Всеволода Юрійовича (пізнішого «Большое Гнездо») Суздальського.

Тільки чоловік Володимирової сестри Ярославни зі «Слова», Ігор Святославич Новгород-Сіверський, не побоявся свого грізного тестя і дав утікачеві притулок, де Володимир пробув спокійно більше двох років, аж поки Ігореві не вдалося остаточно замирити батька з сином.

Тепер маємо право приймати, що кормилецъ Коснятин Cipo- славич (очевидно, із своїм сином Володиславом) виконував свій обов’язок супроти престолонаслідника і був на чужині разом з ним (і його матір’ю) на другому (1174—1175) і третьому (1180—1184) вигнаннях.

Ми бачили, що галицькі втікачі знайшли після довгого перебу­вання на чужині теплий і безпечний притулок тільки при дворі Ігоря Святославича. Очевидно, з того часу — на нашу думку—датуються дружні взаємини поміж Ігорем та його синами (зокрема Володи­миром), з одної сторони, та кормильцем Коснятином і його синами (зокрема Володиславом), з другої.

Ярослав Осмомисл помер 1 жовтня 1187 р., і зразу почався «мятежь великъ в Галичкои земли»¹⁵.

В році 1202 кормильчич Володислав був уже настільки відомою фігурою, що літописець міг його називати прямо «Кормильчичем»¹⁶, без імені батька, цебто «кормильчичем par excellence».

Це значить, що принаймні від яких 10—15 років він мусив займа­тися політикою самостійно.

Ярослав Осмомисл одружився з Ольгою Юріївною в 1150 р., син їх, Володимир, народився не пізніше 1152 р., бо вже у 1167 р. батько одружує його з Болеславою, дочкою тодішнього сеньйора Чернігівської династії Святослава Всеволодовича (пізнішого Київ­ського князя, «великого Святослава» «Слова»)¹⁷.

Щоб стати кормильцем престолонаслідника, боярин ледве чи міг бути молодшим за ЗО років. Тому дату народження для Коснятина Сірославича можемо прийняти гіпотетично «не пізніше 1120 р.». Значить, у 1187 р. йому мусило б бути не менше як 67 років, — вік, як на той час у нас, дуже поважний.

З огляду на те вважаємо, що батько Володислава, старий корми­лецъ Коснятин, помер ще перед смертю свого володаря — Осмомисла.

З другої сторони, якщо б Коснятин був 1187 р. у живих, він мусив би зайняти активне становище у бурхливих подіях «мятежа». Він — загальновідомий авторитетний державний муж або сам керував би політикою країни, або нові керівники галицького державного корабля мусили б намагатися притягнути його на свою сторону. На всякий випадок ми мали б у наших джерелах того часу які-небудь відомості про нього.

Не входячи на цьому місці у подробиці першого етапу «мятежа» (1187—1190), ми хочемо тільки ствердити, що одною з головних причин конфлікту поміж Володимиром Ярославичем і Гали­цькими боярами було те, що Володимир — як колись його батько Осмомисл — жив із нешлюбною жінкою. У даному випадку це була якась нам ближче не відома попадя, з якою Володимир мав двох синів¹⁸.

Із дальшого ходу оповідання видно, що законна жінка Володи­мира, Болеслава Святославна Чернігівська, померла. Також мусив померти раніше їх син Василько, зять Романа Мстиславича Волин­ського, так що при дворі Володимира зосталася тільки його невістка, Федора Романівна¹⁹.

Знаючи негативну поставу кормильца Коснятина відносно незаконного подружжя князя, ми можемо вважати за певне, що і Кормильчич Володислав не стояв на стороні князя у справі попаді. Після остаточного повернення Володимира Ярославича в Галич, Володиславові, що багато років страждав на чужині разом зі своїм княжичем (як ми приймаємо), прийшлося тепер самому залишити Галич (серпень 1190 р.).

Спротив Володислава проти незвичайної родинної поведінки князя (галицькі бояри, як ми бачили, на тому пункті були дуже чутливі), певне, і приніс йому популярність, якою він втішався в Галичині на початку XIII ст.²⁰

Куди він, Володислав, подався, та які були його політичні плани?

У зв’язку з подіями першого етапу галицького «мятежа» довіду­ємося, що, коли в 1188 р. Володимир не погодився залишити своєї попаді, як цього домагалися від нього бояри у своєму ультиматумі, і вирішив піти в Угорщину, бояри забрали від нього його невістку, Федору Романівну, — очевидно, з думкою, щоб він не використав її як закладницю, на випадок перебрання влади в Галичині її батьком Романом. Як ми вище бачили, про Василька, її чоловіка, джерела нічого не говорять, — значить, його вже не було в живих. Отже, Володимир, єдиний законний син Ярослава Осмомисла, зостався без законного спадкоємця.

Володислав, син керманича галицької політики часів Осмо­мисла, не міг залишатися бездіяльним. Він мусив шукати виходу із того дуже тяжкого становища. Як знаємо, у 1188 р. Роман Мстиславич справді на короткий час заволодів Галичем. Одначе з тої або іншої причини Володислав не примирився з концепцією Романового володіння у Галичі. В нього зародилася думка про іншу можливість: запросити в Галич свого друга Володимира Ігоревича, сина Ярославни. Тому він, як ми думаємо, подався тепер у Новгород-Сіверський.

На початку розділу ми звертали увагу на гіпотезу академіка О. Орло­ва про те, що автор «Слова»—це галицький боярин, котрий опинився на Чернігівщині. Академік Орлов подає як одну з можливостей, що цей галичанин прийшов на лівий бік Дніпра разом з Ярославною, жінкою Ігоря. В наших джерелах немає ніякої згадки або натяку про те, щоб якісь дружинні бояри Ярослава перейшли в Чернігів­щину разом з його дочкою.

Зате, як я пробував доказати, дані джерела вказують, що галичани при дворі Ігоря Святославича — це були галицький кормилець Коснятин Сірославич та його син Володислав, які вже мали зв’язки з батьком Ігоря, Чернігівським князем Святославом Ольговичем.

IV

У розділі XIV про Колофон «Слова» (про дату написання «Сло­ва») ми дійшли до ствердження, що коли автор «Слова» закінчив свій твір, його замовник, Чернігівський князь Ігор Святославич, помер (1199—1201). З огляду на те, що нові сеньйори Чернігівської землі, князі Чернігова та Новгорода-Сіверського, належали до іншої лінії Ольговичів і не були зацікавлені твором, що був присвячений походові, відбутому проти волі Святослава Всеволодовича, автор «Слова» підніс свій твір синові героя «Слова», Володимирові Ігоревичеві, претендентові, або краще, шефові претендентів на Галицький стіл. Очевидно, автор мусив якось загладити той факт, що у самому творі Володимир, одружений під час перебування у половецькому полоні з Кончаківною, цілковито замовчувався. Тому він додав до твору три кінцеві вірші із «Славою... Володимирові Ігоревичеві» та натяком на його планований галицький подвиг²¹.

Безперечно, в інтересах Володимира Ігоревича було, щоб твір зі «Славою... Володимирові Ігоревичеві» був відомий у Галичині. Що так дійсно сталося, свідчить Іпатіївський літопис. Там у статті під роком 6710 (від сотворения світу), скомпільованій з багатьох джерел, є мова про похід першої коаліції руських князів (Ольговичі та Рюрик Ростиславич Київський з Половцями), що на вістку про смерть Романа (1205 р.) зразу рушили займати — тим разом безуспішно — Галич²².

Зараз після того оповідання слідує цілком незалежна відомість, взята з іншого джерела: «Після короткого часу [від смерті Романа] привели [бояри назад у Галич Володислава] Кормильчича, що його прогнав був великий князь Роман «невіри ради»: вони бо [Kop- мильчич із своїми прихильниками] славили Ігоревича [Володимира]»²³.

«Бояри [тепер] послухали їх [Кормильчича з прихильниками] і послали по них і посадили їх: у Галичі — Володимира [Ігоревича], а Романа [Ігоревича] у Звенигород!, Святослава у Перемишлі, а сина Володимира Ізяслава(?) у Теребовлі»²⁴.

А тепер про те, як дійшло до запрошення Володимира Ігоревича на Галицький стіл.

Отже, недвозначно засвідчено, що Володислав Кормильчич славив Володимира Ігоревича. Як він міг його славити? Очевидно, тільки літературним твором, що закінчувався словами: «Слава... Володимиру Игоревичу!», котрий став неперевершеною пам’яткою— «Словом о полку Ігоревім».

За роки свого перебування на Чернігівщині, тобто 1190— 1202 рр., Володислав мав, без сумніву, нагоду запізнатися з полі­тичними концепціями Чернігівської землі та з чернігівською епічною школою поезії (школа Бояна).

Він тоді, ймовірно, зблизився із своїм пізнішим кандидатом на Галицький стіл та майбутнім потенціальним протопластом нової династії в Галичі, з Володимиром Ігоревичем.

У міжчассі, в 1198 р. помер Ярослав Всеволодович, і Ігор став Чернігівським князем. Широкі перспективи відкрилися перед Воло- диславом. Новий Чернігівський князь був зацікавлений у новій редакції офіційного літопису Чернігівської династії, а зокрема у заміні статті про протиполовецький похід Ігоря 1185 р. новою стат­тею, написаною з його (Ігоря) становища. Це була дуже дискретна робота. Очевидно, Ігор, для якого той нещасливий похід був най­важливішою подією його життя, міг довірити опис тієї епохальної справи тільки людині, що, з одної сторони, тішилася його повною довірою, а з другої — мала відповідну освіту й талант. Ледве чи хто інший при дворі Ігоря мав більші дані на те, ніж його високоосвіче­ний галицький гість, Кормильчич Володислав.

А коли з’ясувалося, що Володислав блискуче виконав своє зав­дання (текст тієї редакції заховався у Іпатіївськім літописі; раніша версія, неприхильна до неслухняного Святославу Київському — Іго­ря, читається у Лаврентіївськім літописі), Чернігівський князь — думаємо — зробив йому нову оферту: написати спеціальний твір про його похід. Цей твір і є «Слово о полку Ігоревім».

V

Тепер хочу ще звернути увагу на один момент, що свідчить про дуже близькі взаємини поміж Володиславом Кормильчичем та Володимиром Ігоревичем.

Концепція успадковування Осмомисла і Романа Ігоревичами не стала самозрозумілою в Галичі. Крім них, було ще багато інших претендентів на багату Галичину, і то претендентів, що мали більшу і конкретну силу²⁵.

Насамперед треба назвати двох неруських володарів, «братів» Романа. Маю на увазі Угорського короля Андрія II (1205—1235), онука Єфросинії Мстиславни (сестри Романового діда Ізяслава Мстиславича), що у своїй молодості, в перший етап галицького «мятежа», був коротко королем Галичини (1188—1190), з руки свого батька, Єфросиніївого сина Бели III (1173—1196).

Другий володар — це Краківський князь Лєшко Білий (1194— 1227), син Романового дядька (брата Романової матері Аґнеси), Казимира Болеславича (1186—1194).

Обидва вони — аж до 1214 р. — підтримували в Галичині інтереси своєї «ятреви», Романової вдови, поки постійні забурення в Галичині не подали їм ідею створити для королівства Галичини угорсько- польську династію (угорську — в чоловічій, а польську — в жіночій лініях).

Із руських династій треба назвати спершу обидві лінії Мономаха, зокрема старшу із двома відгалуженнями: Київсько-Смоленське Рюрика Ростиславича, тестя Романа, що висунув кандидатуру свого сина Ростислава (↑1218), одруженого з Верхуславою, дочкою Всеволода Суздальського (що, як ми бачили, був братом жінки Осмомисла). Його підтримав новий шеф Смоленського відга­луження, Мстислав Романович, братанич Рюрика.

Волинське відгалуження Мономаховичів не могло не цікавитися спадщиною Романа, зокрема двоюрідний брат останнього з боку батька, Мстислав Ярославич, що, як з’ясувалося два роки пізніше, двічі шукав щастя в Галичі. Поміж Мстиславовим батьком та Володимиром Ярославичем (сином Осмомисла) були якісь близькі родинні взаємини, про які ми, на жаль, нічого не знаємо.

Молодша лінія Мономаха мала тепер (від 1194 р.) сеньйорат серед усього «Володимирового племені». Її шеф, згадуваний не раз тут Всеволод-Дмитрій Юрійович Велике Гніздо, князь Володимир- Суздальський (1176—1212), був братом Осмомислової жінки Ольги і протектором Володимира Ярославича. Він радо бачив би в Галичі свого сина Ярослава Переяславського, одруженого з внучкою Половецького хана Кончака.

Старша лінія Ольговичів (династії Чернігівської землі) теж не хотіла втратити нагоди. Ще під час першого періоду «мятежа» (1187— 1190) Святослав Всеволодович, тодішній шеф династії і тесть Воло­димира Ярославича Галицького, робив спроби порозумітися з Угорським королем Белою III, щоб посадити в Галичі свого молод­шого сина Гліба, зятя Рюрика Київського (поза плечима останнього). Син Святослава Всеволод Чермний, ставши на чолі династії (1201), був зацікавлений у здобутті Галичини для свого відгалуження; Всеволод Святославич — як і Гліб Святославич — були братами Болеслави, невістки Осмомисла.

Крім того, серед галицьких бояр існували різні партії, що підтримували своїх кандидатів з-поміж названих претендентів на Галицький стіл.

Тільки завдяки енергії, спритності та політичному таланту Володиславу вдалося посадити Ігоревича в Галичі.

Ситуація виглядала так: в році 1206 вирушила (вдруге) коаліція руських князів на Галич, щоб його відібрати від Романової вдови, яка спиралася на угорський гарнізон. До коаліції входили:

а) обидві лінії Чернігівської династії: старша — із Всеволодом Святославичем і молодша — з Володимиром Ігоревичем на чолі. Володимир Ігоревич не мав ані сили, ані можливості вести відкрито самостійну акцію в свою користь, бо це було б проти волі та інтересів його сеньйора, шефа старшої лінії його династії.

б) обидва підвідділи Києво-Смоленського відгалуження старшої лінії Мономаха, із Київським князем Рюриком Ростиславичем та Смоленським князем Мстиславом Романовичем.

З ними були Чорні Клобуки (кочівники на службі Київської зем­лі) та Половці. Крім того, вони мали порозуміння із Краківським князем Лєшком.

Супроти того Угорський король Андрій II сам вирушив у похід. Він найперше ввійшов у порозуміння з Краківським князем Лєшком, і після наради тих двох володарів із галицькими боярами було знайдено вихід: запросити на Галицький стіл сина сеньйора Моно-маховичів (та усіх Руських династій) і сестринка Ольги Осмомисло-вої, Ярослава Всеволодовича, князя Переяславського.

Після того рішення відразу було відряджено посольство у Пере­яслав. Тепер коаліція руських князів, що стояла у віддалі двох днів кінної їзди від Галича, не посміла атакувати угорські війська. Обидві сторони чекали приходу Ярослава Переяславського.

Володислав, що тоді був у Галичі, стояв на чолі прихильників Воло­димира Ігоревича і не втрачав надії. Навпаки, він використав стан тимчасового перемир’я, яке властиво було свого роду випробуван­ням, для своїх цілей. Він застрашив своїх противників пропозицією, що коаліція руських князів може зайняти й при цьому пограбувати Галич ще до приходу Ярослава із Переяслава. На кінець він добився того, що бояри відрядили потайки послів до табору союзників. Знайшовши там Володимира Ігоревича, посли передали йому запрошення на Галицький престол. Володимир негайно викрався потайки (підкреслюю: потайки) з табору союзників зі своїм полком і, женучи день та ніч, дістався за добу до Галича, де його зразу проголосили князем (літо 1206 р.)²⁶.

Ярослав Всеволодович, діставши вістку про доконаний факт, повернувся з дороги до Переяслава. Те саме зрештою зробила й коаліція Руських князів, заздрісних претендентів на Галич.

VI

Тепер хочу ще подати три приклади, що ілюструють політичний сприт та винятковість індивідуальності Володислава.

Коли — мабуть, у 1202 р. — Роман примусив Володислава зали­шити Галичину (цікаво, що Роман не вбив його, як це сталося з багатьма самовільними великими галицькими боярами)²⁷, він пішов у Польщу. Там скоро здобув вплив на двоюрідного Романового брата, Краківського князя Лєшка Білого, до такої міри, що той, дотеперішній приятель Романа, дав себе втягнути в акцію проти останнього. Це трапилося, коли Роман, замішаний у боротьбу Вель- фів із Гогенштауфенами, йдучи на поміч останнім у Саксонію, у битві під Завихвостом загинув²⁸.

Пізніше Лєшко, що «не пом’янув ворожнечі, а з великою честю прийняв свою ятрев, зжалівся над обома дітьми [Романа] і сказав: «Це диявол кинув сю ворожнечу поміж нами [Романом і ним]».

А літописець Данила Романовича, що бачив у смерті Романа руку Володислава, додає: «Володислав бо лестив поміж ними обома, завидуючи його [Лєшка] любові [до Романа]»²⁹.

Ми бачили, що Володислав врешті-решт досяг того, що Володи­мир Ігоревич став Галицьким князем. Одначе скоро вибухла незгода поміж Ігоревичами. Динамічний Роман Ігоревич відібрав Галич від свого старшого брата Володимира, запевнивши собі угорську допомогу.

Тільки після деяких перипетій, десь близько 1207 р., ситуація Ігоревичів почала стабілізуватися і в Галичині, і на Волині. Але тепер вони вирішили повернутися до політики, спрямованої проти бояр Романа Мстиславича. Багато великих бояр вбито (літопис подає їх число 500), інші повтікали. Нагінка не минула і Володислава. Він знову мусив іти на чужину, вибравши цим разом Угорщину. Але й там він невдовзі проявив себе так, що Андрій II подарував йому посілість (виноградник) та послав його з угорським військом у Гали­чину, де Володислав скоро відновив фактичну владу над країною.

Тепер він вирішив помститися на невірних Ігоревичах. Помста його була страшна, в стилі Володислава,—нечувана в історії доби Кня­жої Русі. Володислав з угорцями взяли в полон Ігоревичів. «Коли угри хотіли їх вести до короля, — пише літописець, — галичани просили, щоб їх повісити, помсти ради, і після того, як угорці дістали великі дари, Ігоревичі були передані галичанам на повішення, в місяці вересні»³⁰.

Ми попередньо підкреслили особисту приязнь Володислава до Володимира. Як же тепер те все погодити? Відношення Володислава не було однакове супроти всіх Ігоревичів, синів Ярославни. При­язних взаємин із Романом та Святославом у нього, мабуть, не було. Цитований при кінці цієї роботи Заклик Володислава до перемишль­ських бояр, щоб видали йому свого князя, відноситься до Свято­слава Ігоревича.

Але ми маємо ще свідоцтво сеньйора Чернігівської династії, Всеволода Чермного, із якого виходить, що галичани повісили тільки двох Ігоревичів. У Новгородськім І літописі читаємо, що Всеволод Чермний бачив у галицькій трагедії руку Києво-Смо- ленської лінії Мономаховичів, він прямо докоряв їм, що вони повісили двох членів його династії: «Цього ж року (1214) прогнав Всеволод Чермний, син Святослава, правнук Олега, Ростиславових унуків із Руси [= Київщини], так кажучи: «Ви повісили моїх двох братів, двох князів у Галичі як злодіїв, і положили на всіх [нас] ганьбу. [За те] немає для вас честі в Руській [= Київській] землі»³¹.

Я навів ту трагічну історію головно тому, що вона яскраво доказує спеціальне відношення Володислава до Володимира Іго­ревича. Володиславова пімста на Ігоревичах не стосується Воло­димира Ігоревича³².

VII

Реставрована угорцями ятрев (Романова вдова) і молодший Данило були безсильними. Хоч Андрій II, послухавши скарги своєї ятреви, велів ув’язнити Володислава і тримати його на Угорщині, все-таки, вибираючись в похід у Галич, він не міг обійтися без порад того досвідченого політика. Він узяв Володислава з собою³³. Тим- часом в Угорщині відбулася змова проти жінки Андрія II та її всесильного брата. Угорський король мусив повертатися додому³⁴. Володислав використав тепер замішання серед угорського війська і вирішив закінчити справи по-свойому. Він, княжий боярин, відважився на нечуваний крок в історії Княжої Русі: сягнув по княжу владу і проголосив себе самого князем Галича³⁵.

Коли ми пригадаємо собі, як 400 років пізніше, піднятий пере­можною козацькою революцією Богдан Хмельницький, хоч і мав фактично всю владу на Україні у своїх руках, ніяк не спромігся позбутися комплексу неприналежності до пануючої династії, тоді зможемо собі усвідомити винятковість кроку Володислава.

VIII

Що відомості про Володислава випадкові у наших джерелах, можна пояснити тим, що на нього та його нащадків була кинута одна з перших політичних анафем на Русі.

В Іпатіївськім літописі читаємо: «[Андрій II в союзі з Лєшком] полонив Володислава в Галичі, ув’язнив його, і в тому ув’язненні він помер, заподіявши зло родові і дітям своїм княжінням: всі бо князі «не призряху дітей його того ради»³⁶.

«Призрѣти» означало «показати милість», тобто прийняти у склад своєї дружини. Для членів дружинного боярства, до якого належав рід Володислава, не було можливості існування поза державною, тобто княжою службою.

Якщо наша гіпотеза, що Володислав був автором «Слова», підтвердиться ще й іншими доказами, ми матимемо одну із причин, чому саме до 1812 р. збереглася тільки одна, і то анонімна, копія того твору: його автор відважився вийти із рамок суспільного укладу свого часу. Обурений Лєшко ось як зареагував, діставши звістку про перейняття влади Володиславом: «Не гоже є боярину княжити в Галичі».

Тому він стягнув на себе із своїм родом безжалісну нагінку зі сторони ідеологів правлячих кіл Княжої Русі, а разом з тим — очевидно — і на свій твір.

IX

На початку цього розділу ми подали низку «точок опору» як критеріїв для встановлення особи автора «Слова». В цьому розділі вияснилося, що всі ці критерії підходять якнайкраще до особи Воло­дислава Кормильчича. Всі — крім одного: ми не могли навести прямих доказів, що він був літератором.

На жаль, у нас немає творів Володислава Кормильчича, щоб їх порівняти зі «Словом».

Але в нашому розпорядженні є Володиславів Заклик до боярів Перемишля, щоб видали йому свого князя, Ігоревича Святослава.

Іпатіївський літопис передає такий текст Заклику'.

«Братье, почто смышляетеся,

не сии ли избиша отци ваши и братью вашю, а инѣи имѣние ваше разграбиша, и дщери ваша даша за рабы ваша, а очьствии вашими владѣша инии пришельци, то за тѣхъ ли хочете душю свою положити»³⁷.

Цей короткий документ, що випадково зберігся, прекрасний зразок риторики «доби орнаментального стилю» нашої літератури, свідчить про фахову літературну освіту Володислава, і то освіту, базовану на візантійських взірцях, типову і для автора «Слова о полку Ігоревім».

¹ Besharov J. Imagery of the Igor’ H Tale in the Light of Byzantino-Slavic Poetic Theory. — Leiden, 1956; див.: Буланин Д.М. Бешарова Юстина И Энцикло­педия «Слова». — Т. 1. — С. 108—109.

² В році 1165; див.: Іпат./Махновець. — С. 286.

³ Петрушевич А. С. Слово о полку Ігоревім. — Львів, 1887. — С. 31.

⁴ Орлов А. С. «Слово о полку Игореве». — M., 1923. — С. 30—31; його ж. «Слово о полку Игореве» как литературный памятник. — Л., 1945; див. також: Дмитриев Л. А. Автор «Слова» // Энциклопедия «Слова». — Т. 1. — С. 24—36.

⁵ Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. — СПб.,

1881.—Т. 2. —С. 165,6. ^

⁶ Ипат. лет. — Стовп. 656 (тут і далі переклад О. Пріцака).

⁷ Ibid. — Стовп. 488; Іпат./Махновець. — С. 269. Л. Махновець датує цю подію 1156 р.

⁸ Ипат. лет. — Стовп. 604 = Іпат./Махновець. — С. 278.

⁹ Ипат. лет. — Стовп. 548 = Іпат./Махновець. — С. 297.

¹⁰ Ипат. лет. — Стовп. 548—549 = Іпат./Махновець. — С. 297 (під роком 1172).

¹¹ Ипат. лет. — Стовп. 564 = Іпат./Махновець. — С. 305.

¹² Про долю Ольги Юріївни, жінки Ярослава Осмомисла, див.: Іпат./ Махновець. — С. 229,305,308,330,345; див. також: Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 2. — С. 442—445.

¹³ Л. Махновець пропонує Володимира, сина Осмомисла, як автора «Слова». Див. Махновець Л. Про автора «Слова о полку Ігоревім». Одначе його аргументи не переконливі головно тому, що із даних джерел того часу Володимиру бракувало творчої ініціативи і візії володаря.

¹⁴ Ипат. лет. — Стовп. 633—634.

^,5 Ibid. — Стовп. 656—657.

¹⁶ Іпат./Махновець. — С. 369.

¹⁷ Ibid. — С. 287.

¹⁸ Ипат. лет. — Стовп. 659—660.

¹⁹ Іпат./Махновець. — С. 346.

²⁰ Спочатку Володислав попирав кандидатуру Данила Романовича в Галичі, див.: Іпат./Махновець. — С. 372—373.

²¹ Див. ч. І, розділ XIV цієї праці.

²² Ипат. лет. — Стовп. 717.

²³ Ibid. — Стовп. 718 (переклад О. Пріцака).

²⁴ Ibid.

²⁵ Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 3. — С. 18—20.

²⁶ Лавр. лет. — Стовп. 427.

²⁷ Мабуть, за Володиславову поведінку супроти дочки Романа — Федори, жінки Володимира Ярославича (під роком 1188).

²⁸ Historia Polski. — Т. 1. — Cz. 1. — С. 325.

²⁹ Ипат. лет. — Стовп. 719. Махновець вважав, що тут йдеться про поль­ського князя Володислава Тонконогого, сина Мешка III Старого: Іпат./ Махновець. — С. 370.

³⁰ Ипат. лет. — Стовп. 727.

³¹ Новгор. І лет. — С. 53.

³² Ипат. лет. — Стовп. 727.

³³ Ibid. — Стовп. 729.

³⁴ Homan В. Geschichte des Ungarischen Mittelalters. — Berlin, 1943. — Vol. 2. — S. 72—73.

³⁵ Ипат. лет. — Стовп. 729.

³⁶ Ibid. — Стовп. 731 (переклад О. Пріцака).

³⁷ Див. ч. II, розділ II цієї праці.