РОЗДІЛ I Епоха, в якій нападали на Русь два роди «поганих»: степові (Половці) та лісові (Литва з Ятвягами)
У «Слові» є такий пасус:
«Уже бо Сула не течетъ сребреными струями къ граду Переяславлю, и Двина болотомъ течетъ онымъ грознымъ полочаномъ подъ кликомъ поганыхъ.
Единъ же Изяславъ, сынъ Васильковъ, позвони своими острыми мечи о шоломы литовьскыя, притрепа славу дѣду своему Всеславу, а самъ подъ чрълеными щиты на кровавѣ травѣ притрепанъ литовскыми мечи»1.
Цей пасус, який на загал зостався поза увагою дослідників «Слова», має, як ми побачимо далі, важливе місце у справі датування «Слова». На базі менталітету його автора тим пасу сом займався тільки Є. О. Ляцький у своєму дослідженні про «Слово», яке вийшло у Празі 1934 р. Розвиваючи далі гіпотезу Івана Франка про те, що «Слово» — це не єдино цілий твір, а збірка кількох пісень, можливо, різних народних поетів, він пропонує пояснити даний пасус «Слова» як об’єднання двох пісень: одну — про боротьбу з Половцями і другу — про боротьбу з Литвою2. Це, одначе, не витримує критики.
Половці почали нападати на Русь 1060 р., а Литовці тільки у 1162 р.3 А ми знаємо, що половецькі державні об’єднання закінчили своє існування після битви на р. Калка 1223 р. З того часу одинокими, хто нападали на Русь, були Литовці із спорідненими з ними Ятвягами. Невдовзі Литовці здобули супермацію на Русі і зайняли половину земель Русі (сьогоднішня Україна і Білорусь). З того видно, що єдиний період, коли на Русь нападали як Половці, так і Литовці, були роки поміж 1162 і 1223.
Цей висновок підтверджує інший пасус «Слова», де є список народів, які нападають на Русь: «Хинова, Литва, Ятвязи, Деремела, й Половци»4. Литва і Ятвязи не потребують коментаря, що стосується Деремели, я пояснюю їх у своїй праці як іранські Бродники — купці5. Також назві Хинова потрібен коментар, який подається в Екскурсі IV.
Якраз тогочасні давньоруські літописи виявляють той самий менталітет по відношенню до дихотомії: двох родів «поганих» (степових — Половців і лісових — Литовців).
Київський великий князь Рюрик Ростиславич (↑ 1212 р.) мав сина Ростислава (↑ 1218 р.), князя Торчська, цебто території Чорних Клобуків. Ось як вони влаштовують свої військові походи: «Тої ж зими, нарадившись, ліпші мужі в чорних клобуках приїхали до Ростислава до Рюриковича і стали йому мовити: «Поїдь, княже, з нами на вежі половецькі, нагода тобі є. А в отця ми б тебе просили, та прочули ми єсмо, що отець хоче йти на Литву чи мало де, і через той похід він не пустить тебе. А такої нагоди тобі ніколи не буде». Ростислав Рюрикович, уподобавши річ їх [і] порадившися з ними, вборзі поїхав з ловів од [города] Чорнобиля в Торчський, не сказавши отцю. А по дружину свою він послав [гінця], сказавши дружині своїй: «Нагода нам є, поїдем на половців. Поки в отця мойого буде похід, то ми туди з’їздимо».
І, зібравшися з дружиною своєю за три дні, послав він також [посла] у Треполь по Мстислава по Мстиславича [Удатного], по стрийчича свого, зовучи його з собою. Він же поїхав до нього спішно зі Здиславом з Жирославичем, із мужем своїм, і догнав його за [рікою] Россю, Ростислава, брата свого. А тоді, з’єднавшися з чорним клобуком, поїхали вони в напад. І [коли] були вони на Івлі, на ріці
на половецькій, то тут захопили сторожів половецьких, і діставши в них вість, що половці отаборились на віддалі дня путі, і вежі, і стада [їх] по сій стороні Дніпра, по руській, вони їхали всю ніч і вдарили на розсвіті на них.
І набрали Ростислав і чорні клобуки скоту і коней. І челяді, і колодників багато вони взяли, [і] княжичів їхніх, і знатних мужів захопили, — так що колодникам, і коням, і скоту, і челяді, і всякій здобичі й числа не було. І, воздавши хвалу всемилостивому богу, діставши од бога над поганими побіду, вернулися вони до себе зі славою і з честю великою.
Половці ж, побачивши, що табір їх узято, а браття їхні полонені, і жінки, і діти, то, зібравшись, настигли вони війська Ростислава Рюриковича. [Але], побачивши силу їх, не сміли вони напасти, а їхали вслід за ними до Русі.
Ростислав же приїхав у Торчський зі славою, перемігши вдруге половців. Приїхав він на Різдво, а звідти з добичею поїхав у борзі до отця у Вручий, бо отець його збирався йти на Литву».
Про дихотомію по відношенню до «поганих» знали ще в половині XIII ст. на Русі, як це свідчить Галицько-Волинський літопис. Все- таки у літописі ця ситуація не пов’язана із тодішнім князем Данилом Романовичем (↑ 1264 р.), хоч він був головним героєм даного літопису, а з його батьком, князем Романом Мстиславичем (↑ 1205 р.). У даному пасусі йдеться про лісових «поганих», а саме про Ятвягів, свояків Литви. Ось що там читаємо: «А князь Данило звідти прийшов до [города] Визни і перейшов ріку Нарев. І багато християн із полону вони удвох, [Данило й Василько], вибавили, і пісню слави вони співали їм. Бог поміг їм обом, і прийшли вони зі славою на землю свою, наслідувавши путь отця свого, великого князя Романа, що вигострив був [зуби] на поганих, як той лев, і яким половці дітей страхали»7.
Як бачимо у тих цитатах із літописів маємо дуже дивну ситуацію, де Крим, а де Рим. Князь Роман воював проти Ятвягів на півночі, а Половці на півдні страшили його ім’ям своїх дітей.