РОЗДІЛ II Епоха Третього Хрестового походу (1190—1192 рр.)
У «Слові» читаємо прекрасне звертання автора до Галицького князя Осмомисла Володимировича (1153—1187 рр.) де, між іншим, є таке: «Галичкы Осмомыслѣ Ярославе!... стрѣлявши съ отня злата стола салътани за землями...»1 Титул «салтан» у цьому пасусі викликав багато різних інтерпретацій, остання належить професору Е.
Кінану, який читає це місце «с алтани», тому що йому треба було, щоб автор «Слова», чех Добровський, вжив чеське слово, яке є саме запозиченням з латинської через німецьку і не виступає в чеській мові раніше 1417 р.2Замість полемізувати з тим дивним припущенням, я хочу ширше подати контекст, в якому воно виступає.
Однією із найважливіших подій історії католицького світу XI— XlII ст. (1096—1270 рр.) були т. зв. Хрестові походи, цебто боротьба християнських володарів із мусульманами, щоб визволити найсвяті- ше місто релігій, а саме: Єрусалим. Хрестових походів було вісім3. Перші два були здійснені західноєвропейськими рицарями, які пливли морем до Палестини, а походи від П’ятого до Восьмого головно відбувалися у самій Палестині. У Четвертому поході, який закінчився здобуттям Царгорода у 1204 р., безперечно, брали участь і рицарі із Русі. Один із них залишив давньоруською мовою свою «Повесть о взятии Царьгорода фрягами в 1204 году»4. Немає сумніву, що руські рицарі були учасниками Третього Хрестового походу 1189 р., очолюваного німецьким імператором Фрідріхом І Барбароссою, де німці-католики називаються православним автором святими мучениками Христовими.
Подаю відносне місце із Іпатіївського літопису в українському перекладі Л. Махновця: «У той же рік пішов цесар німецький [Фрідріх Барбаросса] з усією своєю землею битися за гроб господній, бо явився був йому ангел господній, велячи йому йти. І вони прийшли, і кріпко билися з богопротивними тими агарянами. Бог же тому напустив гнів свій на весь мир, що сповнилася лиходійства- ми нашими вся Земля, і цих усіх [поган] навів на нас господь за гріхи наші.
Він по правді суд учинив, і справедливі вироки його, тому оддав він місце святині своєї іншим, іноплемінникам.А сі німці, яко мученики святії, за Христа пролили кров свою із цесарями своїми. Для них бо господь бог наш знамення явив: якщо хто з них в бою був убитий іноплемінниками, то по трьох днях тіла їх невидимо із гробів їхніх ангелом господнім були забрані. А інші, бачачи се, прагнули постраждати за Христа. Для них же хай збудеться воля господня і [хай] причислить він їх до вибраного стада свойого у сонм мучеників! Бо се вчинив господь за гріхи наші, караючи весь мир і знову навертаючи [всіх до добра], тому що ми согрішили і накоїли беззаконня і не оправдалися перед ним. Та хто звідає промисел господній і таїну, ним творену, хто відає?»5
На протилежність своїм союзникам — Філіппу II Августу, королю Франції, і Річарду Левове Серце, королю Англії, котрі, як і їх попередники, пливли до Палестини на кораблях, старий Фрідріх І Барбаросса вибрав шлях сушею, який пролягав через Угорщину. Його рішення було, мабуть, стимульоване тим, що його син Фрідріх, князь Швабії, одружився з донькою Угорського короля Бели III; цей крок виявився дуже вдалим. Бела III гостив свого зятя по-королівськи. Він запросив імператора і всіх його воїнів, для яких він відкрив запаси збіжжя та всякого їстива, навіть коней дав наказ погодувати. Крім того, запрошував взяти участь у поході своє рицарство, між яким, напевно, були представники Русі з Галичини6. Тут треба підкреслити, що сам Ярослав Осмомисл був наполовину угорцем як син дочки Угорського короля Коломана. Перехід імператора зі своєю армією через Угорщину був надзвичайною подією для тих країв і зробив велике враження. Отже, розповідь Іпатіївського літопису про Третій Хрестовий похід, очевидно, базується на реляції галицького учасника подій.
Айюбідський володар, курдського походження, здобув для себе Єгипет і Сирію, а у 1187 р. захопив у хрестоносців Єрусалим, його ім’я було Саладін (ξ>alah ad-DTn). Він був великим завойовником і в 1175 р.
дістав від мусульманського халіфа владу (bi’ s-salfana) над Єгиптом, Сирією і Північною Африкою, тепер він називав себе Султаном ісламу і мусульман7. Форма титулювання у «Слові» Салтан є половецького походження і походить від давнішого Солтан, яке засвідчене у Codex Cumanicus8. У «Слові» Ярослав Осмомисл метафорично воював із султаном Саладіном, очевидно, як зверхник галицьких добровольців, котрі на клич Бели III, короля Угорщини, взяли участь у Третьому Хрестовому поході. Під роком 1181 Іпатіїв- ський літопис подає таке: «А тоді вбили половецького князя Козла Сотановича, і Єлтута, Кончакового брата, і двох Кончаковичів схопили, і Тотура, і Бякобу, і Кунячюка багатого, і Чюгая, і визволили з полону своїх поганих»9. Ми будемо займатися іменем Козла Сотановича. Як доказано в цій праці, форма — є старослов’янським варіантом половецького імені Гза (~Гзакь)10. Відносно Сотановича треба взяти до уваги середньо- і новотюркські фонетичні зміни, а саме: спорадичне зникнення фонеми -1- перед дентальним приголосним -t-, -d-11. Я подаю тут декілька прикладів: ВаЬйг name (Brockelmann. — С. 37), Kitiir < Kultur азерб. (Rasa- пеп. — С. 211), atmys < altmys (с. 60), турецьк. — okman. старотуре- цька — Otur (з о) < oltur (Rasanen. — С. 361), новополовецька казансько-татарська мова (Rasanen. — С. 211) toltur > tutiir, казанська (Rasanen. — С. 235) titer < oldur (вбивати). Таким чином, половецьке слово * soltan, яке засвідчене у Codex Comanicus, перейшло в Іпатіївському літописі у форму sotan'. У «Слові» ми маємо це слово із типово давньоруським переходом о > а12 як Салтан для означення Айюбідського володаря Сирії і Єгипту у 1180—1190 рр. Тому немає необхідності знаходити чехізм у даному пасусі «Слова»:«... стрѣлявши съ отня злата стола Салтани за землями»13, як подає професор Е. Keenan у своїй праці, пояснюючи слово «Салтани» як пізньочеське lc алтани', що інтерпретується ним як ‘мала вежа’ — алтана, з котрої стріляють14. У висновку можемо сказати, що, спираючись на повище подане, «Слово» могло бути написане скоріше після 1190—1192 рр.3 Див.: A History of the Crusades: 5 vols / Ed. K. M. Setton — Madison, Wiskonsin, 1969—1985.
4 Новг. I лет. — C. 46—49.
5 Iπaτ. / Махновець. — С. 349.
6 Homan B. Geschichte des Ungarischen Mittelalters.—Berlin, 1940. — Vol. 1. — S. 435—437.
7 Sobemeim M. Saladin H Encyclopaedie des Islam.— Leiden, 1934. — Vol. 3. —
S. 90—93.
8 Gronbech K. Komanisches Worterbuch (Codex Cumanicus). — Copenhagen, 1942. — S. 225.
9 Iπaτ. / Махновець. — C. 330.
10 Див. Екскурс XI цієї праці.
11 Джерела: 1) Brockelmann C. Osttiirkische Grammatik der Islamischen Literatursprachen Mittelasiens. — Leiden, 1954.— S. 37; 2) Rasanen M. Materialien zur Lautgeschichte der Tiirkischen Sprachen. — Helsinki, 1949. — Р. 211—235; 3) Rasanen M. Versuch eines etymologischen Worterbuchs der Tiirksprachen. — Helsinki, 1969. — Vol. 1. — P. 361.
12 Цей перехід о > а засвідчений вже у давньослов’янській мові. Див.: Селищев А. М. Старославянский язык. — Ч. 2: Тексты. Словарь. Очерки морфологии. — M., 1952. — С. 113.
13 Ed. рг. — С. 30; див.: Бобров А. Г. Салтан // Энциклопедия «Слова». —
T. 4. — С. 263.; Менгес К. Г. Восточные элементы в «Слове о полку Игоре- ве» — JI., 1979. — С. 128—129. Чеське слово ialtana, вперше засвідчено в 1417 p.: Keenan Е. — Р. 329—331; настор. 331 є репродукція пізньосередньо- вічної алтани.
14 Keenan Е. — Р. 329—330; професор високо цінував своє відкриття ‘алтани’ і три рази публікував спеціальні статті на цю тему, див. бібліографію на с. 506 його праці.