ВСТУП

Так званий литовський період історії східних слов’ян - тобто часи, коли вони перебували у складі Великого князівства Литовського (далі: ВКЛ) - є тривалим і важливим етапом їхньої еволюції.

Дефіцит таких праць особливо помітний на тлі численних студій, присвячених раннім (до зламу ХГѴ-ХѴ ст.) етапам історії земель Південно-Західної Русі. Це, передусім, серія “обласних” монографій (О.М.Андріяшева, Д.І.Багалія, П.В.Голубовського, М.С.Грушевського, П.О.Іванова, В.Г.Ляскоронського, М.В.Мол- чановського), що побачили світ наприкінці XIX ст. з ініціативи В.Б.Антоновича. Вони, як відзначив у 1926 р. М.С.Грушевський, поклали початок регіональному (порайонному) дослідженню української історії, якому в 20-х рр. приділялася принципова увага: передбачалося, що силами Української Академії наук “ця серія буде не тільки доповнена та продовжена, а й переглянута та перероблена, щоби відповідати сучасним науковим вимогам і інтересам”^[2]; цьому слугувало створення чотирьох порайонних комісій (Правобережної, Лівобережної, Західної та Полудневої (Степової) України) й випуск порайонних збірок наукових праць*.

Здається очевидним, що нині на порядку денному є створення низки подібних досліджень; відтворюючи цілісну картину суспіль­ного буття XIV-XVI ст., вони водночас дадуть можливість повністю виявити самобутність історичної еволюції кожної з середньовічних східнослов’янських “земель”. Одній з них - Сіверській (або Сівері, Сіверщині, Сіверу) - й присвячена дана праця.

На труднощі дослідження “темної литовської доби” в історії Сіверщини неодноразово вказувалось у фаховій літературі. Вони зумовлені станом джерельної бази: відсутністю цілісних доку­ментальних комплексів, низькою інформативністю як наративного, гак і актового матеріалу, наявністю в ньому значних тематичних та хронологічних лакун. Фрагментарність відповідних даних у різних за характером джерелах якоюсь мірою пояснює факт відсутності у вітчизняній історіографії спеціальних досліджень, присвячених Сіверській землі у складі Литовського князівства. У монографіях П.В.Голубовського³ та Д.І.Багалія⁴ виклад доведено лише до середини XIV ст. (причому авторам справедливо дорікали за надто лаконічний огляд історії Сіверіцини у переддень литовської експансії)⁵. Цей недолік властивий і дослідженню В.В.Мавродіиа⁶, який розумів під Сіверою всю територію лівобережжя Дніпра.

Щоправда, окремі аспекти історії Сіверської землі аналізуватись у контексті литовсько-московських і литовсько-татарських полі­тичних взаємин XIV - початку XVI ст.⁷, а також у досліджеідаях, присвячених південно- і західноруським землям XIII-XVI ст.⁸, і

⁵ Голубовский П.В. История Северской земли до половины XIV ст. - K., L^,881.

⁴ Багалей Д.И. История Северской земли до половины XIV ст. - К., 1882.

⁵ Линниченко И.А. Сочинения П. Голубовского и Д.Багалея: Критическая оценка. - СПб., 1883. - С.4. 3 приводу цієї рецензії див.: Толочко О.П. Дві не зовсім академічні дискусії (І.А.Лінниченко, Д.І.Багалій, М.С.Грушевський) // Український археографічний щорічник. - K., 1993. - Вип.2. - С.93-97.

⁶ Мавродин В.В. Очерки истории Левобережной Украины (с древнейших времен до второй половины XIV в.). - Л., 1940.

⁷ Карпов Г История борьбы Московского государства с Польско-Литовским. 1462-1508 И ЧОИДР. - 1866. - Кн.3,4; Пресняков А.Е. Образование Великорусского государства: Очерки по истории XIII-XV столетий. - Пг., 1918; Базилевич К.В. Внешняя политика Русского централизованного государства: Вторая половина XV века. - M., 1952; Греков И.Б. Очерки по истории международных отношений Восточной Европы XlV-XVI ст. - M., 1963; Его же. Восточная Европа и упадок Золотой Орды (на рубеже XIV-XV вв.). - M., 1975; Хорошкевич А.Л. Русское государство в системе международных отношений конца XV - начала XVI в. - M., 1980; Флоря Б.Н. Литва и Русь перед битвой на Куликовом поле // Куликовская битва. - M., 1980. - С. 142-173; Его же. Борьба московских князей за смоленские и черниговские земли во второй половине XIV в. // Проблемы исторической географии России. - M., 1982.- Вып.1. - С.58-80.

⁸ Беляева С.А. Южнорусские земли во второй половине XIII-XIV в.: (По материалам археологических исследований). - К., 1982; Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. - К., 1987; Дворниченко А. Ю. Русские земли Великого княжества Литовского (до начала XVI в.): Очерки истории общины, сословий, государственности. - СПб., 1993 (зауважимо, що дана праця, як слушно відзначив у своїй рецензії М. Кром, аж ніяк не просунувши конкретно-історичне дослідження східнослов’янських земель Литовської держави, є, по суті, посібником з історіографії проблеми.

загальних курсах історії України, Росії, Литви. Колонізаційні явища на Сіверщині за литовської доби були розглянуті (хоч і досить побіжно) у комнілятивних працях М.П.Василенка^[3],

O. М.Андріяіпева^[4], Ю.С.Виноградського^[5]. В останні десятиріччя предметом спеціальних студій стали етнічні процеси у цьому регіоні^[6]. Питания політико-адміпістративного устрою Сіверської землі розглядалися М.К.Любавським^[7] та Ф.І.Леонтовичем^[8]; із цими працями безпосередньо пов’язані дослідження генеалогії сіверських князів, що серед них найважливішою є монографія

P. В.Зотова, присвячена унікальній історичній пам’ятці - князівському пом’янику XI - початку XV ст., який зберігся у складі синодика любецького Антонієва монастиря^[9]. Дослідник провів копітку роботу по ідентифікації занесених до нього осіб; однак деякі висновки автора мають гіпотетичний характер і не верифікуються за іншими джерелами. Головною ж хибою даної праці є те, що при аналізі пом’яника, котрий зберігся у пізній, XVIII ст., копії, вчений апріорно декларував наявність певної системи у побудові цієї складної, багатошарової пам’ятки, виходячи з чого й тлумачив її текст^[10]. Помилковість такого підходу є цілком очевидною; втім Р.В.Зотову належить низка цінних висновків та спостережень - що й пояснює широке використання його даних у сучасній науковій літературі.

Менш відома спеціалістам монографія польського медієвіста С.Кучииського, що побачила світ понад півсторіччя тому - “Чернігово-Сіверські землі під владою Литви”^[11] - перше і на сьогодні єдине комплексне дослідження цієї проблематики. Щоправда, за задумом автора^[12], воно мало обмежитися політичною сферою; однак, розробляючи обрану тему, вчений не міг не розглянути ще й дотичні проблеми генеалогії, історичної географії тощо, доповнити працю екскурсом у минуле краю, істотно ускладнивши структуру своєї монографії.

Спираючись на публікації актових та наративних джерел, С.Кучинський виявив і систематизував обширний матеріал з історії Сіверщини у XIV - на початку XVI ст., істотно збагативши наукові уявлення про реалії суспільно-політичного життя цього регіону в окреслений період. Деякі з його висновків і дотепер не втратили свого значения; однак в цілому праця С.Кучииського, ставновлячи найістотніший внесок у вивчення зазначеної проблематики, є лише першою спробою такого роду, зі значними елементами суб’єк­тивізму, недостатньою концептуалізацією фактичного матеріалу* На науковому рівні дослідження суттєво позначилась і низька джерелознавча підготовленість автора*; щоправда, і самий стан джерелознавства був тоді якісно іншим. Тож нині цілком своєчасною є задача перегляду всієї сукупності даних, що стосу­ються історичного розвитку Сіверщини у XIV - на початку XVI ст.

Слід підкреслити, що розв’язання проблеми формування істо­рично-географічного поняття “Сіверська земля” й з’ясування його просторових і хронологічних характеристик можливі лише за умов широкого використання даних сучасної археології, етнографії та лінгвістики, а також комплексу писемних джерел, передусім, актів XV-XVII ст. Досить інформативними є й наративні пам’ятки: північно-східні літописні зводи XIV-XVI ст. і українські літописи XVII-XVIII ст. - Самовидця, Величко, Граб’янки. Менш корисними при вирішенні питания про локалізацію Сіверської землі у XIV­XVI ст. виявилися синхронні картографічні матеріали: “пере­кручення географічних назв, різночасні хронологічні нашарування, деформоване зображення територій, присутність міфологічних деталей ускладнюють використання карт XV-XVI ст. в історично- географічних дослідженнях”^[13].

Що стосується писемних матеріалів з історії Сіверщини у литов­ську добу, то вони, за винятком двох останніх десятиріч XV і початку XVI ст., за слушним спостереженням С.Кучинського, “більш ніж скупі”^[14]. Найбіднішим у джерельному відношенні є пе­ріод із середини XIV до середини XV ст.

Дефіцит літописних відомостей про Сіверську землю певною мірою компенсується даними Любецького синодика, куди занесено імена князів Гедиміновичів, котрі резидували у сіверських містах в останній третині XIV ст.* ; відомі також їх договірні й присяжні грамоти, надруковані у різних за характером і археографічним рівнем виданнях; і хоч більшість цих документів запроваджено до наукового вжитку ще у минулому сторіччі (коли, як відомо, у першу чергу публікувалися найбільш давні акти**), їхні інфор­мативні можливості ще досить широкі; це повною мірою стосується й епістолярних пам’яток, виданих наприкінці XIX ст. А.Прохаскою у збірці “Codex epistolaris Vitoldi”^[16].

Для реконструкції історичного розвитку Сіверської землі у другій половині XV - на початку XVI ст. першочергове джерело становить Литовська Метрика - архів державної канцелярії Великого князівства Литовського (Російський державний архів давніх актів. - Ф.389, оп.1). Питома вага актів, що стосуються Сіверщини окресленого періоду, в документальному масиві Метрики досить незначна - що й є підставою для тверджень про їхню унікальність^[17]. Це, переважно, різноманітні великокнязівські “данини”, судові “вироки”, акти “аренд”, зосереджені, головним чином, у третій-шостій книгах записів Метрики, які дійшли до нас у копіях кінця XVI ст.* Внаслідок того, що на початку нашого століття розпочалась корпусна публікація документів Литовської Метрики в серії “Русская историческая библиотека”, були повністю видані 3-я, 4-а і частково (арк. 1-124) 5-а книги записів^[18]. Публікацію останньої вже в наш час завершив литовський дослідник Е.Баніоніс, видрукувавши другу її частину, досі знану за окремими документами, запровадженими до наукового вжитку, та за поактовим описом, виданим у 1915 р.^[19]; вона містить диплома­тичне листування кінця XV - початку XVI ст.^[20], котре у комплексі з посольськими матеріалами московського походження^[21] дає ціліс­не уявлення про перебіг литовсько-російських взаємин на зламі ДВОХ століть.

Окремі акти Метрики BKJI побачили світ у виданнях: “Акты, относящиеся к истории Западной России”, “Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России”, “Архив Юго-Западной России”, “Акты Литовско-Русского государства”, “Акты Литовской Метрики”, “Сборник Муханова” тощо. Недоліком двох останніх видань є те, що подані в них документи видруковано не за оригіналом, а за польськими копіями кінця XVIII ст. (нині - у фонді “Metryka Litewska” в AGAD), і, отже, їх текст було двічі транслітеровано; звідси - численні помилки (зокрема, при передачі топонімії), котрі з цих публікацій потрапляють на сторінки наукових досліджень^[22].

З сіверських регіонів у 3-6-й книгах записів Метрики найповніше репрезентовані Путивльський і Брянський повіти. В хронологічному відношенні тут домінують документи кінця XV ст. Втім, цінним джерелом є й пізніші актові матеріали Метрики ВКЛ, які сто­суються часів, коли Сіверщина перебувала в складі Московської держави (1503-1618 рр.). Серед них на особливу увагу заслуговує так званий “Реєстр границь чернігівських”, котрий є “кардинальнішим документом, що виявляє за тих часів залюднені пункти на Черні­гівщині”^[23]. Щоправда, самий цей “Реєстр” становить лише початкову частину значного за обсягом документу, який містить ще кілька аналогічних реєстрів - любецький, мглинський тощо; найбільш вдалою щодо нього є, на нашу думку, назва ’’Пам’ять”, котра, попри певну умовність, цілком відповідає лексиці даного джерела.

“Пам’ять” міститься в складі актової збірки, що була пере­плетена у 80-х рр. XVIII ст. разом із судовою книгою маршалка земського Яна Радивіловича 1518-1522 рр. (яка, на відміну від більшості книг Метрики XVI ст., збереглася в оригіналі). Внаслідок цього згадана збірка опинилась у 3-й книзі судових справ Литовської Метрики; однак оскільки поєднання цих двох пам’яток було “цілком безпідставним”, вона не побачила світ у корпусному виданні судових книг Метрики, започаткованому петербурзькою Археографічною комісією у 1903 р.^[24]

Втім, що стосується “Пам’яті”, то вона була надрукована кіль­кома роками раніше у першому томі “Документів Московського архіву Міністерства юстиції”^[25], який мав метою ознайомити науко­вий загал зі зразками актового матеріалу Метрики ВКЛ. М.В.Довнар-Запольський, котрий здійснив цю публікацію, відібрав для неї найважливіші, з його точки зору, документи ; як така була видана й “Пам’ять”, що, на думку дослідника, становила уривок з опису литовсько-московської границі, складеного близько 1523 р.^[26]

Вважаючи “Пам’ять” частиною оригінальної книги судових справ, Довнар-Запольський при передачі її тексту відійшов від тогочасних, досить примітивних, археографічних принципів, намагаючись своєю публікацією “дати уявлення про палеографічні особливості Метрики”^[27]; тож видання документу було здійснене як максимально точне і як таке й розглядалося багатьма науковціями, котрі охоче використовували його дані.

Щоправда, вже в О.Андріяшева виникла підозра, що “на­друковано його не цілком справно”^[28].1, дійсно, не можна залишити поза увагою незрозумілі текстуальні повтори, відсутність чіткої структури, аморфність документальної пам’ятки, непослідовність в описі окремих рубежів*. Постає запитання: чи є все це наслідком вад її тексту чи, справді, мали місце певні “несправності” при публікації “Пам’яті”.

Знайомство з оригіналом цього документу (РДАДА. - Ф.389, оп.1, спр. 223) і його порівняння з друкованим варіантом “Пам’яті” свідчать, по-перше, про наявність в останньому численних помилок при передачі як окремих літер, так і деяких слів, а, по-друге, про те, що М.В.Довнар-Запольський не звернув уваги на порушення метрикантами при брошуруванні книги первісної послідовності аркушів “Пам’яті”, котра, на нашу думку, повинна виглядати так: арк. 188 зв., 190, 189, 192, 191, 193 (за фоліацією часів Довнар- Запольського, яка відрізняється від сучасної на 7 аркушів, відповідно: 181 зв., 183, 182, 185, 184, 186).

Однак недоліком публікації М.В.Довнар-Запольського є не тільки те, що він сліпо дотримувався хибної щодо “Пам’яті” фоліації Метрики, а й те, що, видрукувавши текст документу до арк. 186 зв. (суч. арк. 193 зв.) включно, він не побачив будь-якого зв’язку між ним та текстом на арк. 187 (суч. арк. 194) і дійшов висновку, що “тут документ уривається”. Між тим при ретельному вивченні кількох наступних аркушів стає зрозумілим, що його текст продовжується на арк. 189 (196) і закінчується на арк. 187 (194)* Скоригований у такій спосіб, згаданий документ набуває цілком завершеного, цілісного вигляду (його текст подано у додатку до монографії).

Щоб з’ясувати характер і походження цієї пам’ятки, найдо­цільніше розглянути її поаркушно від самого початку.

Арк. 188 зв. містить, по-перше, “Реєстр границь чернігівських”, що його, як зазначено в тексті, було складено за наказом великого князя литовського і віленського воєводи ”на пам’ять” госпо­дарському (великокнязівському) дворянину Григорію Богдановичу; “Реєстр” є переліком чернігівських сіл, що межували із Гомієм (Гомелем), Стародубом, Новгородом-Сіверським і Путивлем, а також знаходилися на південному кордоні Чернігівщини - “об сю сторону (тобто на правобережжі - О.Р.) Сулы реки”. Втім, завдання анонімного укладача “Реєстру” було ширшим і полягало в тому, щоб “пописывати границы и села (курсив наш - О.Р.) черниговскии”**; тож на арк. 188 зв., 190,190 зв. знаходимо те, що слід було б назвати “Реєстром сіл чернігівських” - опис сіл, адміністративно під­порядкованих Чернігову, здійснений, за середньовічною традицією, по річках - Остру, Десні, Снові, Свині, Білоусу; завершує опис інформація про брак, за давністю, відомостей про те, скільки “хоживало” данини з Чернігова за часів литовського володарювання.

Далі на арк. 190 зв. йде “Реєстр любецький”, що являє собою опис любецьких границь із Черніговом*** і Гомієм; він відрізняється від чернігівського реєстру докладністю та широким залученням гідронімії й мікропотонімії - що є вповні закономірним: адже йшлося не про міжповітові, як вище, а про міждержавні кордони[29] Опис закінчує інформація про їх стабільність і “стародавність” (арк. 189). Це водночас є завершениям і першої частини документу: майже чверть арк. 189 залишилася незаповненою, а на його звороті починається новий реєстр чернігівських кордонів і сіл (арк. 189 зв., 192, 192 зв.), адресований “пану нашому милостовому”, що його ім’я - Богдан - названо нижче, на арк. 193 зв. За змістом цей реєстр тотожний першому - хоч послідовність в описі кордонів Черні­гівського повіту є дещо, іншою (спочатку, замість гомійського, окреслений путивльський рубіж), а в переліку сіл існують розбіж­ності, хоч і порівняно незначні, в їх назвах (“Руднь” - “Радун”, “Смянеск” - “Смяческ”, “Свибрыж” - “Сылорыж”), кількості будинків, прізвищах власників (“Харевский” - “Халенский”). Втім, усі ці розходження є вторинними; в основі обидва чернігівські реєстри ідентичні.

Це ж значною мірою стосується і любецького реєстру, що також дублюється у другій частині документу (арк. 192 зв., 191): в першому й другому його варіантах описи чернігівсько-любецького та гомійсько-любецького кордонів збігаються; однак замість згадки про їх традиційність та непорушність з’являється додатковий реєстр порубіжних любецьких (що їх названо “панськими”[30]), чернігівських ї гомійських сіл.

Головне, що на цьому друга частина документу не закінчується: на арк. 191, 191 зв. міститься “Реєстр мглинський” (опис мглинських кордонів із Гомієм, Брянськом, Почепом, Стародубом, Поповою Горою та коротка інформація про Мглин), на арк. 191 зв., 193 - “Реєстр рославський”, який за своєю структурою (опис рославських рубежів, дані про місто Рославль і короткий - очевидно, неповний - перелік підпорядкованих йому сіл) нагадує чернігівський реєстр. Наступний, поповогорський реєстр (арк. 193, 193 зв.) дійшов до нас у дефектному вигляді: він не відокремлений заголовком від попереднього і взагалі не має початкової частини - котра (очевидно, як і кінцівка рославського реєстру) була втрачена на час копіювання документу.

До перелічених реєстрів прилягає фрагмент, озаглавлений “Границя рославська з Мстиславлем” Насправді він ширший за змістом, оскільки становить “пам’ять" пану Богдану, “поскул рубеж московский” М.В.Довнар-Запольський опублікував лише початок даного фрагменту (арк. 193 зв.) - хоч, як вже відзначалося, той має продовження (арк. 196, 196 зв., 194) і, за нашими спостереженнями, являє собою уривок з тексту московсько- литовської перемирної грамоти 1526 р. (у копії російської сторони)^[31].

У світлі цього стає зрозумілим, що датування даного документу 1523 р. є хибним; більш прийнятною є друга з запропонованих у фаховій літературі дат - 1526 р. (хоча сам договір про перемир’я був укладений досить нізно - у листопаді того року). Що ж до обставин, які спричинили появу цього документу, то в самому тексті “Пам’яті” про них немає згадок. Не проливають на них світла й матеріали збірки, в складі якої він зберігся - що й не дивно: адже, за спостереженнями М.Г.Бережкова, вона становить “суто механічне, безладне поєднання окремих, у різний час написаних аркушів і зошитів”, що його “складові елементи повинні розглядатися кожний як окрема одиниця”; дослідник припустив, що в XV-XVI ст. “при книгах Метрики, разом із ними, зберігалася певна кількість матеріалів, які являли собою таку суміш несистематизованих чи погано систематизованих документів”^[32].

Питания про походження “Пам’яті” допомагають розв’язати московські посольські книги, які, правда, також, через певні історичні обставини*, дійшли до нас в складі Литовської Метрики. В них, зокрема, зафіксований приїзд до Москви у грудні 1527 р. литовського посланця Івана Ячманова, спричинений, головно, порушеннями умов укладеного у 1526 р. перемир’я. Через свого посла Сигізмунд І дорікав Василію III: “Наместники твои... через (попри - О.Р ) лист твой перемирный и присягу твою и о расказанье твое не дбаючи, в люди и села, и земли, и воды, которые писаны в нашу сторону в перемирных листех, вступают и кривды подданным нашим делают”; йшлося і про марні спроби припинити “забиранье сел, земль и вод” та врегулювати територіальні питания за допо­могою литовських посланців до намісників “городов вкраинных” - “дворянина нашего Гришка” й Богдана^[33].

Таким чином, можливо ідентифікувати обох осіб, що їм “на пам’ять” було складено проаналізовані реєстри - “Григорія Богдановича, дворянина господарського” і “пана Богдана”. Обидва неодноразово згадуються у дипломатичній документації 20-х рр. XVI ст. Зокрема, в травні 1525 р. Сигізмунд інформував великого князя московського про те, що намісник горвольський пан Богдан Григорович Шолуха скаржився йому на “шкоду великую”, яку “вчинили” подніпровським волостям намісники гомійський та стародубський. Для ліквідації конфлікту того ж року, на Різдво, до Стародуба, разом з урядниками подніпровських волостей, був посланий “дворянин королевский”, боярин Григорій Глібов; місія його, однак, не мала бажаних наслідків, а сам він був пограбований і деякий час перебував у Стародубі в полоні^[34]. Такою ж безрезультатною стала спроба вЛаднати пограничні конфлікти за участю господарського дворянина Федора Матвійовича та пана Богдана Григоровича Шулхи (Шолухи)^[35]. Втім, попри всі ці невдачі, саме на кандидатурах Григорія Глібова й Богдана Шолухи зупинився Сигізмунд, коли виникла необхідність врегулювати територіальні питання згідно з умовами укладеного у 1526 р. перемир’я (“земли, и воды, и люди по перемирным грамотам нашим на обе стороны отвернути”^[36]). Як свідчить дипломатичне листування, литовські представники були відряджені до Стародуба не раніше квітня і не пізніше грудня 1527 р.; тож складання реєстрів чернігівських, любецьких, мглинських, рославських, поповогорських кордонів і сіл, які мали стати їм у пригоді, слід, очевидно, віднести до першої половини 1527 р.

Впадає в око, що характер опису території у кожному з цих реєстрів є цілком оригінальним. Очевидно, кожен з них мав свого осібного автора і тільки при зведені їх в одне ціле вони були дещо уніфіковані*. Складалися вони шляхом опитування населення, яке проживало раніше на цих територіях, без залучення актового матеріалу - навіть тоді, коли йшлося про інформацію суто фіскаль­ного плану; це, з одного боку, характеризує тогочасну ментальність, більше орієнтовну на свідчення очевидців, ніж на писемну традицію, а, з другого, дає підстави для того, щоб датувати весь комплекс реєстрових даних останніми десятиріччями XV ст.

Привертає увагу детальність, з якою у “Пам’яті” зафіксовані не лише міждержавні кордони, а й такі рубежі, що на середину 1520-х років мали вже суто внутрішній (для Московщини) характер (див., наприклад, мглинський реєстр). Вражає і скрупульозність, з якою у “Пам’яті” занотовані всі (а не лише прикордонні!) черні­гівські села. Зрозуміло, що ні самий цей перелік, ні вміщені в ньому дані про кількість осель, ні інформація щодо місцевих земле­власників не мали відношення до врегулювання спірних терито­ріальних питань. Потрібно мати на увазі й те, що, хоч реєстр чернігівських сіл і є унікальним за своєю докладністю документом, цілком очевидно, що не тільки його укладач мав завдання “пописывати границы и села (курсив наш - О.Р.)”: аналогічний - хоч, на жаль, і неповний - перелік, із показаниям кількості домів та іменами власників, знаходимо в рославському реєстрі; у другому любецькому реєстрі, де, на відміну від мглинського і попово- горського, кордони описані “не по селом”, міститься, як вже зазначалося вище, додатковий спис поселень, розташованих на прикордонні. Показовим є й суто фіскальний характер вміщеної у “Пам’яті” інформації про міста, які відійшли від BKJI на початку XVI ст. Усе це свідчить на користь того, що, всупереч традиційним уявленням, “Пам’ять” являла собою не тільки й не стільки опис кордонів Литви з Московщиною, скільки щось на зразок реєстру втраченої Вільном власності[37]

Це й визначає наукову цінність даного джерела, яка полягає, насамперед, у можливості реконструкції на його основі номенклатури сільських поселень Чернігівщини і, частково, суміжних територій. З 38 сіл чернігівського реєстру майже три чверті збереглися до нашого часу і піддаються локалізації (див. картосхему № 1 в додатку) - що є показником стабільності у засе­ленні даного регіону впродовж останніх п’ятисот років; коли ж зважити на той факт, що на території більшості з них знаходять рештки давньоруських поселень, то значення “Пам’яті” 1527 р., також поданої у додатку, виходить за часові межі литовської доби*

Цінні дані містяться і в деяких інших матеріалах XVI ст. Так, відомості щодо держання волостей на Путивльщипі у XV ст. зафік­совані у “Повідомленій послів Київської землі королю Сигізмунду І про Київську землю та київський замок” (1520-1530-і рр.), вперше опублікованому М.Малиновським та О.Пшездецьким^{[38] [39], а згодом передрукованому І.М.Каманіним[40]. Номенклатуру цих волостей частково відтворює “отдельная” книга Путивльського повіту 1594 р., видана Г.М.Анпілоговим[41]; ним же було запроваджено до наукового вжитку таке цікаве джерело, як зображення бортних “знамен” (знаків власності, вирізаних на бортних деревах), що збереглися в путивльських і рильських описових матеріалах кіпця}

XVI - 20-х років XVII ст.^[42]; архаїчні за походженням, вони, певною мірою, дозволяють відтворити реалії економічного побуту місцевого населения в попередні часи. Цінну інформацію містять відомі у списках XV-XVI ст. ярлики кримських ханів великим литовським князям, що походять від протографу кінця XIV ст.^[43] Однак в цілому елемент ретроспекції в актах XVI-XVII ст. є досить незначним - що обмежує можливості їх використання в нашому дослідженні.

Виняток становлять тільки документи, які стосуються монас­тирського землеволодіння у регіоні. Акти ХѴІ-ХѴП ст. із фондів московського Посольського приказу свідчать про те, що за литов­ської доби на Сіверщині існували маєтності київських Печерського та Пустинського монастирів, які у XVI ст. набрали інтерполітичного характеру^[44]. “Однією із найважливіших пам’яток для історичної географії Сіверської землі”^[45] є жалувана грамота Івана IV новгород-сіверському Спасо-Преображенському монастирю 1551 р., що її ввів до наукового обігу в минулому столітті Філарет (Гумілевський)^[46]. Щоправда, надрукований ним документ був не оригіналом грамоти, а копією, надісланою до монастиря з Синоду в 1761 р. На сьогодні й місцезнаходження невідоме - хоча збереглись інші копії, похідні від Філаретової: в Інституті рукописів Національної бібліотеки України НАНУ ім. В.І.Вернадського (Ф.301, №655 Л. - Арк. 40-45), у відділі рукописів Російської державної бібліотеки (Ф. 256, спр. 52. - Арк. 85-87) і в рукописному зібранні бібліотеки Польської Академії наук у Кракові (№265). Як свідчить їх текстуальний аналіз, усі вони мають в основі грамоту, котра належала севському Спась- кому монастирю. Поява цього акту в Севську пояснюється тим, що після укладення Деулінської угоди, згідно з якою Сіверщина відійшла до складу Речі Посполитої, спаський архімандрит Корнилій, виконуючи царський наказ (“очистити” до 2 лютого 1619 р. Новгород-Сіверський і “вывести” з нього “архимаритов, и игуменов, и протопопов, и попов, и дьаконов, и весь духовный чин, и весь духовной причет”^[47]), виїхав із ченцями та монастир­ським майном спочатку до Рильська, а потім - до Севська, де й заснував Новоспаський монастир^[48]. Останній утримав за собою і частину земельної власності новгород-сіверського монастиря - Колодезьку волость у Путивльському повіті, що залишився за Москвою^[49]. Право на ці володіння, як і всі інші привілеї, було зафіксоване в грамоті, котра ще у XVIII ст. зберігалась у Севську Й стала протографом перелічених копій* Втім, і сама вона була досить пізньою копією - що виразно засвідчує її порівняння із грамотою, яка знаходилась у цьому монастирі у ЗО-х роках XVII ст. Її в 1638 р., під час проведения розмежування між Росій­ською державою та Річчю Посполитою за умовами Полянівського миру (1634 р.), пред’явив межовому судді Григорію Аляб’єву спаський скарбник Іосиф^[50]. Це була копія грамоти 1551 р., з якої тоді ж, згідно з наказом царя Михайла Федоровича (копіювати всі “сотенные грамоты, или с писцовых книг выписи старые, или иные какие крепости”, що стосувалися спірного на той час с.Олепіковичів^[51]), був зроблений список. Нині він зберігається у фондах Посольського приказу в Москві^[52].

Однак у ЗО-х роках XVII ст. у ченців севського Спаського монастиря серед документів, що були “даваны им, как оне были Новагородка Северского в уезде в Спаском монастыре”, знаходилась і “подлинная грамота 110 году, какова дана им при царе Борисе'*^[53]. Пред’явлена скарбником монастиря Г.Аляб’єву, ця грамота, яка дійшла до нас лише у списку 1638 р.^[54], до останнього часу зали­шалася невідомою науковому загалу**. Згідно з текстом документу, його появу спричинила втрата ченцями грамоти Івана IV; саме тому в лютому 1602 р. їм, на прохання старця Захарія, була дана грамота Бориса Годунова, котра являла собою випис з писцевих книг Новгорода-Сіверського 7093 (1584/85) р. і Путивля 7099 (1590/ 91) р. Зрозуміло, що вона істотно відрізняється від грамоти Івана Грозного, хоча й містить опис тих самих угідь. У комплексі ж обидві грамоти подають обширну інформацію про топонімію Сіверщини, номенклатуру бортних “знамен”, економічне життя регіону^[55]. Аналогічні відомості містяться й у низці жалуваних грамот путивльському Молчинському монастирю, виданих наприкінці XVI - на початку XVII ст.^[56]

Серед допоміжних джерел найважливішими є історичні та історично-географічні твори XVI-XVII ст. (“Записки про Московію” С.Герберштейна, хроніки Бєльського, Стрийковського, Софоновича), мемуари іноземних дипломатів і купців (Контаріні, Масси та ін.). Таке ж допоміжне значения мають і дані археології та нумізматики, що їх введено до наукового обігу протягом останніх десятирічь.

Комплексне використання усіх цих джерел дає можливість відтворити цілісну картину політичного і сощально-економічного життя Сіверщини у XFV-XV ст.