Походження княжої династії на Русі: поміж легендою та історією

Окреслюючи картину світу давньоруського соціуму у про­сторово-часовому його вимірі старокиївські книжники кінця ХІ-ХІІ ст. широко послуговувались міфологізованими «істо­ричними» переказами та генеалогіями за допомогою яких вони прагнули показати походження і становлення Київської Русі та її правлячої династії.

«бдху мужи мудри и смыслени и нарицахусл Поляне... жив- Аху кождо съ своимъ родомъ- и на своихъ мѣстѣхъ- вла- дѣюще кождо родомъ своимъ на своихъ мѣстѣхъ- и быша три братьга- единому има Кий- а другому Щекъ- а третьему Хо- ривъ и сестра ихъ Лыбедь- сѣдяще Кий на горѣ гдѣже ныне оувозъ Боричевъ- а Щекъ сѣдАше на горѣ- гдѣже ныне зо- ветсА Щековица- а Хоривъ на третьеи горѣ- ш негоже про- звасА Хоревица- и створиша градъ во има брата своего старѣишаго- и нарекоша има ему Киевъ»^[16].

Старокиївський книжник наділяє Кия князівським досто­їнством, зазначаючи, що той «ходив» до Константинополя — столиці могутньої Візантійської імперії, де, як свідчить літо­писець, був з великою шанобою й почестями зустрінутий грецьким імператором. Ім’я того візантійського імператора, з яким підтримував Кий стосунки літописцю встановити не вдалося. Він лишень оповідає про те, як повертаючись з Цар­городу надумав полянський князь збудувати городок на Дунаї й закріпитися тут. Однак через войовничість тамтешнього люду спроба ця зазнала невдачі й Кий повернувся на береги Дніпра, де й скінчив своє живоття.

Проблема історичної достовірності цього літописного ска­зання віддавна дебатується у науці. Не вдаючись до деталь­ного історіографічного аналізу, висловлених з цього приводу дослідниками міркувань і суджень зауважу, що більшість із них ґрунтуються на «реалістичних» засадах тлумачення літописної оповіді. Вельми оригінальну її інтерпретацію, наприклад, запропонував свого часу М. Ю. Брайчевський. Вчений доводив, що у візантійських текстах Кий виступає під іменем Кувер. На його думку, оцей «історичний» Кий був за походженням хорватом. Близько 634 р. він повстав проти аварів і залишивши свою батьківщину шукав підтримки у ві­зантійського імператора Іраклія (610-641 рр.). По тому, як стверджує автор, «Кий одержав від імператора бенефіцій у Наддунайщині, на той час заселеній вже переважно слов’янами, і збудував там укріплений замок (град)... З часом у Кия виникає конфлікт з візантійською адміністрацією, зо­крема щодо Солуні. В результаті він змушений був покинути Наддунав’я і зникає з обрію активної візантійської політики. Дальша його доля мало цікавила греків. Можливо, що Кий переселився до Середнього Надніпров’я, де і заснував нову резиденцію - Київ, якому судилося стати столицею великої східнослов’янської держави»^[17].

Не менш сміливою є й інтерпретація цього літописного сказання пера Б. О. Рибакова. Дослідник наділяв полянського князя Кия реальними рисами крупної історичної постаті: «Это славянский князь Среднего Поднепровья, родоначаль­ник династии киевских князей; он известен самому импера­тору Византии, который пригласил Кия в Константинополь и оказал ему «великую честь». Речь шла, очевидно, о разме­щении войск Кия на дунайской границе империи, где поляне построили укрепление, но затем оставили его и во главе со своим князем возвратились на Днепр»^[18].

Діяльність Кия припадає, на думку вченого, на кінець V — першу чверть VI ст., коли, за його версією, і була зве­дена київська фортеця - «городок Кия».

Натомість, О. Й. Пріцак, опираючись на дані так званого Київського листа із Каїрської генізи Х ст.

Останнім часом в історіографії дедалі виразніше намітився відхід такої «історіозуючої», за словами О. М. Мельникової^[20], моделі інтерпретації сказання. Думку про легендарний харак­тер київського переказу про трьох братів - фундаторів міста на дніпровських високостях, зокрема, послідовно обґрунтовує у своїх працях В. Я. Петрухін. Дослідник доводить, що у цій ле­генді, сконструйованій в рамках характерних для часу укла­дання «Повісті временнихліт» культурних стереотипів, «имена братьев «выводятся» русскими книжниками из наименований киевских урочищ. Это делает малоперспективными попытки искать исторические прототипы для основателя Киева»^[21].

Для стародавніх книжників—літописців поява князівсь­кої влади рівнозначно початок дійсності, початку власної історії, яка вимірювалася ними ab urbe condita - тобто, від початку міста. Вітчизняна літописна традиція не випадково розпочинається словами: «Се повѣсти времдньных лѣт, шкуду есть пошла Рускага земд- кто въ Киевѣ нача первѣе княжити и wκygy Рускага землд стала есть»^[22].

Для багатьох народів доновітньої доби, як зауважує ві­домий англійський соціолог Ентоні Д. Сміт, межа між міфом та історією була розмита, а то й узагалі не існувала: «Навколо ядра добре засвідчених подій з готовністю наро­стають драматичні оповідки про минувшину, що здобу­вають широку довіру і служать теперішній, або майбутній меті....міфи про заснування політичних утворень, визво­лення, міграцію та вибір беруть якусь історичну подію за вихідний пункт для дальшої інтерпретації і доповнення но­вими подробицями»^[23].

Вміщена у недатованій частині «Повісті временних літ» епонімічна легенда про заснування Києва Києм, Щеком і Хо- ривом сповіщає нам не тільки і не стільки про народження міста, скільки про походження місцевої князівської влади та встановлення цивілізаційного ладу (порядку) в Поляно— Руській землі.

Літописець вигідно вирізняє, невловимих за археологіч­ними даними полян з-поміж інших східнослов’янських пле­мінних княжінь, що утворили підвалини середньовічної Київської держави: «бдху мужи мудри и смыслени, и нари- цахусд Полдне- w нихже есть Полдне в Киевѣ и до сего дне»^[24]. Цими словами, гадаю, й відкривається експлікація ідеї про одвічну богообраність та призначення Києва стати престолом царства всієї Русі: «Да даст тебе Господь смысл и разум, и поставит тебя над Израилем». (1 Пар. 22, 12). Адже, київські поляни, у візії нашого літописця, то і є су­часна йому Русь: «Аже нынѣ зовомая Русь».

Обгрунтовуючи легітимне походження стольного граду Русі та її правлячої династії, він наголошує на тому, що фун­датором останньої був не якийсь там перевізник через Дні­про як подейкують невігласи, а правдивий князь-достойник племінного княжіння полян: «аще бо бы перевозникъ Кий- то не бы ходилъ Царюгороду но се Кий кнджаше в родѣ своемь- и приходившю ему ко царю- гакоже сказають- гако велику честь пригалъ w царА- при которомь приходивъ цари»^[25]. Тим самим підкреслюється, що заснування Києва сталося ніби з благословення володаря царгородського пре­столу — міфічного глави сім’ї усіх християнських народів тогочасного світу. В такий спосіб першовитоки стольного граду Русі та її правляча династія пов’язувалися узами спі- ритуального споріднення з візантійським імператорським домом.

В києвоцентричній візії історії свого народу, смерть князя Кия та його братів виступає у світосприйнятті старокиївсь- кого літописця переломною її віхою. По сих літах, зауважує автор «Повісті временних літ», стали зазнавати поляни ути­сків з боку сусідніх східнослов’янських племен, а згодом й чужинців. В тім-то часі,

«и наидоша га Козарѣ... и рѣша Козари- «Платите намъ дань»- съдумавше же Полдне и вдаша w дыма мечь и несоша Козари ко кндзю своему- и къ стариишинымъ своимъ- и рѣша имъ: «Се, налѣзохомъ дань нову» - шни же рѣша имъ: «шткуду?»- шни же рѣша: «въ лѣсѣ на горахь- надъ рѣкою Днѣпрьскою»- шни же рѣша: «Что суть въдали?» - шни же показаша мечь и рѣша старци Козарьстии: «Не добра дань, кндже! Мы са дои- скахомъ оружьемъ шдиною стороною остромъ- рекоше сабл- Ами- а сихъ шружье шбоиду шстро рекше мечь- си имуть имати дань на насъ и на инѣхъ странах»^[26].

Більшість дослідників, буквально сприймаючи подієву канву наративу «Повісті временних літ» трактують зазвичай це літописне повідомлення як вияв хоробрості і завзятості слов’ян або вбачають у ньому акт роззброєння полян — зни­щення їхнього військового потенціалу^[27]. Старокиївський книжник вигідно вирізняв полян з-поміж інших східно­слов’янських племінних княжінь, що лягли у підвалини се­редньовічної Київської держави. Створена ним легенда про хозарську данину відбиває ідею суверенітету ранньої Русі по відношенню до Хозарського каганату.

В політико-ідеологічних уявленнях ХІ-ХІІ ст. середньо­вічних книжників-історіографів визначальною була тема богообраності Поляно-Руської землі Русі (бо поляни то «яже ныне зовомая Русь»). Цю тему і розвиває літописне Сказання про хозарську данину, де ознакою такої богообра­ності є мотив мечів обосічних^[28], запозичений літописцем із Книги Псалмів (Пс. 149, 4-9). Ось чому, оповідаючи про ранню історію Русі й походження правлячого київського дому давньоруський книжник аж ніяк не міг обійти своєю увагою питання про етимологію назви її стольного граду бо середн­ьовічна етимологія ніколи не буває випадковою^[29].

У відповідності до середньовічної традиції origines regni назва міста Києва виводиться від імені полянського князя Ки­єва. Легендарний засновник Києва типологічно співставимий з чеським Кроком і польським Кракусом - фундаторами одно­йменних міст^[30]. Наш літописець представляє Кия главою роду. Вмотивовуючи його князівську гідність, він додає: «се Кий кня- жаше в роде своемъ, приходившю ему ко царю, яко же сказають, яко велику честь приялъ от царя, при которомь приходивъ цари»^[31]. Таке пов’язання виникнення стольного граду Русі та його гаданого фундатора узами співпричетності з візантій­ським імператорським домом мало обгрунтувати думку про те, що «народження» Києва і Києво-Руської держави сталося нібито з благословення володаря царгородського престолу — беззаперечного суверена усієї християнської ойкумени.

Тривале сусідство і взаємодія ранньої Русі, розміщеній на перехресті впливів двох найкрупніших держав Південно- Східної Європи — Візантії і Хозарії не могло не відбитися в історичній пам’яті та політичній культурі, зокрема організа­ції інститутів влади та форм її репрезентації. Київські князі запозичили від хозар титул «кагана» й систему дуумвірату — тобто політичний інститут двовладдя^[32]. Титулування давньо­руських князів каганами було виявом самоідентифікації пра­вителів русів, символом їхнього легітимного володарювання у Східній Європі й, зокрема, на землях, раніше підвладних хозарам^[33]. Підтримую думку І. Г. Коновалової, яка вмотиво­вує, що прийняття цього титулу не супроводжувалося запо­зиченням якихось елементів державно-адміністративної системи Хозарії: «Більше того, — доводить дослідниця — ре­альний статус хозарського кагана, який, згідно тюркським звичаям, міг стати об’єктом офірування, навряд щоб сприй­малося першими правителями русів як приваблива модель організації верховної влади»^[34].

Ладожсько-новгородську версію походження княжої ди­настії на Русі змальовує оповідь «Повісті временних літ» про прикликання варягів, вміщена під 862 р.:

«...Рѣша Русь- Чудь и Словѣни- и Кривичи- «вса землА наша велика и мбилна- а нарАда в неи нѣтъ- да поидѣте кнАжитъ и володѣти нами»- и изъбрашася 3 братьга с роды своими- погаша по собѣ всю Русь- и придоша старѣишии Рюрикъ [сѣде Новѣгородѣ] • а другии Синеоусъ на Бѣлѣ^зере- а тре- тии Изборьстѣ Труворъ- и w тѣхъ ВарАгъ прозвасА Рускага ЗемлА»^[35].

Цей забронзовіло-хрестоматійний літописний сюжет ось уже понад двісті років залишається предметом гострих де­батів у науці. Після багатьох десятиліть заперечення його достовірності радянською історичною наукою, більшість дослідників нині визнають, що у своїй основі він відбиває історичні реалії епохи. У ньому, на думку Б. М. Флорі, «під­креслюється роль князівської влади як сили, яка гарантує встановлення і збереження суспільного порядку. Разом з тим князівська влада виступає як зовнішня сила, що піднялася над міськими общинами через що вона здатна виповнити це завдання... влада виступає тут не як творець, а скоріше як за­хисник, гарант збереження вже існуючих правових норм»^[36].

Вміщене у недатованій частині «Повісті временних літ» літописне Сказання про прикликання варягів стало вихідним пунктом для історичних побудов й інтерпретації старо- київськими книжниками історії князівської династії. Його ви­никнення було обумовлено, як доводять О. О. Мельникова і В. Я. Петрухін, необхідністю пояснити обставини укладення «ряду» (договору), що регулював відносини між Рюриком і родоплемінною елітою північноруської конфедерації різ- ноетнічних племен^[37]. Оцей «ряд», укладений із приклика­ними князями хоч і не був зафіксований на письмі, однак став основою для розвитку відносин князівської династії Рюри- ковичів із слов’янськими племенами Східної Європи. Пер­вісними осередками дислокації військових дружин Рюрика та його легендарних братів стали такі центри, як Холмград- Новгород (Рюрикове городище), Ізборськ та Білоозеро. Зго­дом Рюрик, як свідчить «Повісті временних літ», садовить своїх «мужів» і в інші гради північної частини Східної Європи (Полоцьк, Ростов, Муром). Головними осередками влади норманського вождя були Ладога (Альдейгьюборг) і поселення біля витоків р. Волхов (Рюрикове городище)^[38]. Зв’язки цієї міжплемінної конфедерації із Київським Півд­нем були спорадичними аж доки, як свідчить «Повість вре­менных літ» не знайшлися у нього,

«2 мужа- не племени его- ни богарина- и та испросистасл ко Царюграду с родомъ своимъ- и поидоста по Днѣпру- и идуче мимо и оузрста на горѣ градок и оупрощаста- и рѣста: «чии се градокъ ?» мни же рѣша: «Была суть 3 братьга- Кий- Щекъ- Хоривъ- иже сдѣлаша градоко-сь- и изгибоша, и мы сѣдимъ- платлче дань родомъ ихъ Козаромъ» - Асколъдо же- и Диръ- мстаста въ градѣ семь- и многи ВарАги скуписта- и начаста владѣ Польскою (Полянською - В.Р.) землею- Рюрику же кнлжаста в Новѣгородѣ»^[39].

Так вперше з’являються на сторінках літописного тексту імена Аскольда і Діра, розмежовуючи й, водночас поєднуючи історію Києва і Новгорода. Це повідомлення вміщено під 862 р. Ця дата, як і вся, зрештою, рання літописна хроноло­гія є вельми умовною. Свого часу, О. О. Шахматов обгрун­товано доводив, що у Найдавнішому літописному зводі, який передував «Повісті временних літ» нічого не говорилося про прихід звідки б то не було Аскольда і Діра, їх імена там не фіксуються, а з’являються лише в «Повісті временних літ» тобто на початку ХІІ ст. внаслідок книжної обробки місце­вого київського переказу^[40]. Звідки її укладачі могли почерп­нути відомості про останніх досі достеменно не встановлено.

Нез’ясованою залишається й етимологія імен Аскольда (Оскольда) і Діра. «Повість временних літ» вважає їх норманнами. Такий само погляд на етнічне походження цієї пари князів успадкувала й пізніша історіографічна традиція. У пізніх Хронографах XVI-XVII ст. Аскольд і Дір висту­пають племінниками варязького (зіс!) князя Кия^[41]. А. А. Куник, визнаючи імена обох князів скандинавськими співставляв їх з давньоісландським Hoskuldr та Dyri^[42]. Львівський історик Омелян Партицький вважав, що ім’я Аскольд відповідає скандинавській назві Askvald, що повстало з двох слів: ask - корабель і valdi — володар^[43]. Натомість Д. І. Іловайський ка­тегорично заперечував варяжське походження Аскольда і Діра: «Если можно с чем сблизить имя Оскольда или Оско- лода, то уж никак не со скандинавскими Хескульд и Аскель, а просто с нашей с южно-русской рекой Оскол. Что такое имя Оскол? Мы позволяем себе заподозрить в нем слово сокол»^{[44] [45].}

Історики ХІХ ст. Г. Еверс і С.А. Гедеонов вважали, що Аскольд і Дір були угорцями і що саме тому місце поховання Аскольда було назване Угорським⁴³. Збройною сутичкою Аскольда з войовничими уграми пояснював походження назви цього урочища й В. О. Пархоменко: «столкновение с уграми и место гибели Аскольда и его погребение летопись недаром в согласии с народным преданием отметила назва­нием «Угорьское». Победители угры поставили в Киеве своего князя, соединенного летописным сводчиком с Асколь­дом — Дирда или Дира. Десятелетия полтора-два спустя, около 903-907 гг. угр Дирд или Дир был свергнут родствен­ником прежнего киевского князя - Игорем при содействии норманнского викинга Олега»^[46]. На думку В.О. Пархоменка Аскольд з’являється у Києві невдовзі після звільнення міста від хозар. Історик вагався у тому чи був він місцевим чи Тму- тораканьським князем.

Боронячи руську етимологію імені Аскольд, Г. І. Магнер гадав, що воно є похідним від дієслова сколдирить у значенні «бережений» чи «оберігатель»^[47]. На думку О. П. Толочка, імена Аскольда і Діра були, скоріше за все, «реконструй­овані» літописцем, як і у випадку з Києм, Щеком і Хоривом, на основі сучасної йому київської топонімії^[48]. Ця князівська пара видається мені також штучною конструкцією вченого монаха початку ХІІ ст. Адже ще в середині ХІ ст. «глибина» історико-генеалогічної пам’яті староруських книжників не сягала, як засвідчують слова київського митрополита Іла- ріона, далі Ігоря «Старого»^[49]. Як зауважує О. О. Мельникова, «об’єднання героїв різних, не пов’язаних між собою сказань за генеалогічним принципом, зображення Рюрика першим і єдино законним правителем на Русі, протопластом князівсь­кої династії, потребувало переробки інших сказань й поро­дило протиріччя й недоладності у повіствуванні»^[50].

Ретроспективне поглиблення генеалогічного коріння кня­зівської династії й, особливо, відтворення порядку успадку­вання «законних» прав володарювання від Рюрика до Ігоря, було засадничим принципом часового відліку давньоруської історії в літописанні. Її плин вимірювався за прімогенітур- ним принципом передачі владних повноважень від покоління до покоління. Це структурувало спільноту, закріплюючи тра­диційний тип відносин панування/упідлеглення.

Вибудована староруськими книжниками хронологічна по­слідовність у літописних відомостях про перших київських язичницьких князів була використана польським хроністом XV ст. Яном Длугошем для обгрунтування претензій Польщі на Київ. Ототожнюючи київських полян з польськими він ви­водив родовід Аскольда і Діра від Кия, якого вважав відпо­відно польським язичницьким князем^[51]. Пізніше цю тезу розвинув М. Стрийковський, а слідом за ним теорія про слов’янське походження Аскольда була засвоєна Феодосієм Софоновичем та автором Київського «Синопсису». На цій хисткій підставі й грунтується, зпопуляризована Б. О. Риба- ковим думка про приналежність Аскольда і Діра до «дина­стії Києвичів». Популярна у вітчизняній націоналістичній белетристиці така генеалогічна схема не знайшла підтримки у науці. Наведу у цьому зв’язку для прикладу, висловлювання сучасних англійських дослідників історії Київської Русі Сай­мона Франкліна та Джонатана Шепарда: «не відкидаючи можливості того, що Аскольд і Дір були історичними осо­бами, не можемо приймати за чисту монету приведену у лі­тописі розповідь про їхнє життя і літописні дати. Цілком вірогідно, що укладачі «Повісті временних літ» прагнули на­долужити прогалини у своїх свідоцтвах, поєднуючи імена взяті із різноманітних генеалогічних історій та легенд, в більш менш непреривний ланцюг. Подібну спробу заповнити прогалину в історичній традиції подибуємо в Англо-саксь- кій хроніці, де поява принців Кінрика і Кердіка віднесено заднім числом до V ст. »^[52].

Боронячи тяглість династії Києвичів, М.Ю. Брайчевський приписує Аскольду — її гаданому продовжувачу визначальну роль в утвердженні Київської Русі як феодальної держави та наділяє його титулом кагана, який «дорівнював імператор­ському (царському) і був переконливим виявом політичної претензійності київського володаря»^[53]. Залучаючи свідоцтва арабських авторів ал-Істахрі, Ібн-Хаукаля та ал-Масуді дослідник стверджував, що в середині - на початку другої половини ІХ ст. у Східній Європі вже існували три об’єдна­ння східнослов’янських племен - Куявія, Славія і Арсанія (Артанія). Ці об’єднання локалізуються відповідно у Се­редньому Подніпров’ї, Ладозі та в Надазов’ї. Куявія - це і є Київська Русь, держава Аскольда. До її складу, на думку істо­рика, входили землі літописних полян, древлян, дреговичів і південно-західної частини сіверян (разом з Черніговом). Однак, «Повість временних літ» прямо свідчить про те, що Аскольд і Дір володіли тільки землею полян («Польскою землею»). Це підтверджується й повідомленням Новго­родського Першого літопису молодшого ізводу:

«приидоста два Варяга и нарекостася князема: одиному бѣ имя Аскольдъ, а другому Диръ; и беста княжаща в Киевѣ и владѣюща Полями (Полянською землею - В. Р.); и бѣша ратни съ Древляны и съ Улици»^[54].

Тільки в пізньому Никонівському літописі Аскольда зоб­ражено могутнім володарем, який підкорив своїй владі не тільки середньодніпровських полян, але й полочан («воеваша Асколд и Дир полочан и много зла створиша»). Це ж дже­рело під 864 р. згадує про загибель «от болгар» Оскольдо- вого сина. Таку поінформованість північноруського літо­писця XVI ст. Б. О. Рибаков пояснював тим, що у його розпорядженні було невідоме нам раннє писемне джерело, яке уявлялося йому, «давно забутим, загубленим ще в епоху Київської Русі древнім листом (невідомим навіть Нестору), що випірнув на світ з глибин московських архівів у зв’язку з тією грандіозною роботою, за яку взялися російські книж­ники, підготовлюючи такі монументальні історичні праці, як Воскресенський літопис, Никонівський літопис, Степенна книга, Лицьовий звід та ін.»^[55].

Блок статей Никонівського літопису «О князи рустемъ Осколде» та «О пришествии Руси на Царьград» був запозиче­ний укладачами цього історичного твору з грандіозного ком­пілятивного компендія XVI ст. відомого у науці під назвою «Руського хронографа». У свою чергу, джерелами останнього про події візантійської історії IX ст., була, як встановлено дослід­женнями О. О. Шахматова, а пізніше Б. М. Клосса і О. В. Тво- рогова, скорочена переробка «Хроніки Зонари» - «Параліпо- мен», відома за рукописним збірником початку XVI ст. Через що цей блок виписок з Хронографу, яким користувався укладач Никонівського літопису вважати окремою, завершеною й са­мостійною літописною пам’яткою — найдавнішим протогра­фом «Повісті временних літ» текстологічних підстав немає.

Таким же не аргументованим, позбавленим вагомих дока­зів уявляється й постульований М. Ю. Брайчевським «Літо­пис Аскольда» та теза про феодальний характер давньо­руської державності середини IX ст. Навряд, чи можна вважати Аскольдову Русь державним, чи нехай навіть ран- ньодержавним утворенням, яке підтримувало активні торго­вельні й політичні зв’язки з Хозарією, Болгарією, Візантією, Грузією, Вірменією, Албанією та Багдадом. Строгий аналіз археологічних матеріалів VIII - першої половини ІХ ст. де­монструє, як переконливо показав Є. А. Шинаков відсутність у Середньому Подніпров’ї «чіткої ієрархії городищ й особ­ливо крупних, укріплених і багатих центрів, які можна було б пов’язати із діяльністю князя і його дружиною, що не до­зволяє говороти про наявність загальнополянської влади, а питання про державу «ад-Дір» вельми спірне». На думку вче­ного до середини ІХ ст. літописні поляни являли собою лише «конгломерат землеробських протоміст етапу вождеств»^[56].

Утвердження у Києві малолітнього Ігоря Рюриковича при батьковому воєводі (літописний Віщий Олег) на початку 80-х рр. ІХ ст. поклало початок укоріненню тут князівської династії Рюриковичів й формуванню більш досконалої суспільно-політичної структури організації місцевих спільнот.

1.3.