Провінційні закони

Норвегія

Нам відомі чотири провінційні закони Стародавньої Норвегії⁷, Що їх було включено до п’ятитомного зведення «Norges gamle love indtil 1387», розпочатого в Крістіанії 1846 року Рудольфом Кейсером (1803—1864) та Петером Андреасом Мунком (1810— 1863) і завершеного 1895 року Еббе Герцберґом і Ґуставом Стормом⁸.

Перший з них — це GulapingslQg³, або закон Ґулатінгу, легальної конфедерації на південно-західному узбережжі Нор­вегії. Асамблея конфедерації проводилася на півострові Гула, на південь від гирла Соґне-фйорду. Традиція приписує розробку закону королеві Гакону Гаральдссону Доброму (947—961); у цьому звершенні, як оповідається, йому допомагав Торлейв spaki Розумний, син Гьорда-Карі¹⁰.

Території шести князівств Ґулатінґу складалися з вузької, безплідної, затиснутої скелями прибережної смуги та численних островів; саме тому Горди (Hqrdar, до яких входив харизматичний клан Скільвінґів), Рюґи (Rygir) та інші виживали або блукаючи морями як торговці чи пірати, або ж емігруючи. GulapingslQg став моделлю для перших ісландських законів, занесеною туди колоністами.

FrostapingslQgⁿ_y закон Фростатінґу, легальної конфедерації восьми округ Трондгейму (Trandelag, «Закон Тронду»), яка проводила свої асамблеї на Фрості, півострові в Трондгеймс- фйорді, під головуванням ярлів з клану Семінґів. Згідно з тра­дицією, король Гакон Добрий (947—961) був кодифікатором FrostapingslQg'². •

BorgarpingslQg'³, або закон Борґартінґу, групи південно- східних округ навколо Вік(ін)-фйорду (Ґренланд, Вестфьольд, Вінґульмьорк, Ранрікі, Грінґарікі), що були об’єднані королем Олавом Святим (1014— 1030) у легальну провінцію з асамблеєю в Боргу або Сарпсборґу¹⁴.

HeidscevislQg'³, або закон (Г)Ейдсіватінґу, легальної конфеде­рації князівств у південно-центральній Норвегії, очолюваної королями Уппланду (Upplendinga konungar) з клану Інґлінґів.

Лише два з цих чотирьох зведень законів, що мали юридичну владу, перш ніж Норвегія кодифікувала свої державні закони за часів правління Маґнуса Гаконарсона Законодавця (1263— 1280), збереглися повністю. Це — GulapingslQg (старший) і FrostapingslQg (більш пізній).

Згадки про Східну Європу

GulapingslQg, найдавніший із збережених норвезьких провін­ційних законів, має одинадцять параграфів. Другий параграф стосується торгового права (каира Ьоікг), а пункт 47 у ньому

Швеція

Два скандинавські народи, свеї та ґаути, жили в середньо­вічній Швеції¹⁸. Збірник шведського права був видрукуваний Гансом Самуелем Колліном (1791 —1833) і Карлом Йоганом Шлютером (1795—1888) у тринадцяти томах, «Corpus Iuris Sueo- Gotorum Antiqui/Samling of Sweriges Gamla Lagar» (Sthlm, 1827— 1877)¹⁹.

П’ять провінційних законів на територіях свеїв були кодифі­ковані протягом XIII—XIV ст. їх можна об’єднати в дві категорії: провінційний закон, що не мав залежності від Upplandslagen, і провінційні закони, що були кодифіковані під впливом і/та із запозиченнями Upplandslagen.

Першу категорію представляє закон Даларни, або Dalalagen (Lex Dalecarli?)™, що зберігся в єдиному середньовічному пергаментному списку, датованому серединою XIV ст. (SKB В 54)^2t. Хоч Даларна і Вестманланд утворювали єдиний юридичний район, очолюваний одним і тим самим законником, кожен з них мав власний кодекс. Збережена редакція Dalalagen була створена за часів правління короля Бірґера Маґнуссона (1298— 1317)²².

Upplandslagen²³ (Lex Upplandia), або Уппландський закон, що охоплював також нинішню провінцію Ґестрікланд, був найважливішою юридичною працею, створеною у Швеції²⁴. Його виклад ясний і точний; організація матеріалу — логічна і переконлива.

Upplandslagen був зредагований представниками трьох округ Уппланду під проводом законознавця з Тіундаланду Бірґера Перссона (батька св. Бірґітти). Закон отримав королівську рати­фікацію 1296 року. Основний захований рукописний текст ■— це пергаментний кодекс першої половини XIV ст. (SKB В 12)²⁵. Ця ретельно підготовлена юридична праця²⁶ справила величезне враження на законознавців з інших провінційних районів, котрі запозичали звідти закони.

Sodermannalagen (Lex Sudermannice)²¹, або закон Сьодерман- ланду, був складений 1325 року дванадцятьма мужами, обраними з числа «наймудріших у Сьодерманланді», під проводом провінційного законознавця JIapca Ульвссона; уряд неповно­літнього короля Маґнуса VI Ерікссона (1319—1363) ратифікував його через два роки. Пергаментний манускрипт SKB В 53²⁸ є оригінальним текстом того кодексу і копією, що належала законознавцю JIapcy Ульвссону²⁹.

Vastmannalagen (Lex Vestmannioe)³⁰, або закон Вестману, є компіляцією, складеною протягом перших десятиліть XIV ст. законознавцем, можливо, при сприянні «наймудріших мужів*, призначених Вестманським тінґом. Головним джерелом цього зведення, гадається, був Уппландський закон 1296 року³¹. Основний манускрипт — це пергаментний кодекс SKB В 57³² з XIV століття³³.

Halsingelagen (Lex Helsingioe)³*, або закон Гельсінґланду та шведських поселень обабіч Ботнійської затоки (включаючи Фінляндію), також був модифікований за зразком Уппландського закону 1296 р., близько 1320 року. Гельсінґланд і Уппланд утворювали єдиний юридичний район, очолюваний одним і тим самим правником, одначе кожен з них дотримувався своїх власних законів. Основний список — пергаментний кодекс (Бібл. Універс. Уппсали, В 49)³⁵, написаний у 1320-ті роки³⁶.

Ґаути

Нам відомі чотири провінційні закони ґаутів (йотів).

Aldre Vdstgdtalagen³¹ був записаний 1220 року законознавцем Ескілем Маґнуссоном (бл. 1175—1227) з клану Фолькунґів, можливо, на пропозицію Сноррі Стурлуссона, котрий побував там 1219 року. Частина збереглася в ранньому (бл. 1250 р.) фрагменті з двох аркушів (SKB В 193); більша частина — в пергаментному списку SKB В 59а бл. 1280 р.³⁸, що є також найдавнішою з існуючих книжок шведською мовою³⁹. Англій­ський переклад здійснив Альфред Берґін 1909 року.

Пізніший Vastgotalagen⁴⁰ був складений близько 1280 року законодавцем Альґотом, батьком Брюньюльва, єпископа Скари. Укладач виявився і неуважним, і недосвідченим. У своїй компі­ляції він спирався на давній список закону Ескіла (пізніше втрачений), що відрізняється від SKB В 59а. Первинний його текст — пергаментний кодекс SKB В 58⁴¹ із другої половини 1340-х років⁴².

Ostgotalagen (Lex Ostro-Gothicd)⁴³, або закон Естер-Йотланду, був розроблений десь між 1286-м і 1303 рр. Він свідчить про дбайливість і компетентність освіченого правника Бенґта Маґнуссона (1269—1292) із клану Фолькунґів. До нас закон дійшов у досить авторитетному списку (SKB В 50)⁴⁴ законо­знавця із приблизно 1350 р.⁴⁵.

Smalandslagen (Lex Smalandici)⁴⁰ — це закон землі Веренд у Тьюгерадській частині Смоланду, що був складений наприкінці XIII чи на початку XIV ст. Збереглася лише частина Християнського закону (Kristnubalk); вона міститься на двох пергаментних манускриптах XIV ст. (Скоклостер 155, 4° і AM 51, 4°)⁴⁷.

Людовік Боше переклав два первинні давньошведські закони на французьку: Upplandslagen («Le Ioi d’Upland» [Париж, 1908] і Vastgotalagen («Loi de Vestrogothie» [Париж, 1894])⁴⁸.

Німецький переклад тих ’двох давньошведських законів був здійснений Клаудіусом Фрайгерром фон Шверіном (1880—1944). Його було вміщено в сьомому томі «Germanenrechte: Schwedische Rechtew («Alteres Westgotalagw, рр. 1—62; «Uplandslagw, рр. 63— 242 [Веймар, 1935], xvi — 256 pp.).

Згадка про Східну Європу

Старша версія Vastgotalagen складається з дев’ятнадцяти розділів. Розділ сьомий стосується спадщини (arf??r bolk?r), а в пункті дванадцятому йдеться про право на спадщину мандрів­ника до Греції. Там записано:

♦Якщо чоловік (тадг) залишає країну, призначає управляю­чого (bryti) своїм майном (Ьо) і каже, що вирушає до Рима, то управляючий опікується майном протягом року, по завершенню якого у права володіння вступає спадкоємець, і лише за його бажанням може бути призначений управляючий.

Якщо чоловік залишає країну, а його жінка (husprea) залишається вдома, [і якщо вона) має дитину на руках, а другу носить у череві, якщо вона охрещена, і якщо чоловік не повертається додому, а мандрує від батьківщини, то його спадкоємцями — в разі, коли він поїхав назавжди — стають його найближчі родичі на час його від’їзду.

Готланд

Острів Готланд увійшов до складу Швеції лише після підпи­сання миру в Брьомсебру 1645 року; до того часу шведська правова система не застосовувалася на острові.

Готланд належав Данії після завоювання його королем Вальдемаром Аттердаґом (1340—1375) у 1361 році. Пізніше, між 1394-м і 1449 р., його захопили спершу пірати, так зване Віталійське братство (1394—1398), тоді німецькі лицарі Тевтонського ордену (1398—1408). Нарешті він був приєднаний до Балтійської держави Еріка Померанського (1408—1449). Після 1449 року він знову належав Данії.

Єдиний існуючий писемний твір, пов’язаний з Готландською історією, — це «Ґутасаґа» (Gutasaga)_t складена близько 1285 р., однак її свідчення вкрай мізерні. Фактично нічого не відомо про політичну залежність Готланду до 1361 року.

Gutalagen {Lex Gotlandicif⁰_t або закон острова Готланд, був, швидше за все, проголошений у XIII ст. правлячим класом зовнішніх торговців для свого сільського острівного населення. Закон дійшов до нас у трьох версіях: два Готландські (Gutnish) манускрипти, написані в середині XIV ст. (SKB В 64)⁵¹, переклад нижньонімецьким діалектом 1401 року (SKB В 65)⁵² і переклад данською, здійснений, вочевидь, 1492 року в зв’язку з ратифі­кацією Gutalagen королем Гансом (AM 55, 4°, паперовий список середини XVI ст.)⁵³.

Як нижньонімецький, так і данський переклади були зроблені за давнім Готландським текстом Gutalagen_t а не за тією його Гутнійською версією, що збереглась.

Gutalagen має три цінні ознаки. Перша його частина узгоджується з норвезькою традицією Християнського закону; жодного разу не згадано шведського короля, «не надаються йому прерогативи», «не відходять до нього податки, й нема в законі Ґотланду жодного правила щодо порушення миру короля»⁵⁴. Нарешті, торгівля й мореплавство залишені в Gutalagen поза увагою, всупереч усім сподіванням — місто Вісбю згадується лише один раз, та й то мимохідь, а Східна Європа не згадується загалом⁵⁵.

Данія

Данські народні закони були зібрані у восьмитомному аналітичному виданні «Danmarks gamle Landskabslove med Kir- kelovene», здійсненому Іоанном Брендум-Нільсеном та Полем Іоанном Йоргенсеном (Kbh, 1920—1961 )⁵⁶.

Середньовічна Данія була розділена на три офіційні провінції, кожна з яких мала свої власні закони⁵⁷: Skanske lov^^z_t або закон Сканії (Сконе, включаючи Галланд і Блекінґе на Скандинавському півострові, а також острів Борнгольм), укладений наприкінці XII ст., що зберігся у двох незалежних варіантах: Skanske Iov_t писаний давньоданською (бл. 1200 року), і латинський переказ, здійснений близько 1216 року архієпископом Лунда Андресом Сунесоном (1201 —1222), пізніше названий Antique leges Scanie. Списки Skanskelov давньоданською мовою розділені на три групи: ABC, DEF та GJ. Найдавніший список першої групи, SKB, В 74, датується часом близько 1250 року⁵⁹ і є найдавнішим списком данських законів, що збереглися. До нього входить також і ♦Сконійський Християнський закон» («Jus ecclesiasticum Scanioe*)_t укладений близько 1250 року⁶⁰.

Найважливішим списком латинського переказу (груп А—Е) є рукопис Ледреборґ 13 (перша половина XIII ст. =A) та AM 37, 4° (друга половина XIII ст. =C)⁶¹.

Sjoellandskelov^z2_t або закон Зеланду (Сьєланд; після 1284 року Цей закон обов’язував також острови Лолланд, Фальстер і Мен) включає в себе два зводи: Valdemars Sjoellandske Iov та Eriks Sjoellandske Iov. Існують дві окремі редакції першого зводу: Arve- bog og Orbodemal^z3 («Книга спадку та невикупних речей»), укладена близько 1216 року (її списки згруповано в А—Е, базовий текст — «Codex Rantzovianus*; Королівська Бібліотека, Копенгаген, E donat. var., 136, 4° =бл. 1430 року); і Valdemars Sjcellandske Iov. Остання існує також у двох редакціях: «стар­шій» (?ldre), складеній після 1215 року (списки згруповані в A—D; базовий текст SKB — C 69 від прибл. 1400 року)⁶⁴, та «молодшій» (Yngre) редакції, створеній невдовзі після 1241 року (списки згруповані в А—С, базовим для видання є AM 455, 12° від прибл. 1300 року)⁶⁵. Обидві редакції в останньому розділі містять кожна свою версію «Зеландського Християнського закону» (Sjcellandske Kirkelov), котрі належать до останньої половини XIII ст. і в дечому перегукуються з «Сканійським Християнським законом»⁶⁶.

Eriks Sjeellandske Iov^bl був укладений між 1216-м та 1241 рр.; пергаментний манускрипт зберігся і датується прибл. 1300 ро­ком (AM 455, 12°). Erikssjoellandskelov є, загалом, поширеною версією Valdemars Sjcellandske lov^b*.

Основні закони Сьєланду (Зеланду) перекладені німецькою мовою Клаудіусом Фрейгерром фон Шверін: «Danische Rechte: Seelandischer Rechtskreis» (Germanenrechte VIII), (Weimar, 1938; 2d ed., Witzenhausen, 1960), хѵіі+222 рр. (рр. 157—194: Arvebog og orbodemal [Vom Erbe und unbussbaren Sachen]; рр. 1 —156; Eriks Sjoellandske lov∖ рр. 199—205: «Scanian Christian Lov»).

Jyske lov^b9, або закон Ютланду (яким користувалися також на Фюні і сусідніх островах), зберігся в 240 списках, з яких бл. 160 написані данською мовою, бл. 70 — нижньонімецькою або німецькою, 11 — латиною; більшість з них видрукувана між 1486-м та 1670 рр. Списки згруповані в ABD, D—G та НІ; базовим текстом групи А є NkS 295, 8° та SKB C 63, обидва датуються початком XIV cτ.⁷°. Jyskelov був представлений королем Вальдемаром II Переможцем на Генеральній Асамблеї у своїй резиденції у Вордінберґу в березні 1241 року як офіційний узаконений звід для Ютланду. Цей звід діяв тривалий час. У Данії ним користувалися безперервно до 1683 року, в герцогстві Слезвіґ (Шлезвіґ) — до 1900 року.

Клаус фон Зее нещодавно переклав Jyske Iov німецькою мовою — «Das Jiitsche Recht» (Weimar, 1960), х + 216 с. Jyske Iov мав два додатки⁷¹: примітки Кнуда Міккельсена (єпископа Віборґа) від прибл. 1480 року⁷², і статті Торда Літла, очевидно юриста з Віборґа, написані нижньонімецькою мовою невдовзі після 1300 року⁷³.

У жодній з існуючих версій данських провінційних законів Східна Європа не згадується.

Ісландія

Найдавніше зведення ісландського національного закону⁷⁴, відоме з XVI ст. під назвою Gragas («Дикий гусь»), приписують королю Маґнусу Доброму (1035—1047)⁷⁵, однак загальні положення текстів, що збереглися, були укладені, очевидно, протягом першої половини XII ст. За походженням Gragas ґрунтувався на місцевому тлумаченні норвезького Gula?ings- lQg∙

«Вірменські» єпископи

Gragas складається з п’ятнадцяти частин, перша й остання з яких містять деякі відомості про Східну Європу. Частина І торкається «Християнського закону» («Kristinna Iaga ?attr»)\ розділ 6 цієї частини містить цікаві положення про іноземний клір, зокрема єпископів та священиків (h)ermskir та girskir за походженням. Перше звідомлення з першої частини таке:

«Якщо звіддалеку [з-за кордону] сюди, на нашу землю [тобто до Ісландії] прибувають священики, котрі бували тут раніше, і [католицький] єпископ [котрий має юрисдикцію по всій Ісландії] дозволив їм проводити службу Божу (ti?ir) в Ісландії, то люди мають право купувати у них службу Божу після того, як вони покажуть свої книги та ризи єпископові або священикам, уповно­важеним єпископом.

Якщо звіддалеку [з-за кордону] сюди [до Ісландії] прибувають священики, котрі не бували тут раніше, то не слід купувати від них службу Божу і їм не слід хрестити дітей, [крім тих випадків,] коли хтось [із дітей] настільки хворий, що його мусив би охрестити мирянин; якщо немає інших священиків, то краще охрестити його першому [іноземному] священикові, аніж мирянинові. ’

Від них можна купувати службу Божу, якщо вони мають листа і печатку єпископа і свідоцтво двох осіб, котрі були присутні на їхньому висвяченні і передають слово єпископа, після чого люди мають право одержувати від них уповні духовну Допомогу (?ionostv).

[Однак] нікому не слід купувати від них службу Божу і духовну допомогу.

Якщо людина дозволяє єпископові нелатинського сповідання освятити церкву або конфірмувати дітей, то мусить сплатити єпископові, котрий є тут [в Ісландії] раніше, штраф у три марки; останній [єпископ, котрий має юрисдикцію по всій Ісландії] повинен одержати плату за освячення. Церкву слід так освятити, а дітей так конфірмувати, як наче нічого й не відбувалося раніше, навіть якщо ті, що не знають латини, співали»⁷⁶.

Спеціалісти пов’язують це законодавство з діяльністю трьох іноземних єпископів в Ісландії в період між 1056 та 1072 рр. Про них згадується в ісландських нарративних джерелах, у творі Арі Мудрого «Islendingabok* (бл. 1123—1133 рр.) та у «Hungr- vaka» (бл. 1210 року). Законодавство було результатом значних церковних реформ, запроваджених Гільдебрандом — пізніше папою Григорієм VII — з 1060-го й до самої його смерті у 1085 році. В уривку з розділу 8 «Islendingabok* зазначається:

Цей уривок відповідає слідуючій заввазі у «Hungrvaka* (розділ 2):

«У дні єпископа Іслейва (1056—1080) прибули [до Ісландії] іноземні єпископи, вчення яких слабували порівняно з ученням єпископа Іслейва.

Через те вони набули популярності серед грішників, аж поки архієпископ Адальберт [Бремен-Гамбурзький, 1043—1072] послав листа до Ісландії, забороняючи всім людям приймати їхню службу і кажучи, що деяких з них уже відлучено від церкви і всі вони здійснювали свою місію без його дозволу»⁷⁸.

Учені традиційно пов’язують термін (h)ermskir з терміном ♦єретики» зі Сходу, вірменські павликіани, а термін girskir — з візантійськими греками⁷⁹.

У 1960 році Маґнус Map Ларуссон розробив цікаву гіпотезу про те, що ці закони відбивали тісні стосунки Русі і Скандинавії _в період правління Ярослава Мудрого (1014—1054). На його думку, (h)ermskir стосується Ермланду на південно-східному Балтійському узбережжі (Вармія), a girskir означав gerzkr — ♦ Русь»⁸⁰. Однак традиційний погляд на ці терміни здається вірогіднішим, зокрема через те, що Ермланд — і це добре відомо М. М. Ларуссону — не був християнізований тевтонськими рицарями аж до прибл. 1230 року; католицька єпархія Длленстейн (Ольштин) була встановлена там тільки 1243 року.

Тіундарґ’яльд і мандрівники на Русъ

У частині 15 Gragas йдеться про церковну десятину (um tiun- dargjald∖ запроваджену в Ісландії в липні 1076 року. Єпископ Скалагольта Ґіцур Іслейвссон (1082—1118) (на основі західно­європейської практики) уклав закон під назвою TiundarlQglslen- dinga hinfornu_t який згодом був прийнятий Ал-Тінґі (1097 року). В той час ще у жодній з інших скандинавських країн церковна десятина не збиралася⁸¹. За цим законом «вона збиралася майже з усіх незалежних селян, і податок (забезпечення) збирався не тільки для єпископа і єпархії, а також для попечителів менших церков і підтримки бідняків»⁸².

Tiundarlqg зберігся в дев’яти списках (вони позначені літерами від А до І), найдавніший (А) переписаний близько 1250 року (GkS 1157, fol.). Всі наявні копії опубліковані Йоном Сіґурдссоном під № 20 в його збірнику *Diplomatarium Islandi- cum: Islenzkt fombrefasafn 1» (Kbh, 1857—1876), с. 70—162.

TiundarlQg був дослівно перенесений до Gragas. Щодо сплати десятини тими, хто перебував за кордоном, закон про­голошував:

Ці офіційні положення означають, що в той час, коли вводилася десятина (тобто 1097 року), мандрівка з Ісландії до Русі була ще загальним явищем.