Правова література стародавніх скандинавів

Перший етап давньоскандинавської правової історії завер­шився у XIII ст.» коли внаслідок перетворення трьох систем регіональних королівств у християнські монархії (Данія, Норвегія та Швеція) провінційні закони були поступово замінені об’єдна­ними державними законами.

Норвегія за часів правління короля Маґнуса Гаконарсона Законодавця (Iagabaetir) (1263—1280) очолила цей перехід. Король замінив провінційні закони національним земельним кодексом (DenNyereLands-Lov). що спирався на них¹. Міста та Церква² отримали свої власні кодекси. Були запроваджені також спеціальний hir? (=дружина) закон і закон для Ісландії.

Швеція наслідувала приклад Норвегії десь через вісімдесят Років. Перші шведські національні закони (Landslag і Stadslag)

були проголошені королем Маґнусом VI Ерікссоном (1319— 1374)³. Перший дамський національний закон (Kong Christian den Femtes Danske Lov) був запроваджений тільки 1683 року.

Традиція, передана Сноррі Стурлуссоном (1 179—1241), приписує першу кодифікацію провінційних законів на півночі уппландської Норвегії (Оппландська область) королеві Гальвдану Ґудредарсону Чорному, котрий жив десь у першій половині IX ст.⁴.

Давньоскандинавські закони першого періоду можна поділити на три групи: 1) Провінційні (folk) закони, «провінційні» тут у значенні сільських громад, на відміну від міст. Провінційні закони дійшли до нас не в своїй первісній язичницькій⁵ і доурбанічній формі, а з періоду після охрещення, тобто після XI ст., коли вже включили в себе спеціальний розділ християнських законів (Ius ecclesiasticum), що, як правило, став першою частиною кодексу, а також розділ торгового права. 2) Муніципальні закони, що, схоже, брали свої витоки з іноземного торгового права, і 3) Hird (дружинницькі) закони.

Усі збережені копії давньоскандинавських законів датуються XIII—XIV ст., хоча існують фрагменти з XII ст.

Ці записи мають різне походження і цінність: це і конспекти законознавця для кращого запам'ятовування, і неофіційні нотатки його викладу закону (uppsaga) на зібраннях тінґу (?ing), і записи указів, постанов і судових рішень провінційного суду, і замітки на берегах, й інші додатки, зроблені невідомою рукою. Перша згадка про кодекси в джерелах стосується Ісландії. Згідно з Арі Мудрим (пом. 1148 р.), ісландський тінґ (Al-Pingi), заснований 930 року (відповідно до так званого закону Ульфйота), прийняв 1117/1118 р. рішення записати їхній провінційний закон на пергаменті, щоб не залежати від пам’яті правопромовців (Iqgsqgu- menn)∖ правопромовцем був службовець, що головував на ісландській національній асамблеї (Al-?ingi). В результаті з’явився Сувій Гавліді (Haflida skra, на жаль, загублений)⁶. Це, вочевидь, було початком кодифікації, названої кодексом «Дикого гуся» (Gragas) у першій половині XVI ст. Різні редакції цього зведення законів не збігаються в окремих пунктах.

Учені поділяють перший період давньоскандинавської правової історії на дві частини. Протягом першої правові виклади обмежу­валися конспектами невідомих авторів, які робилися, по-перше, для пам’яті правників, а по-друге, з цікавості збирача старо- житностей. Ця первинна кодифікаційна діяльність відрізняється епічним характером правових документів та їхньою ритмічною виразністю, але, разом з тим, незавершеністю і плутаною структурою. Вчені відносять до цього періоду такі кодекси, як норвезький GulapingslQg, старший Vastgotalag та Dalalagen зі Швеції, і ісландський Gragas.

Пізніша кодифікація позначена втратою усної скорми й пере­творенням на редагований писемний правовий документ. Наприклад, Frostapingslqg у Норвегії, молодший Vastgotalagen у Швеції, два сканійські та два зіландські закони в Данії.

Протягом другої частини першого періоду провінційні зведення законів складаються службовцем ясною правовою мовою в систематизованій формі. Вони затверджуються відповідними тінГами за підписом правника і впроваджуються в життя на підставі королівської ратифікації як єдині законні кодекси, дійсні в провінції. Ютський закон (Jyskelov) 1241 року знаменує початок цієї другої стадії в Данії, Уппландський закон (Upplandslagen) 1296 року — у Швеції.

Основна мета цієї частини праці полягає в тому, щоб з’ясувати, чи існували згадки і які саме про Русь та інші східноєвропейські країни у правових давньоскандинавських текстах, що збереглися.

(Можливий вплив Германських («варварських») і/або скандинавських законів на «руський закон» русько-візантійських правових угод X ст., відбитий у «Руській Правді», так само як на ґермано-руські правові угоди XII—XIII ст., розглядається в томі четвертому цієї праці).

Через важливу роль фризів у відкритті Східної Європи для західноєвропейських ринків (як я припустив вище) фризькі закони також розглянуто з цього погляду в другому (двадцятому) розділі цієї частини.