Приборкання аварів і моравська місія
Вище ми розглядали Східну Європу переважно з північної балтійської перспективи. Тепер придивимося до подій у степу, які переросли в типову кооперацію морських кочовиків (так званих вікінгів чи варягів) із степовиками (Хозарською династією).
Цей синтез і сприяв появі в IX—X ст. Волзько-Руського каганату. До того ж дві події в Середземномор’ї наприкінці IX ст. ще більше зміцнили той синтез: приборкання аварів Карлом Великим і Кирило-Мефодіївська місія.Завоювання Карлом Великим могутньої аварської держави на сході Центральної Європи зможливили Renovatio imperii 800 р. та «умиротворіння» слов’ян, які входили до складу колишньої Аварської імперії. Безсумнівно, діяльність Карла Великого переслідувала економічні цілі — встановлення сухопутного шляху до хозарського Ітиля, того самого знаменитого шляху з Реґенсбурґа (Ратизбони) до Ітиля, що на ньому постали Київ і пізніше Відень.
Приборкання аварів було нелегкою справою. 860 р. обидва Рими (хоч і не дотримувалися дружніх стосунків через ворожнечу патріарха Фотія і папи Николая І) вирішили заповнити порожнечу після занепаду аварської держави шляхом піднесення колишніх аварських рабів — слов’ян. Віднині їхня варварська говірка мала стати місійною, а потім і сакральною мовою, такою, як староєврейська, грецька й латина. Оскільки на той час лише Константинополь мав учених,' здатних створити нову місійну мову й нею перекласти християнські священні писання, брати Константин (Кирило) й Мефодій, друзі Фотія, вирушили із східної столиці християнства до Моравії, що лежала на території, на яку претендував папа римський.
Парадокс місії Кирила й Мефодія полягав у тому, що моравські князі, ці homines novi, спадкоємці харизми Аварської імперії, не зуміли скористатися перевагами запропонованої їм надзвичайно важливої культурної зброї. Прийнявши було християнство слов’янського обряду в надії, що їхні баварські сусіди поставляться до них як до рівних, вони з обуренням усвідомили, що для досягнення тої життєво важливої мети обрали хибний шлях. Тож моравські князі заборонили діяльність слов’янських місіонерів (після смерті братів) і змінили свій «гірший» обряд на повноцінний — католицький.
Але в той самий час болгарські правителі, які протягом майже двох століть виснажувалися в боротьбі за вищість з візантійськими імператорами, вирішили об’єднатися з підлеглими їм слов’янами в єдину державну структуру. Заради свого визнання як європейської держави вони також мусили прийняти християнство. Після довгих вагань хан Богорис пристав до грецького обряду. Одначе вже його син Симеон скористався можливістю, щоб засвоїти слов’янський обряд. Він запросив заборонених слов’янських місіонерів до своїх володінь і тим самим заклав підмурок незалежної слов’янської болгарської духовної культури. На відміну від моравських князів, Симеон, який вірив, що він походив з роду Аттіли, був позбавлений комплексу неповноцінності: на його думку, візантійські імператори були вискочнями.
Дунайським болгарам, мабуть, сприяли чорні булгари з півострова Тамань, котрі, походячи з Великої Болгарії (Magna Bulgaria, VI—VII ст.) хана Кубрата, залишалися на території, де продовжувала існувати елліністична культура із традиціями колишнього Боспорського царства. У IX—X ст. це було єдине місце в Європі, де втілювалася в життя ідея взаємозбагачення й взаємопроникнення культур. Саме тут Константин (Кирило) вивчив єврейську й познайомився з мистецтвом перекладу. Доки болгари залишалися язичниками, загроза з їхнього боку хоч і була значною, але не смертельною. Виникнення ж незалежної болгарської версії східного християнства почало прямо загрожувати культурній та релігійній гегемонії Константинополя, що змусило імператора Василія II реагувати швидко й жорстоко, внаслідок чого він і отримав прізвисько Болгаровбивець. Після 1018 року Болгарія перестала існувати політично, а після 1036 р. — і культурно, і релігійно.