Поява християнської Києворуської держави та історичної свідомості Русі
Друга половина IX ст. стала принципово важливим періодом для Східної Європи, оскільки в цей час Київ і територія нинішньої України з’явилися на історичному овиді. Поштовхом для цього стало перетворення Константинополя на економічну столицю Євразії під талановитим правлінням візантійських імператорів так званої Македонської династії — здібних правителів, які завдали рішучої поразки арабським флотиліям, зокрема в битві при Майяфарікін (863), і відновили панування Візантії на Mare Nostrum.
Природно, що після цього Константинополь привернув увагу вікінгів, єдиного суспільства в Євразії в IX—X ст., окрім Візантії та арабів, що утримувало морський флот (каролінґи, приміром, так ніколи й не вийшли до моря).Невдовзі після походу «Русів» на Константинополь 860 р. було торовано шлях «з варяг у греки». Дніпро замінив Волгу, а Київ, колишнє хозарське укріплення поблизу дніпровської переправи, перетворився у середині X ст. на перспективного супутника нової економічної столиці світу — Стамбула (ε,ις τηv πoλιv), тобто Константинополя. Приблизно 930 р. Київ захопив волзько-руський каган Ігор.
Історія каганату Русів складається з трьох фаз: волзького періоду (бл. 839—930), дніпровського (бл. 930—1036) та київського (1036—1169). Протягом двох перших — руси володіли переважно торговельними шляхами й племенами, а не територіями. У разі потреби вони знищували суперників (таких як полоцькі Ільфінґи), збирали данину й контролювали торговища уздовж двох основних міжнародних шляхів: волзько- двінського, важливого протягом IX і першої половини X ст., з його двома відгалуженнями до мусульманських торговельних центрів — Булгарії та Ітиля, і дніпровського торговельного шляху X ст., з варяг, через Київ, до грецького Константинополя, згодом міжнародного економічного центру. Третій, київський, період знаменував собою початок культурної консолідації Русі й спробу її «націоналізації».
Протягом цього останнього періоду Новгород (Holmgar?r), яким правив каганат Русів, став значнішим за Стару Ладогу, найдавніший міський центр у Східній Європі. Стара Ладога мовно й культурно залишалася винятково скандинавською аж до свого занепаду в середині XI ст.; Новгород же від самого початку був двомовним.
Нащадки балтійських слов’ян (вендів), що перебували під Данським правлінням і були переселені на схід одним данським харизматичним кланом, — тобто населення Новгорода, — виконали унікальну функцію, пристосувавши вікінґівську концепцію «варварського» закону до слов’янської політичної культури. «Руська Правда» — перше зведення законів у Східній Європі — походить саме з Новгорода, єдиного місця на Русі, де поняття закону було загальновизнаним, прийнятим і зрозумілим аж до драматичної загибелі республіки «Пан Великий Новгород» 1479 р.
У 1036 році Ярослав (Jarizleifr), новгородський правитель, який щойно затвердився в Києві, розгромив печенігів (кочових спадкоємців хозарів) і утворив свій варіант Римської імперії, ідеологічним центром якої був Софійський собор у Києві, а підґрунтям — система новгородських законів. Безперечно, що це певною мірою підштовхнуло його до введення як сакральної (священної) й законної мови його володінь саме церковнослов’янської, яка після занепаду Дунайської Болгарії знову втратила свого власника.
Ярослав почав також перетворювати Русь у територіальну спільність шляхом осадження княжої мандрівної дружини на київській, чернігівській і переяславській землях. Як результат таких дій назви «Русь» і «Руська земля», що засвідчені в другій половині XI ст. і побутували в XII ст., вживалися тепер у новому значенні, а саме виключно щодо Південної Русі (нинішня Україна). І лише тоді почала відбуватися культурна революція. Відштовхнувшись від поліетнічної, багатомовної й безтери- торіальної спільності з культурою «нижчого» рівня, Київська Русь почала досягати рівня нової, «вищої» культури, оволодівши писемною й правовою слов’янською мовою.
Зростання Київської Русі як політичного і релігійного центру — закономірне, бо, якщо зважити, занепад незалежної болгарської держави на Дунаї залишив церкву і слов’янський обряд, з його відносно цілісним зведенням духовних і державно- політичних текстів, без господаря; саме це дало можливість Київській Русі оволодіти цією культурою без загрози втрати власної самобутності. Таким чином, руський обряд (руський «язык») впровадився через слов’янську священну мову й кирилицю. Слов’янсько-руська духовність стала основою для злиття слов’янських полян і неслов’янських елементів Русі у єдину «Руську землю». Території київського, чернігівського й переяславського князівств, які пізніше утворили Центральну Україну, були обрані місцем постійного заселення досі мандрівної Русі.
Доти «Русь» представляла собою іноземну правлячу верхівку з примітивною соціально-політичною організацією, складену із морських і річкових кочовиків, котрі періодично збирали данину (полюддя) для своїх князів, однак не були пов’язані ні з якою конкретною територією. Для висвячення династії Ярослава у християнській леґітимності потрібно було створити культ його двоюрідних братів Бориса і Гліба, синів болгарської княжни. Вони були канонізовані київським митрополитом Іоанном, болгарином за походженням, відразу по їхній смерті (бл. 1020 р.), хоча й загинули вони у звичайній боротьбі за владу. Властивий фундатор руської династії, Ярослав, успішно створив собі образ доброго брата, який помщається за смерть безвинно забитих (хоча, можливо, й сам був причетний до їхньої загибелі), а також присвоїв собі й своїй династії харизму святих Бориса й Гліба.
Ярослав постановив, що «нове свято руської землі» в пам’ять Бориса і Гліба відзначатиметься надзвичайно урочисто (пізніше число тих празників збільшилося до шести на рік) з 24 липня як головне свято. Так було 1072-го і, пізніше, 1115 року з нагоди перенесення мощей цих святих, супроводжуваного масовими всенародними маніфестаціями. На них були обнародувані зведені редакції літописів, складені у першому духовному центрі Східної Європи — Києво-Печерському монастирі в Києві.
Саме тоді, під час Київського періоду, з появою власної історичної самосвідомості й почала поставати Русь як законна історична сутність.Двохсотлітнє норманістсько-антинорманістське протистояння виявилося безсилим у вирішенні проблеми походження Русі. Пропоноване в цій праці вирішення не має нічого спільного з тою безплідною дискусією, воно засноване виключно на історичних критеріях і вкладене в ширший контекст світового розвитку.
У VIII і IX ст. виник поліетнічний, багатомовний, об’єднаний соціально і економічно організм (низької культури), представлений морськими й торговими спільностями Балтійського моря, занесений туди вихідцями із країн Середземномор’я. Менш ніж за два століття поліетнічні й багатомовні купецькі підприємства й торговельні спільності, а також морські кочовики, пристосували до своїх потреб політичну структуру й харизму степових імперій, щоб перетворити це на християнську слов’яномовну високу культуру, з якої постала Київська Русь.