Два періоди давньонорманської літератури
Літературна діяльність давніх норманів розпочалася приблизно у 800 р., через кілька десятиліть після перших вікін- ґівських походів та колонізаційних рухів на Захід та Схід.
На заході вікінґи зосереджувалися довкола східного узбережжя Атлантичного океану, спочатку на його північній частині, вздовж берегів неглибокого озера, відомого як Північне море, їхнє з’явлення тут почасти обумовлювалося економічними причинами, а саме: їх приваблювали землі, що лежали південніше вздовж того ж Атлантичного океану, землі, що входили до сфери культурних традицій Середземномор’я, на яких у VIII ст.
зароджувався економічний добробут. Тобто їхньою метою були Британські острови, Франкія, Іспанія, Північна Африка та Італія. Рушійною силою вікінґівських походів були «нормани» —мешканці територій, на яких пізніше постали Данія, Норвегія і Південно-Західна Швеція. Походи, в яких брали участь головним чином предки норвежців і данів і які зафіксовані в документах, тривали майже сто років. Розпочалися вони близько 790 року походом до Англії і завершилися 891 р., коли Арнульф, нащадок Каролінґів і король східних франків, розгромив «Велику Армію» данів під Лювеном над рікою Діле. Об’єктами вікін- іївських походів стали економічно найрозвиненіші частини Європи: в Англії — Нортумбрія (793 p., Ліндисфарн, 794 р., Джароу) та Уессекс (Дорсет, бл. 790 р.; Вінчестер, 860 р.); у франкії — фризький торговельний центр Дорестад (833—864 рр.), Аквітанія (799 та 844 рр.); долина Сени (841, 845, 856—862, 885—886 рр.); гирло Луари (856, 864 рр.); долина Гаронни (844 р.), Нарбонна, Арль і долина Рони (860 р.); в Іспанії — Ла-Коруня (844 р.) та Севілья (844, 859 рр.); в Італії — Луна і Піза (860 р.). Вікінґи просунулися аж до Марокко (Некор, 859 р.)1.
Опісля, в період з 891 до 954 рр., діяльність вікінгів перенеслася до Балтійського регіону. В цей час там уже сформувалася дохристиянська норманська культура і розпочинався період християнізації.
Балтійські шведи лише тепер вступили у вікін- ґівський період. До цього часу вони лишалися осторонь основного напрямку релігійно-культурної сфери едд (і пізніше — саґ), а також традиції скальдів. Рунічне письмо поширилося на півночі у Швеції тільки наприкінці вікінґівського періоду, однак шведи настільки охоче його засвоїли, що кількість їхніх рунічних пам’яток просто вражає. Проце.с колонізації тривав бл. 150 років і охопив п’ять регіонів. З Західної Норвегії він поширився на рідкозаселені Шетландські, Фарерські і Оркнейські острови (780 р.); дани і норвежці розповсюдили його на ірландські поселення (прибл. з 830 р.); опісля він охопив східну частину Англії, пізніший Дейнлаг чи Дейнлоу (Нортумбрія та Східна Англія, прибл. з 875 р.). Завершився цей процес заселенням переважно норвежцями раніше пустельної Ісландії (874—930 рр.) та колонізацією багатої і залюдненої Нормандії (бл. 896—911 р.) головним чином данами, що в 891 р. зазнали поразки від східно- каролінґського Арнульфа.Вирішальну роль у культурному розвитку норманів відіграли три різних народи: кельти (ірландські та уельські)2, англосакси3, Франки4. Розчленована і політично відстала Ірландія була, однак, країною розвиненою щодо культури; її вплив поширювався на Шотландію, Шотландські, Фарерські та Оркнейські острови. Англійська гептархія, незважаючи на систему змінних політичних правителів (bretwalda> «Британські володарі»), в період між 757 та 796 рр. перебувала під відчутним харизматичним впливом короля Mepcii Оффа. Це дало поштовх до перетворення дрібних державок на англійську монархію, очолювану королем Уессексу.
Спочатку кельти (в VI ст.), а за ними і англосакси (в кінці VI — на початку VII ст.) прийняли християнство. Однак звідтоді кельтська чернецька церква дедалі більше ізолювалася від континенту (Риму), тоді як в Англії Вітбійський Синод (663 р.) схилився до міжнародної римської церкви.
Розпочинаючи свої контакти з давніми норманами, кельти і англосакси використовували різновид латинської абетки, мали розвинену писемну літературу і, на відміну від франків, відкрили нові шляхи у розвитку європейської культури.
Вони використовували латину лише як основу для перетворення своїх діалектів на літературні мови. Це мало вирішальне значення і для норманів, оскільки їхня мова була дуже близькою до розмовної мови англосаксів, так що вони могли спілкуватися без утруднень. Уже в другому і третьому поколіннях на кельтській землі (Ірландія, Шетландські острови) нормани були двомовними і тому могли також послужитися для розвитку кельтської культури.Завзяті давньонорманські воїни особливо цікавилися героїчними оповідями Германського періоду переселення народів, більшість з яких збереглася у королівстві франків. Сучасником Оффи був Карл Великий, король франків з 768-го до 814 р. і західний імператор з 800-го по 814 рік. Він підкорив два останні германські континентальні королівства — «поганське» Саксонське (777—785 рр.) та християнську державу ланґобардів в Італії (773—774 рр.), де аріанська християнська остроґотська держава пишалася високорозвиненою героїчною поезією.
Карл Великий був зацікавлений у збереженні давньогерманських традицій. Він наказав перевезти кінний пам’ятник Теодоріху Великому, якого вшановував як свого попередника, з Верони (Берна) в Італії до своєї столиці в Аахені. Біограф Карла Великого Ейнгард у двадцять дев’ятому розділі своєї праці набраних з родичів, а також підлеглих народів. Це робилося для того, щоб, з одного боку, успішніше підтримувати моральний дух на війні., а з другого — аби насолоджуватися на бенкетах військової аристократії. Натомість знання й використання рун обмежувалося на той час, за деякими винятками, магічним і релігійним призначенням.
Література цього періоду була, головним чином, витвором дохристиянських «норвежців». Ймовірно, що їх попередили йоти (Gautar) з Ютландії та Західного й Східного Йотланду (Gotland) і дани, однак визначити, в якій мірі, поки що неможливо.
Перехідний період був рубежем між поганством і воєнізованим суспільством та християнським осідлим духовним світом. Найвиразнішим він був у самій Норвегії та її колоніях, особливо в Ісландії.
Характерною літературною формою другого періоду були прозові саґи. Вони писалися на пергаменті християнами-іс- ландцями для осідлих селян-йоменів та олігархічного угруповання go?ar, до якого входили тоді васальні лорди і священики. Саме на цьому далекому острові, переповненому талановитими аристократами, були необхідні передумови для збереження літератури попереднього періоду, а також для використання з цією метою місцевого діалекту. Здебільшого ісландці були нащадками західних норвезьких колоністів, більшість з яких, перед тим як осісти в Ісландії, побували на Британських островах, що було надто важливим для їхньої подальшої долі.
Кожен з обох періодів є відображенням особливого духовного світу, і водночас — це комплекс проблем з різними можливостями розв’язання. Зрозуміло, що використання літературної продукції як історичного джерела вимагає відповідної методології. (На цих сторінках ми обмежимося розглядом першого і перехідного періодів; другий аналізуватимемо в наступному томі).