Половці і Русь на тлі історії Євразійського степу

даний клан втрачав свою харизму, то він знищувався новою кон­федерацією, яка на його місце вибрала нового правителя — це був перший змінний елемент. Подібно змінним був третій елемент — територія, за умови, що нова територія мала ті самі елементи з погляду економічної стратегії: нова територія повинна була розта­шовуватися vis-a-vis центру хліборобської держави, щоб легко можна було її шантажувати, а також щоб можна було мати контроль над торговельними шляхами, але з можливостями заховатися і втекти, як, наприклад, у пустелях Монголії.

З появою Київської Русі в IX—X ст. почалася властиво історія Східної Європи. В тому часі сусідами Київської Русі стали дві номадні імперії, які змінювали одна одну. Першою була імперія Pax Печенігів², а опісля від 1050 р. Pax Половців. Власне Половцями ми тут і будемо займатися. В той час на Криму і на Таманському півострові були держави-міста під протекцією спочатку Печенігів, а потім Половців. Ці держави-міста були витвором попередніх номад: Гунів, Готів, Болгар і Хозар.

Назва Половці була давньоруською і мала значення «світло- жовтий»³, що відповідає середньовічно-латинському означенню Половців — Pallidi, а також давньонімецькому Valwen, Flavi та вір­менському Xartesk⁴n. Це було об’єднання племінних груп, а саме: Qipcaq, Qay, Qun, Sari. Остання форма є протомонгольського по­ходження, так як Кай і Кун, і пояснює нам, чому Давня Русь назвала тих номадів — Половцями.

Слово San має те саме значення, цебто «блідо-жовтий»⁴.

Сходознавці, між ними і автор цієї праці, приймали, що Qipcaq-и мали ще іншу назву, а саме — Кумани (Kuman), одначе, як це з’ясо­вано у цій праці⁵, назва Kumani не має ніякого зв’язку ані з тюрк­ськими, ані з монгольськими мовами. Вона являється візантійською назвою для Половців.

Заки перейти до детальних даних писаних джерел, я вирішив подати коротко про висліди археологічних дослідів, головно на базі праць С. О. Плетньової⁶.

Половці були найбільшим союзом кочових племен у Кімак- ському каганаті IX ст.⁷ Тоді центр Половців (Кіпчаків) розташову­вався у південно-східному Приураллі, тоді як центр Кімаків лежав на р. Іртиші. Дві причини примусили покинути Половців Приуралля: по-перше, в той час був демографічний вибух, а друга причина — велика засуха, яка не дала можливості продовжувати кочові цикли⁸. Тепер Половці перейшли на територію Печенігів, що раніше нале­жала Хозарам, розбили Печенігів і стали на 170 років сусідами Русі (1054—1223 рр.)⁹. Через Русь відкрилися для Половців шляхи до багатих країн Східної Європи, а саме: до Угорщини, Болгарії та Візантійської імперії. На трав’янистих степах Київської Русі Половці повернулися до повного кочового циклу, але з часом, під впливом міської культури своїх нових сусідів, Половці стали напівкочови- ками, а опісля у XII ст. на території Половців почали з’являтися міста торгових купців, звичайно іранського походження: Аланів, Осетів¹⁰.

У давньоруських літописах засвідчені десятки імен Половецьких князів (ханів), але дуже рідко там подається їх генеалогія і дані, якою територією вони володіли". Найважливіші скупчення Половців (їх вежі, цебто кибитки) були на території дворіччя Сіверського Дінця, де розташовувалися три їхні головні міста із столицею Шарукань, яка мала ще інші назви після головного хана епохи¹².

В році 1040 Караханідський принц al-‘Abbas b. Muhammad (з ти­тулом Arslan Tigin)¹⁴ розбив племена, що наступали зі Сходу, які на них нападали, вже після здобуття Уйгурської держави в Ґан-су, пере­можені Тангутами. Тут йдеться про рештки т. зв. Sha-tⁱo (Basmil) під проводом династії з племені (Qay).

Кіпчаки були в основному тюркською частиною Паксу Кімаків¹⁵, яких гуно-болгари і протомонголи звали SarT (= тюркське sariy «блідо-жовтий»), звідти руська назва Половці. Про те, що протомон- гольські Qay і Qun своєю мандрівкою спричинили ланцюгову реакцію, наслідком якої були мандрівки кочівників від границі Китаю до границі Русі, пише тогочасний арабський письменник Шараф аз-Заман Tarip ал-Марвазї (писав бл. 1120 р.)¹⁶ і подає такий опис тих мандрівок: «До них [Тюрків] належить і Qun; вони прийшли із країни Qitay, боючися Qita — хана, вони, несторіанські християни, покинули свою батьківщину під натиском потреби в пасовиськах.

До них належав Хорезмшах Ікінджі (1094—1097 рр.), бл. Кочкар. Qun- ів прогнали групи племен Qay, що були більш чисельні і сильніші від них, тим-то вони прогнали їх із тих (нових) пасовиськ, опісля подалися на територію §агІ-їв, а Sarl-Ї помандрували до території Туркменів, які в свою чергу перейшли на Східну частину території Печенігів, недалеко берегів моря Вірменського (Чорного моря)»¹⁷.

Видатний тюркський філолог і етнограф Магмуд ал-КашґарТ (писав у році 1077)¹⁸ залишив такий запис про цей похід пізнавших вже зачатки культури проти невірних номадів у такий спосіб, «описуючи військо Басмилів, що воювали із Арслан (Тіґіном), які зібралися разом проти Лева (Арслана)»¹⁹:

«Це слово «Boka» (дракон) вживається як ім’я воїнів. Один із вождів (племені) «Yabaqu» був названий «Boka Budrac».

Не маючи змоги ввійти в Туркестан, осілу смугу Середньої Азії, вони рушили у Степ і зайняли кочову державу, що її сучасні ісламські історики називали Кімак. Це викликало ланцюгову реакцію: частина Кімаків наперла на т. зв. Кіпчаків (SarI «Половці»; рештки Східних Turkiit-ів), що жили між Волзьким Булгаром та Баласаґуном; вони в 1043 р., мабуть, щоб отримати поміч ісламського світу, прийняли іслам. Тепер Кіпчаки ввійшли на територію держави Ory- зьких Туркменів Ябґу²¹ і положили їй кінець. Огузи — в свою чергу — з’явилися в році 1054 на сході Печенізького Степу, їх авангард підійшов до границі Переяславського князівства (ПВЛ називає їх Торками (Tiirk), але Всеволод Ярославич побив їх під Воїнем²².

Одначе в літі наступного року (1055) прийшли вслід за Торками і самі Кіпчаки. На Русі стали їх звати, як подано вище, Половця- ми.Тепер Всеволод — рахуючися з ситуацією, — «створи Всеволод миръ с ними, и возвратишася половци во свояси»²³. Половецький начальник названий Болушь, отже, іменем з доброю тюркською етимологією, зі значенням «Помічник».

В році 1060 Торки з’явилися знову на границі Руських князівств. Тим разом мусило їх бути більше, бо проти них вийшли разом Руські тріюмвіри, і Торків побито. Але—без сумніву, з огляду на потенцій­ну половецьку небезпеку — частину Торків тріюмвіри найняли собі на службу. їх назвали Чорними Клобуками, друга частина пішла на Дунай, де Візантійці їх радо прийняли і поселили в Ма­кедонії для охорони границь. Після зліквідування Болгарського царства (1018 р.) охорона довгої limes по Дунаєві (провінція Paristrion) була однією з життєвих проблем Візантійської імперії.

Очевидно, Половцям не могло прийти до вподоби, що Руські князі взяли на свою службу їх теоретичних підданих. «Придоша половци первое на Руську землю воевать»²⁴ і розбили Всеволода, що вийшов проти них 2 лютого 1061 р.

А сім років пізніше (1068) нотує літописець: «Придоша ино- племеньници на Рускую землю, половьци мнози». Тим разом По­ловці були, мабуть, уже огнивом у поході степових народів під проводом династії Qay, згаданих на початку цього розділу. Вони розбили на річці Альті військо Руських тріюмвірів. Сеньйор Ру­ської землі Ізяслав Ярославич утік до Ляхів, а в Києві вибухла ре­волюція, що винесла ув’язненого полоцького «вовкулаку» Всеслава на престол²⁹.

Половці воювали в Руській землі ще біля Чернігова. Останніх переміг Святослав Ярославич зі своєю чисельно меншою дружиною (3.000 добірних воїнів) на річці Снов — одчайдушним наступом: «Потягнѣмь, уже нам не лзѣ камо ся дѣти»³⁰. Лаврентіївський та Іпатіївський літописи подають, що при тому Святослав «князя их яша рукама». В Новгородському І літописі після «а князя их яша» стоїть ім’я «Шаракан»³¹. Про Шаруканя див. нижче.

На тім закінчується перший цикл наших відомостей про Полов­ців і Русь. В 1077 р. засвідчено перший раз наводження Половців одним членом династії Рюрика на другого (як це практикувалося ними з попередниками Половців — Печенігами).

Очевидно, в міжчассі дійшло до замирення поміж Половцями і Руськими тріюмвірами. Не дарма під роком 1082 (літо) літописець, який звичайно нотував тільки події, релевантні для Руської династії, подає вістку, що помер головний Половецький володар Ясѣнь (із династії Qay, див. ПВЛ. — Т. 1. — С. 135).

Перський історик і географ GardTzI, що жив у 50-х рр. XI ст., зафіксував сучасну йому зміну влади в Євразійськім степу.

За ним союз Кімаків (Kimak), тобто новий номадний союз, що зайняв територію Кімаків, складався із таких сімох складових частин:

1) Yky ’їтї цю назву досі читали як ікі іті.

панівної династії; наприклад, Yeke Monggol, офіційна назва династії Чінґґіз хана;

2) Ymak [K]imaκ; форма імені відомого народу без [К], як в імені [К]ау. Очевидно, тут ідеться про Kimak-ів, дотеперішніх володарів — гегемонів конфедерації, територію якої можна приблизно означити як Степ поміж Іртишем (східна границя) та Уралом (західна границя).

3) Tatar — під Tatar-ами треба тут розуміти, мабуть, [К]ау-ське крило конфедерації; Степ на схід від Іртиша.

4) By’ndr — Bayandur; це ім’я племені Огуз-ів, що після занепаду держави Ябґу (yabghu) — (гегемонія племені Sular, до 1040 р.) — пере­брало провідну роль серед залишків конфедерації, тепер під зверхністю династії [К]ау.

5) Xfe’q — Xipcaq = Половці, тобто рештки колишніх східних Tiirkut-IB, що від половини IX ст. були під зверхністю Kimak-ів.

6-7) Назви племінних груп ч. 6: Lanigaz, ч. 7: «Ajlad» все ще не піддаються дешифруванню³².

Всеволод Ярославич (1078—1093) та його син Володимир Моно­мах (1113—1125) мали як головних ворогів на Русі Чернігівську династію (синів Святослава Ярославича), у яких вони поступо­во забирали їх спадщину, Полоцьку династію та ізгоя Бориса Вячеславича.

Нові прихідці зі Сходу, Половці, здавалися для них бути добрим знаряддям у тому ділі. Очевидно, треба було наймати не тих Половців, що безпосередньо граничили із Переяславщиною, а тих, що були сусідами останніх. Союзниками Всеволода і Мономаха стали Половці rumteburn < jete-oba (Єтебичі), див. Іпатіївський літопис, 641 (1185)³³. їх бачимо в походах проти Полоцької династії (Полоцьк — 1077, Мінськ — 1083), проти Бориса Вячеславича та Олега Святославича (1078) та вдруге проти останнього (1095—1096); літописець нотує цікаву деталь: тоді Мономах дарував свій стяг половецькому начальникові на ім’я Кунуй³⁴.

Олег Святославич — найбільш підприємливий противник Всево­лода і Мономаха — відплатив своїм своякам тою самою монетою. Він (разом із Борисом Вячеславичем) привів Половців на чолі з князями Белкетегином, Асадуком та Сауком. Ці імена називає Мономах у своєму «Поученні»³⁵, з якого ми ще довідуємося, що йому вдалося полонити на р. Десні Асадука та Саука, розбити біля Новгорода-Сіверського сильну армію Белкетегина та відібрати взятих ними полонених (1078).

Тому що син Олега, Святослав, використовув як найманих союзни­ків у своїх війнах із іншими Рюриковичами Половців із племінної групи Toqs-oba (Токсобичі) і тому що Токсобичі були безпосередніми сусідами Jete-oba Єтебичів, треба припускати, що вони були поло­вецькими союзниками Олега.

Правдоподібно, Половців із тої самої групи мав із собою Роман Святославич Красний біля Воїня у 1079 р., яких, одначе, вдалося Всеволоду перетягнути на свою сторону; вони і вбили свого безта­ланного союзника (ПВЛ. — Т. 1. — С. 135).

Після невдачі Романа Олег звернувся до іншої групи, до Право­бережних Половців It-o21i (Ітларева чадь), теж сусідів своїх сусідів. За їхньою допомогою йому вдалося відібрати свою спадщину — Черні­гів (1094), тим самим зайняти належне місце в системі ієрархії сеньйорів Руської землі. Не диво, що лють Мономаха була звернена власне проти них, Ітларевичів: коли в лютому 1095 р. прийшли Ітлар та Китан у Переяслав миритися, Мономах підступно їх вбив та взяв вежі Ітларевої чаді, «шедше за Голтавомь» («Поучения»; ПВЛ. — Т. 1. — С. 161). Власне справа Ітларевичів стала тепер причиною нового конфлікту поміж Мономахом та Олегом Святославичем.

У році 1092 Василько Ростиславич, князь Теребовльський, найняв Половців (на жаль, не сказано яких) для свого походу на Польщу (ПВЛ. — Т. 1. — С. 141), а в 1097 р. Половці на чолі із самим сеньйо­ром Половецького Степу Боняком розгромили — на службі Давида Ігоревича, Володимир-Волинського князя — велику армію Угор­ського короля над ріками Сяном та Вягром (ПВЛ. —Т. 1. — С. 179).

Крім Рюриковичів, візантійські та угорські претенденти (а опісля і правлячі кола тих держав) були зацікавлені в половецькій допомозі. Головною проблемою Візантії на північних пограничних землях були Печеніги, що, виперті Половцями, задомовилися там і робили часті напади в різні провінції європейської частини імперії. Тепер Половці (мабуть, Правобережні) включаються активно у боротьбу Візантії з Печенігами як союзники одних або інших.

В обох групах джерел (візантійських та угорських) вони не названі ані Половцями, ані Кіпчаками, а Кунами³⁶. Значить, перші представники степового об’єднання, що з ними зустрілися Візантійці та Угорці, не були зв’язані з традицією Кіпчаків (як це бачимо на Русі), а походили з колишньої держави Кунів³⁷.

У році 1078 візантійський претендент Никифор Василакі найняв відділ Куманів³⁸ (не подано яких) разом з Печенігами і пішов з ними на Адріянополь.

Вісім літ пізніше (1086) ми бачимо, що бувший Угорський король Соломон (1063—1074) призвав Кунів на чолі з Kutesk-ом, щоб по­вернути собі престол, але похід закінчився поразкою претендента³⁹.

Опісля Соломон підмовив Кунів іти на Царгород. Його вбили біля Царгорода, а Кумани (Куни) пограбували північні провінції імперії⁴⁰.

В році 1088 печенізький володар, із базою в Македонії, призвав Куманів боротися з Візантією. Кумани не встигли прийти на час (значить, мусили належати до т. зв. «диких» Половців), і в міжчассі Татуш замирився з Візантією, діставши вигідні умови⁴¹. Очевидно, коли тепер появилися Кумани, Татуш і не думав ділитися з ними здобич­чю. Почалася суперечка, що закінчилася битвою, в якій Кумани пере­били «невірних» партнерів. Дана група Куманів перейшла на службу Візантії (1089). В році 1091 Печеніги знов змобілізували серйозну військову силу. Кумани перебили «невірних» партнерів, які загрожу­вали існуванню імперії. Олексій І із нової династії Комненів (1081— 1118) звернувся за допомогою до сеньйора Половецького союзу, Боняка Z Маніяха із династії Кай⁴². Він прийшов із великою армією в 40.000; з ним був інший начальник Половців (теж добре зна­ний на Русі) Тугортаркан⁴³; про його племінну приналежність див. нижче.

Половці перейшли Дунай і над рікою Маріцою розбили велику армію Печенігів і тим самим врятували імперію Комненів. Анна Комнена, дочка Олексія, подає, вочевидь перебільшуючи, що Печенігів було 600.OOO⁴⁴.

Того ж самого року інші відділи Kun-ів на чолі із Kopulch-ом, сином Kol-a (Copulch, fitius Kwl), перейшли Карпатський перехід біля Bihar-y та відбули очайдушний похід на Захід, в глиб Угорщини⁴⁵. Вони перейшли Тису і стали грабувати правобережжя тої ріки. Одному Угорському королеві Ласло І Святому (1077—1095) по­щастило. Він смілим наступом розбив головну кунську силу і взяв Копульча в полон⁴⁶.

Тепер нова хвиля Kun-ів грянула на Угорщину, щоб визволити полоненого. Одначе і тепер Ласло І щастя не оминуло. Він розбив на Дунаї відділи ворогів під проводом Akus-a (Aq-Qus), полонив велике число його війська, велів їх охрестити та поселити на Угорщині⁴⁷. Це було перше поселення Kun-ів Z Половців в Угор­щині⁴⁸. Тому що пізніше ім’я Акуш (Aq-Qus) засвідчене у племінній групі It-Oili⁴⁹, можливо, відділи Акуша угорських жеред теж нале­жали до тої самої групи.

В роках 1092—1095 KyMaHHZnоловці Тугортаркана втягуються в авантюру візантійського претендента Лже-Діоґеновича, ніби сина імператора Романа IV Діоґена. Вони знов дійшли до Адріяно- поля, але полководець Олексія Комнена, Никифор Brienni, розбив їх. За даними Анни Комнени, було при тому вбито 7.000 та взято в полон 3.000 куманів, яких поселено в районі міста Ніш для воєнної служби. Під роком 1114 Анна Комнена нотує знову напад Половців на дунайські пограниччя імперії, на Браничево та Відін⁵⁰.

Спадкоємець Олексія Іван II Комнен (1118—1143) остаточно по­кінчив з Печенігами, розгромивши їх у 1122 р., але тепер їх місце у провінціях Парістріон (Paristrion) і Македонії займають не менш небезпечні Кумани⁵¹.

Близько 1085 р. половецькі відділи — на чолі із членами династії Кай — відбували розвідку у пограничній зоні Переяславщини та Київщини, їх спеціально цікавило Поросся, де були поселені т. зв. Торки, номади на службі Русі. Одиноке наше джерело, «Поучен­ия» Мономаха, подає такі дані.

а) Переяславщина'. „И ѣдучи к Прилуку городу, и срѣтоша ны внезапу половечьскыѣ князи, 8 тысячь, и хотѣхом с ними ради битися, но оружье бяхомъ услали напередъ на повозѣхъ, и внидохом в городъ; только семцю [молодший член сім’ї] яша одиного живого, ти смердъ нѣколико, а наши онѣхъ боле избиша и изьимаша, и не смѣша ни коня пояти в руцѣ, и бѣжаша на Сулу тое ночи. И заутра, на Госпожинъ день [15 серпня або 8 вересня], идохом к Бѣлѣ Вежи [на р. Остер], и богь ны поможе й святая Богородица; избихом 900 половець, и два князя яхом, Багубарсова брата, Асиня и Сакзя, а два мужа толко утекоста»⁵².

б) Поросся'. «И потомь на Святославль [положення того города невідоме] гонихом по половцих, и потомь на Торческый городъ, и потомь на Гюргевъ по половцих. И пакы на той же сторонѣ у Красна половци побѣдихом; и потомь с Ростиславомъ [молодшим братом] же у Варина [положення города невідоме] вежѣ взяхом»⁵³.

В році 1093 помер Всеволод Ярославич, і Святополк Ізяславич став сеньйором Руської землі. Довідавшись про зміну на Київськім престолі, Половці прислали до нового сеньйора послів, щоб віднови­ти мир, установлений із Всеволодом. Тут, очевидно, маємо діло з не- «дикимк» Половцями, очолюваними на Лівобережжі Бурчевичами (Burc-o21i), а на Правобережжі — Ітларевичами (It-otfli), які протягом усього XII ст. у принципі стримували систему коегзистенції з Руською землею⁵⁴. Літопис не подає ходу переговорів. Але із дальших подій ясно, що Половці домагалися видачі Торків, чого Святополк не хотів чи не міг зробити. Але разом з тим він довершив акт, що після Кодексу Степу вважався найбільш ганебним: він заарештував половецьких послів. Прийшло до воєнних дій. На р. Стугні дружини Святополка, Мономаха та Ростислава Всеволодовича були розбиті; останній потонув, переправляючись через Стугну. Святополк утік до Треполя, а Половці облягли і здобули центр Поросся Торчський⁵⁵.

Тепер Святополк мусив покоритися. Він «сотвори миръ Свято- полкь с половци, и поя себѣ жену дщерь Тугорта[р]каню»⁵⁶.

Але мир довго не тривав. Як вище згадано, Олегові Святосла- вичеві вдалося перетягнути на свою службу Ітларевичів і за їхньою допомогою привернути собі отчину (Чернігів)⁵⁷. Це знову — як ми згадували — спричинило акцію Мономаха проти Ітларевичів, якій Тугорта[р]кан (хоч союзник союзниці Мономаха, Візантії) не міг спокійно приглядатися. Тепер також сам головний сеньйор із династії Qay втрутився.

Залишаючи на боці боротьбу Половців Мономаха (Jete-o21i) із Половцями Олега Святославича (Jete-oYli), а також акцію Половців, що втрутилися до афери Лже-Діоґеновича, доведеться відзначити чимало подій для бурхливих років 1095—1097⁵⁸.

Свій наступ почали Половці в 1095 р. нападом на ненависне їм Поросся. Боняк особисто вів атаку на город Юріїв, мешканці якого залишили місто, не маючи надії оборонитися. Половці спалили місто. До тих подій відноситься лаконічна вістка Мономаха в «Поученні»: «и на богъ [ріка Бог] идохом, с Святополком на Боняка за Рось»⁵⁹.

Весною 1096 р. Половці наступали двома фронтами. Боняк підійшов під Київ «в недѣлю от вечера, и повоева около Кыева, и пожже на Берестовѣмь дворъ княжь», а інший Половецький хан Куря «воева... с половци у Переяславля, и Устье [город] пожже, мѣсяца мая 24 день»⁶⁰.

Слідом за Половецьким ханом Куря 31 травня прийшов під Переяслав тесть Святополка Тугорта[р]кан і став біля города. Мешканці замкнулися в городі; облога тривала місяць і 19 днів, поки Святополк з Мономахом не перейшли р. Трубіж і в бою перемогли Половців. У битві поліг сам Tyropτa[p]κaπ з сином (19 липня). «И взя и Свято-полкъ, акы тьстя своего и врага; и привезше й к Кыеву погребоша й на Берестовѣмь, межю путемъ, идущимъ на Берестово, и другымь, в манастырь идущимъ...»

В той самий час (20 липня) «Бонякъ безбожный, шелудивый, отай, хыщникь, к Кыеву внезапу» підійшов и «мало в градъ не вътѣхаша половци, и зажгоша болонье около града, и възвратишася на манастырь, и въжгоша Стефановъ манастырь, и деревнѣ, и Герьманы. И придоша на манастырь Печерьскый, намъ сущим по кѣльямъ почивающим по заутрени...»⁶¹

Зупиняємо опис розгрому монастиря. Для монаха-літо- писця — це було нечуване святотатство. Не дивно, що йому з тою подією асоціювалася есхатологічна візія із твору т. зв. Мефодія Патарського: «Ищьли бо суть си от пустыни Етривьскыя, межю встокомь и сѣвером; ищьли же их суть ихъ колѣнъ 4: торкмене, и печенѣзи, торци, половци. Мефодий же свѣдѣтельствуеть о нихъ... А Измаилъ роди 12 сына, от них же суть торкмени, и печенѣзи, и торци и кумани, рекше половци, иже исходятъ от пустынѣ...»⁶²

Для нас тут важливо, що літописець вже знає ім’я Кумани (яке він, очевидно, взяв із візантійських джерел) і що він ставить знак рівняння поміж ними та відомими на Русі від 1055 р. Половцями.

Святополк і Мономах пішли тепер на Правобережжя рятувати Київ. Ось як пише про це Мономах в «Поученні»: «И пакы, с Святополком гонйхом по Боняцѣ, но ли оли... убиша, и не пости- гохом ихъ»⁶³.

Очевидно Мономах вважав Рось границею Руської землі з Половцями і не наважився йти далі. Що Половці повернулися із Києва переможно з полоном, свідчить оповідання в «Києво- Печерському патерику», із якого, між іншим, виходить, що вони продали руських полонених у Корсуні, столиці візантійської провінції на Криму (Кліматів, τα κλiμaτa). Там був також проданий печерський монах Євстратій Постник⁶⁴. Мономах почав тепер переговори з сеньйором Половців, з Аєпою, тобто з Боняком із династії (Q)Ay-opa, і того ж 1096 р. йому вдалося укласти мир з противною стороною⁶⁵.

Чотири роки пізніше (1100), після з’їзду на р. Золоточі, сеньйори всіх трьох Руських династій, Святополк (Туровської), Мономах (Переяславської) та Давид, Олег і Ярослав Святославичі (Чернігів­ської), уклали в Сакові мир з Половцями, очевидно, з не-«дикими», цебто групою, очолюваною Burc-oVli та It-oYli. В році 1097 прибув до Боняка Давид Ігоревич, що мав свої порахунки із Святополком: «И усрѣте и Бонякь». Головна акція Давида і Боняка була спря­мована на Угрів, союзників Святополка, що закінчилася згаданим вище розгромом великої угорської армії. Опісля Давид і Боняк пішли «на Святошю [Святослава Давидовича із Чернігівської династії, що був намісником Святополка в Луцьку] к Лучьску⁶⁶, и оступиша Святошю в градѣ, и створиша миръ...»⁶⁷

Прихід Боняка під Київ показав, що Половці стали небезпекою номер один для Русі. Скликаний за ініціативою Мономаха з’їзд у Любечі (1097) мав на меті зліквідувати джерело конфлікту поміж Руськими династіями, щоб сконцентрувати сили на боротьбі з Половцями.

Хоч постанови з’їзду, що, анулюючи лѣствичное восхожденіе, стали переломними в історії устрою Русі, не спромогли зліквідувати основного лиха (зразу після з’їзду мало місце осліплення Василька Теребовльського), дуже скоро Руські князі отримали можливість перейти до наступу на Половецький Степ⁶⁸.

Але це сталося головно тому, що в самім серці Євразійського степу зайшли переломні події, що спричинили зміну геополітичної ситуації.

В біографії одного полководця монгольської династії в Китаї (Yiian) на ім’я T’u-tu-ha (Tutqaq)[bθ] подається, що його предки були спадковими суверенами держави (Kuo) Kin-cha (*Kimca[κ])⁶⁹.

Китайська транскрипція Kimδ-a[k] є, мабуть, контамінаці­єю назви Kim-a[k] та [Qip]δa[q]. Тому я є схильний вважати, що династія, до якої належав T’u-tu-ha, була за походженням Kimak-,/ Kumak-ами. Вони жили у північно-східнім Китаї (провінція Jehol), старій батьківщині всієї Китайської групи: Китанів, Кай та Кунів. Ця гілка Кунів, покинувши батьківщину, поселилася біля гір Yu-lui-pei-lu (*01barlu = сьогодні гори Барлик біля озера Ала- куль): від імені гір династія прийняла своє ім’я Yu-lui-pei-lu⁷⁰ — ‘Ольберы’ «Слова»⁷¹.

Рефуґій над озером Ала-куль (Emil) ще в часах монгольського кагана Ogedei-я вважали приналежним до території народу Ky- мак. Значить традиція, що збереглася в «Yuan-shi» відносно похо­дження династії Yu-lui-pei-lu, знаходить підтвердження⁷². На жаль, китайське джерело не подає, коли відбувся exodus Olbarlu із південної Маньчжурії через Монголію до Ала-куля. Але ми маємо можливість встановити приблизну дату⁷³. В році 1205I-na-ssii, внук засновника династії (на ім’я Ch’u-ch’u, тобто *Kucu), окреслювався як «дуже старий». Значить, він мусив мати принаймні 70—75 років і на­родитися десь бл. 1130—1140 рр. Коли приймемо, що його батько Su-mo-na міг народитися десь бл. 1100 р., тоді дістаємо для прото­пласту династії як дату народження рік поміж 1060—1070 рр. Отже, на основі вищеподаних даних можемо з великою дозою правдо­подібності вважати, що вихід Ch’u-ch’u із провінції Jurjen-ів, яких провідник Аґуда (сучасник Ch’u-ch’ii, 1069—1123 рр.) остаточно заманіфестував свої причини не солідаризуватися із Аґудаю і вибрав... мандрівку, свій exodus. Наступним кроком було перейняття Кумаками важливого рефуґію Qaraqorum, а опісля системи рефуґїїв у басейні Донця.

Також це, мабуть, не випадково, що в році 1097 Ikinci б. Qockar (названий MarvazI як приналежний до народу Qun, тобто Kumak) зайняв престол у Хорезмі⁷⁴. Він, мабуть, був членом династії Qlbarlii, для якої було дуже важливо мати контроль над цією метрополією середньоазійської торгівлі.

Під роком 1107 засвідчений в ПВЛ, крім Боняка, новий зверхник Степу «Шарукань старий»⁷⁵. Очевидно, епітет старий вказує тут на засновни­ка династії (порівняймо «Ігор старий», «Володимир старий», «Ярослав старий» etc.). На нашу думку, Шарукань і є офіційним титулом того самого діяча, що китайські джерела звуть його особистим іменем Ch’ii-ch’u.

Справа ясна, що перейняття гегемонії на Степу новою династією відбулося не гладко. Відгомін порахунків степовиків між собою знаходимо в Іпатіївському літописі. Дотеперішній голова конфедера­ції Боняк збирає сили до боротьби з претендентом на гегемонію: «Того ж року, прийшовши зимою, на [броді] Зарубі [хан] Боняк переміг торків і берендіїв» (рік 1105)⁷⁶. Вирішальна боротьба, що закінчилася перемогою династії Olbarlu, відбулася в році 1116. Руський літописець записав: «В се же лѣто бишася с половци, и с торкы, и с печенѣгы у Дона, и сѣкошася два дьни и двѣ нощи, и придоша в Русь къ Володимеру торци и печенѣзи»⁷⁷.

Як бачимо, сеньйори Руської землі, що ще в 1096 р. не йшли далі у Степ як по ріку Рось, використали тепер нагоду і перейшли до офензиви.

В роках ПОЗ—1117 маємо засвідчені вперше походи Руських князів на половецьку територію, на ріку Сутень (назва протомонголь- ська: s⅛ten: тюркська форма була б: sutlu) і до головних рефуґіїв у басейні рік Тору і Донця⁷⁸.

Почалося з походу на Сутень (1103 р.), де знаходилася територія племінного союзу Urus-oba (Урус-оба); в ньому взяли участь Свято- полк, Мономах, Давид Святославич, Мстислав Ігоревич та інші. Але в поході не взяв участі Олег Святославич, вочевидь тому, що не хотів боротися зі своїми дотеперішніми та потенційними союзни­ками. Із дальшого оповідання виходить, що Половецький князь Бельдузь (Belduz) порушив із не відомих нам ближче причин мир у Сакові; він був, правдоподібно, головою племінного союзу Burc- Ogli (Бурчевичі) і як такий начальником усіх не-«диких» По­ловців⁷⁹. Цікаво, що Урусоба, цебто голова племінного союзу тої назви, хотів шукати мир з Руськими князями. Одначе князі мо­лодші (унѣишии) були певні перемоги і не допустили до того. В тому поході загинуло двадцять Половецьких князів, між іншим славний своєю відвагою Алтунопа (Altun-oba, очевидно, і тут ім’я племінне вжито як ім’я особисте). Літопис називає поміж убитими ще імена дев’яти інших Половецьких князів: Къчин (Kicig «малий»), Аръслан (начальник племені з тотемом arslan «лев»), Китанопа (начальник племені на ім’я Китан, очевидно, гілка Китанів, що в ті часи все ще володіли північним Китаєм), Куман⁸⁰ (від імені племені, див. вище), Acyn, Куртка, Ченеґрепа (начальник пле­мені Jenger) і Сурьбарь (Siirbar). Особливо жорстоко поставився Мономах до полоненого Бельдузя. Коли сеньйор Руської землі дістав від молодших князів такого промінентного ворога, він передав його Мономахові. Останній зробив його відповідальним за пролиття крові. Він не погодився на багатий викуп, хоч Бель- дузь пропонував «злато, и сребро, й конѣ, й скотъ». Літопис пише, що Мономах дав відмовку відповідь: «Да се буди кровь твоя на главѣ твоей». И повелѣ оубити и и тако расѣкоша и на оудъ»⁸¹.

Похід 1103 р. був для Русі успіхом не тільки із стратегічного, а й з економічного боку. Ось як підсумовує літопис:

а) «взяша бо тогда скоты, и овцѣ, и конѣ, й вельблуды, и вежѣ с добытком и с челядью;

б) «и заяша печенѣги и торцы с вежами», очевидно, тут йшлося про доповнення контингенту для охорони руського limes-y на Росі і Сулі.

Після тієї перемоги Русі два роки не чуємо в руських джерелах нічого про Половців. Бойові акції почалися взимку 1105 р. Тоді Боняк прийшов на Заруб (на правому березі Дніпра), «переміг торків і берендіїв»⁸².

Наступного року (1106) Правобережні Половці (мабуть, Орус-оба, див. нижче) напали на Зарѣчьск біля Пересопниці (Погорина земля, на границі поміж Київщиною та Волинню). Святополк послав проти них своїх воєвод Яна Вишатича (із старої Варязької династії, спорідненої з Рюриковичами; він того ж року помер «дев’ятидеся- тилітнім») та хозарина Івана Захарича. Вони погналися за напад­никами. «И въгонивьше Половцѣ до Дуная полон отяша, а Половцѣ (а полонъ отяша)»⁸³. Це була увертюра до походу року 1107.

У травні 1107 р. Боняк «зая конѣ оу Переяславлѣ»⁸⁴, а літом він разом із Шаруканєм старим «и ини князи мнози»⁸⁵ або «со всѣми Половци» («Поучения») наступили на лінії ріки Сула поміж Късня- тином та Лубном⁸⁶.

Проти них вийшла коаліція Рюриковичів: Святослав, Святополк, Мономах, навіть тим разом Олег Святославич, син Давида Свято­славича, Святослав та три сини Мономаха: Мстислав, Вячеслав та Ярополк⁸⁷. В ПВЛ барвисто описана вирішальна битва під Лубном. Дня 12 серпня «в 6 годині ранком руські війська, перебродивши через Сулу, крикнули на них (Половців). Половці перестрашилися, зі страху не могли і прапору підняти, но втекли, на бігу хапаючи коней, а інші пустилися бігти пішо. Наші ж почали рубати, доганяючи їх, а других ловити руками, і гнали мало не до [ріки] Хорол. Вбили [тоді] Тааза, брата Боняка, взяли в полон Cyrpa і його брата, a HIa- рукань ледве втік. Оставили Половці і свій обоз, що його взяли руські воїни 12 серпня. І повернулися [руські війська] всвояси з великою побідою»⁸⁸.

Після тої перемоги на Лівобережжі Святополк і Мономах пішли на Уру[со]бу, «и богъ ны поможе»⁸⁹, як записав Мономах. Одначе, незважаючи на ті успіхи, Половці, зокрема тепер після перейняття верхівкою влади Кунами, залишалися небезпечними противниками. Тому обидві Руські Лівобережні династії (Переяславська, що воло­діла Переяславом, і Чернігівська — Черніговом) вирішили ввійти у подружні зв’язки з Половцями. Але вони не пішли слідом за Святополком, що поріднився з провідною династією не-«диких» Половців. Вони воліли стати сватами династії Кай, яка донедавна мала гегемонію на Степу. 12 січня 1108 р. відбулося подвійне вінчання. Володимир Мономах взяв для свого молодшого сина Юрія дочку Аєпи (тобто Боняка), онуку Асеня, а Олег Святославич взяв для свого старшого сина Святослава дочку Оселука, онуку Гиргеня⁹⁰.

Повстає питання, чому саме руські сеньйори вирішили порідни­тися з династією Кай, що сама якраз недавно потрапила під зверхність новоприбулих Olbarlu. Відповідь цілком проста: власне тому! Руські політики без сумніву мусили знати про переміну влади на Степу, як теж і про дисонанси поміж оцими двома степовими династіями (Qay, Olbarlu). Походи їх тепер були спрямовані на імперські рефуґії над Донцем та Тором, що ще недавно знаходилися в руках династії Кай, а тепер знайшлися в посіданні членів нової панівної верхівки, ди­настії Olbarlu. Очевидно, члени династії Кай мусили відчувати ресентимент до Olbarlii і не брали собі аж надто до серця походів, спрямованих проти їх нових суверенів.

Оця ситуація — ресентимент — продовжувалася все XII ст., тому викриття її — ми побачимо — матиме вирішальне значення для зрозуміння ситуації 1185 р., обставин походу Ігоря Святославича.

Взимку 1109 р. воєвода Мономаха Дмитро Іворович відбув розвідувальний похід на «Дон» (= Сіверський Донець) і взяв — за даними Іпатіївського літопису — 1000 половецьких веж⁹¹. Правдо­подібно, в той час головна армія Olbarlii була заангажована в іншій частині Степової імперії.

Похід усіх руських тріюмвірів був запланований на весну 1110 р. Але вони дійшли тільки до Воїня при гирлі р. Сули в Дніпрі: «застуж [мороз] бысть зол и многи кони помроша»⁹².

У відповідь на ту акцію Половці повоювали біля Переяславля та по р. Сулі біля города Чучина⁹³.

Тільки навесні Illlp. коаліція руських князів вирушила у Степ⁹⁴: Святополк із сином Ярославом, Мономах із синами Святославом, Ярополком та Мстиславом, Давид Святославич із сином Ростисла­вом та Давид Ігоревич. Збірним пунктом був Переяслав, який вони залишили 26 лютого. Календар походу (за Кудряшевим) такий: 3 бе­резня війська дійшли до Сули; 4 березня були на р. Хоролі; 6 березня на р. Голті; 7 березня на р. Ворсклі; 19 березня (на «п’яту неділю») перейшли до Сіверського Донця; 20 березня відпочивали і готували зброю; 21 березня прийшли до рефуґіюму голови нової династії Шаруканя (який ще недавно називався городом Осеня, члена династії Кай). Щоб прихилити на свою сторону і заімпонувати іранському християнському населенню половецької столиці, «князь Володимерь пристави попы своя, ѣдучи предь полкомъ, пѣти тропари й коньдакы хреста честного и канунь святой богородици. Поѣхаша ко граду, вечеру сущю, и в недѣлю выидоша из города, [місцеве торгове аланське населення], и поклонишася княземъ рускымъ, и вынесоша рыбы и вино [очевидно, як символ признання зверхності]. И пере- лежаша нощь ту. И завътра, въ среду, поидоша в Сугрову, и при- шедше зажьгоша й». Як бачимо, Сугров стрінула інша доля, ніж Шарукань. Мабуть, там населення було більш інтимніше пов’язане із династією Olbarlu, і через те їх спіткала помста Русі. 23 березня руські війська вийшли із «Дону», і наступного дня мала місце їх перша зустріч із Половцями: «собрашася половци, изрядиша половци полки своя и поидоша к боеви. Князи же наши възложише надежю свою на бога, и рекоша: «Убо смерть намь здѣ, да станемъ крѣпко». И цѣловашася другъ друга, възведше очи свои на небо, призываху бога вышнего. И бывшю же соступу и брани крѣпцѣ, богъ вышний возрѣ на иноплеменникы со гнѣвомъ, падаху предъ хрестьяны. И тако побѣжени быша иноплеменьници, и падоша мнози врази, наши супостати, предъ рускыми князи й вой на потоци Дегѣя»⁹⁵. Потім було свято Благовіщення (25 березня); руські війська відпочивали, але вже наступного дня рушили знов у похід. Дня 27 березня прийшло до другої зустрічі з половцями на р. Сальниці, що — як і перша — закінчилася їх поразкою та взяттям Руссю великого полону.

Ця перемога Русі над імперською династією Степу вважалася сучасниками надзвичайною подією. Вони були переконані, що сам Бог, пославши своїх непереможних ангелів, спричинив це чудо.

Літописець (ігумен Сильвестр) помістив із цього приводу — від­разу після опису походу — трактат про ангелів, очевидно, маючи в першу чергу на увазі патрона свого монастиря архістратига Михаїла у Видобичах під Києвом⁹⁶.

Літописна стаття кінчиться так: «Яко же и се с божьею помощью, молитвами святыя богородица и святыхъ ангелъ, възывратишася русьстии князи въ свояси съ славою великою къ своимъ людемъ; и ко всимъ странамъ далнимъ, рекуще къ Грекомъ и Утромъ, и Ляхомъ, и Чехомъ, донде же и до Рима пройде, на славу богу всегда и ныня, и присно во вѣки, аминь»⁹⁷.

Походи на Сіверський Донець продовжувалися. В році 1116 Мо­номах послав туди свого сина Ярослава, а Давид Святославич — сина Всеволода. Армії тих князів знову здобули всі три половецькі рефуґії. Звідти Ярополк привів собі жінку, дочку місцевого Алан- ського («ясьскаго») князя⁹⁸.

У 1120 р. Ярополк «ходи на Половци за Донъ и не обртѣтъ воротися опять»⁹⁹. Це була героїчна епоха походів Русі у Поло­вецький Степ. Вона, без сумніву, надихнула фактацію поетів та народної творчості.

Відгомоном їх можна вважати характеристику Мстислава Moho- маховича, подану в його некролозі у Іпатіївському літописі: «Се бо Мьстислав великыи и наслѣди отца своего потъ, Володимера Мономаха великого. Володимиръ самъ собою постоя на Доноу, и много пота оутеръ за землю Роускоую, а Мстиславъ моужи свои посла, загна Половци за Донъ и за Волгоу, за Гиикъ [=Урал] и тако избави Богъ Роускоую землю отъ поганыхъ»¹⁰⁰.

В Іпатіївському літописі зберігся фрагмент половецького епосу, де дуже барвисто змальована трагедія Атрака, спадкоємця Шаруканя, після перемог Мономаха. Він вплетений до некролога Романа Мстиславича: «[Роман] ревноваше бо дѣдоу своемоу Мономахоу, погубившемоу поганыя Измалтяны, рекомыя Половци, изгнавши) Отрока [=Atrak] во Обезы [Грузію] за Желѣзная врата [ворота Дар’ял на Кавказі, на службу до короля Давида III, батька Тамари].

Сърчанови же оставило оу Доноу, рыбою оживъшю, тогда Володи- мерь и Мономахъ пилъ золотомъ шоломомъ Донъ, и приемшю землю ихъ всю, и загнавшю окаяньныя Агаряны. По смерти же Володи- мерѣ, оставъшю оу Сырьчана единому гудьцю же Ореви посла и во Обезы, река; Володимиръ оумерлъ есть, а воротися, брате, поиди в землю свою; молви же емоу моя словеса, пои же емоу пѣсни Поло- вѣцкия; оже ти не восхочеть, дай емоу пооухати зелья именемъ евшанъ, ономоу же не восхотѣвшю обратитися ни послушати, и дасть емоу зелье; ономоу же обухавшю и восплакавшю, рече: «да лоуче есть на своей землѣ костью лечи, и не ли на чюже славноу быти». И приде во свою землю. Отъ него родившюся Кончакоу, иже снесе Соулоу, пѣшь ходя, котелъ нося на плечевоу»¹⁰¹.

І дійсно, грузинські аннали подають, що року 1118 кіпчацький володар Атрак, син δaraghan-a (Шаруканя), перейшов на службу до свого швагра, короля Грузії Давида IV (1089—1125); його сестра була царицею Грузії Gurandakht¹⁰². Кіпчаки, залишивши свою землю, мусили проходити через територію держави Кавказьких Аланів, що мали свої сумніви відносно корисності для себе від такого проходу. Тільки діставши гарантію Давида IV стосовно своєї незалежності, Алани погодилися пропустити Кіпчаків. Давид IV мав великі кло­поти зі своїми мусульманськими сусідами: Ширваном, терськими та анатолійськими Сельджуками¹⁰³.

Найважливішим руським протиполовецьким походом останніх десятиліть XII ст. став збірний похід під проводом Святослава Всеволодовича, великого князя Київського, що раніше був великим князем Чернігівським, та його співволодаря у Києві Рюрика Рости- славича¹⁰⁴.

Список усіх чотирнадцяти князів учасників походу та трьох князів, що прислали допомогу, подається в цій праці¹⁰⁵. Причиною походу було захистити перед Половцями Поросся в Київській та Переяславській землях, а також забезпечити торговельні шляхи. Руські князі захопили головного кагана Половців «Кобяка Карлийовича з двома синами, Белуковича Ізая, і Товлія з сином, і брата його Бокмиша, Оселука [Бурчевича], Барака, Tapxa, Данила, і Содвака Кулобицького схопили також; і Корязя Калотановича тут убили, і Тарсука, а інших — без числа. Сотворив же бог побіду сю місяця липня у тридцятий [день], у понеділок, у [день] пам’яті Іоанна Воїна. А Великий князь Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич, діставши од бога над поганими побіду, вернулися до себе зі славою і честю великою» (понеділок 30.ѴІІ 1184)^,°⁶. Автор «Слова» так величає перемогу князів:

«Ту нѣмци и венедици, ту греци й морава поютъ славу Святъславлю...»¹⁰⁷

Цей успішний похід Святослава був стимулом для заздрісного Ігоря Святославича, який із невідомих причин не брав участі у поході 1184 р., а пішов у наступному році (1185) зі своїми синами, братом і братанком у похід проти Половців на Дон.

У двох останніх десятиліттях XII ст. і в першому десятилітті XIII ст. половецька еліта почала переймати руські імена й, мабуть, разом з тим християнство. Про це свідчать такі половецькі княжі імена; Гліб Тирійович, Ярополк Томзакович, Юрій Кончакович і Данило Кобякович¹⁰⁸.

Коли у 1222 р. з’явилися у Східній Європі нові претенденти на створення нової світової кочової імперії — Монголи, Половці зі своїм найвищим володарем Юрієм Кончаковичем¹⁰⁹ та три руські великі князі Мстислави (Мстислав Романович Київський, Мстислав Святославич. Чернігівський і Мстислав Мстиславич Галицький) разом вирушили проти спільного ворога. У завзятому бою на р. Калці Половці і Руські князі, борючися пліч-о-пліч за свободу своєї батьківщини, — всі загинули (1223 р.).

Одне відгалуження Половців втекло перед Монголами бл. 1240 р. і поселилося на Угорщині, вони були із племені Тертер-опа; їх володар Котян був тестем Мстислава Мстиславича Галицького”⁰. Оці Половці згодом асимілювалися з угорцями, але продовжували себе називати Qun-aM∏ .

В 50-х рр. XII ст. Половці почали поселятися в Болгарії. Вони стали провідниками Валахо-Болгарського повстання проти Візантії і створили Друге Болгарське царство із трьома Половецькими династіями: Асен (1185—1280), Тертер-опа (1280—1323) та Шишман (1323—1396)”².

¹⁷ Ibid. — Р. 29—30.

¹⁸ el-K∑⅛gaπ Mahmud. Compendium of the Turkic Dialects: 3 volumes Z Ed. and transl.

R. Dankoff.—HarvardjCambridge, 1982—1985.—Vol. 1.—P. 340; Vol. 2.—P. 120.

¹⁹ Ibid. — Vol. 1. — P. 340.

²⁰ Ibid. — Vol. 2. — P. 268.

²¹ al-Athiri, ibn. Chronicon quod Perfectissimum inscribitur / Ed. C. J. Tomberg. — Vol. 9. — P. 456; див. також: Pritsak O. The Decline of the Empire Oguz Yabghu H The Annales of the Ukrainian Academy of Arts and Sciencies in the USA. — New York, 1951. — Vol. 2. — P. 279—292.

²² ΠBJT. — T. I. — C. 109.

²³ Ibid; див.: Gronbech K. Komanisches Worterbuch (Codex Cumanicus). — Copenhagen, 1942. — P. 14.

²⁴ ПВЛ. — T I. — C. 109.

²⁵ Ibid. —C. 109.

²⁶Ibid.-C. 109, 185.

²⁷ Полное собрание русских летописей: T. 2. Ипатьевская летопись / Ред. В. А. Шеховцов. — M., 1962 (далі — Ипат. лет.). — Стовп. 152.

²⁸ Див.: Gronbech К. Komanisches Worterbuch (Codex Cumanicus). — S. 214; sachal «борода» як титул князів давніх тюрків у цивілізації Китайської ди­настії, див. s. 498—499.

²⁹ ПВЛ. — T. І. — С. 112.

³⁰ Ibid. —С. 115.

³¹ Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов / Под ред. и с предисл. А. Н. Насонова. — М.;Л., 1950 (далі — Новг. I лет.). — С. 190.

³² Martinez A. P. GardizFs Two Chapters on the Turks H AEMAe. — Wiesbaden, 1986. —Vol. 2. —P. 120.

³³ Поучение Владимира Мономаха // ПВЛ. — T. I. — С. 160.

³⁴ Ibid. — С. 170.

³⁵ Ibid. —С. 159.

³⁶ Rasovskij D. A. Les Comans et Byzance // Actes de IVe Congres International des Etudes Byzantines. — Sofie, 1935. — P. 341—354; Paloczi-Horvath A. L’im- migration et Fetablissement des Comans en Hongrie H AON. — Budapest, 1975. — Vol. 29. — P. 313—333; Moravcsik G. Byzantinoturcica. — Vol. 2 — P. 267—268.

³⁷ Golden P. B. An Introduction to the History of the Turkic Peoples. — P. 218, 273—274.

³⁸ Rasovskij D. A. Les Comans et Byzance // Actes de IVe Congres International des Etudes Byzantines. — Sofie, 1935. — P. 346—354; про Никифора Василакі див.: Васильевский В. Г. Труды. — СПб., 1908. — T. 1. — С. 36; Pritsak О. Cumans // The Oxford Dictionary OfByzantium. — Vol. 1. — P. 563.

³⁹ Homan B. Geschichte des Ungarischen Mittelalters. — Berlin, 1940. — Vol. I. —

S. 281.

⁴⁰ Ibid. — S. 283—284. Васильевский В. Г. Труды. — T. 1. — С. 48—49.

⁴¹ Ibid. — С. 35—38; Moravcsik G. Byzantinoturcica. — Vol. 2 — P. 302.

⁴² Комнина А. Алексиада/ Вступ, статья, пер. [сгреч.], коммент. Я. Н. Лю­барского. — M., 1965. — С. 233; Васильевский В.Г. Труды. — T. 1.—С. 76—77.

⁴³ ПВЛ. — T. I. — С. 148.

⁴⁴ Васильевский В. Г. Труды. — T. 1. — С. 103—104.

⁴⁵ Monumenta Hungariae Historica. II Scriptores rerum Hungaricarum. — Budapest, 1857. — Vol. 1. — P. 413—414.

⁴⁶ Ibid.

⁴⁷ Ibid.-P. 414.

⁴⁸ Paloczi-Horvath A. L’immigration et l’etablissement des Comans en Hongrie H AON. — Budapest, 1975. — Vol. 29. — P. 313—333.

⁴⁹ Ипат. лет. — Стовп. 672.

⁵⁰ Комнина А. Алексиада. — С. 136—137.

⁵¹ Kazhdan A. Paristrion И The Oxford Dictionary OfByzantium.—Vol. 3.—P. 1589.

⁵² ПВЛ. — Т. I. —С. 160.

⁵³ Ibid. —С. 160.

⁵⁴ Див. Екскурс II цієї праці.

⁵⁵ ПВЛ. — Т. I. — С. 143—145.

⁵⁶Ibid.-С. 148.

⁵⁷Ibid.-С. 148—149.

⁵⁸ Ibid.— С. 148.

⁵⁹ Ibid. — С. 161. Д. С. Лихачов подає замість ріки Бог слово «бог».

⁶⁰Ibid.-С. 151.

⁶¹ Ibid.

⁶² Ibid.-С. 152—153.

⁶³ Ibid.-С. 161.

⁶⁴ Києво-Печерський Патерик / Вид. Д. I. Абрамович. — К., 1931. — С. 106—107.

⁶⁵ ПВЛ I. —С. 161.

⁶⁶Ibid.-C. 180.

⁶⁷ Ibid.

⁶⁸ Ibid. — С. 37.

⁶⁹ Yiian-shih. — Р. 126, с. 136; скорочений переклад див.: Bretschneider Е. Mediaeval researches from eastern Asiatic sources; fragments towards the knowledge of the geography and history of central and western Asia from the 13th to the 17th century. — London, 1910. — Vol. 2. — P. 72—73; нім. перевид. Markwart J. Uber das Volkstum der Komanen H Abhandlungen der Akademie der Wissenschaften in Gottingen Phil.-hist. Klasse. — Berlin, 1914. — Bd. 13. — № 1. — P. 114— 115; див. ще перевид. Ogel B. Sino-Turcica: ςingiz han ve ςin^,deki hanedaninin tiirk mii,savirleri. — Taipei, 1964. — P. 275—281.

⁷⁰ Див.: Pelliot P., Hambis L. Histoire des Campagnes de Gengis Khan H Cheng- wou ts’intcheng lou.— Leiden, 1951. — Vol. 1. — P. 97.

⁷¹ «Слово». — C. 21.

⁷² Paloczi-Horvath A. L’immigration et l’etablissement des Comans en Hongrie H AON. — Budapest, 1975. — Vol. 29. — P. 105,107—108 (прим. 61); Pritsak O. The PoIovcians and the Rus’ U AEMAe. — 1982. — Vol. 2. — P. 339, прим. 1.

⁷³ Див. Екскурс VIII цієї праці.

⁷⁴ Ibid.

⁷⁵ MarvazT, Sharaf al-Zaman Tahir. China, the Turks and India/Trans. by V F. Mi­norsky. — London, 1943. — P. 30.

⁷⁶ Іпат./Махновець. — C. 160.

⁷⁷ Ibid. —С. 201.

⁷⁸ Тихомиров М. Н. Древняя Москва (XII—XV вв.). — M., 1947. — С. 29.

⁷⁹ ПВЛ. — Т. І. — С. 184. Див. також Екскурс VIII.

⁸⁰Ibid--C. 185.

⁸¹ Ibid; Ипат. лет. — Стовп. 255.

⁸² Іпат./Махновець. — С. 160.

⁸³ Ипат. лет. — Стовп. 257.

⁸⁴ Ibid. — Стовп. 258.

⁸⁵ ПВЛ. —Т. І. —С. 186.

⁸⁶ Ibid.

⁸⁷ Ibid. —С. 161.

⁸⁸ Ibid. — С. 186 (переклад О. Пріцака).

⁸⁹ Ibid (переклад О. Пріцака).

⁹⁰ Ibid. —С. 161.

⁹¹ Ипат. лет. — Стовп. 260.

⁹² Ibid.

⁹³ ПВЛ. — Т. І. — С. 187; Татищев В. Н. История Российская. —Т. 4. — M.; Л., 1964. —С. 177.

⁹⁴ Ibid.

⁹⁵ ПВЛ. —Т. І. — С. 191; див.: Кудряшов К. В. Половецкая степь: Очерки исторической географии. — M., 1948.

⁹⁶ ПВЛ. — Т. I. — С. 191—192.

⁹⁷ Ibid.-С. 195.

⁹⁸Ibid--C. 194—195.

⁹⁹Ibid.-С. 201.

¹⁰⁰ Ипат. лет. — Стовп. 303—304.

'^0, Ibid. —Стовп. 716.

^,°² Ibid. —Стовп. 715—716.

¹⁰³ Див. уривки в розділі з Картліс-ух.вреба: Джанашвили М. Известия грузинских летописей и историков о Северном Кавказе и России // Сборник материалов для описания местностей и племен Кавказа. — Тифлис, 1897. — Вып. 22. — Отд. 1. — С. 35—36.

¹⁰⁴ Ипат. лет. — Стовп. 630.

¹⁰⁵ Див. Екскурс III цієї праці.

¹⁰⁶ Літопис руський / За Іпатським списком пер. з давньорус. Л. Мах­новець. — K., 1989 (далі — Іпат./Махновець). — С. 333, 334.

¹⁰⁷ Див.: Слово о полку Игореве / Под ред. В. П. Адриановой-Перетц. — M.; Л., 1950 (далі — «Слово»). — С. 18; див. розділ XII.

¹⁰⁸ Ипат. лет. — Стовп. 633.

¹⁰⁹ Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. — Львів, 1905.—Т. 2. — С. 537.

¹¹⁰ Ипат. лет. — Стовп. 740.

.^1,1 Див. Pritsak О. The Polovcians and the Rus’ H AEMe. — 1982. — Vol. 2. — P. 373.

¹¹² Ibid.