Основний розвиток досліджень про «Слово»
Amicus Plato sed magis arnica veritas.
(Платон — приятель, але істина—більший друг.)
У 1800 р. в Москві вийшла друком невелика книжка (46 с.) у 1200 примірниках, з яких більшість загинула в пожежі 1812 р.
у Москві, залишилися відомими близько 70 примірників. Заголовок книжки був: «Ироическая пѣснь о походѣ на половцовъ удѣльного князя Новагорода-Сѣверскаго Игоря Святославича, писанная стариннымъ русским языкомъ въ исходѣ 12 столетія съ переложеніем на употребляемое нынѣ нарѣчіе».Ця невелика книжечка зробила епоху в поглядах на історію культури часів Київської Русі. Видавцем був власник рукопису граф Олексій Іванович Мусін-Пушкін (1744—1817 рр.) із Ярославля, археограф-любитель і колекціонер давньоруських рукописів. Йому допомагали Микола Миколайович Бантиш-Каменський (1737—
1814 рр.), директор архіву Колегії міністерства закордонних справ у Москві і видавець документів, а також Олексій Федорович Мали- новський (1762—1840 рр.), історик-архівіст, помічник Бантиш- Каменського. Вони встановили, що рукопис «Слова» не був оригіналом, а копією, зробленою у XV або XVI ст., крім того, «Слово» дійшло у конволюті, оправленому як колекція восьми рукописів величини аркуша; рукописи були поміж XIV і XVII ст. Першою складовою частиною конволюта був Хронограф, або всесвітня історія, який називається там Гранаграф. Третім текстом було «Сказаніе об Индіи богатой» (про цей текст див. с. 15). П’ятим рукописом було власне «Слово о плъку Игоревѣ»1. За Мусіним- Пушкіним, Гранаграф походив із Спасо-Ярославського монастиря у Ярославлі і був у віданні архімандрита цього монастиря Йоіля (Івана) Биковського (1726—1798 рр.), у якого десь бл. 1780 р. купив його для Мусіна-Пушкіна один із його комісіонерів2. Деякі вчені, а спеціально Г. М. Моісеєва (1922—1993 рр.)3, подають, що такий подарунок Мусіну-Пушкіну міг зробити тільки його приятель архієпископ Ростовський і Ярославський Арсеній Верещагін (1736— 1799 рр.).
Невдовзі після публікації «Слова» почалася дискусія про цю пам’ятку. Вона не вся йшла по лінії справжнього наукового діалогу, а була дещо зведена з нормального тору через те, що на початку XIX ст. російська інтелігенція була під впливом поем Оссіана і хотіла все трактувати у містично-романтичному ключі. Одначе «Слово» не стало російською версією Оссіана, тим більше, що скоро виявилося, що пісні Оссіана були модерною фальсифікацією. Ця дискусія кинула також підозри про фальсифікат і на «Слово», все-таки аж до 1940 р. в основному вчені вели досліди і дискусію про «Слово» як пам’ятку літератури Давньої Київської Русі.Зміну принесла публікація французького славіста Андре Мазона (1881—1967 pp.; Andre Mazon. Le Slovo d’Igor)4. Розвиваючи ідею свого учителя Луї Леже (1843—1923 рр.)5, який вважав, що «Слово о полку Ігоревім» є не оригінальним твіром, а фальсифікатом на базі «Задонщины», А. Мазон встановив наступні чотири критерії, які стали базою для так званої школи «скептиків»: а) «Слово» — це не твір XII—XIII ст., зв’язаний безпосередньо з походом князя Ігоря 1185 р., а фальсифікат, який він окреслює терміном «pastiche», цебто стилізація з уривків різних текстів «Задонщины» і «Сказания о Мамаевом побоище», а теж із тексту Іпатіївського літопису про похід із 1185 р. Тому «Слово» як оригінальний твір треба відкинути; б) фальсифікатор скомпілював «Слово» в часи Катерини II, і у «Слові» наявні завойовницькі концепції XVIII ст.; в) взагалі А. Мазон уважав, що «Слово» — це свого роду поетичний додаток до т. зв. Ясського мирного договору 1791 р. (поміж Туреччиною і Росією); г) фальсифікатором «Слова», на думку А. Мазона, був спочатку сам Мусін-Пушкін, а опісля він змінив свою думку і зробив фільсифікатором М. М. Бан- тиш-Каменського.
Наступну атаку проти «Слова» зробив російський історик Олександр Олександрович Зімін (1920—1980 рр.) у 1963 р6. Він в основному повторив усі закиди А. Мазона, додаючи ще деякі менш важливі факти, але в одному вчений з А.
Мазоном не погодився, а саме, якщо йдеться про фальсифікатора «Слова». На його думку, ним був архімандрит Йоіль Биковський.Останній досі напад (2003 р.) на «Слово» — це товстий твір професора Едварда Кінана (Edward L. Keenan) «Йосеф Добровський і походження “Слова о полку Ігоревім”»7.
Професор Е. Кінан прийняв і ще більше поглибив тези А. Мазона і О. Зіміна, але не міг прийняти їхніх кандидатів на фальсифікатора «Слова». Усі вони, граф Мусін-Пушкін (1744—1817 рр.), Микола Бантиш-Каменський (1737—1814 рр.) та Йоіль Биковський (1726— 1798 рр.), на його думку, надто сірі імена, якщо йдеться про науку та літературу. Аби доказати, що «Слово» — це фальсифікат XVIII ст., треба мати більш славного і переконливого фальсифікатора. Тому що серед інтелігенції Російської імперії XVIII ст. він не міг знайти такої персони, він вирішив, що особа найбільш славного в ті часи чеха Йосефа Добровського (1753—1829 рр.) гарантує успіх змагань школи «скептиків». Тому Е. Кінан мусив надати фальсифікатору «Слова» спеціальні характерні риси: Добровський перш за все як єзуїт знав мову Старого Завіту (давньоєврейську), отже, треба було знайти у «Слові» давньоєврейські запозичення. Маючи слабкі знання української галицької топографії, Е. Кінан пояснив українську назву дебр «Кисаню», який розташований біля м. Пліснеська, непотрібно етимоном із єврейської мови, бо цей дебр й по сьогодні в Галичині є Кисань. Другим псевдоєвреїзмом є назвав Рим, причому Рим є відома місцевість у Переяславській землі, яку саме у часи походу Ігоря атакували половці, про що пише Іпатіївський літопис, отже, єврейський етимон «урим» Е. Кінана — непорозуміння8. Ці етимології є типовими для тих, хто не знає, що таке наука етимологія. Так само псевдочеське слово «алтана» не виступає у «Слові» — це знову непорозуміння професора Е. Кінана, якому детально невідома історія Третього походу хрестоносців9.
В основному я характеризую працю проф. Е. Кінана у такий спосіб — ця велика праця написана у двох ключах: у справах другорядних для теми — це взірець наукової праці із знанням джерел, наукової літератури, очевидно, є там деякі елементи, з якими можна не погодитися, але в основному це нормальне наукове дослідження.
Другий ключ — цілком іншого характеру — це фантастичний роман (suspension), що спирається лише на фантазії професора Е. Кінана. Там немає ані жодних джерел, ані наукової дискусії. Ця частина стосується до властивої теми професора Е. Кінана: відношення Добровського до «Слова». Можна було б думати, що професор Е. Кінан вивчить усі архівні матеріали, зокрема у м. Празі, які належать до його теми, але цього не сталося. Типовим тут є, що Е. Кінан ігнорує, наприклад, інформації книг, які є в його бібліографії, наприклад, Г. М. Моісеєвої «Спасо-Ярославский Хронограф и “Слово о полку Игореве”»! Професор Е. Кінан підкреслює, що Гранаграф ніколи не існував і що він є вигадкою Малиновського10, також рукопис «Слова» ніколи не існував, бо його написав Й. Добровський. Але у виписках Й. Добровського, що знаходяться в архіві м. Праги (Чехія), факсиміле яких видала Г. М. Моісеєва (на стор. 102—103)", маємо виписку рукою Добровського із твору № 3 Гранаграфа «Сказаніе об Индіи богатой». При тому у двох опублікованих виписках рукою Добровського дописано, що це із Хронографа «aus welchem Igor (= «Слово») abgedrukt ward, fangt mit einem Granagraf ап» (с. 104). Цим самим сам Й. Добровський підтверджує, що він мав у руках Хронограф і «Слово» у Санкт-Петербурзі 1792 р. Отже, бачимо, що навіть Й. Добровський, а більше відомого кандидата на автора «Слова» у XVIII ст. не можна було б знайти, все-таки не був автором, бо воно, «Слово», не твір XVIII ст.Невдача професора Е. Кінана, як і його попередників, вказує на слабкість можливостей т. зв. школи «скептиків»12. Замість бавитися у висування різних, навіть дивовижних кандидатів автора «Слова», їм треба було б серйозно вивчити XII—XIII ст. Усі три основні «скептики» А. Мазон—О. Зімін—Е. Кінан відзначаються тим, що ігнорують, власне, XII—XIII ст. А. Мазон був спеціалістом російської літератури XIX ст., О. Зімін і Е. Кінан вивчали добу Івана Грозного XVI ст. Очевидно, їм трьом XVIII ст. було ближче, ніж XII—XlII ст.
Вище я подав, що другий ключ у праці Е. Кінана — це пригодницький роман, який не має жодної бази в джерелах, а є продуктом його високорозвиненої фантазії. Коли йдеться про романи того типу, як і детективні романи, звичайно подають на початку книжки лісту дійових осіб та хід інтриги, яка є базою роману. Характерною прикметною рисою роману Е. Кінана є те, що всі дійові особи є історичні, але їх дії — це майже виключно власна фантазія автора.
Дійові особи роману Е. Кінана: 1) «Синій ігумен»—Blue Abbe Йосеф Добровський (1753—1829 pp.), єзуїт і найвизначніший славіст свого часу, слабо знав східнослов’янські мови, але у приступі божевілля написав давньоруською мовою шедевр світової літератури «Слово о полку Ігоревім», при тому він не був свідомим свого вчинку13.
Друга дійова особа: граф Олексій Іванович Мусін-Пушкін (1744— 1817 рр.), багатий граф і самодур, колекціонер рукописів, який легко піддається інтригам свого співробітника Малиновського. Третій герой — Микола Миколайович Бантиш-Каменський (1737— 1814 рр.) — безбарвний директор архіву. Четверта дійова особа — Олексій Федорович Малиновський (1762—1840 рр.) — історик- архівіст, помічник Бантиш-Каменського, чорний дух і інтриган, подібно до шекспірівського Яго. П’ята дійова особа: Іван Перфилі- йович Єлагін (1725—1794 рр.) — письменник-історик, в ролі deus ex machina, яким божевільний Добровський двічі посилав у Росію текст свого підробленого «Слова».
Інтрига — (Plot) — виключна власність професора Е. Кінана.
«Синій ігумен»14, єзуїт Й. Добровський, у нападі божевілля в 1792—1793 рр. у два заходи написав «Слово», яке, на думку «скептиків», зокрема Е. Кінана, є «pastiche», цебто стилізацією із уривків різних текстів «Задонщины» і «Сказания о Мамаевом побоище» на базі того, що він собі пригадував читання в минулому, коли кілька місяців тому у 1792 р. працював у державних архівах Москви і Санкт-Петербурга15. Свій текст «Слова» він передавав двічі письменникові Іванові Єлагіну перед 1794 р., в якому Єлагін помер.
Після смерті Єлагіна його бібліотеку й архів купив Мусін-Пушкін і наказав своєму співробітникові Малиновському, щоб він упорядкував архів Єлагіна. Малиновський знайшов тоді текст «Слова», не знаючи походження цього рукопису або його автора, і, ласий на гроші, обдурив Мусіна-Пушкіна, що це копія із збірника типу Гранаграфа. Він теж запропонував, щоби славний граф видав цей текст (без відома Добровського) за його і Бантиш-Каменського допомогою. В цей спосіб було підготовлено «Слово о полку Ігоревім». Не дурно наш спільний приятель гарвардський професор Горацій Лант сказав, коли я його спитав, що він думає про книжку Е. Кінана: «Нед, [професор Е. Кінан], прямо вмовив себе, що «Слово» написав Й. Добровський, тут нічого не можна зробити». Всі труднощі своїх фантазій професор Е. Кінан пояснює з легкої руки, що це таємниці, яких ніхто ніколи не вияснить16.1 Див.: Ироическая песнь о походе на половцев удельного князя Нова- города-Северского Игоря Святославича, писанная старинным русским языком в исходе XII столетия с переложением на употребляемое ныне наречие. — M., 1800 (далі — Ed. pr. [Editio princeps]). — С. VII.
2 Калайдович К. Ф. Биографические сведения о жизни, ученых трудах и собрании российских древностей графа Алексея Ивановича Мусина- Пушкина // Записки и труды Общества истории и древностей российских. — M., 1824. —Ч. 2. —С. 3—48.
3 Моисеева Г. Н. Спасо-Ярославский хронограф и «Слово о полку Игореве». — Л., 1984. — С. 95.
4 Mazon A. Le Slovo d’lgor // Travaux publies par PInstitut d’Etudes Slavts.— Paris, 1940. — Vol. 20.
5 Leger L. Russes et Slaves. Etudes politiques et litteraires. — Paris, 1899.
6 Зимин А. А. Когда было написано «Слово»? // Вопросы литературы. — M., 1967. — № 3. — С. 135—153.
7 Keenan Е. L. Josef Dobro vsky and the origins of the Igor’ Tale. — Cambridge, 2003 (далі — Keenan E.).
8 Див. ч. I, розділ IX цієї праці.
9 Ibid. — Ч. І, розділ XIIL
10 Ibid. — Ч. І, розділ П.
11 Моисеева Г. Н. Спасо-Ярославский хронограф и «Слово о полку Игореве». — Прим. 8. — С. 102—104.
12 Keenan Е. — Р. 419—420, 422.
13 Див. Висновки цієї праці.
14 Див. прим. 13.
15 Keenan Е. — С. 103—107, 395—396, 426.
,6 Ibid. —С. 425, 431.