И поиде Мьстиславъ, и Ярославъ противу ему, и сступася чело Сѣверъ съ Варягы. И трудишася Варязи секуще Сѣверъ.

И посемъ наступи Мьстиславъ с дружиною своею, и нача сѣчи Варягы.

И бысть сѣча* зла и страшна², яко посвѣтяще молонья*, тако² блещашеться оружье* их².

*Елико же молния освѣтяше, только мечь видяху, и тако другъ друга убиваше². И бѣ гроза велика и сѣча силна и страшна. Видѣвъ же Ярославъ, яко побежаемъ есть, побѣже с Якуномъ княземь варяжьскым; и Якунъ ту отбѣже луды* своея² златоѣ. *И тако победи Мьстислав великого князя Ярослава и Якуна².. Ярославъ же приде Новугороду, а Якунъ иде за море* и тамо умре².

Мьстислав же, о светь заутра, видѣвъ лежачиѣ сѣчены от своих Сѣверъ и Варягы Ярославлѣ, и рече: Кто сему не радъ?

Ce лежить Сѣверянинъ, а се Варягъ, а дружина своя цѣла³.

Варязького князя Якуна яскраво змальовано в ПВЛ, хоча науковці й досі не дійшли згоди щодо точного значення вжитих епітетів: «сь лѣпъ» («статний») чи «сьлѣпъ» («сліпий»)?

У своєму резюме до свідчень з давньоскандинавських джерел стосовно історії Русі (1924 р.) Фрідріх (Федір) Браун зазначив, що між скандинавськими та давньоруськими джерелами існують розбіжності. Скажімо, скандинавські джерела наводять докладну інформацію про жінок Ярослава Мудрого (пом. 1054 р.) та Мстислава Великого (пом. 1132 р.), а давньоруські джерела замовчують той факт, що вони були шведськими принцесами. З іншого боку, хоча давньоруські джерела і сповнені згадок про те, що новгородський князь ходив «за море» по варяги, лише в наведеному уривку вказано конкретне ім’я варязького князя — Якун (< сканд. Hakon).

«Але саме про цього Hakon-a ми нічого не дізнаємося із сканди­навських джерел; схоже на те, що він був споріднений зі шведською королівською династією»⁴.

Ярл Гакон згадується в двох шведських рунічних написах першої половини XI ст.

Шведський ярл Гакон з Уппланду був землевласником, а його син Accyp організував оборону уппландського узбережжя Сьодерманланду від вікінгів. Його родинні зв’язки простежуються за написами So IOl та So 106, і А. Рупрехт віддав їм належне у своїй монографії⁶.

Щодо ідентифікації норвезького ярла Гакона із смоландського напису (Sm 76), то найсприйнятнішу версію запропонував 1922 року Otto фон Фрізен⁷, згідно з якою Гакон є норвезьким ярлом (Ярлом Гладіру) Гаконом Ейрікссоном (пом. 1029 р.). Його також ототожнювали з Гаконом з напису U 16.

У 1925 році Ерік Брате⁸ пов’язав цього норвезького Гакона Ейрікссона з Якуном — варязьким князем з ПВЛ. Данський славіст Стендер-Петерсен, не вникаючи в подробиці проблеми, пристав на ідентифікацію Брате:

«Можна припустити, що він, Якун в ПВЛ, ідентичний з тим багатим Ярлом Гаконом, ім’я якого багато разів засвідчене на рунічних каменях Уппланду та Сьодерманланду. Ми знаємо, що він разом зі своїм заможним приятелем Ґаутом був, очевидно, на англійській службі як земельний ополченець проти вікінгів (wikinga wqr?r...)**.

Інакше кажучи, Стендер-Петерсен ідентифікує Якуна з ПВЛ не з норвезьким ярлом, як це роблять рунологи, а із шведським. А проте не обґрунтовує своєї гіпотези, що пояснюється, оче­видно, його незнанням даної проблеми.

Ключем до встановлення особи ярла Гакона служать написи U 617, Sm 76, So IOl та 106. Тексти з них наведено нижче:

U 617:

Sm 76 (πop.: Jansson, «Swedish Vikings in England», p. 17): tufa risti stin ?ina eftiR ura Тува встановила цього каменя в пам'ять Врая,

Якун, варязький князь року 1024-го

На жаль, написи не підписані, і це, звичайно, утруднює їхнє датування. За стилем деякі з них можна віднести до першої половини XI ст., а деякі — ближче до середини століття. Разом з тим, власне написи містять важливу інформацію.

Дві жінки, котрі встановлювали камені з написами U 617 та So 101, — вдови, кожна з них називає своє ім’я та ім’я особи, якій присвячено напис. У напису U 617 (Бру, Уппланд) Ґіннлауґ вважає за необхідне спершу назвати імена членів своєї родини: батька (Голмґейра) та двох братів (Ґаута і Сюґрьода), а не померлого чоловіка, Accypa, сина ярла Гакона, хоча міст, на якому поміщено напис, присвячено саме йому. Проте міст був важливим насамперед для мешканців Бру (де його було збудовано), а вони добре знали батька і братів Ґіннлауґ, однак не мали ніякого відношення ні до ярла Гакона, ні до його сина. Очевидно, Accyp, чиє знатне походження (син ярла) спеціально підкреслюється, був чужим у Бру.

Якщо свідчення, що містяться в напису з Бру, можна віднести до горизонтальної лінії родоводу, то інші, з рамсундсберґського напису (So 101), відповідають вертикальній. Сіґрід називає себе спершу матір’ю Альріка (сина від першого чоловіка), а вже тоді, з гордістю, дочкою Орма (якого мусили добре знати, бо його ім’я згадується без якихось означень). На противагу Ґіннлауґ, Сіґрід не називає імен своїх братів чи сестер. У напису So 101 також ідеться про присвячення мосту на честь померлої особи, в даному випадку Голмґейра (знайомого нам за написом U 617

як батька Ґіннлауґ), свекра Сіґрід і батька її другого чоловіка Сюґрьода.

Напис So 106 виконано на камені, встановленому в громадському місці в К’юля, де збиралася місцева рада (?ing), а це значить, що батько Альріка, Сп’ют, і, можливо, сам Альрік (син Сіґрід) вважали К’юля своєю батьківщиною. З цього випливає, що Accyp та його батько ярл Гакон не прийшли з шведського Уппланду, а Орм, батько Сіґрід, був також чужинцем в Сьодерманланді.

Історичні джерела не згадують жодного шведського ярла Гакона першої половини XI ст. Тому ярл Гакон міг бути лише норвезьким ярлом Гаконом Ейрікссоном, небожем Кнута Великого, котрий після перемоги Олава Святого (1016 р.) виїхав з Норвегії до Англії¹³, де так само, як і Кнут, служив своєрідним магнітом для підприємливих вікінґів.

Хоча стосунки англо-данського короля Кнута із шведськими правителями, зокрема Енундом/Анундом-Якобом (бл. 1020/22— 1047), були досить напруженими, переважно через Олава Святого¹⁴, дружина, яку він зібрав для оборони Англії від вікінґів (vikinga vQr?r, nop. U 617) і яка називалася ?ingali? (1018—1066 рр.), приваблювала також шведських шукачів пригод. Тінґалід (?ingali?) складався з флоту в сорок кораблів та невеликої постій­ної армії з 3000 дружинників (husceorl∕huscariY∖ Одним з тих, хто служив у тінґаліді, був уппландець Ґейрі. В написові його синів, Стеркара та Гьорварда з Кольсти¹⁶, читаємо, що він uestr sat і ?ikali?i — «служив у тінґаліді на заході».

Відомий уппландський землевласник, Ульв з Барастаді (Бор- рести)¹⁷, вступив до армії Кнута з метою отримати втретє свою частку данини (1018 р.). Інший уппландець, Аллі, також отримав свою частку, як про це він повідомив у своєму напису: (lit raisa stain ?in oftiR sik sialfan) hon tuk-nuts kialt anklanti — він велів поставити цей камінь в пам’ять собі самому, він взяв данину, [зібрану] Кнутом [Данегельд] в Англії»¹⁸.

Зрозуміло, що Кнут мав своїх прибічників у Норвегії, як про це свідчать «Круг земний» (Hkr II (IF 27), рр. 293—386) та напис NYR 252 (пор. також NYR 111, рр. 254—256). Загалом же, бути «з Кнутом» (miRknuti/mi?k[n]uti тощо) вважалося зачесть. Верінг з Естерйотланду похвалявся, що його брат, дренґ (dr?ngR) на ім'я Тіальві, UaRmirknuti — «служив з Кнутом»¹⁹.

Якун, варязький князь року 1024-го 445

Нижче подано напис із Сьодерманланду (So 14):

Напис Sm 76, цитований вище, стверджує, що Врай був заступником (stallari) ярла Гакона. Очевидно, що Врай, разом із своїм братом Ґунні, служив Гаконові «на заході» в Англії. Про це повідомляє сам Врай у написові на честь свого брата²¹:

Іншим членом війська Гакона був якийсь уппландець, чиє ім’я лишилося невідомим. Про нього Ґунні та Карі, мабуть його товариші, зробили напис на камені, що його вони встановили, ймовірно, в першій половині XI ст.²²:

Дружинники Гакона [suain]aR (або [triki]aR) IiakunaR згадуються в недавно відкритому фрагменті із Смоланду²⁴.

Існуючі історичні джерела нічого не повідомляють про шведського ярла Гакона першої половини XI ст., так само як і про загони для оборони шведського узбережжя в Уппланді або Сьодерманланді від вікінгів²⁵. Такі загони були створені в Англії англо-данським королем Кнутом, а згодом з’явилися і в Данії за правління Кнутового небожа Свейна Ульвссона (1047—1074). Скандинавський півострів у ті часи був джерелом постачання вікінгів, проти яких організовували оборону Кнут і, пізніше, Свейн.

Очевидно, отож, що Accyp служив uikika uaur?r (U 617) — «тримаючи оборону від вікінгів», не на узбережжі Уппланду- Сьодерманланду, а в Англії, під орудою Кнута, як і його брат Ульв і, зрештою, його батько ярл Гакон.

Чи можна ототожнювати ярла Гакона Ейрікссона з варязьким князем Якуном з ПВЛ? Київський літопис (ПВЛ) вказує на одну характерну рису цього варяга: текст «и бѣ Якун сь лЬпъ» пояснюється вченими двояко. Одні інтерпретують слово «сьлЬпъ» як «сьлѣпъ», тобто «сліпий», інші — як «съ лЬпъ», тобто ♦статний» («і був Якун статним»). Звичайно, дуже важко уявити сліпого вікінґівського командувача, хоча ірторія знає сліпих командирів (скажімо, венеціанського дожа Енріко Дандоло [1192—1205] у четвертому хрестовому поході), однак ретельне й широке вивчення давньоскандинавських текстів не виявило жодної згадки про сліпого ярла Гакона першої половини XI ст. Ясно, що якби такий сліпий вікінґівський командир існував, про нього мусила б зберегтись якась пам’ять не лише серед людей його оточення, а й серед іноземців, з якими він контактував.

У своїй «Сазі про Гаральда Сіґурдарсона» (розд. 40 та 41) Сноррі Стурлуссон пояснює, чому тогочасний київський руський літописець вжив щодо Якуна, варязького князя, слово «лЬпъ» («статний»). Ось що ми читаємо в «Крузі земному» про двох нащадків ярла Гакона Ейрікссона²⁸:

Якун, варязький князь року 1024-го

Це означає, що клан ярла Гакона зажив слави за свою ♦статність»! Звідси зрозуміло, чому тогочасний києво-руський літописець ПВЛ, описуючи свого героя, вживає визначення «сь лѣпъ» («цей статний чоловік»)³³.

Якуна в ПВЛ названо «князем» і в такий спосіб прирівняно до Ярослава; отже, він мав належати до правлячої династії. З усіх відомих ярлів Гаконів лише ярл Гакон Ейрікссон, член давньоскандинавської династії Семінґів, відповідає таким вимогам³⁴.

В тому місці ПВЛ, де йдеться про битву року 1024-го, повідомляється, що Якун помер невдовзі після повернення «з-за моря». Дійсно, ярл Гакон Ейрікссон помер приблизно через чотири з половиною роки, 1029-го.

У звіті про свою місію до Скари (Вестер Йотланд) близько 1023 року, поданому у формі поеми (♦ Austrfararvisur*, строфа 19), скальд і дипломат Сіґват Тордарсон інформує Олава Святого про «зраду» в Русі (очевидно, по відношенню до Олава Святого) сги... Eiriks — «роду Ейріка» (тобто клану Семінґів ярла Ейріка Гаконарсона), якого Олав Святий був вигнав з Норвегії 1014 р. Зрозуміло, що це стосувалося і нашого ярла Гакона Ейрікссо- на — Якуна в давньоруських джерелах. Тому немає жодних сумнівів, що Якун «сь лЪпъ» з давньоруських джерел мусить бути ототожнений з ярлом Гаконом Ейрікссоном скандинавських Джерел (рунічних написів і «Круга земного»). Побоювання Фрідріха Брауна щодо розбіжностей між давньоскандинавськими та давньоруськими джерелами, принаймні в цьому випадку, на Щастя, не справдилися.

Інґлінґи та Семінґи — два історично засвідчені харизматичні клани Скандинавії — вже з першої появи на історичному кону ^в X ст. виборювали гегемонію в Норвегії. Згідно з традицією, інґлінґи, з провінції Вестфолд (тобто на західному узбережжі Осло-Фйорду), були «шведського» походження (з Уппсали). Семінґи походили з Гладіру в Трондгеймфйорді; можливо, вони прийшли до Норвегії раніше за Інґлінґів.

Перший, точно визначений член клану Семінґів, Гакон Ґрьотґардссон, був союзником вождя клану Інґлінґів, «об’єднувача Норвегії», Гаральда Прекрасноволосого (пом. 945 року). Згодом вони скріпили свій союз через шлюбні зв’язки; Гакон видав свою дочку Acy заміж за Гаральда³⁵, а син Гакона, Сіґурд, одружився з онукою Гаральда Берґльйот (від його дочки Алов arbot)³⁶.

Історично засвідчений конфлікт між двома кланами почався 963 року, коли норвезький король Інґлінґ Ейрікссон Сіра Шкура (бл. 960—970) убив Сіґурда Гладаярла. Син Сіґурда, Гакон Сіґурдарсон Гладаярл, вступив у спілку з данським кланом Скйолдунґів. У 970 році він помстився за смерть свого батька і захопив всю владу в Норвегії; а проте утримався від титулу конунґа, зберігаючи титул ярла. Це стало прецедентом на шістдесят подальших років норвезької історії, аж до 1030 року. Влада переходила від Інґлінґів до Семінґів: янством на Британських островах під час своїх вікінґівських походів і прийняв хрещення близько 994 року. Це внесло ще й конфесійний аспект в боротьбу між двома кланами, виливаючись у протистояння давнього Германського язичництва і христи­янства. Остаточна перемога Інґлінґів привела до християнізації країни.

Вигнанці-Семінґи, звичайно, знаходили прихисток і можливості для своєї діяльності — або в самій Данії, або ж у походах данів, особливо до Англії. Інґлінґи традиційно обирали собі службу у Швеції або Новгороді. Згодом Гаральд Суворий (пом. 1066 р.)

проклав шлях для служби в імперському варязькому корпусі в Константинополі.

Гакон Сіґурдарсон зажив шани як на батьківщині, так і на чужині; йому присвоїли епітет inn riki, — «Могутній». Хоч він і спирався на підтримку данських королів (Гаральда blatqnn, бл. 940—985, CBeflHatjiiguskegg, 985—1014), однак зберіг повну незалежність в тій частині Норвегії, що не була окупована данами. Він видав заміж своїх дочок за представників провідних норвезьких кланів: Берґльйот — за Ейнара Ейндрідасона Пузотряса з Трондгеймського регіону і Раґнгільд — спершу за свого дівера Тіденда-Скопті Скаґасона з Мера (Мьоре), західно- норвезького узбережжя, а після його смерті 973 року — за Ейліва з Уппльонду. Сам Гакон мав за жінку, з-поміж інших, Тору — дочку можновитого Скаґі Скоптсона, батька вже згадуваного Скопті. Гакон Сіґурдарсон був підступно вбитий під час боротьби з Олавом Трюґґвасоном (у 995 році). Двоє його старших синів — Ейрік (963—1024) і Свейн (пом. 1016 р.) — змогли утриматися в Норвегії лише рік після смерті свого батька (995—996 PP∙)∙

Колесо фортуни знову повернулося до Інґлінґів. Ейрік помер

1014 року, а його син Гакон, захоплений в полон Олавом Святим, змушений був заприсягнути, що ніколи не бороти­меться проти нього (Олава). Ярл Свейн утік до свого тестя, шведського короля Олава Скаутконунґа, котрий обіцяв йому допомогу, однак у Свейна не було грошей для підготовки походу. Саме в цей час київський князь Володимир Великий готував похід проти свого непокірного сина Ярослава з Новгорода і послав «за море» людей, аби закликати варягів. Смерть Володимира невдовзі після прибуття варягів 15 липня

1015 року поклала край цьому конфліктові. Безчинства варягів у Новгороді (вони збезчестили «заміжніх жон») спричинили до їхнього забиття «на Поромонову дворі»³⁷. З праці Сноррі Стурлуссона стає зрозуміло, що командиром варязьких най­манців міг бути лише ярл Свейн Гаконарсон, котрий згодом став дівером Ярослава.

Після звільнення з полону ярл Гакон Ейрікссон поплив до свого дядька Кнута в Англію, де відіграв значну роль; він був офіційним королівським командувачем обороною країни од вікінґівських набігів. Між тим, саме 1024 року Ярославові знадобилася дружина для боротьби проти свого брата Мстислава. Він звернувся до одного з найбільш відомих і загартованих у боях скандинавських піратів — ярла Гакона (Якунъ князь Варяжьскый)³⁸, небожа свого дівера і союзника з 1015 року ярла Свейна. Зрозуміло, що ярл Гакон не міг вирушити на Русь без згоди Кнута. Очевидно, Кнут мав вагомі причини, аби побоюватися зростання могутності Мстислава Тмуторокан- ського, бо в 1024 році досяг з Ярославом певної домовленості.

У цитованому вище напису зустрічається ім’я Орма. Очевидно, що він ідентифікується з Ормом, згадуваним Сноррі Стурлуссоном у «Крузі земному»³⁹. Він був сином тітки ярла Гакона (дочки Гакона Сіґурдарсона) від її шлюбу з Ейлівом Уппльондським. На жаль, про Орма мало що відомо. Він був одружений з Сіґрід, дочкою ярла Фінна, одного із семи синів впливового Арні Армодссона з Ір’яру/Ерланду (Північний Mepp)⁴⁰. Як сам Арні, так і його сини були друзями і прихильниками Інґлінґа Олава Святого. Тому й не дивно, що, коли одноутробний брат Олава Святого, Гаральд Суворий став королем Норвегії (1047 р.), він призначив Орма, зятя Арні (знову-таки в Уппльонді), верховним ярлом. Він не змінив свого вибору навіть тоді, коли інший син дочки ярла Гакона, Гакон Іварссон (пом. 1067 р.), погрожував через це розірвати з ним стосунки. Ярл Орм помер 1049 року.

Ми гіпотетично визначили дійсну батьківщину ярла Гакона — батька Accypa — з напису U 617 і Орма — батька Сіґрід — з напису So 101. Очевидно, що напис So 101 мав бути вирізьблений невдовзі по смерті Орма (1049 року), на початку 1050-х рр. Напис U 617 можна віднести до цієї ж приблизної дати.

Варяги, котрі діяли на Русі, не були виключно шведами. їх наймали по всьому Балтійському регіону з усіх скандинавських народів. Типовими представниками варягів на Русі за часів Ярослава Мудрого були не шведи, а норвезькі Семінґи і колишній Гладаярл Гакон, який в той час служив данському королеві Англії Кнуту Великому.

З приводу створення Печерського монастиря Богородиці, в київському «Патерикові» згадується якийсь Шимон — найщедрі- ший благодійник. Його виведено як сина Африкана, князя «въ земли Варяжьской», брата «Якуна Сліпого», явно того самого Якуна, що про нього йдеться в ПВЛ (див. вище с. 440). Шимон прибув на Русь у пошуках прихистку, вигнаний дядьком разом з братом Фріандом по смерті свого батька зі своїх володінь⁴¹.

В генеалогічній таблиці клану Семінґів є Альрік (з написів So 101 та So 106), син Сіґрід (правнуки ярла Гакона) від її

першого чоловіка Сп’юта. Через свого вітчима Сюґрьода він вступив у зносини з родом ярла Гакона: Сюґрьод був братом Ґіннлауґи з Бру в Уппланді, котра стала дружиною Accypa, сина ярла Гакона.

Стендер-Петерсен ідентифікує цього Альріка як Африкана з «Патерика», засновуючись на тому, що Вільгельм Томсен ототожнює імена Альфрек і Альрік⁴². Він визначає синів Афри- кана/Альріка як Сіґмунда і Фріанді⁴³. Однак це припущення не витримує критики. Якщо Альрік з написів So IOl та So 106 ідентичний Африканові з «Патерика», то він, отже, мусив бути братом ярлові Якуну/Гакону. В дійсності ж натомість він постає як небіж невістки Гакона. Нарешті, ярл Гакон помер 1029 р., тоді як Альрік не міг народитися раніше 1036 року. Ярл Гакон не міг вигнати синів свого небожа, адже за його життя небіж не тільки ще не був одружений, а навіть не народився.

Орієнтиром в ідентифікації особистостей з матеріалом «Патерика» досі лишається стаття Федора Брауна, опублікована 1902 року. Він пояснює варязьке ім’я «Африкан» як архаїчну вимову на сьодерманландському діалекті давньошведської мови, де Casusobliquus від *Afreki (основа /-ан/) був *afrekq(sori) >afrikan. Далі Браун доходить висновку, що Фріанд з «Патерика» є не ім’я власне, бо воно не засвідчене скандинавами, а іменникова форма від дієслова fria- «любити», що в окремих давньоскандинавських джерелах означало «небіж». Не можна, згідно з Брауном, поєднувати ім’я Шимон (або Симон з «Патерика») з іменем Сіґмунд з фонетичних причин. Початкова s_t за Брауном, відбиває вимову в Сьодерманланді звуку ∕s∕ перед /і/..

Укладач оповіді про будівництво Печерського монастиря Богородиці мав у своєму розпорядженні варязькі тексти зі слів варягів з таким змістом: «Якун вигнав свого friandi [тобто небожа] на ім’я Симон Afrekqson*. Однак укладач, не знаючи скандинавських мов, перетворив означення friandi_t «небіж», на ім’я власне. Звідси й з’явилося ім’я Фріанд у Симонового брата⁴⁴.

У праці Мацея Стрийковського, польсько-литовського історика XVI ст. (пом. бл. 1582 р.), йдеться про те, що Ярослав «прикликав на допомогу Jakuja (в руському написанні Afrika Akuna), князя Ворягімовського, згідно з Мєховітою [Коли молодята мандрували на батьківщину принца, Акі із засідки вбив свого суперника і втік із дівчиною, з якою взяв шлюб усупереч волі короля.

Продуктом цього забороненого шлюбу став Еймунд, батько Інґвара. Еймунд мусив також покинути Швецію, щоб підтримати дружні стосунки з Інґіґердою, дочкою Ейрікового наступника, короля Олава Скаутконунґа. Після того як Інґіґерда вийшла заміж за Ярицлейва (Ярослава) з Гольмґарда (Новгорода), Еймунд поступив на службу до цього князя, допоміг йому в боротьбі з його братом Буріцлейвом і зажив великої слави. Невдовзі після свого повернення до Швеції він одружився з дочкою якогось поважного чоловіка і народив собі сина, Інґвара.

Такий переказ походження Інґвара-мандрівника, згідно з саґою про нього.

У науковій літературі існують три теоретичні напрямки щодо походження Інґвара. «Консервативний» напрямок вважає, що факти саґи відбивають усну традицію (родовід А); серед науковців, які дотримуються цього погляду, можна назвати Otto фон Фрізена і — пізніше — Олену Олександрівну Мельникову⁶.

У 1968 році Суне Ліндквіст висунув іншу теорію⁷, як наслідок розпочатого Еліасом Вессеном перегляду хронології каменів Інґвара. Після порівняння структурних і піктографічних елементів каменів Інґвара з каменями, що розповідають про діяльність Кнута Великого в Англії (зокрема, останні данини англійців, 1018 р.), Вессен дійшов думки, що перші камені слід датувати десь двадцятьма роками раніше, швидше 1020-ми, а не 1040-ми. Ліндквіст відсуває цю дату ще далі, до 1010-х. А оскільки, за саґою, Інґвар загинув у двадцятип’ятирічному віці, то він не міг бути сином Емунда Олавссона, але був сином іншого Емунда, сина короля Ейріка Sigrsaeli 990-х років (родовід Б). Існування цього брата Олава Скаутконунґа, котрий правив до нього в Уппсалі, було теоретично обґрунтовано досліджен­нями Лауріца Вейбулля (1911) і Й. Свеннунґа (1966)⁸.

Третю гіпотезу щодо походження Інґвара висунув Ф. Браун, цілковито спираючись на рунічні написи (камені U 513 і 540; So 179 і 279)⁹. Згідно з ним, Інґвар був сином шведського короля Емунда Поганого (1047/1050—1060) і онуком Олава Скаут­конунґа (родовід В). Отож родинні зв’язки виглядають так (за трьома родоводами):

Таблиця 17

Автор саґи наводить ширші подробиці про історію Інґвара та ісландських оповідачів саґи¹⁰:

«І цю саґу ми почули й переписали зі списку Одда Монаха Мудрого [прибл. 1170—1180 рр.], котрий записував перекази, почуті від досвідчених людей, яких він згадує у своїх списках, а списки пересилав він Йонові Лоптссону [пом. 1197 р.] і Ґіцуру Гальссону [1126—1206]. Вони, дослідивши [його записи] ретельно, додавали те, чого бракувало.

Одд Монах сказав, що почув цю історію [про Інґвара мандрівника] спершу від священика на ім’я Іслейв, потім від Ґлума Торґільссона і, нарешті, від якогось Topipa.

Він [Одд Монах] вибрав з їхніх розповідей те, що йому здалося найзначнішим.

Іслейв розповів, що почув саґу про Інґвара від купця, який свідчив, що її розповідали при дворі короля Швеції.

Ґлум засвоїв [цю історію] від свого батька; Topipa навчив [її] Клакка Самссон, а сам Клакка почув її від свого прадіда».

На жаль, освічений автор саґи про Інґвара не вказує, чи Одд Монах записав насправді всі три версії (чи просто обмежив­ся згадкою про них). Але він робить одне важливе свідчення¹¹:

«Нам відомо, що деякі оповідачі саґи вказують, ніби Інґвар був сином [короля] Енунда Олавссона [пом. 1060 р.], оскільки вважають почеснішим для нього зватися королівським сином. І [вони кажуть, що] Енунд охоче відмовився б від свого королівства, якби йому дозволили викупити життя Інґвара, бо всі шведські вожді воліли бачити його [Інґвара] за свого короля.

Утім, є й інші, котрі доводять, що Інґвар не був сином Еймунда Олавссона.

[Усім їм] відповімо так: у Еймунда Олавссона був син, якого звали Енунд [а не Інґвар].

Він [Енунд] багато чим нагадував Інґвара, як удачею, так і постійними мандрами.

Про це сказано в книжці під назвою «Діяння саксів» [= Адам Бременський, «Gesta Hammaburgensis ecclesiae pontificum», бл. 1073—1076], де, зокрема, пишеться: «Fertur quod Emundus rex Sueonum misit filium suum Onundum per Mare Balzonum, qui postrem[o] ad Amazones [veniens], ab eis interfectus est»¹².

(«Оповідають, що Емунд, король Шведів, послав свого сина Онунда через море Балтійське; опісля він, прибувши до Амазонок, був ними вбитий»).

Ніколи не робилося спроб проаналізувати зібрані тут свідчен­ня. Насамперед зрозуміло, що саґа про Інґвара була вже відома в Ісландії в другій половині XII ст., чи принаймні в інтелекту­альному центрі, Тінґейрарському монастирі (домі бенедиктинців, заснованому 1133 року, найстарішому в Ісландії) на півночі країни, в єпархії Толар. Тінґейрарська літературна школа, що пропо­відувала агіографічний стиль, підтримувала зв’язки з історично орієнтованими науковцями з Одді на півдні. Саме до південних спадкових вождів, визнаних авторитетів з питань традиції, зверталися за порадами і необхідними виправленнями. Двох найвпливовіших з них назвав Одд, монах з Тінґейрара, — Йона Лоптссона, онука першого ісландського історика Семунда Мудрого (пом. 1133 р.), і вихователя Сноррі Стурлуссона (пом. 1241 р.) та Ґіцура Гальссона (1126—1206), голови парламенту (IqgSQgumadr) протягом 1181 —1200 рр.

Інформатори ж Одда Монаха, який був автором (латинської) саґи про Олава Трюґґвасона, навпаки, невідомі. Священик Іслейв і Topip зустрічаються лише у вищенаведеному фрагменті; Ґлума Торґільссона згадано також як інформатора Ґуннлауґа Лейвссона (пом. 1218/1219 р.), молодшого товариша Одда з Тінґейрара і автора іншої саґи про Олава Трюґґвасона. Хотілося б знати більше про версію Іслейва, що її розповідали при королівському шведському дворі, однак можемо принаймні взяти за факт те, що в Тінґейрарі, центрі ісландської літературної творчості в останні десятиліття XII ст., Інґвара знали як сина шведського короля Емунда (пом. 1060 р.).

Освічений укладач саґи знайшов два джерела, що примусили його відкинути оригінальну історію про Інґвара і створити нову, більш на часі. По-перше, він дізнався з «Діянь» Адама Бременського, що ім’я сина Емунда було Анунд, а не Інґвар, це випливало, в свою чергу, з припущення, що Емунд мав лише одного сина (насправді їх було шість). Другим джерелом була саґа про Олава Святого, зразка включеного до «Flateyjarbok». Невідомий за іншими джерелами Еймунд Акасон згадується там як вихователь святого короля. Наш освічений укладач вирішив, що цим Еймундом мав бути батько Інґвара.

Наслідком цього став родовід Інґвара, згідно з яким дід героя носив ім’я Акі, родовід, що не має підґрунтя в реальних джерелах, але є результатом часткових припущень автора саґи про Інґвара. Саґа була написана в Ісландії в XIV ст., у час, коли безнадійна політична ситуація вимагала романтичних настроїв і незвичайних подій у літературних творах. Саґа мусила розповідати про стародавні часи, чужі й далекі краї та надприродні істоти. Цей різновид саґи, sui generis* поєднання історичних тем, постатей і реальних місць разом з казковими мотивами й назвами із стародавньої міфології, був охрещений наукою XIX ст. як Fornaldarsogur Nordurlanda, або легендарні саґи про стародавні часи в північних (тобто фантастичних) краях. З цією метою наш автор увів хороброго hQf?ingi (ватажка) Акі, котрий, усупе­реч волі шведського короля, взяв за дружину королівську без­іменну дочку, вбивши суперника-принца. Такий мужній персо­наж, звичайно, якнайкраще підходив на роль діда для відчайдуш­ного героя, Інґвара.

Тепер авторові «Саґи про Інґвара» потребувався північний відтінок для своєї історії. В його розпорядженні була «Саґа про Еймунда» («Eymundar ?attr»), частина збереженої версії саґи про Олава Святого.

Герой тієї історії, Еймунд Грінґссон, родич Олава Святого і втікач, провів кілька років з 1015-го по прибл. 1020-й на Русі як найманець у Новгородського князя Ярослава (пом. 1054 р.). Автор саґи або зігнорував ім’я батька Еймунда, Грінґа, або ж вирішив, що Грінґ — це було лише прізвисько (hringr, «кільце», таке насправді трапляється в північних джерелах), і запозичив героя саґи до свого твору. В такий спосіб подвиги Еймунда Грінґссона стали подвигами батька Інґвара. А співтовариш Еймунда Грінґссона, Ґарда-Кетіль (Русь-Кетіль), отримав ще важливішу роль у сазі про Інґвара¹⁴.

Коротше кажучи, генеалогічні свідчення із саґи слід від­кинути. Адже насправді нема підстав для того, щоб надавати Інґвару діда на ім’я Акі. Скоріше ми можемо покластися на шведську усну традицію, згідно з якою Інґвар Еймундарсон був сином короля Уппсали Емунда (пом. 1060 р.) і онуком короля Олава Скаутконунґа. Дані рунічних написів підтверджують цю традицію.

Ці дані можна знайти в чотирьох написах, два з яких походять з Уппланду (U 513, 540) і два — із Сьодерманланду (So 179, 279):

1. U 513:

2. U 540:

Згідно з цими написами, Емунд, батько Інґвара, мав принаймні двох дружин, Раґнгільд і Толу, які народили йому шість синів. П’ять з них були від Раґнгільд, за порядком — Раґнар, Енунд, Ейрік, Гакон та Інґвар; Гаральд був сином Толи. Два старші брати, Раґнар і Енунд, померли ще до походу Інґвара (1041). Раґнар помер перший (місце його смерті не вказується), а за ним — Енунд, у Візантії. Його мати, Раґнгільд, та його брати (за віком) Ейрік, Гакон та Інґвар встановили йому пам’ятник (U 540).

Ейрік також встановив (бл. 1041 р.) пам’ятник Інґвару і Гаральду (So 279). Родина Інґвара походила з берегів озера Мелар у Сьодерманланді. Там, у місцевій церкві в Стренґнесі, й був установлений камінь власне в пам’ять Інґвара (So 279). Можливо, що Тола, мати Гаральда (nop. So 179), жила в Ґріпсгольмі. Родина напевно мала володіння і в Уппланді, оскільки пам’ятники на честь старших братів були встановлені в тамтешніх церквах: Раґнару в Рімбо (nop. U 513) і Енунду в Гусбю-Люгундрі (nop. U 540).

У 1910 році¹⁷ Фрідріх Браун порівняв список синів Е(й)мунда, котрі пережили Інґвара (згідно з каменями Інґвара), з іменами претендентів на шведський престол, які діяли протягом 1067— 1080 років, після смерті короля Стейнкеля Рьоґнвальдссона (1056—1067), а саме: Ейріка, Анунда, Енунда і Гакона. Дослідивши існуючі джерела¹⁸, Браун дійшов висновку, що ці два ряди виняткових («королівських*) імен не були випад­ковими¹⁹. Існувала причина, чому пам’ятний напис U 540 було встановлено в місці під назвою Гусабю (husaby) — спеціальний термін для хуторів на королівській землі²⁰ («офіційна спадщина уппсальських королів*)²¹. Браун запропонував поставити знак рівності між двома рядами імен, тобто Ейрік — Гакон та Енунд — Анунд. Зробивши це, він оголосив, що розкрив загадку походження Інґвара-мандрівника, який тепер постає як один із шести синів короля Уппсали Е(й)ріка Старого Олавссона (бл. 1050—1056 рр.)²².

Загалом, я погоджуюся з його винахідливим вирішенням. Але його заява про те, що другий син Е(й)мунда, Анунд/Енунд, названий у праці Адама Бременського, невірна. Анунд помер у Греції перед 1041 роком, як про це повідомляє U 540 (див. також U 11, с. 426), і тому він не може бути AnunderaRuzzia²³ (Анундером з Русі) Адама Бременського, оскільки той Анунд став королем Уппсали лише по смерті двох Ейріків, десь близько 1068 року²⁴.

Згадка Адама Бременського про Anunder-ъ, a Ruzzia привертає нашу увагу, тому що недвозначно засвідчує, що Анунд зріс на Русі й перебував там до свого повернення до Уппсали. Можна наважитися на припущення, що батько Анунда довгий час жив на Русі й що саме там народився його син. Батько, вочевидь, був одним з двох старших синів Е(й)мунда, можливо, найстаршим, тобто Раґнаром, оскільки, як ми бачили, другий старший син, Анунд/Енунд, був пов’язаний не з Руссю, а з «Грецією* (Візантією), де він і помер²⁵. На жаль, в U 513 не згадується місце смерті Раґнара, однак чому б старший син короля Уппсали не міг шукати щастя на Русі, так само як другий син у Греції й як мав невдовзі зробити третій син, Інґвар. Якщо це припущення вірне, то Інґвар пішов слідом за своїм старшим братом.

Згідно з Адамом Бременським, після смерті короля Стейнкеля Рьоґнвальдссона (1056—1067; із західної йотської династії, що представляла нову християнську віру) 1067 року спалахнула боротьба між duo Herici, двома Ейріками, котрі невдовзі наклали головою в битві²⁶. З пропозицією Брауна вважати їх представни­ками стародавньої напів’язичницької династії та синами двох братів, Енунда Олавссона (1020—1050) і Е(й)мунда Олавссона (1050— 1056), можна погодитись²⁷, це підтверджується й тим, що по смерті Раґнара та Енунда Ейрік Е(й)мундарсон лишився старшим братом і — звідси — спадкоємцем уппсальського престолу²⁶.

Після трагічної загибелі двох Ейріків (бл. 1067—1068 р.) спробував свого щастя у правлінні (бл. 1068 р.) Гальстейн Стейнкельссон (з християнської західнойотської династії), однак невдовзі був скинутий язичницькими супротивниками. Згодом у Швеції з’являється (бл. 1068 р.) Anunder a Ruzzia. Як старший небіж уппсальських братів, він мав перевагу перед своїм молодшим дядьком Гаконом у праві спадкоємності. Проте Гакон дуже швидко заступив його на місці короля Уппсали (в межах 1068 р.), оскільки Анундера за відмову принести жертву язичницьким богам²⁹ вигнали. Гакон був удатливішим: як повідомляє одне джерело, він правив протягом тринадцяти років (очевидно, 1068—1080-го). Зв’язки між його кланом та Руссю поглиблювалися: Гакон узяв за дружину Еллісів (Єлизавету), дочку Новгородсько-Київського князя Ярослава (1014—1054) й удову Гаральда Хороброго з Норвегії (пом. 1066 р.)³⁰.

Згідно з саґою про Інґвара, у Інґвара був син на ім’я Свейн. Браун ідентифікує його з Блот-Свейном³¹, котрий відновив язичницькі жертвоприношення (blot-) в Уппсалі на кілька років (бл. 1090—1099-го). Його заступив його син язичник Коль, прозваний шведами з Уппсали «Свейном ars?li^².

Е(й)мунд був посланий своїм батьком королем Енундом, « Anunder a Ruzzia*, до Квенланду/Фінляндії— «проти амазонок*, як пише Адам Бременський, — щоб примножити державу. Там його отруїли близько 1070 року. Адам Бременський почерпнув інформацію про цей похід у свого сучасника, Адальварда Молодшого, єпископа Сіґтуни-Уппсали (1064—1070/1071)³³ німецького походження.