Арабське джерело про руські походи на Кавказ

У 1975 році Альф Тулін запропонував переглянути датування каменів Інґвара³⁴, спираючись на опубліковане в 1953—1958 рр. видатним сходознавцем Володимиром Ф. Мінорським³⁵ нове арабське джерело стосовно Транскавказії.

похід Інґвара слід датувати приблизно 1030—1033 рр. і що він був спрямований на південно-східне узбережжя Каспійського моря: Дербент (ал-Баб) і Шарван³⁶. Слід погодитися з Туліним, що скандинавів, які діяли в Західній та Центральній Азії, могли називати в ісламських джерелах ar-Rus (і можемо додати: тюркськ. > перськ. uriis³⁷), оскільки вони проникли на схід через території, що належали Русі (й часто були на службі в того чи того правителя Русі).

Мінорський зробив відкриття, що турецький історик Агмад бен Лутфуллаг, відомий як Мюнеджім-баші («королівський астроном»), який помер 1113 р. гіджри (1702 р. н. е.), переписав арабською деякі невідомі джерела для своєї історичної праці («Garni* ad-duwal»). Серед них була й праця невідомого автора «Ta’rikh al-Bab wa Sarwan» — місцева історія трьох східних мусульманських країн Кавказу, таких як ал- Баб/Баб ал-Абваб (Дербент), Арран (Кавказька Албанія) і Шарван (Шірван). Мюнеджім-баші включив великий фрагмент із цього джерела до свого викладу. Всупереч його твердженню, що «Ta’rikh al-Bab» було складено бл. 500/ 1106 р. гіджри, Мінорський справедливо зауважив, що дату створення праці слід віднести на тридцять років раніше (468/ 1075 р. гіджри)³⁸. Оригінальний арабський текст праці Мюнеджіма-баші ще тоді не був опублікований, однак Мінорський мав у своєму розпорядженні фотокартки з кращого стамбульського манускрипту «oami* ad-duwal» (бібліотека Топ-капи Сарая Агмада III, № 2954, копія 1116/ 1704 р.), переписаного, як стверджують, з авторського

.

примірника.

Близько 1030 року в Кавказькому краї розрізнялося три культурні та політичні сектори: осідлий християнський сектор на заході, осідлий мусульманський сектор на сході і мішаний сектор — язичницько-християнський і осідло- кочовий. Християнський сектор включав у себе Вірменію на півдні та Грузію на півночі. Вірменія (очолювана в X ст. Великим Королем з Ані) швидко розпалася й була захоплена Візантійською імперією в часи Василія II (976— 1025), Романа III (1028—1034) і Константина IX Мономаха (1042—1055). У Грузії в той самий час іверійсько-абхазькі королі продовжували будувати міцну об’єднану Грузинську державу.

Ал-Баб (Баб ал-Абваб/Дербент), Шарван і Арран були трьома мусульманськими державами в тій зоні. Дербентом довгий час правили воєначальники, що їх призначали халіфи для боротьби проти північних загарбників, переважно хозарів⁴⁰. Один з тих воєначальників був прародителем клану Язидів із Шарвану, що дало підставу свого часу клану висунути претензію на Дербент. Династія Гашимідів, що незалежно правила ал-Бабом (Дер­бентом) з 869 року, брала свій початок з лав місцевої торговельної аристократії.

Місто Дербент мало найважливішу гавань на західному узбережжі Каспійського моря, і місцева торговельна аристократія визначала політику ал-Баба. Емір був властиво спадковим президентом аристократичної республіки⁴¹.

Як і будь-яка інша держава на мусульманському кордоні, ал-Баб мав у своєму розпорядженні різні категорії воїнів, включаючи «борців за віру» (gazi)_t добровольців (muttawi‘1), «читачів Корану» (qurra^,) і воїнів «центрів». Окрім того, еміри ал-Бабу спиралися на свої особисті дружини (gulam). У розглядуваний період в ал-Бабі правив Мансур бен Маймун (393—425/1003—1034). Його батько, Маймун бен Агмад (366—387/976—997), якось, маючи внутрішні ускладнення, попросив допомоги у русів (377/987)⁴², і руси згадуються ще серед членів його дружини двома роками пізніше (379/ 989).

Шарван лежав у північній частині річки Kypa (Kur, Kura, Kurr); столицею було місто Шамахія, що його ще називали за іменем правлячої династії Язидією.

Арран лежав на південь від річки Кури. Столицею була Ґанжа, місто, засноване прародителем шарваншахів з династії Шад- дадідів у 245/859 р. і захоплене пізніше на якийсь час іранськими Дайламітами. їх, у свою чергу, прогнали 360/970 року Шадда- діди з курдських шукачів пригод. Ґанжа лишилася їхньою столицею, але вони також захопили місто Барда‘а, важливий торговельний центр Кавказу, пограбований русами 943— 944 року, десь за двадцять років до зруйнування ними Хозарського каганату.

Протягом періоду, що нас цікавить, Ґанжею правили Фадл І бен Мугаммад (375—422/985—1031) та його син Муса (422— 425/1031 —1034). У 421/1030 році Муса попросив допомоги у Русі проти свого бунтівного брата ‘Аскаруї (ⁱAskarHya)_t котрий був князем міста Байлакан.

Північний, мішаний язичницько-християнський сектор складався з трьох сил: сарірів, аланів і русів. Серед правителів, котрі часто перебували в союзі з хозарською династією, був загадковий Сагіб ас-Сарір, «правитель трону», котрий управляв долинами річки Койсу в Дагестані. Вищим прошарок тієї держави був, очевидно, (алтайського) аварського походження. Згідно з арабськими джерелами X ст., правитель сповідував християнство. У час, який ми розгля­даємо, його ім’я, Біхт-їшо, було сирійського християнського походження; Мансур бен Маймун, емір Бабу, був одружений з його дочкою.

Саріри часто об’єднувалися з аланами. Добре відомі на заході в часи «великого переселення», алани зберігали також свою державу на Північному Кавказі.

Від VI ст. алани залишалися вірними союзниками Візантійської імперії. їхній правитель прийняв християнство в X ст., та хоч автокефальне архіепископство і митрополія — наприкінці того самого століття — й були створені в Аланії, схоже, більшість населення залишилися переконаними язичниками..

Стосунки між аланами й хозарами мінялися, так само як з їхніми наступниками з Русі після 965—969 рр., але незмінно залишалися дружніми з християнськими сусідами, грузинами й жителями Capipy. Алани здійснювали свої набіги на ісламські держави Кавказу, діючи як через Дар’яльський прохід, так і через Дагестан. Після того як руси (роси) й оґузи (торки) зруйнували Хозарський каганат, частина русів оселилася в колишньому Боспорському царстві, а інша — в естуарії річки Терек у Дагестані (Семендері).

Мінорський припустив, що руси, котрі діяли на Кавказі, «мали влаштувати свою базу поблизу гирла Тереку (Аграханська мілина?), звідки були виселені хозарські біженці»⁴⁴.

Князівство Тмуторокань (візантійська назва — Ta- матарха), як стала називатися нова версія Боспорського царства, було об’єднано тоді з Чернігівським князівством. Це об’єднання поширило свою владу далі на схід і примусило частину черкеських племен (ПВЛ: касоги) з басейну Кубані визнати свою підлеглість. У період між 1014-м і 1034 роками в Тмуторокані правив Мстислав Володимирович, брат Ярослава Новгородського. Брати вступили в боротьбу за ^владу, яка завершилась Городецькою угодою 1026 року, згідно з якою кордон між двома володіннями проліг по Дніпру. Тмуторокань і Чернігів стали двома центрами східної половини⁴⁵.

У 1033 році помер єдиний син Мстислава, Євстахій, а за рік (6542/1034-го) і батько пішов слідом за ним⁴⁶.

А тепер повернімось до свідчень «Ta’rikh al-Bab». Вони наводяться в трьох розділах:⁴⁷ А. Про нащадків Шаддада, правителів Аррану (під роком 421/1030); Б. Про королів Шарвану і Баб ал-Абвабу (під роком 421 /1030; 423/1032; 424/ 1033); В. Про Бану-Гашім, королів Баб ал-Абвабу та ін. (під роком 423/1032; 424/1033).

Арабський текст

Інґвар-мандрівник та його похід до Серкланду (1041)

Синхронне наведення фактів з «Ta’rikh al-Bab» показує, щ₀ русь згадується тут в таких контекстах:

У 421/1030 р. Муса бен Фадл, прямий спадкоємець Аррану, запросив русів допомогти йому покарати бунтівного брата в Байлакані. Руси, прийшовши, очевидно, зі своєї бази на Тереку, з’явилися на тридцяти восьми кораблях. По дорозі до естуарія річки Кури вони зіткнулися з флотилією шарваншаха Мінучігра І бен Язида, котрий, схоже, не підтримував планів Шаддадіда Муси. Одначе русь потопила мусульман і зуміла виконати своє завдання. Руси зайшли в річку Kypy й піднялися по ній до місця впадіння в Kypy Араксу, де їм наказали зійти на берег, напасти на місто Байлакан і захопити його.

Успішно виконавши доручену місію, руси повернулися додому через Рум (Візантію), «описавши коло по Кавказу». їхнім кінцевим пунктом було, без сумніву, князівство Тмуторокань⁴⁹.

У 422/1031 р. кораблі русів з’явилися знову, цього разу без запрошення; Муса бен Фадл, котрий приймав їх раніше, став тепер правителем Аррану і свояком шарваншаха Мінучігра, тож розбив русів біля Баку, заподіявши смерть багатьом з них.

У 423/1032 р. об’єднане військо трьох народів — сарірів, аланів і русів — здійснило набіг на територію Шарвану і захопило столичне місто Шамахію. Коли загарбники поверталися назад з мусульманською здобиччю, емір ал-Баба/Дербента Мансур бен Маймун (хоч і щойно одружився з дочкою короля Capipy) напав на них з кількома загонами ісламських прикордонних бійців, перегородивши до цього всі проходи й дороги. Мусульмани повернули собі здобич і винищили багато нападників. Лише жменьці, на чолі з королем аланів, пощастило втекти.

У 424/1033 р. руси й алани напали на ал-Баб/Дербент з метою помсти, однак були розгромлені біля [Ур-]Караха, північніше від Дербента.

Після 424/1033 р. руси більше не з’являлися в ал-Бабі, Аррані чи Шарвані.

З цієї розповіді можемо виснувати, що всі названі там народи були місцевими. Руси 1030—1033 років (та й раніше, скажімо, 987 р.) не сприймалися як чужинці тим суспільством: у 987— 989 рр. їх названо серед членів дружини тамтешнього му­сульманського правителя (еміра ал-Баба/Дербента). Вони знали Кавказьке море і шляхи суходолом. Місцеві правителі, як християнські (скажімо, алани, саріри), так і мусульманські (ал-Баб, Арран), підтримували з ними зв’язки.

Нема підстав ідентифікувати русів з «Ta’rikh al-Bab» з руссю Києва чи Новгорода, не кажучи вже про шведських варягів із Сьодерманланду та Уппланду. Мусимо погодитися з припущенням Мінорського, що це була русь із Тмуторокані. Висновок: треба відкинути тезу Альфа Туліна, ніби Інґвар очолював один з тих кавказьких походів Русі.