Початкове значення назви Denmark (ON Danmqrk), яку вперше широко вживав Альфредів інформатор Orrepe в 890-х рр. (Deen- теагк)2, а самі данці вперше використали в написі Горма Старого з Єллінґа (середина X ст.), залишається невідомим.

Назва Dani вже з’явилася в «Getica» Йордана (551 р.)³ і в «Сагті- па» (IX, І, 73) Венантія Фортуната, середньовічного латинського поета та єпископа з Пуатьє (нар. поблизу Тревіро в Італії бл.

Порівняно з розміром своєї території (бл. 26463 кв. миль) се­редньовічна Данія мала надзвичайно велику протяжність берегової лінії — десь 5200 миль. Оскільки Данські острови переважно не­великі, а півострів Ютландія радше вузький, як і прибережна смуга Скандинавського півострова — Сканія, Галланд і Блекінґе, — жи­телям цього краю самою долею судилося стати мореплавцями. Поет каролінґської доби Ермольд Ніґелл (розквіт бл. 830 р.) аж ніяк не перебільшував, кажучи, що данці «живуть у морі»⁶. «Ніхто, — пи­сали Петер Ґ. Фут і Девід М. Вілсон, — не живе в Данському краї далі 35 миль від моря, а більшість людей живуть набагато ближче до нього»⁷. Спільні пригоди й небезпеки згуртовували данців і сприяли формуванню єдності інтересів на національному рівні, що добре проілюстровано твердженням: «Данцям, здається, добре жити разом»⁸. За доби вікінгів данці були провідним елементом нор­манських ватаг, і жадоба пригод гнала їх у Середземне море, до Франкії, Англії та в інші країни. В джерелах тієї доби назва Dani стала спільною для всіх скандинавів, а інколи й для всіх морських ватаг вікінгів незалежно від їхнього походження.

* * *

За Йорданом (551 p.), Dani спершу жили на Скандинавському півострові. Невідомо точно, коли данці прогнали (г)ерулів з тери­торій, які мали стати Данією, й самі оселилися там. Якщо вірити цьому переказові, слід вважати, що згадані події сталися десь між 200 і 500 рр.

На той час (середина V ст.) англи (Angli Таціта, 98 р.) теж покинули свою батьківщину в Ютландії (Angulus_i або Angel_i смужка землі між фіордом Слі (Шлай) і Фленсбурзьким фіордом) і разом з ютами й саксами заснували нову батьківщину на найбільшому з Британських островів.

* ♦ *

Данію у формі Донь уперше згадано в руських джерелах бл. 1130 і 1134 рр. (обидва рази в Новгородському Першому літописі) у зв’язку з торговельною ситуацією в балтійських землях за часів Кнута “Пана” та після його смерті⁹.

У формі Доньська земля Данія з’являється в тому самому джерелі бл. 1302 р.¹⁰.

* * *

Данська праісторія починається на острові Зеланд бл. 200 р. н. е. (найбагатші археологічні матеріали знайдено поблизу Рінґстеда й Сіґерстеда). 400 року вже існувало королівство Лейре (ON Hlei∂r)_i яким правив харизматичний клан Скйолдунґів. їхні дії (VI ст.) відо­бражено в епічній поемі «Беовульф».

Данські найманці широко скористалися перевагами, які надавали їм тодішні історичні обставини, надто за доби професійних войов- ників — імператорів Римської імперії (180—284). Зароблені золоті solidi річкою текли на Скандинавський півострів. Але ця «золота доба», або доба Мирного Фроді, коли золото називали «борошном Фроді» (Сноррі Стурлусон, «Гаттаталь»), зненацька скінчилася, коли в 560-х рр. до Центральної Європи ринули авари. Відтоді почалася доба заворушень”. 590 р. пірати Гад-Барди зруйнували Лейре й королівський палац Георот, поклавши таким чином край королівству (Старших) Скйолдунґів на Зеланді. Трохи згодом пірати знищили ще одну зеландську династію — Сіклінґів із Сіґерстеда. Одна галузка Скйолдунґів — Фроді Фрекні, або Молодші Скйол- дунґи, — опинилась у Сканії, де Івар Відфадмі (бл. 650—700 рр.) утвердив верховенство Скйолдунґів на Півночі, вигнавши з Уппсали давню шведську династію Інґлінґів. Невдовзі, здається, й данські землі теж перейшли під його контроль.

Але з початком східної торгівлі (раби й хутра в обмін за срібло) змагатися за владу взявся й фризький харизматичний клан — динас­тія Радварда (Ратбода; пом. 719 р.). 760 р. фризький король Сіґурд Грінґ уже утвердився на схід від Ересунну (ON Eyrar Sund). Незаба­ром, виборюючи владу, він кинув виклик місцевому представникові клану Скйолдунґів, і славетна битва під BpdBennipoM (бл.

Проте через тридцять років на історичній сцені з’явилися пред­ставники давнього ґотського харизматичного клану Ільвінґів, за базу їм правила Ютландія. Безперечну згадку про цю подію можна добачити ось у цьому уступі з «Едди» Сноррі Стурлусона: «Те, що давніше називали Рейд-Ґоталандом, стало тепер Ютландом». (Див. розділ про географічну літературу в першому томі цієї праці). Ґодфріда (бл. 800—810 рр.), проводиря Ільвінґів, можна вважати першим справді історичним володарем Данії.

Саме тієї доби Карл Великий розбив Pax Avarica₉ що тривав у Центральній Європі два з половиною сторіччя (565—800), забло­кувавши таким чином скандинавам дорогу до земель Mare Nostrum. Ґодфрід не боявся зіткнутися зі своїми новими сусідами—франками. Він скористався новими можливостями й насипав високий земляний вал уздовж своїх південних кордонів — славетний Danevirke₉ — переніс міжнародний торговельний шлях зі «слов’янського» (тобто аварського) Реріка в порт Гедебю (збудований 808 р.) на Слей- фіорді. Він навіть відчув себе досить могутнім, щоб підняти зброю на самого Карла Великого. Відтоді Гедебю, своєрідне дочірнє по­селення європейської торговельної мрнополії — фризького Доре- стада, — аж до кінця X ст. разом з Біркою в шведському Уппланді були головними портами, що контролювали міжнародну торгівлю між Північним і Балтійським морями. Звичайно, Гедебю аж до втрати свого значення був ласою здобиччю для сусідніх держав і кілька разів переходив із рук до рук.

Після вбивства Ґодфріда (810 р., мабуть, з ініціативи Карла Ве­ликого) дансько-франкський конфлікт ущух після Айдерського до­говору (811 р.), за яким річка Айдер стала кордоном між Данією і Саксонією (Німеччиною) аж до 1864 р.

Ґодфрідова смерть призвела до запеклої боротьби двох хариз- матичних кланів за владу над Гедебю, Regnum Northmanorum (куди входила й Фризія), із Данським архіпелагом.

Коли імператор Священної Римської імперії Людовік І Добро­душний встряв у суперечку між двома кланами, наслідком стало навернення до християнства одного з претендентів — Гаральда І Клака (826 p.); ця християнізація зміцнила надії на замирення Півно­чі. Звичайно, до радикальних змін було дуже далеко, але тепер можна було посилати місіонерів до Данії та Швеції. Святий Анскар, з 834 р. перший архієпископ Гамбурзький (єпархію засновано для духовного піклування про Північ), здійснив кілька місіонерських подорожей до Данії (826 р.) і Швеції (829—831, 853—854 рр.).

Поразка данського великого експедиційного корпусу (micel here) під Лувеном (891 р.) й перемога Каролінґів дала шведському фризь- кому кланові нагоду на сорок років окупувати Гедебю (891—934; Олав, помер бл. 905 р.; Ґнупа, бл. 902—925; Курд, бл. 925—935; Сіґ- трюґґ, бл. 950).

Ця окупація скінчилася після втручання 934 р. могутнього саксонського короля та імператора Генріха І, що зробив данських королів своїми васалами, і Гедебю п’ятдесят років було резиденцією саксонського маркграфа (до 983 р.). З іншого боку, це втручання стало першим кроком данської культурної переорієнтації, ланці почали засвоювати культуру Mdre Nostrum (наприклад, інженерні досягнення, про що свідчать цікаві фортеці треллеборґського типу).

Зв’язки з Фризією цілковито урвалися десь 930 р., їх заступили контакти зі Священною Римською імперією та Англією, згодом і з Римом.

Близько 935 р. нащадок готського клану Ільвінґів Ґорм і його дружина Тюрі (ON ?yri) заснували дуже обдаровану династію, що владарювала спершу в Центральній Ютландії (королівська рези­денція та пам’ятки знаходились у Єллінґу), а потім в усій Данії й на Півночі.

Наприкінці IX ст. центр данської могуті знову перейшов на острів Зеланд — до давнього судового й релігійного центру Рінґстеда і його молодого суперника — християнського міста Роскілле.

Зрештою король-християнин Гаральд Синьозуб заклав підвали­ни церковної організації свого королівства, заснувавши 948 р. у Ют­ландії перші три єпископства: в Гедебю (що було під владою німців), а також у Рібе та Opryci. Після 965 р. створено єпископство на одному з данських островів — в Оденсе на острові Фюн. Гаральд Мав контроль і над Ослофйордом (954 р.). 983 р. його син Свейн (згодом Вилобородий) відвоював Гедебю, що відтоді був у данських руках, аж поки 1050 р. місто зруйнував норвезький король Гаральд Гардраді (Суворий). З допомогою йомсвікінґів і шведського короля Свейна потім переміг надто незалежного норвезького володаря Олава Трюґґвасона (1000 р.) і поновив данські напади на Англію (988, 991, 1003, 1004, 1009 р.) Зрештою 1013 р. він здобув Лондон, і його загалом визнали за короля Англії (1013—1014).

Кнут Великий, його син від вендської князівни, теж вважав себе передусім за англійського короля (з 1014 р.), але правив і в Данії (після 1018 р.), де збудував свій власний Лондон — місто Лунд (бл. 1020 р.). Лундське єпископство невдовзі перетворилось на центр орієнтованого на Англію та Рим антинімецького (антигамбур- зького) північного християнства.

Після перемоги над шведським і норвезьким королями під Айн- гельґою (Гельґеа) в Сканії 1026 р. Кнут став ще й володарем Швеції та Норвегії.

Кнут, який помер 1035 р., не мав часу (напевне, й засобів!), щоб скріпити єдність своєї північної імперії, яка по його смерті миттєво розпалася.

Після володарювання двох Кнутових спадкоємців у Данії утвер­дився спритний та розумний дипломат і воїн Свейн Естрідсен (1047— 1076).

Протягом довгого володарювання Свейна Естрідсена (Ульв- сена) і його п’яти синів (1047—1134) Данія перебувала в процесі перетворення з варварського германського королівства на першу спадкову християнську монархію західного типу на Півночі. Це перетворення часто супроводилося співпрацею з саксонцями і Свя­щенною Римською імперією, хоча головну роль у ньому, і то завжди, відігравав папський престол.

Свейн Естрідсен посприяв (бл. 1070 р.) шлюбові Володимира Мономаха з ҐюдоюГаральдсдотгір, донькою Гаральда II, англосак­ського короля, вбитого під Гастінґсом 1066 р. 1116/1117 р. онук Свейна Естрідсена Кнут “Пан” (пом. 1131р.) став зятем Мономахо­вого сина Мстислава (Гаральда), князя Новгородського і Київсько­го (1125—1132). Коли в Русі народився Кнутів посмертний син, йому дали дідове ім’я — Вальдемар (ґерсюсель, Абосюсель, Лофретсюсель, Гартесюсель, Варвітсюсель, Ялюнґсюсель, Альмундесюсель, Барвітсюсель, Елемсюсель та Іста- тесюсель.

У північній частині Ютландії є найбільша в Данії система фіордів, сформована Лім-фіордом (ON Limafjordr—Lusbrei?r—Oddasund), що розрізає Ютландію від одного моря (Каттегат; ON Jotlandshaf) до іншого (Північного моря) і має у своїй західній частині острів Морс.

Археологічні знахідки свідчать про довікінзьку фризьку присут­ність у водах Лім-фіорду. Але з огляду на природні небезпеки й пі­ратські напади Лім-фіорд не відігравав помітної ролі в середньо­вічній торгівлі. Хоча він і з’являється на сторінках історичних джерел і хронік (зокрема в «Геймскрінґлі»), він мав тільки військове значення як місце, де збирався данський флот (наприклад, флот Га- ральда Синьозуба, споряджений проти ярла Гакона бл. 994— 995 рр.; флот Кнута Великого бл. 1026/27 р.), або місце, куди зама­нювали для вбивства іноземних володарів (Оттара шведського з клану Інґлінґів у VI ст.; норвезького короля Гаральда Сіра Шкіра 970 р. тощо).

Лім-фіорд правив і за притулок для королів Данії. За «Геймс- крінґлою», після того, як Гаральд Синьозуб 973 р. зазнав поразки, він утік до Лім-фіорду, де веслував до острова Морс (ON Marsey, OD Morso). Звідти він обмінявся листами з імператором Оттоном II, замирився з ним, а потім на цьому самому острові відбулася їхня зустріч. Саме тоді король погодився навернутись до християнства разом з усім данським військом¹². А за доби вікінгів Лім-фіорд був ще й вихідним пунктом багатьох походів на Англію. В центральній частині фіорду знаходився Аґґерсборґ — найбільша з чотирьох давньоданських фортець треллеборгського типу. Як і три інші данські фортеці, Аґґерсборґ (у 1945 і 1949 рр. його почасти розкопав К. Ґ. Шульц) датований, мабуть, X або XI ст.¹³. Елнот, чернець з Оденсе, залишив опис про руїну фортеці, коли 1086 р. ютландські селяни збунтувалися проти короля Кнута Свейнссона (1080—1086)¹⁴.

Територія Ютландії на північ від Лім-фіорду поділялася на два сюселі'. на сході Вендлесюсель (ON Vendill) з мисом Скаґен (ON Vendilskage), а на північному сході й на заході Тютесюсель (ON ?jo?). У першому сюселі, що, мабуть, був прабатьківщиною вандалів, 1060 р. у Вертервіґ-Берґлумі (сучасному Єррінґі) засновано єпископ­ську кафедру.

Східна частина Північної Ютландії обабіч Лім-фіорду була міс­цем двох давніх ярмарків: у Ліндгольмі на півночі і в порту Оль- борґ (ON Alaborg, OD Aleburgh) на півдні. Ольборґ часто згадувано в сагах, надто форнальдарського типу.

Цікаво, що в Ольборґу та його околицях знайдено три скарби монет, переважно куфічних. Скарб з Ольборґського Клостермарку складається з 95 диргемів, карбованих з 815 по 970 р.¹⁵; два інші скарби містили диргеми з 907/913—961/970 рр. (Рердальський — 33 монети¹⁶, Ґравлейський — 262 монети)¹⁷.

Біля виходу з Лім-фіорду в Каттеґат, на південно-східному краї Вендлесюселю стояло портове містечко Гальс, один з проміжних пунктів на шляху з Північної Ютландії (Ольборґа, Ліндгольма) до Норвегії (Каупанґа).

Західні береги Ютландії дуже відрізняються від східних, бо на заході багато дюн, боліт і мулистих мілин.

Середньовічні мореплавці намагались уникати небезпечного Йотландссіда старонордичної літератури з лише одним фіордом у формі озера — Рінґкебінґ — і смуги Північнофризьких островів (на південь від сучасного Есбєрґа). Навіть у XIX ст. плавання в тих водах було пов’язане з великим ризиком.

У Рінґкебінґ-фіорді біля містечка Судвік молодий Олав Гаральдс- сон (згодом Св. Олав) на початку XI ст. «виграв битву супроти ба­гатьох вікінзьких кораблів»¹⁸.

Містечко Рібе (ON Ripar, OD Ripae) в центральній частині захід­ного узбережжя було єдиною важливою природною гаванню і тому згодом стало центром торгівлі з Англією (Йорком, Лондоном) та Фландрією (Сінкфалом), а також одним з перших осередків христи­янської діяльності в Данії.

Св. Анскар, місіонер, що християнізував Північ, бл. 854 р. збуду­вав другу данську церкву в Рібе. 948 р. разом із Гедебю та Оргусом Рібе стало центром єпархії.

На південний захід від Рібе у Вестерведстеді знайдено скарб із 33 куфічних монет перших трьох десятиріч X ст.¹⁹, а також другий за вагою золотий скарб (749 г) у Скандинавії²⁰.

На південь від Рібе лежало місто Тундер (сучасне Тьоннер); на північний схід від нього (в Бовлунді)²¹, а також на схід (у Юндебаді)²² розкопано скарби куфічних монет 892—942/954 рр. (відповідно 39 і 10 штук).

На відміну від західного узбережжя, східний берег Ютландії на південь від Лім-фіорду порізаний понад десятком глибоких фіордів і має природні гавані, які роблять це узбережжя придатним для море­плавства й торгівлі.

На деякій відстані від кінця вузького й довгого Маріаґер-фіорду, за дві милі на захід від сучасного міста Гобро-Фюркат-Мелле, стояла друга ютландська фортеця треллеборґського типу, мабуть, для за­хисту столичного міста Віборґа. Рештки міста частково розкопав К. Ґ. Шульц²³.

Наступний фіорд далі на південь — Раннерс-фіорд (ON God- п arJjqrdr), що потім переходить у гирло найбільшої данської річки Ґудено (98 миль). Саме там знаходиться ярмарок і порт Раннерс (ON Randaross, OD Randrus) і відбувався ярмарок.

На південному сході, в центральній частині півострова Дьюрс- ланд, поблизу сучасного міста Колінн, знайдено рунічний напис першої половини XI ст. на честь героя, активного на «Сході»²⁴.

Неподалік від цього місця, в Енґлунді, знайдено 33 диргеми, най­новіший з них датовано 932 р.²⁵. На захід від Раннерса, ще в системі Раннерс-фіорду, стоїть давня столиця Данії — ярмаркове містечко Віборґ (ON Vebjqrg, OD Wibi?rgh, буквально «Пагорб святилища»). У перші десятиліття XI ст. Віборґ поступився своїм «національним» статусом Рінґстедові, Роскілле та Лунду, проте й далі був столицею Ютланду. Але навіть у XII ст. нового короля Данії мала спершу визнати асамблея у Віборзі, і тільки потім він їхав по країні, поста­ючи перед двома іншими земельними асамблеями — в Лунді (Сканія) та Рінґстеді (Зеланд).

1065 року у Віборзі створено єпархію, до її складу входив і острів Лесьо.

Opryc (ON Aross, OD Arus), місто, засноване, безперечно, ще до вікінгів, мав регулярне морське сполучення з Норвегією, Гедебю і внутрішніми данськими островами, особливо островом Фюн. 948 р. місто стало центром єпархії (перезаснованої 1060 р.) разом з двома іншими єпископськими містами — Гедебю і Рібе. До Оргуської єпар­хії належав і острів Самсей.

Наступний фіорд і гавань мали назву Горснес (тепер Горсенс). На схід від цього міста поблизу моря, в Овер-Раннлові, знайдено великий скарб з 237 монет, більшість їх (233 шт.) — східного (саса- нідського й куфічного) походження²⁶. Роки карбування монет — 459/484—910.

На північний захід від Вейле-фіорду і міста Вейле (OD W?th?l) лежить Єллінґ (OD Jalyng), батьківщина данської династії (934— 1042 pp.)^26a. Цей завзятий монарший рід поставив у Єллінґу два знамениті камені, які вважають найбільш яскравими рунічними пам’ятками в усій Данії. Перший рунічний напис наказав зробити Ґорм Старий (бл. 934—940) для своєї дружини Тюрі (пом. бл. 935 р.). Другий камінь, якого поставив їх син Гаральд Синьозуб (бл. 940— 985 рр.), подає список його досягнень як володаря, котрий христи­янізував Данію.

В Єллінґу єдіе цілий комплекс археологічних пам’яток: два вели­кі кургани, залишки давньої дерев’яної церкви й поганського капи­ща—так званого ве(ѵе); великий дерев’яний королівський склеп тощо. Предмети, знайдені там, надто в королівському склепі, прикрашені тваринним орнаментом, популярним в усій Скандинавії, де тепер його називають єллінґським стилем²⁷. Варто додати, що цей стиль — су­часник норвезького стилю боре (Borre) і чимало знайдених предметів прикрашені поєднанням елементів обох стилів.

Далі на південь іде Колдінґ-фіорд із містом-гаванню Калдінґом (тепер Коллінґ). То був важливий проміжний порт на шляху Геде- бю—Каупанґ (Норвегія), а також переправа через Малий Бельт на острів Фюн.

Трохи далі є ще три фіорди й портові міста, їх назви (з півночі на південь) такі: Гатерслев (тепер Гадерслев), Опнер (тепер Обенро) і Фленсабурґ (тепер Фленсбург у Німеччині).

808 року південний кордон Данії був зміцнений валом, що тягнув­ся від кінця Слі-фіорду вздовж річки Рейде. На заході вал доходив до річкового порту Гуґлештата (сучасного Голлінґстеда) на річці Трене. Цей великий вал — Danevirke — біля перешийка Ютландії збудував Ґодфрід (800—810), перший справді історичний володар Данії, що наважився кинути виклик імперським амбіціям Карла Великого. Вал мав ще й додаткову мету — захищати трансютландський річковий торговельний шлях у Південній Ютландії. Шлях ішов по річці Айдер, де на заході стояло місто Тюннінґ (сучасне Теннінґ у Ні­меччині), потім допливом Айдера — по річці Трене, далі ще меншою річкою — Рейде і, нарешті, вже волоком — до Слі-фіорду.

Там, на мисі Гедебю, Ґодфрід 808 р. збудував порт Гедебю (Гай- табу, ON Hei?abyr), що далі вів міжнародну торгівлю після зруйну­вання вендського порту Реріка.

Південний шлях через Ютландію мав величезне значення, оскіль­ки створював безпечний прохід з Північного моря до Каттеґату.

З іншого боку, Гедебю було, тісно пов’язане з південним краєм трансютландського шляху (h?rvej), що починався у Віборзі на пів­ночі й вів через Danevirke до краю саксонців.

Розквіт Гедебю десь із 808 р. до 1000 р., це був один з двох голов­них центрів фризької торгівлі на Півночі (див. вище).

Місце, де колись знаходився порт і місто, в 1930—1939 і в 1955— 1960 рр. розкопував Герберт Янкун, що написав про свої знахідки солідну монографію (досі вже вийшло четверте видання)²⁸.

У Гедебю був ще й найдавніший монетний двір Півночі; місцеві срібні монети (що дуже нагадували фризькі), датовані IX ст., відомі як так звані гедебюські напівбрактеати²⁹.

У 890-х рр. одна парость шведської династії (див. вище) оку­пувала Гедебю (по 934 р.), скориставшись слабкістю данців після їхньої закордонної поразки в Дюле (Лувені) 891 р. Два написи на каменях у Гедебю згадують трьох представників тієї панівної ди­настії.

Гедебю був не тільки торговельною столицею Півночі. В 826— 829 рр. Св. Анскар, апостол Півночі, збудував там першу данську церкву. 948 р. у Гедебю засновано перше данське єпископство, до складу єпархії входив ще й острів Альс.

1050 року місто зазнало руїни, ті, хто вижив, перебралися на пів­нічний бік фіорду й заснували там сучасне місто Шлезвіґ. На північ від Шлезвіґа простягається рівнина Глюрскоґс-гет (ON -hei?r) — місце кривавої різанини після перемоги короля Маґнуса над вендами 1043 р.

Поблизу ютландського узбережжя на північний схід від Алебурґа (Ольборґа) лежить острів Лесьо (ON Htesey), а на південь від Opry- са — острів Самсьо (ON Samsey). На південь від Самсьо є острів Фюн (ON Fjon, OD Fyun), другий найбільший острів Данії (1149 кв. миль); політично його йважали за частину землі Ютландія. Столиця острова, місто й порт Оденсе (ON Odinsey, OD Othense, < Odins ve, «Одінове капище»), знаходилося в гирлі річки Оденсе. Десь 965— 1000 рр. Оденсе стало центром єпархії. В центрі міста на пагорбі Нонненбєрґ (Нонненбаккен) розкопано третю фортецю треллеборґ- ського типу, роботи вів художник Ернст Гансен на підставі давньої карти Оденсе³⁰.

Неподалік від фортеці стояла церква Св. Альбана, де 1086 р. повсталі селяни вбили короля Кнута Свейнссона (Св. Кнута), що шукав там притулку. Короля поховано в церкві. 1100 р. посли короля Ейріка Свейнссона, Кнутового брата, переконали папу Пасхалія II канонізувати Кнута, оскільки, за переказами, над його могилою творилися чудеса. Таким чином церква в Оденсе стала святинею першого данського національного святого.

На південний схід від Оденсе, в Tapyni, знайдено скарб зі 112 монет, з них 109 куфічних; монети датовані 892/907— 965 рр.³¹.

Загалом можна зробити висновок, що Оденсе і Фюн відігравали, напевно, більш незалежну роль до того, як стали складовою части­ною Ютландії.

З Оденсе можна було добутися човном до Норвегії та Ютландії (Opryca).

Порт Нюборґ на східному березі острова підтримував зв’язки з сусіднім островом Зеландом (місцем, де тепер стоїть порт Kopcep).

На південь від Фюну лежить кілька островів, три з-поміж них заслуговують згадки: Eppi (ON ?rr?), Тосінґе (OD Thosland) і Лан- ґеланн (ON Langaland, OD Langceland). Ці острови разом з островом Лолланном належали єпархії Оденсе.