Перший період
Він характеризується трьома формами давньонорманської літературної діяльності — двома мажорними і однією мінорною. Мажорними були поезія скальдів і еддична поезія; мінорними — рунічні написи, що в багатьох випадках мають історичні дати.
Важливою відмінністю між поезією скальдів, з одного боку, та еддичною поезією і рунічними письменами — з другого є те, що перші можуть бути приписані певним авторам, а другі (включаючи й саґи другого періоду) лишаються анонімними. Можна погодитися з Клаусом фон Зее в тому, що причина Гадкого факту полягала в основній меті скальдів — показати віртуозність [«Konnen»], себто власні здібності, тоді як саґи просто оповідають традиційну історію [«Erzahlen»]. Поезія скальдів, зазначає дослідник, «шукає способів безпосереднього впливу на слухача; це може бути сатира, панегірик і навіть любовні пісні — мистецтво, в якому вирішальну роль грає віртуозність... натомість героїчна поезія є жанром епічним і як така не має жодної безпосередньої діючої функції, вона не вихваляє і не лає, лише оповідає... Вона менш формальна, і хоча саме завдяки їй можна було зберегти старовинну традицію, поезія ця втрачала по формі і не вважалася «мистецтвом» за тогочасними вимогами. Ось чому її автори лишалися невідомими»8.Еддична поезія належить до жанру епічних (героїчних) оповідей. Разом зі строфами, що мають характер вичислення або каталогу (давньонорм. ?ulur), еддична оповідь вважається дослідниками однією з найдавніших прослідкованих форм давньонорманської (так само, як і давньогерманської) поезії. Стилістично вона розпадається на два специфічних періоди: героїчні оповіді (давніші, започатковані прибл. 800 р.) і міфологічні (більш пізні), появу яких можна означити прибл. 850-м р. Епічні і міфологічні оповіді складалися на єдиній основі. За словами М. І. Стеблін-Каменського, вони виказують єдину синкретичну правду9, тобто в цих оповідях історія і вигадка все ще складають одне ціле.
Основним призначенням міфу є переповідання події, яка хоча б якось стосувалася богів і сталася або в часи первісні, або в період освоєння даної території першопереселенцем чи першо- правителем. Подія ця ілюструвалася ритуалом, в якому головний персонаж проходив ритуал ініціації. У відтворенні первісної події ритуал («обряди переходу») і міф — невіддільні. Вони формують коріння культу бога чи героя як уособлення божества. У другому випадку герой сприймається як носій, hinc et пипс, специфічних досконалих властивостей божества — незборимості, всепроникненості чи подібних прикмет10.
Хоча і міф, і епіка стосуються минулих подій, проте у міфі увага зосереджена на витлумаченні одного, циклічно повторюваного ритуалу, який неможливо пояснити самовідданому віруючому інакшим способом, тоді як епічна оповідь секуляризує міф, перетворюючи ритуал на одну-єдину окремо взяту минулу подію («Еіптаї der Sage») з окремим героєм («героїзація міфа», «Heroisierung des Myths»)". Звідси лише один крок до історизації («Historisierung») епіки, себто до пояснення історичного факту за допомогою героя або зрівняння реальної історичної особи із уславленим легендарним героєм — характерної особливості середньовічного синкретичного процесу, окресленого вище12.
На противагу еволюціоністам, Жорж Дюмезіль вважає, що міф з’являється у завершеній, ущільненій і.ускладненій структурно формі, для означення якої Карл Керені і Мірча Еліаде вводять поняття архетипу (запозичене з робіт Карла Ґустава Юнґа)13; пізніше міф зазнає лише незначних змін, оскільки основні його елементи лишаються у відповідних взаємозв’язках14. Епічна оповідь зводиться до міфологічного архетипу або до одного мотиву (міфологеми), а потім переноситься у міф. Це називається архетипізацією («Archetypisierung»), деміфоло- гізацією («Entmythisierung») або героїзацією міфу15. Історична подія переходить у міф подібним чином — спрощенням до міфологічного зразка.
У науковій літературі міфологію і епіку розділяють за національною ознакою — «Германська» міфологія/епіка, «тюркська» міфологія/епіка тощо. Наслідуючи цю традицію, не можна, однак, не погодитися з Яном де Фрісом у тому, що вона є цілком умовною, бо, як зазначає де Фріс, даний предмет є «більше інтернаціональним, ніж національним»16; легенди завжди переходили від одного народу до іншого, безвідносно до мовного споріднення. Однак відбір і класифікація запозичених складових елементів і сюжетів у різних суспільств були різними, вони змінювалися і доповнювалися в середовищі цих суспільств, а те, що виходило в результаті, може бути визначене в таких термінах, як національна культура, національна міфологія, національна епіка.