Міфологія та епіка Германських народів

Розглядаючи міфологію взагалі чи Германську зокрема, слід згадати про нову порівняльну міфологію Жоржа Дюмезіля¹⁷. Дюмезіль починав з теорії міфу і ритуалу, розробленої іншим французьким ученим Емілем Дюркгеймом (1858—1917 рр.), який першим висловив ідею про колективну свідомість (conscience collective), стверджуючи, що немає вигаданих релігій, що всі релігії є «виключно соціальним явищем» і що «святині» завжди є відображенням соціальних і культурних реалій¹⁸.

У вивченні взаємозв’язків між соціальною структурою, ідео­логією і мовою Дюмезіль відкрив так звану троїсту систему, яку визначив як виключно індоєвропейську. За Дюмезілем, ця троїста система разом з супровідною троїстою ідеологією вже існувала в дуже ускладненій формі у протоіндоєвропейської спільності. Надалі вона розвивалася в кількох окремих напрямках, відповідно до груп, утворених після розпаду індо­європейської спільності.

В теорії Дюмезіля слід особливо наголосити на домінуючій ролі мови. За словами його учня К. Скотта Літлтона, існує «істотний зв’язок між мовою та ідеологічною характеристикою її носія»¹⁹. Це означає, що Дюмезіль вважав очевидним перенесення термінології з однієї сфери в іншу, наприклад, мовну концепцію «індоєвропеїзму» можна застосувати також і до соціології, релігії тощо, виводячи терміни типу «індоєвропейське суспільство*, «індоєвропейська ідеологія*, «індоєвропейська міфологія*. Літлтон узагальнив Дюмезілеву модель загальноіндо- європейської ідеології як таку, що «походить, зрештою, з такої визначальної риси протоіндоєвропейської спільності, яка скла­дається з трьох основних принципів: (1) збереження космічного і юридичного порядку, (2) торжества фізичної доблесті і (3) сприяння фізичному здоров’ю.

Кожен з цих принципів стає основою того, що Дюмезіль визначає як «function* («функцію*), тобто завершений комп­лекс, що включає як власне ідеологічний принцип, так і його численні прояви в кількох стародавніх індоєвропейських соці­альних і духовних системах.

Перша функція виражалася в наявності виокремлених класів жерців (як-от індійські брахмани), котрі неминуче ставали на вершині відповідних соціальних систем і уявлялися... парою верховних божеств, таких, як, скажімо, Мітра і Варуна у ведичній Індії... та Одін і Tip у стародавній Скандинавії. Крім того, існував чіткий розподіл обов’язків між цими двома співбогами: один, нехай це буде «Варуна*, відав космічними справами, інший, назвемо його «Мітра», клопотався головним чином про збереження належних юридичних стосунків серед людей. Разом вони стояли на вершині духовної системи, так само як жерці були на вершині соціальної ієрархії.

Друга функція проявлялася в існуванні правлячого військо­вого класу, подібно до індійських кшатріїв, чия роль полягала у захисті суспільства (або у підтримці його імперських устремлінь), так само, як проявлялась вона і в існуванні колективного уособлення цього класу в об.разі, скажімо, великого ведичного божественного воїтеля Індри... і давньоскандинавського бога війни Тора.

Третя функція була відображенням суспільних мас, пастухів і землеробів, на чиєму утриманні були жерці і воїни... Цей принцип уособлювався у свідомості колективу в образах божеств інших рангів. У більшості випадків основні представники цього третього божественного рангу уявлялися парами близьких родичів... Ця взаємозв’язана тріада соціальних класів і божеств була тією призмою, через яку стародавні індоєвропейські оповідачі бачили світ. Згадані три функції безконечно повто­рювалися — від тріади хвороб до поняття про тричленну будову Всесвіту. Більше того, їхні колективні репрезентації не обмежувалися суто міфічними персонажами, а й поширювалися на багатьох епічних героїв...»²⁰.

Школа Дюмезіля окреслила коло специфічної міфологічної тематики, що виявилося дуже продуктивним. Однією з таких тем є тема війни між представниками двох перших функцій (жерців і воїнів), а також між ними і представниками третьої функції, що завершилася нічим — різновидом нейтралізації.

За визначеннями дослідників, відмітною рисою Германського епосу є передовсім його лаконічність. Короткі Германські оповіді не розгортають життєпису героя, а зосереджуються на одному чи двох критичних інцидентах²². Така критичність завжди тра­гічна і є результатом морального конфлікту героя, його відданості королю і своєму родові з, скажімо, сильним емоційним поривом. До того ж героїчні ідеали часу виражалися надзвичайно чітко як предмети загальної захопленості (молодий відважний герой), страху (відважний месник) або ненависті (жорстокий нападник). Саме таке втілення — репрезентація ідеальної людини, а не історичний, земний діяч — і ставало героєм оповіді.

Іншою особливістю Германського епосу є непроявність національного почуття: в конфлікті мають бути присутніми два народи з однаковою шкалою моральності; жоден з них не принижений і не підвладний національним забобонам²³. Гунський епічний правлячий клан Будлунґи сприймається з тією ж поштивістю, що й Германський бургундський клан Ніфлунґи чи данський клан Скйолдунґи. Всі політичні події і колізії представлені як сімейні сварки (звідси тенденція до узагаль­нення і циклізації династій героїв); всі герої періоду переселень (375—526 рр.) вкладаються у три покоління (процес, названий Ґудмундом Шютте «телескопічним»)*²⁴.

Всі, Германські чи іноземні, герої наділялися Германськими або такими, що розумілися як Германські (скажімо, Аттіла > Атлі), іменами, які, за винятком обмеженого числа канонізованих героїв періоду переселень, є не особистісними, а прозивними («Зрге- ChendeNamen*)²*. Географічні назви в епічних творах також усі прозивні (topical) або такі, що належать до міфологічної географії.

Йдеться при властивість телескопічної трубки. І лише в тих випадках, коли на епіку перетворювалися реальні історичні події, вживалися назви реальних місць²⁶.

Збереглися лише два фрагменти з двох давньогерманських епічних оповідей: данська «Битва коло Фіннсбурґа» англосаксон­ською і Готська «Hildebrandslied» («Пісня Гільдебранда»), на­писана давньоверхньонімецькою мовою. Деякі дослідники додають до них ще Готську «Битва Готів з Гунами», включену до пізнішої ісландської «Негѵагаг saga».

Не слід забувати, що жодне із суспільств не починало своєї епіки з власними героями: поява національної свідомості знаменувала кінець довгого учнівства. Ідеї національної іден­тичності можна навчитися, лише перебуваючи у прямих контактах з народом, який її вже має. Суспільні групи, котрі ще не витворили власних героїв, спочатку пристосовують іноземних, які з певних причин приваблюють їх або які вже зажили слави; цей процес подібний до процесу формування історичної свідомості. Оскільки кожне людське суспільство повинно було обумовити себе в первісності, то, разом з обраною світовою релігією, воно намагалося запозичити і всі минулі традиції, пов’язані з цією релігією. Так, разом з християнством Германські народи успадкували іудейську, грецьку і римську міфологію та історію. Так само монгольські переймання буддизму розширили їхню історичну пам’ять минулим Індії та Тибету.

Стародавні норманські міфологічні оповіді — пізніші від героїчних саґ, вочевидь, тому, що жоден з великих давньо­германських героїв (за винятком Германаріха, пом. бл. 375 р., і Аттіли, пом. 453 р.) не був язичником. Більшість з них були християнами-аріанцями: Ґуннар або Ґундагарі з Бургундії (пом. 436 р.), ?io?rikR/Дітріх з Берна або Теодоріх Великий остроґотський; пом. 526 р.), Ельфвіне або Альбойн з Ланґобардії (пом. 572 р.) та інші. Ганс Кун визначає Сіґурда/Зіґфріда — героя Германських переказів як Сигизмунда (516—523 pp.), бургундського християнського короля і святого, стверджуючи, Що, «напевно, одна й та ж сама особа могла бути вшанована у власній країні як християнський святий, згадуватися в Англії як мужній воїн-емігрант і сприйматися на Півночі як герой з оточення поганського бога Одіна»²⁷.

Як кельтські (зокрема, ірландський), так і англосаксонські (зокрема, англійський) народи свої перші пам’ятки літератури, писані народною мовою, розвинули в рамках християнської культури. Щоб краще зрозуміти цю унікальну обставину, давайте розглянемо англійську літературу 700—900 рр. Протягом сьомо­го століття школа Кедмона пристосувала героїчний стиль давньогерманських оповідей до християнського способу мислення та біблійної тематики. Таке співіснування двох тематичних пластів, давньогерманського і християнського, як свідчить відома «скринька Франка», яку вважають нортумбрійською роботою із прибл. 700-х років, де, з одного боку, зображена тема поклоніння волхвів, а з другого — сцена, взята з переказу про Германського героя Віланда-коваля, відомого також з поетичної «Едди», де Віланд (Volundr) щойно помстився королю Нідгаду, вбиваючи його синів²⁸.

[На відміну від ранніх континентальних Германських законів (започаткованих від Leges Visigothorum, вироблених бл. 456— 466 рр.), укладених латиною, англосаксонські закони, що беруть початок від законів Етельберта Кентського (560—616 рр.), укладені місцевою мовою, як і «Давньосаксонська хроніка», написана під час правління Альфреда Великого (871—899 рр.)].

Англосаксонська версія давньогерманських оповідей, яку перейняли давні нормани, перекривала християнською вуаллю язичницький пласт (як це видно з «Беовульфа»), і сканди­навським язичникам необхідно було якось асимілювати героїв шляхом поступового перетворення християнських королів на добрих язичників, шанувальників Одіна.

Передумовою для такого перетворення стало набуття певного теоретизованого знання про суть язичництва, яке до того часу не стало систематизоване в літературній формі. Показ одних лише ритуальних зразків був явно недостатнім для виконання цього завдання. Виникла необхідність вкласти міфологічні теми у рамки нового літературного мислення і виразити їх ново- створеною поетичною мовою. Зрозуміло, що це потребувало певного часу.

Цей скептицизм щодо язичницького пантеону, мабуть, і призвів до того, що міфологічні оповіді лишилися відмітною рисою давньонорманської літератури. Габріель Турвілл-Петре зазначає з цього приводу: «тоді, як героїчні оповіді були галуззю літератури спільної водночас для всіх Германських народів, все свідчить про те, що міфологічні оповіді, подібні до представлених в «Едді», були поширені лише серед скандинавських племен, і можна припустити, що ті з них, які дійшли до нас, за своїм походженням є або норвезькими, або ісландськими»³⁰.

Починаючи з VIII ст. епічна поезія на Германських хрис­тиянізованих землях вступає у новий етап свого розвитку, спершу в Англії (Нортумбрія, Уессекс), а затим у каролінґській державі. Скоп — давній поет племені, член королівської дружи­ни — поступається місцем освіченому ченцеві, котрий старанно вивчав латинських авторів, як класичних (зокрема, Верґілія — майстра епічного стилю), так і християнських (наприклад, Статія). Використовуючи так званий ретроспективний метод верґілієвої «Енеїди», він навчався побудові великої епічної оповіді («повному епосу»). Він також розвинув систему комбінування язичницьких тем з біблійними сюжетами.

Наслідки цього видно в «Беовульфі», написаному народною англійською мовою, ймовірно в останні десятиліття VIII ст., а також у «Валтарії», складеному латиною бл. 930 р. у Східній Франції (мабуть, в монастирі святого Галла)³¹.

Тоді як християнський «повний епос» верґілієвого стилю став домінувати в тогочасному осідлому вищому суспільстві, розвинувшись у жанр надвірної епічної літератури, давні героїчні і міфологічні оповіді стали прерогативою нижчих класів, селян (рустиків) по всій Західній Європі³². Деякі з них стали відомі навіть у християнських літописців.

Одначе в колоніальній Ісландії місце селян посідав високо­освічений клас ґодарів. В їхніх гридницях і знайшли притулок стародавні героїчні оповіді. Ґодари стали пристрасними анти­кварами, збираючи і записуючи на пергаменті стародавні героїчні оповіді. Місцеві таланти також знайшли в цих оповідях нат­хнення до створення нового літературного жанру, цього разу — прозових fornaldar sogur, або саґ давніх часів.

Яким чином епічні та міфологічні оповіді перейшли з епохи переселень у вікінґівський період? Ця проблема з новою силою постала в останні десятиліття. Донедавна основною теорією, Що пропонувала розв’язання цієї проблеми, була теорія швей­царсько-німецького ученого Андреаса Гойслера. Гойслер вважав, Що Германські героїчні оповіді з’явилися бл. 800 року у вигляді пісень, однак задовго до того існували у поетичній формі³³. Ганс Кун був першим, хто піддав критиці цю точку зору у своїй праці «Heldensage vor und ausserhalb der Dichtung* («Героїчна саґа перед поезією і поза нею»)³⁴. «Зрозуміло, — пише він, — що слухач героїчних оповідей мав бути обізнаним із суттю тем, хай навіть вони [ці оповіді. — Перекл.] і були «важкопоєдну- ваними» («straffe Einheiten*); вони ж були лише епізодичними порівняно з епікою в цілому. З другого боку, Франц Рольф Шредер³⁵, Отто Гефлер³⁶ та Карл Гаук³⁷ розвинули тезу про те, що в системі давньогерманських епічних традицій лежали не пісні, а поетично несформовані сюжети (plots) з міфологічно- культовими елементами.

Вирішальну роль у духовному розвитку давньогерманських воєнізованих суспільств відігравали прикордонні контакти з римлянами (limes) на заході і з аланами та гунами на сході. Зонами контактів були, відповідно, землі вздовж римських кордонів (по Дунаю та Рейну), а також басейн Дону (алани і гуни). Історичні джерела свідчать, що деякі з таких Германських воєнізованих суспільств, найперше Готи³⁸ та ланґобарди, а пізніше — бурґунди та франки вже мали поетичний хист.

Як свідчить *Nibelungenlied>> («Пісня про Нібелунґів»), до XIII ст. особливо важливим вмістилищем давніх пісень та оповідей була територія, де нині розташовані Баварія та Австрія³⁹. Протягом кількох століть ці землі не тільки поєдну­валися з Германською Італією, з її центром у Вероні (Берн) або Павії, але й відіграли роль транзитного регіону, який викорис­товували Готи й інші племена для пересування з Східної чи Центральної Європи до Італії, Галлії, Африки та Піренейського півострова.

Цей регіон відіграв також значну роль у контактах Скандинавії з Італією. Через нього пролягали два шляхи: прямий південний, що починався або від Верхньої Вісли і повертав до Сілезії, або від Верхньої Ельби і продовжувався до Баварії (Augusta Vindeli- сшп, Ауґсбурґ). Обидва відгалуження цього шляху з’єднувалися на Дунаї у Віндобоні (Відні) — Карнунтумі⁴⁰. Іншим шляхом був західний, що проходив вздовж Рейну. До кінця VH ст. ними користувалися рідко, бо протягом 240 років прямий зв’язок між Скандинавією та Італією був заблокований внаслідок утворення бл. 560 р. аварської імперії з центром у Паннонії.

Франксько-аварські війни Карла Великого 791—796 рр. дали поштовх до відродження героїчних пісень; авари були новим уособленням історичних гунів, а франки відігравали тепер роль Готів. Ось чому Карл Великий перевіз кінну статую, що, на його думку, була пам’ятником готському королю Теодоріху, з Верони до своєї резиденції в Аахені (Aix-Ia-Chapelle).

Тут набуває нового змісту історія про повернення герулів⁴¹.

V «Готських війнах» Прокопія, візантійського історика, котрий помер невдовзі після 562 р., викладена історія герульського короля Гродульфа. Бл. 512 р. він зазнав поразки і був убитий ланґобардами (підкореними ним раніше), що призвело до падіння могутнього Герульського королівства на Середньому Дунаї, яке існувало там приблизно від 453 р. Одна частина герулів була поселена римлянами в Іллірії, решта повернулася до Скандинавії (Θoυλη) і осіла поблизу йотів (оі Γαυτo()⁴². Протягом деякого часу вони продовжували підтримувати зв’язки зі своїми спів­вітчизниками в Іллірії. У 545 р. дунайські герули звернулися з проханням до герулів Йотланду (Gotland) прислати їм для правління молодого князя королівської крові, — проханням, яке, згідно з Прокопієм, було виконане.

Учені надають цій історії великого значення. Вони пов’язують їі з частими згадками в рунічних текстах імені Герул (ErilaR). У

VI ст. у Веренді (територія йотів), звідки герули поширилися по всій Скандинавії, вони встановили культ Одіна — широко­відомий з того часу по всій Скандинавії, започаткували вироб­ництво металів південноґерманського типу (зокрема, емалі), провели земельну реформу (герульський акр), встановили князівський титул erilaR і розповсюдили йотські саґи на північ⁴³. Нільс Клаузен Лукман розробив теорію про те, що цикл пізніших ісландських саґ Скйолдунґар-Скілфінґар (відомий з «Беовульфа» (бл. 800 р.), Саксо (бл. 1200 р.) та деяких пізніших ісландських саґ) був занесений до Йотланду герулами⁴⁴. Також є всі підстави вважати, що «Битва Готів з Гунами» була створена на основі йотського матеріалу, принесеного, мабуть, герулами.

Іще у двох випадках можна простежити поширення героїч­них оповідей на північ. Це каролінґські (франкські та німецькі) оповіді. Франкські поширювалися у Скандинавії протягом VIII ст. Рейнським шляхом, мабуть, за посередництвом фризів. Це твори так званої Бургундської оповіді (написаної у Савої між 443 та 534 рр.) про падіння їхньої династії Ніфлунґів/ Ґ’юкундар, однак уже в поєднанні з Готською легендою про Германаріха; на цій поєднаній оповіді заснована еддична «Гамдісмал» (VIII чи IX ст.).

Наприкінці VIII ст. той же процес простежується і в нижньо­німецькій традиції, в якій історія смерті Аттіли (Атлі) поєдналася з оповіддю про Зіґфріда (Сіґурда) і скарб. Історія про коваля Віланда (Vqlundr) також поєдналася потім з історією про Зіґфріда (Sifrit). Еддичні оповіді більшість рунічних написів (бл. 5000 каменів) належить до більш пізнього рунічного періоду. Проте слід зазначити, що напис з Рьок у Східному Йотланді (бл. 800 р.) — одна з перших пам’яток другого періоду — свідчить про наявність у йотів генеалогічного мислення; в ньому йдеться про те, що Теодоріх Великий жив «дев’ять поколінь тому» (for nιu aldum; aldr «генерація»)⁵⁰. Відомо, шо Теодоріх помер 526 р.; одне покоління існувало протягом ЗО років. Тридцять, помножене на дев’ять, дає 270. Додавши до 526 років ще 270, матимемо 796 рік, тобто приблизну дату напису із Рьок.

Рунічні написи з історичним змістом найперше з’являються в Ютландії бл. 940 р. і продовжують побутувати там приблизно до 1000 р.⁵¹ Бл. 1000 року вони з’являються у Норвегії, де існують приблизно до 1050 р., а також у Західному Йотланді, Смоланді і Готланді. Власне у Швеції (Сьодерманланд, Упп- ландія) так само як і у Східному Йотланді та Борнгольмі, ці написи поширилися тільки після 1020 р. і продовжували існувати до кінця століття⁵². Остання хвиля християнізації Скандинавії пришвидшила їхнє зникнення.