Перші дев’ять книг «Історії данів» Саксона Граматика, який врятував данську епічну традицію від забуття, заслуговують на увагу дослідника східноєвропейської історії.

Шкода, звісно, що Саксон, як і Семунд Сіґвуссон Мудрий (1054—1133) в Ісландії, користувався латиною замість скандинавської мови — в даному випадку данської. І все ж можна тільки подивуватися, з якою майстерністю автор володіє стилем таких майстрів риторики, як Валерій Максим, Курцій Руф та Юстин, — зокрема, вражає та легкість, із якою він замінив метричні форми старонордичної скальдичної поезії латинськими дактилями³⁸⁴.

Саксон створив історичну частину своєї праці, яка охоплює пе­ріод 942—1185 рр. (кн. X—XVI), між 1185 і 1201 рр. Певно, він зіткнувся з великими труднощами, коли став писати про «доісторич­ний» період, бо в його розпорядженні не було достатньо надійних джерел, окрім саґ та праць істориків, котрі записували історію данських колоніальних територій, передусім Англії («Historia eccle- siastica gentis Anglorum» — автор Беда) і Нормандії («Libri III de moribus et actis primorum Normannie ducum» — автор Дудон), про які він згадує, проте реально ними не користується. Над «доісторич­ним» періодом своєї праці Саксон трудився два десятиліття, від 1202 до 1222 р.

Саксон упорядкував свої саґи хронологічно, почавши від міфоло­гічних королів і закінчивши історичними. Книга IX завершується правлінням історичного короля Ґорма Старого (пом. 942 р.).

Це впорядкування є штучним, звичайно. Адже герої саґ — не завжди королі. Так, центральним персонажем у історії правління Фротона III (=Фроді) є північноскандинавський герой і поет Ерік Дісертус (=Ейрік малспакі)³⁸⁵. Розповідь про правління Фротона III ґрунтується на сазі, створеній естським героєм-велетом Старкатером (=Старкад) про його пригоди (знаменита скальдична поема «Ing- jaldskvadet» — лебедина пісня стародавнього лицарського кодексу честі)³⁸⁶. Цей розділ також включає в себе данський варіант історії війни між ґотами та гунами й пригоди шведського героя Анґріма, які в багатьох випадках нагадують аналогічні мотиви, використані в «Сазі про Гервьор»³*¹..

Головною темою в розповіді про правління Гал вдана (=Гальвда- на), сина Боркара, є трагедія двох братів, які мають одну матір, але різних батьків, котрі ворогують між собою, і тому ці молоді люди зустрічаються між собою як вожді протилежних ворожих угруповань. Один із братів, не знаючи про їхню спорідненість, примушує другого вступити з ним у поєдинок. Останній дає вбити себе, аби самому не стати вбивцею свого брата³⁸⁸.

«Саґа про Гаральда Бойовий Зуб» — це, по суті, саґа про славно­звісну битву під Бравелліром між данами та шведами (бл. 770 р.) з деталізованим переліком учасників і описом самої битви³⁸⁹.

В розповіді про правління Ярмеріка (Саксона Граматика показали, що порядок, у якому роз­повідається про королів та про їхні правління, є результатом його власної систематизації кількох циклів данських та норренських (норвезько-ісландських) традицій, які стосуються тих або тих героїв, котрі належали до різних харизматичних кланів.

Слід наголосити, що Саксон здебільшого організовує традиції, які існували протягом того самого періоду й стосувалися двох або більшого числа харизматичних кланів, радше діахронічно, ніж син­хронічно. Так, наприклад, (Скйолдунґ) Poe (Гроар) — з огляду на важливість його клану — був включений Саксоном у книгу II, тоді як (Сіґлінґ) Унґвінус (Інґвіне/Інґ), яким опікувався Poe, з’являється лише в книзі VII.

Так само традиції Ілвінґів (ґотів), які стосуються подій IX ст., коли вікінґівські походи досягли свого апогею, одержали пріоритет у системі Саксона й були включені до І книги, замість того щоб розглядатися на своєму законному хронологічному місці.

Слід також пам’ятати про те, що Саксон, типовий середньо­вічний історик, писав про події «доісторичного» та раннього істо­ричного періодів з перспективи свого власного часу.

Ідеальну державу він уявляв собі як теократичну й спадкову мо­нархію Вальдемарів (1157—1241), створену його визначним су­часником, данським церковним та державним діячем архієпископом Абсалоном (бл.

Саксонову працю навряд чи можна відокремити від її автора також із іншого погляду. Вона відбиває його особисті симпатії та антипатії. Його «Історія», наприклад, містить дуже сильні упере­дження проти саксів (германців) та норвежців і переносить у більш давні часи деякі істотні характеристики та події його періоду — наприклад, загрозу, яка йшла від балтійських слов’ян (вендів) та їхню кінцеву пацифікацію данами (завоювання Рюґена в 1169 р.).

Завданням цього розділу є зібрати ті рештки, які лишилися в XIII ст. від данської традиції, що збереглася від періоду найвищої активності данських вікінгів у Східній Європі.

Для більшої зручності викладу ми зберігаємо ту хронологію ца­рювань, яку дає нам Саксон Граматик, але всі події, які тут розгляда­тимуться, слід відносити до одного й того самого періоду данських вікінґівських походів у Східну Європу. Цей період навряд чи займає довший часовий проміжок, ніж півтора сторіччя.

Слід, одначе, пам’ятати про те, що Саксон, який писав свій твір у славетну епоху Вальдемарів, розглядав данську експансіоністську політику та данське правління над Балтикою як завершений факт. (Естонія, наприклад, була підкорена в 1219 р.). До того ж Вальде­мар І (1131—1182), син “Пана” Канута, був також сином Інгільборґ Гаральдсдоттір³⁹². Її батько Гаральд відомий на Русі як Мстислав Мономахович, князь Новгородський (Голмґардський), а згодом — і Київський.

2. У своїй «Історії данів» Саксон розповідає про більш як сімде­сятьох представників різних данських династій. Сімнадцять із них мали відносини із Східною Європою.

Тут треба відзначити, що останнім данським королем, який ак­тивно втручався у східноєвропейські справи, був напівісторичний Реґнер (Раґнар Шкіряні Штани), який помер у середині IX ст. Таким чином, від бл. 845 р. і до кінця першої частини книжки Саксона Граматика (де розглядаються події, що сталися не пізніше 942 р.), Східна Європа залишалася поза сферою інтересів автора.

Іншим цікавим фактом є те, що Саксон ніколи не згадує слов’ян у зв’язку зі Східною Європою. Слова Sclav?⁹³, Sclavicus³⁹⁴ і Sclavia³⁹⁵ вжито тридцять два рази у книгах І—IX, але тільки щодо західних балтійських слов’ян (вендів). Ці останні мали тісні взаємини з да- нами, отож у «Історіїданів» часто згадується як про мирні зустрічі, так і про воєнні сутички між двома сусідніми народами. Одного разу слов’яни навіть окупували Данію, після того як їхній король Ісмар завдав поразки данському королю Сівардові, отож вийшло так, що майбутній правитель Данії Ярмерік (< історичний гот­ський король Ерманаріх, пом. 376 р.) був вихований у слов’янському полоні (книга VIII)³⁹⁶.

На цій основі ми можемо висловити здогад, що до кінця VIII або до початку IX ст. слов’янська колонізація ще не досягла тих територій у Східній Європі, на які вже проникли дани.

Третім пунктом, який привертає особливу увагу, є те, що Саксон не знав про існування Дніпровського шляху від Скандинавії до Кон­стантинополя³⁹⁷. Цей факт також дає підстави припустити, що його відомості про Східну Європу датуються давнішим часом, ніж X ст., коли цей водний шлях був уперше описаний Константином Багряно- родним (див. Екскурс VI).

3. Східна Європа, така, якою знав її Саксон, може бути поділена на три сфери:

1. Північно-Східна Європа.

2. Власне Східна Європа.

3. «Варварські» держави та народи Східної Європи, куди входили:

а) гуни, в часи міфічного Фротона III³⁹⁸,

б) скіфи³⁹⁹, в часи правління напівісторичного Реґнера (IX ст.)⁴⁰⁰.

Північно-Східна Європа включала в себе дві країни білих ночей, чаклунів та лижників.

Фінська данина виплачувалася шкурами тварин, Бярмія поста­чала хутра⁴⁰⁵. Бярмія славилася казковим багатством, але, як зас­відчує «Сага про Торкеля», була сповнена підступних небезпек. Ок­рім теплого хутра (на королівські мантії), там можна було бачити «зуби дивного звіра» (моржа), позолочені з обох кінців, важкі золоті браслети та срібні кільця⁴⁰⁶.

Хоча Б’ярмія вже згадувалася під час правління данських королів Гадінга (книга І)⁴⁰⁷ та Гьотера (книга III)⁴⁰⁸ і похід проти Еґтера, короля Бярмії (це ім’я мав також фінський пірат часів данського короля Гальдана Гаральдссона, книга VII), був організований Фро- тоном III⁴⁰⁹, слід зробити здогад, що дани познайомилися з цією країною лише під кінець їхнього активного залучення до справ

Східної Європи. Ґорм І (який правив приблизно в другій половині VIII от. і був передостаннім із правителів Данії, причетних до подій у Східній Європі), коли вирішив організувати похід на Бярмію, мусив узяти керівником «ісландського» (< норвезького) мореплавця Торкіля⁴¹⁰. Очевидно, що ніхто в країні Ґорма не знав дороги до Бярмії.

Саксон подає два терміни, коли загалом говорить про Східну Європу:

а) орієнтали (orientates), що, мабуть, слід розглядати як переклад скандинавського терміна aycmpβet⁴".

б) рутени для людей і/або народів Східної⁴¹² Європи і Русція⁴¹³ — для території.

Тут можна виділити три регіони:

А. Східнобалтійське узбережжя:

1. (Г)Естія — «Естонія»⁴¹⁴ (Чудь у «Повісті временних літ»);

2. Еландія⁴'⁵ — «естонський острів Сааремаа»;

3. Лівілі — «Лівланд» (Ліб/Люб у ПВЛ);

4. Санґалі⁴'¹ — «Семіґалія» (Зімеґола/Зіміґола в ПВЛ);

5.

6. Сембія⁴'⁹ — «півострів Самбія».

З цих шістьох назв Куретія згадується найчастіше, зустрічаючись у описах правління вісьмох королів. За нею йде Естія, згадана в розповідях про правління чотирьох монархів, причому завжди в поєднанні з Куретією. Сембія (також у поєднанні з Куретією) зустрі­чається в розповідях про правління трьох королів, Лівія (також разом з Куретією) — при двох королях. Санґалі та Еландія згадую­ться кожна один раз, але під час тих самих правлінь, що й Куретія та (Г)Естія. Еландія належить до Куретії, бо Олімар здобув сит 0landia Curetiam⁴²⁹.

Коли дається перелік балтійських країн, Куретія звичайно нази­вається першою: наприклад — Куретія, Сембія, Санґалі⁴²¹. Усе це вказує на особливе значення цієї провінції. І справді, ми знаємо з археологічних розкопок, що на узбережжі Курландії існував близько 650—800 рр. «шведсько-готландський» торговельний центр вікінгів Ґробін⁴²². Другим таким центром торгівлі вікінгів був «данський» Tpyco⁴²³ біля впадіння Вісли, на південь від півострова Самбія, котрий, як ми вже бачили, завжди згадувався разом з Куретією.

Б. Міста на Русі:

1. Палтіска — Полтеск, Полоцьк⁴²⁴;

2. Голмґардія — Великий Новгород⁴²⁵;

3. Кеноґардія — Київ⁴²⁶.

Кожне з цих трьох міст згадується лише один раз: Палтіска під час правління Фротона І (книга І), Голмґардія і Кеноґардія в часи правління Фротона III (книга V).

Аж ніяк не випадково, що Полоцьк був першим містом на Русі, яке знали дани. Ми вже говорили, що «шведи» мали своїм осідком Ґробін на Курландському узбережжі. Дани також повинні були мати свій оперативний центр. Вони мали його, мабуть, десь на узбереж­жі Лівланду (Лівонії, Лівії) й понад нижньою течією Західної Двіни, де особливий інтерес становить для нас стародавнє городище Дауґ- мале неподалік від Риги⁴²⁷.

Розподіл сил у знаменитій битві під EpaBennipoM⁴²⁸ (середина VIII ст.) є характерним: Русь, Куретія і (Г)Естія воювали на боці шведів. Дани мали лише одного союзника зі Східної Європи — Ie- ра, короля Лівії⁴²⁹.

Те, що першим містом на Русі, з яким познайомилися дани, був Полоцьк, і те, що вони мали свою оперативну базу на Лівонському узбережжі, вказує, що вони проклали той шлях, який привів їх у Східну Європу, через Ризьку затоку. Це підтверджується й тим фак­том, що Саксон Граматик нічого не знає про Альдейґюборґ (Стару Ладогу), котрий відігравав таку важливу роль у шведській традиції.

У сазі про Фротона III головним східноєвропейським партнером данського короля єОлімар, який був спершу союзником гунів у їхній боротьбі з Фротоном III, а згодом став васалом данського короля. Спочатку Саксон називає його rex Orientalium^, але згодом каже, що він—Ruthenorum гех⁴³¹, і король Голмґардії, тобто Великого Нов­города⁴³². Тепер зрозуміло, чому Олімар з’являється як головно­командувач військово-морських сил Русі та гунів (гунський король командував наземними силами)⁴³³. Для Саксона Граматика, як і для шведської (< норвезької ісландської) традиції, Новгород, а не Київ був центром Aycmpβety⁴³⁴.

Загалом згадка про Київ у цій сазі є досить випадковою і, мож­ливо, навмисно додана вченим редактором Саксоном, який із перс­пективи своїх XII-—XIII ст. вважав, що коли йдеться про Русь, то Київ треба згадувати принаймні не рідше, аніж Новгород.

В. Геллеспонтики:

див. «Походження Русі». — Т. І. — С. 224—228

4. Розповідь про правління Фротона III (книга V) є важливою для зрозуміння різних уявлень про Східну Європу, які ми знаходимо в данських саґах. Треба відразу вказати на те, що боротьба з гунами, про яку згадується як у «Hlq?skvi?a», так і в «Hervararsaga»^⁵, це не той відомий конфлікт між ґотами й гунами, який датується приб­лизно 375 р., а пізніша боротьба скандинавів із тими народами, які прийшли в степи на зміну гунам у IX ст.

Оточення Фротона III примусило його одружитися й обрало йому за дружину Ганунду, дочку Гуна І, короля гунів. Спочатку Ганунда відмовилася виходити заміж за незнайомого короля, але шляхетна поведінка Фротонових посланців зрештою спонукала її дати згоду. Через якийсь час реальний герой цієї саги скальд Ерік розповів королю про те, що Ганунда нібито була йому невірною. Після кількох пригод Фротон III відіслав Ганунду геть. Ображений король гунів приготувався до тривалої боротьби, щоб оборонити честь своєї дочки. Ця війна мала дві драматичні кульмінації: морську битву і битву на берегах трьох великих річок.

На боці Фротона III виступили норвежці та західнобалтійські слов’яни (Sclavi). Союзником гунів, як ми вже згадували, був Олі- мар із Новгорода. Морська битва закінчилася поразкою флоту, яким командував Олімар⁴³⁶. Усі Ruthenorum reges, які підкорялися Гунові І, загинули, окрім двох: Олімара і Даґа, який згодом став королем Естії⁴³⁷ — Естланду (Чуді в ПВЛ). '

Морська битва відбулася неподалік від Русції⁴³⁸. Якщо ми візь­мемо до уваги той факт, що єдиними королями Русції; згадуваними в цій розповіді, були ті, які правили в Новгороді та Естії, тоді ми дійдемо висновку, що битва розпочалася за контроль над входом до Фінської затоки.

Наступна подія відбулася після багатьох попередніх років приго­тувань. Щоб побудувати свій флот і зібрати припаси, Фротон III послав своїх довірених людей у піратські рейди на кількох морях. Олімар тим часом підкорив Естланд та Курландію разом з островом Еланд⁴³⁹. 0nef, згодом король Києва, був посланий Фротоном III разом із підлеглим йому королем Гломером до Оркнейських остро­вів⁴⁴⁰. Вони також повернулися з великою здобиччю. Вирішальна битва з гунами відбулася на берегах трьох найбільших річок Русі (precipui tree Ruscie fluvii)™. Гун І загинув у цій битві. Його брат, Гун II, здався на ласку переможців, а з ним іще 170 інших королів як гун- ського, так і негунського походження⁴⁴².

Що це за «береги трьох найбільших річок Русі»? Історикові від­разу спадає на думку найважливіший стратегічний пункт у середньо­вічній Східній Європі: Оковський ліс. Саме звідти витікають три головні річки — Західна Двіна, Дніпро та Волга, — значення яких так яскраво описано в ∏BJI⁴⁴K

Беручи до уваги той факт, що в скандинавській епічній традиції і в книжних джерелах від XI до XIII ст. назви Холодна (книжна форма «Велика») Швеція⁴⁴⁴ та Русь часто були синонімами (див. уривок із Саксона Граматика, обговорений у т. 1. — С. 225—227), ми можемо дійти висновку, що насправді дани воювали не з Руссю та гунами, а зі «шведами» й сабірами, які в IX ст. панували в степах, а згодом стали правителями майбутніх мадярів, і які були — згідно зі свідченнями Саксона — союзниками шведів⁴⁴⁵.

Масштаби перемоги, здобутої Фротоном III, тут, либонь, пере­більшені⁴⁴⁶. Фіннія (Фінланд) і (Г)Естія (Естланд) залишилися під шведським правлінням⁴⁴⁷.

5. Люди, яких автор називає геллеспонтиками (Hellespontici). зга­дуються в саґах про перших данських королів. Головним ворогом данських королів Гадінґа⁴⁴⁸ (книга І, історичний вікінґ Гаддінґ/Гас- тінґ, бл. 859—894 рр.) та його сина Фротона І⁴⁴⁹ був Гандван, король геллеспонтиків. Об’єктом данського нападу стало укріплене місто Гандвана Дуна (Duna urbs)⁴⁵°.

У обох випадках (як за батька, так і за сина) війна починалася з того, що дани виступали в похід на Куретію (його початковим пунк­том, напевне, був Ґробін). Мабуть, існували якісь зв’язки між Ky- ретією та Геллеспонтом. Гадінґ розпочав війну проти короля Куретії Лоцера. Зазнавши поразки, той потрапив у полон, але зумів утекти, послухавшись поради одного зі старійшин. Після цього Гадінґ висту­пив проти Гандвана. Останній ухилився від битви у відкритому полі й заховався за високими мурами своєї фортеці. Тоді Гадінґ удався до стратегії, яку застосувала Ольга Київська під час свого походу на древлян. Він наказав своїм людям ловити птахів, які гніздилися в місті, й прив’язувати їм до лапок запалені хмизинки. Птахи полетіли до своїх гнізд і підпалили місто. Його жителі здалися на ласку нападників⁴⁵¹. Переможець зажадав від Гандвана стільки золота, скільки він важив, і, одержавши викуп, відпустив його на волю. Наступник Гадінґа Фротон І знову завдав поразки королю Куретії Дорнові⁴⁵². Наступним його кроком було розбити великий флот тирана Русі (Rutene gentis tyrannum) Травнона, причому пере­можець знову вдався до воєнних хитрощів⁴⁵³. Тут неважко помітити паралель із саґою про катастрофу, яка спіткала флот Олімара під час правління Фротона IIL Тому ми маємо всі підстави вважати, що тут також ідеться про флот «шведської колоніальної держави» Голмґардії або Новгорода.

Завдавши поразки ворожому флотові⁴⁵⁴, мабуть, десь у Ризькій затоці, Фротон І повернувся до узбережжя Естонії й обложив місто Ротала або Рьотель, яке він також узяв за допомогою хитрощів⁴⁵⁵.

Забезпечивши свій тил, Фротон І рушив тепер на Палтіску (Пол- теск — Полоцьк) і підкорив його, знову вдавшись до підступних хитрощів⁴⁵⁶. Щоб утвердити свою владу над Східною Європою, тоб­то над Аустрвеґом (spe Orientis imperium complexus)*⁵¹, він мусив тепер завдати поразки Гандванові. Йому вдалося й це — і знову ж таки за допомогою воєнних хитрощів⁴⁵⁸. Місто було підкорене, але Гандван зумів втекти й утопити свої скарби у відкритому морі. Проте незаба­ром обидва правителі уклали мир, і Фротон І став зятем свого ко­лишнього ворога.

Де було розташоване місто Дунаї Перекладачі та редактори Саксона Граматика здебільшого ідентифікують його як Дюнабурґ або Даугавпілс⁴⁵⁹. Проте Дюнабурґ був заснований орденом Мечоносців у 1275 р., майже через півсотні років по тому, як напи­сано «Історію данів»***. Більше того, щоб утримати у своїх руках Полоцьк, Фротон І мусив уже контролювати Двіну в тому місці, де згодом виріс Дюнабурґ.

А проте Саксон не єдиний скандинавський автор, для кого Дуна має інше значення, ніж (Західна) Двіна_у тобто Дюна/Даугава. Ця назва з’являється в «Hlq?skvi?a» та в «Hervararsaga» в поєднанні зі словом hei?r або «рівнина»: Dun-hei?r—так називалося те місце, де відбулася битва між «Гунами» й «ґотами». Дослідження Ґ. Лябуди незаперечно довело, що Dun-hei?r означає «Придонська рівнина»⁴⁶¹, де назва Дон, як це часто траплялося в середні віки, застосовувалася до річки Сіверський Донець.

Яким чином дани потрапили з Полоцька в басейн Дону? Місця знахідок східних монет, викарбуваних до 833 р., показують, що від Полоцька був волок до Дніпра, далі йшов водний шлях по Дніпру до Любеча, звідти — по Десні до Сейму, і нарешті від Сейму кораблі знову тягли волоком до Сіверського Дінця⁴⁶².

Археологи відкрили скупчення дванадцяти кам’яних фортечних укріплень із VIII—IX ст. у регіоні Дону. Найсильнішим фортифіка­ційним укріпленням був замок на городищі Мохнач сучасного міста з тією самою назвою поблизу від Сіверського Дінця⁴⁶³. Цей замок і можна ідентифікувати як Duna urbs Саксона Граматика.

Як «Hlq?skvi?a», так і «Hervararsaga» згадують про Jassar-Jjqll_y розташований неподалік від Dun-hei∂r. В іншому місці цієї праці⁴⁶⁴ розглядається гіпотеза про те, що ця назва стосується до Білої Скелі — так називається одна з гір у гірському пасмі Святі Гори⁴⁶⁵, на південь від того місця, де Остер впадає в Сіверський Донець. Ще у XVII ст. там ріс великий дубовий ліс — можливо, це й був Myrkvidr або «тем­ний ліс», згадуваний у «Hlq?skvi?a» та в «Hervararsaga».

6. Товариш по зброї Фротона IV (книга VI) і головний герой саґи ест (=чудин) Старкатер спочатку завдав поразки Флоккові, Ruthenorumprinceps**, який утік до лісової схованки, дорога до якої була втикана цвяхами, щоб не дати данцям переслідувати його. Зго­дом Флокк став розбійником-героєм у Бярмії.

Фраза «рутенський князь», очевидно, стосується фінського пра­вителя. Ми вже згадували про те, що Фінланд і Бярмія здебільшого називаються разом, і в поєднанні з Естією, батьківщиною Старка- тера, утворюють таку собі тріаду північних країн.

Тепер Фротон IV послав Старкатера разом з Біном, правителем склавів, щоб вони перешкодили відокремленню східних народів (Orientalium — жителів Аустрвеґу⁴⁶⁷). Спочатку називаються балтій­ські провінції: Kypemi** (першою, див. кн. V, розд. 14), Сембі, Санґа- лі. Наступним завданням Старкатера, яке він виконав зі славою, була перемога героя Вісінна⁴⁶⁹, який жив на Русі, на скелястій горі, що називалася Анафіаль (apud Rusciam rupem, que Anafial dicitur), і який знущався з людей⁴⁷⁰. Тут, очевидно, знову йдеться про вже згадувану Білу Скелю, Jassar-JjqlFⁿ.

7. Ім’я, а можливо, й реальна особа чотирнадцятого (з шістнадця­тьох) данського короля, який мав стосунок до Східної Європи, Ярмеріка є, мабуть, віддзеркаленням славетного героя готської тра­диції Ерманаріха (порівн. у Йордана — Германаріх)⁴⁷².

Ярмерік⁴⁷³ ходив у переможні походи проти сембонів (Самланду), куретів та інших східних народів (orientali = Austrvegr) і завдав їм великих втрат (compluriumque Orientis gencium)⁴¹⁴. Згодом він приду­шив повстання склавів, або західних слов’ян, і вийшов у море. Там він напав на чотирьох братів із Геллеспонту (quattuorfratres genere Helles- ponticos)^4is, які були досвідченими вікінґами-піратами. Після триден­ної битви обидві сторони уклали мир. Брати з Геллеспонту дали Ярмерікові половину данини, яку вони зібрали із своїх підданих, і пообіцяли також видати за Ярмеріка свою сестру Сванільду⁴⁷⁶.

8. Син лівійського короля Біккона, реальний герой цієї саґи, зумів утекти з неволі, в якій він перебував у геллеспонтських братів, і пішов на службу до Ярмеріка. (Це начебто вказує на те, що брати з Геллеспонту ввійшли в Ризьку затоку й напали на лівійців, які були підданими данів.) Ярмерік повністю довіряв Бікконові, хоча він же таки вбив брата Біккона, та й сам Біккон зловживав Ярме- ріковою довірою, підбуривши його на всілякі злочини проти своїх найближчих родичів. Жертвами інтриг Біккона⁴⁷⁷ стали син Ярме- ріка та його жінка, сестра братів із Геллеспонту, яку Біккон не­справедливо звинуватив у подружній зраді.

Зробивши все, що міг, при дворі Ярмеріка, Біккон потім з’явився до геллеспонтських братів і сказав їм, що їхня сестра померла. Брати пішли походом на Данію й обложили фортецю Ярмеріка. Лише зав­дяки допомозі бога Отіна (=Одін) з його батьківською любов’ю до данів змогли вони уникнути цілковитої поразки. Але сталося так, що в тій нещадній боротьбі не було переможця: в тій битві загинули і Ярмерік, і брати з Геллеспонту.

9. Реґнер (=Раґнар) Шкіряні Штани (пом. 845 р.) також здійснював активну східну політику. Він виступив проти геллеспонтиків, завдав їм поразки і вбив їхнього короля Діана І. Сини Діана, Діан II і Дак- сон, зяті рутенського короля (тут: Новгородського), одержавши до­помогу від свого тестя, вирушили в похід, щоб помститися за смерть батька. Але Реґнер зумів урятуватися від загибелі завдяки воєнній машині власного винаходу. Військо геллеспонтиків кинулося врозтіч; їхні союзники скіфи (мабуть, майбутні мадяри), з якими Даксон був споріднений через свою матір, також повтікали. Після цього Реґнер віддав завойовану країну своєму синові Вітсерку⁴⁷⁸.

Тим часом Даксон переміг хитрощами і взяв у полон Реґнерового сина та воєначальника. Саксон величає його титулом Suetiae Princi­palis⁴^¹⁹. Це ясно вказує на те, що геллеспонтики були «шведами», тобто жителями колоніальної «Холодної» (у науковій ісландській літературі XII—XIII ст. — «Великої») Швеції у Східній Європі, яка включала в себе Верхню Волгу (Муром і Ростов, пор. с. 426) і яка контролювала дорогу Ока—Донець—Дон до Азовського моря.

Захоплений у полон, Вітсерк відмовився служити переможцеві. Серед кількох варіантів вибору він обрав собі смерть⁴⁸⁰.

Реґнер підняв вітрила своїх кораблів і поплив до Русції (тут тери­торія геллеспонтиків — «Magna Svethia» — прямо називається Rus- сіа), щоб помститися за смерть сина. Він розбив і взяв у полон Дак- сона, але потім випустив його на волю і дозволив повернутися у свою країну за умови, що Даксон плататиме йому данину⁴⁸¹.

Повернувшись із Русції, Реґнер відновив порядок у Швеції, Нор­вегії та на Оркнейських островах, де пропали двоє його братів. Після короткого перепочинку він вирушив до Англії, щоб знову посадити на трон Івара, якого звідти скинули. Після цього Реґнер почав війну в Ірландії, а звідти через Середземне море поплив до Геллеспонту і потім повернувся в Данію⁴⁸².

Контекст незаперечно вказує на те, що під Геллеспонтським мо­рем мається на увазі море Азовське. Але звідки виникла ця назва? Ісландська королівська саґа про «останнього вікінга», норвезького короля Гаральда Сіґурдарсона Суворого (1046—1066), зятя Яросла­ва Мудрого Новгородсько-Київського, розповідає про пригоди цього героя в Константинополі. Викравши небогу імператриці Зої, Гаральд зумів прорватися крізь ланцюги, які закривали за­току Золотий Ріг (Sjavidar sound). В такий спосіб Гаральд утік із Константинополя і поплив звідти в Чорне море (Svarta hof)... Далі Гаральд вирушив на північ до Елліпальти (nor?r і Ellipalta). а потім — навколо Східного королівства (for ?a?an allt ит Austriki = Русь)⁴⁸³.

Тут Елліпальта є назвою для Азовського моря.

А. Стендер-Петерсон показав, що перша частина цієї назви, еііі. походить від грецького xa ελη «багнюка, болото», що відповідає латинському слову palus. яке стосовно до Азовського моря (Palus Meotis) вже було зафіксоване в Йордана⁴⁸⁴. Скандинави сприйняли цю загальну назву як назву місця і додали до неї «власне» (слов’ян­ського походження) слово для позначення «багнюки» або «боло­та»⁴⁸⁵. Так утворилася назва ellipalta, «еллі-болото». А що це слово фонетично схоже на грецьку назву Геллеспонт, то Саксон Граматик, схильний до класицизму, «виправив» її «як годиться».

Таким чином термін «геллеспонтики» в Саксона Граматика позначає правлячий клас Волзького Каґанату Русь, котрий — як це показано в іншому місці⁴⁸⁶ — складався з двох частин:

а) територія біля Верхньої Волги (Ростов і Муром);

б) шлях по річках Ока—Донець—Дон до Азовського моря, тобто до Елліпальти/Геллеспонту.

10. Підсумуймо: за свідченнями Саксона Граматика, власне Русь— тобто без балтійських країн — виникла в такій формі десь на початку IX ст., і то в такому вигляді:

Голмґардія (Новгород) Палтіска (Полоцьк) Геллеспонтики (Каґанат Русь).

Усі ці три держави були в якомусь розумінні «Великошведськими колоніями». Дани намагалися здобути гегемонію у Східній Європі, відібравши у «шведів» контроль над тамтешніми торговельними шляхами. Вони були особливо зацікавлені в тій дорозі, яку контро­лювали геллеспонтики. Головною базою данських операцій стали узбережжя Лівланду й порт Tpyco. Щоб потрапити на Русь, вони підіймалися по Західній Двіні й, мабуть, по Німану. З Німану вони перетягували кораблі волоком до Дніпра й пливли по ньому вниз до Любеча (велике значення цього міста в X ст. підтверджується тим фактом, що про нього згадує у своєму творі Константан Багрянородний). Волоком вони добиралися до Десни та Сейму (в Черніґов/Чернігів, що надавало цьому місту великого значення), а вже звідти переправлялися в річкову систему Сіверського Дінця. На місці пізнішого Києва тоді, певно, стояла могутня хозарська фор­теця, яка не дозволяла данам пливти на південь по цій дорозі. Цікаво відзначити, що в Скандинавії Донець-Дон і Західна Двіна мали однакову назву Дуй (а). Коли їх почали розрізняти, то Західна Двіна одержала означення Seimgol: Seimgol Duna, Дуна (Двіна) [племені] сеймґала, як, наприклад, у «Hauksbok»**¹.

Висновки

Найбільшу кількість східноєвропейських географічних назв з до- вікінґівського періоду (до 800 р.) ми знаходимо в «Сазі про Гервьор». Ця саґа зберегла також багато гапаксів, наприклад: Данпарстадір, Аргеймар, Ернар, Дунгейд, Гарвада фйоль — їх джерела невідомі.

Відомості, які стосуються періоду після 800 р., даються здебіль­шого в трьох саґах: у «Сазі про Opeapa-Cmpiny (Орвара-Одда)», «Са­зі про Гролъва Пішохода» і в «Сазі про Гальвдана, сина Ейстейна»,

Співвідношення між «Саґою про Opeapa-Cmpiny », «Саґою про Грольва Пішохода» та «Саґою про Гальвдана, сина Ейстейна» щодо кількості географічних назв, які ми в них знаходимо, можна чи­сельно подати такою пропорцією: 35:18:13.

На щастя, одне з найважливіших джерел географічних даних, які ми знаходимо в «Сазі про Opeapa-Cmpiny », збереглося — це «Heimslysing», ісландський географічний трактат XII ст.

Проте для нашого дослідження не стільки важлива кількість гео­графічних назв, які збереглися в окремих саґах, як оцінка інфор­мації, що її вони нам дають. Ймовірно, що в деяких випадках одна й та сама назва використовувалася для позначення різних територій у різні часи.

Наприклад, термін Ґардарікі зустрічається в історичних саґах для позначення «Русі» Володимира та Ярослава (980—1054). Однак схоже, що спочатку цією назвою позначали державу вестґотів на Балтійському морі (біля впадіння річки Вісла, «Саґа про Гервьор»), а пізніше вона ж таки застосовувалася до фризьких міст [передусім Дорестада, «Саґа про Скйолдунґів»}, а потім до сусідніх із Данією територій («Саґа про Грольва Пішохода»)', ще пізніше термін Ґардарікі став взаємозамінним із такими назвами, як «Велика Швеція» або Гуналанд («Саґа про Opeapa-Cmpiny»). Термін «Велика Швеція» або «Холодна Швеція» згадується також у «Сазі про Грольва Пішохода» та в «Сазі про Сьорлі». Там, між іншим, був город Суздаль (див. с. 361).

Далі цей термін, Ґардарікі-Ґард, почав позначати королівство із столицею в Альдейії. Альдейґюборзі (Старій Ладозі; «Саґа про Cmyp- лявґа». «Саґа про Грольва Пішохода». «Саґа про Гальвдана, сина Ей- стейна»). яке не було тотожне Russia («Саґа про Гальвдана»), До АльДейґюборґа можна було дістатися по річні Дюна/Dyna («Саґа про Грольва Пішохода»); назва Дюна дається також у трьох інших саґах («Сазі про Гервьор». «Сазі про Орвара-Стрілу» й «Сазі про Босі»).

Русія (в джерелі, де вочевидь ідеться про Волзький Каґанат Русь) була розташована між Ґардарікі та Гуналандом («Саґа про Еґіля»), Термін Ріса-(сина Ейстейна», «Саґа про Босі»). В першій із них («Сазі про Ґріма») сказано, що в часи голодомору люди з Північної Норвегії їздили туди по пшеницю.

Голмґард згадується в чотирьох саґах («Саґа про Орвара-Стрілу», «Саґа про Грольва Пішохода», «Саґа про Торстейна», «Гверсу»). Ця назва тут, проте, не є постійною у тексті, як, наприклад, Ладога, столиця Ґардарікі, а радше згадується від випадку до випадку, як і назва Києва, Кенуґард', остання з’являється в «Сазі про Орвара-Стрі­лу» та в «Сазі про Грольва Пішохода» і — безперечно, помилково (як фінське місто квенів) — у «Сазі про Ґавтрека».

Слід звернути увагу на ще три важливі гапакси невідомого по­ходження: Бялкаланд («Саґа про Орвара-Стрілу»), Калльбакссіда («Саґа про Босі») і Марсераланд (=Мещера? «Саґа про Стурлявґа»).

Можна спостерегти також цікаву еволюцію назв, які стосуються кочовиків Центральної та Східної Європи.

Спочатку з’являються дві такі назви: Гуналанд/Гунар («Саґа про Гервьор»), що позначали аварів (або пізніше також майбутніх ма­дярів) і окремий термін для хозарів — тюрки (Tyrkjar) (зафіксований у «Гверсу»).

Наступна диференціація між європейськими кочовиками, з одно­го боку, та близькосхідною й центральноазіатською осілими цивілі­заціями — з другого — відбилася в назвах Гуналанд/Гунар і Серкланд («Саґа про Асмунда», «Саґа про Еґіля Однорукого»). Останній термін (Серкланд) був замінений терміном Індіаланд («Саґа про Грольва Пі­шохода», «Окремий сюжет про Торстейна», «Саґа про Торстейна, сина Вікінґа»).,

Загальний термін для східного узбережжя Балтійського моря (Aycmpeef), на якому кандидати у вікінґи мали звичай починати свою кар’єру, знаходимо в десятьох саґах цієї групи: «Сазі про Орвара-Стрілу», «Сазі про Торстейна, сина Вікінґа», «Сазі про Стурлявґа», «Сазі про Грольва Пішохода», «Сазі про Гальвдана, сина Ейстейна», «Окремому сюжеті про Сьорлі», «Окремому сюжеті про Торстейна», «Гверсу», «Сазі про Босі», «Сазі про Еґіля Однорукого» та «Сазі про Раґнара».

Цей підсумок засвідчує, що в ономастичному корпусі героїчно- легендарних саґ ми знаходимо очевидні свідчення про наявність різночасових нашарувань. Для даного дослідження нам було важ­ливо довести, що найдавніший прошарок зберігся в традиціях, які закодовані тут як традиції Рейдґоталанду та Данії (до IX ст.). Щодо традицій норвезьких, то такі прошарки — подані тут у їх хроноло­гічному порядку — виявилися найдавнішими: Графніста-Гало- ґаланд, Навмудаль і Трондгейм.