Перехідний період
Дві головні ознаки нової епохи — поселення в Ісландії та християнізація скандинавів — визрівали ще в першому періоді, але вони дозріли тільки протягом наступного. Процес поселення в Ісландії тривав майже 60 років; загальновизнаним вважається датування 874—930 рр.
Набагато складнішим був процес християнізації давніх норманів (незалежно від індивідуального навернення деяких скандинавських королів, скажімо, Гаральда Клака з Ютландії і Дорестада у 826 р.); він тривав набагато довше, охопивши спочатку колонії данів, затим поширився на Данію та Норвегію, згодом — Ісландію. Останніми прийняли християнство шведи — бл. 1100 р. Послідовність навернення до нової релігії виглядає таким чином:
Утвердженню християнства на півночі сприяли дві події: канонізація першого скандинавського мученика — святого короля- Олафа Гаральдсона Норвезького бл. 1035 р. і утворення окремого північного архіепископства з єпархією у Лунді 1103 р.
Як і для всіх інших народів, християнізація означала для скандинавів вступ до нового духовного світу — із абстрактним мисленням, інституціями навчання, зведеннями релігійної прози (проповіді, агіографічна література, теологія, філософські науки), писаних на пергаменті чи восківці латиною або місцевою мовою. Це також відкривало широкі міжнародні контакти (з Римом, Парижем, Гамбургом, Герфордом у Вест- фалії).
Материковим скандинавам нетерпеливилося досягти статусу інтернаціональних городян всесвітньої церкви і використовувати латину для широких зв’язків. Натомість аристократичне населення найпівнічнішого колонізованого острова Ісландії воліло за краще лишатися у національній церкві. Це було спричинене не тільки консерватизмом, характерним для всіх колоній, але й більшою мірою обумовлювалося схожістю характерів ісландців і Германських народів епохи переселення.
Е. В. Ґордон зазначав з цього приводу: «Організація суспільства і характери людей були надто схожими на германські суспільства героїчного періоду IV—VII ст., як видно з літератури обох періодів, у них засвідчена лише незначна відмінність у духовності та поглядах на життя. Ми бачимо, наприклад, що трагічна ситуація в ломбардській розповіді про Альбуїна і ґепідського короля повторена цілком незалежно в ісландській «Vatnsd?la saga».Саґи цього пізнішого періоду ближчі до Германської героїчної традиції, ніж навіть така поема, як «Беовульф», складена кількома століттями раніше»53.
Всюди, навіть в Ісландії, з’являлися віднині нові літературні жанри; деякі з них є надто важливими для істориків. Такими є передовсім аннали і біографії (оригінальні, а також перекладені),
що з’являються приблизно в середині XI ст. Сюди належать також зведення законів, історичні описи, генеалогічні та топографічні розшуки і, далі, енциклопедична та географічна література. В Ісландії всі такі праці написані місцевою мовою; у Норвегії нею написані лише деякі; у Данії майже всі — латиною. Швеція, що до XI ст. ще не вступила у вікінґівський період, не брала участі у цій інтелектуальній діяльності аж до 1220-х років.