Контакти між германськими та степовими народами

Від початку писемної історії Германські народи контактували зі степовими кочовиками на римських кордонах, зокрема на території сучасної Угорщини і Трансільванії (вздовж лівого берега середнього Дунаю, в басейні Тиси та її притоків Кереша і Марешула)¹, а також, про що часто забувають, на кордонах Боспорського царства, між річками Доном (Танаїсом) та Дністром на півночі від Кримського півострова².

Приблизно до 370 року назву «кочовики» вживали в Європі стосовно народів іранської мовної сім’ї, скажімо — сарматів, язигів і, особливо, аланів. Приблизно після 370 р. їх замінили народи алтайської мовної групи — гуни, авари, булгари і тюрки³.

Основними Германськими степовими народами були бастарни, (г)ерули, Готи, ґепіди, вандали (обидві групи — силінґи та (г)астінґи), ланґобарди (ломбарди)⁴. Всі ці групи можна вва­жати не тільки попередниками, але й одним із видів вікінгів.

Контакти між Германцями і степовиками набирали різно­манітних форм, включаючи військові сутички, спільні кампанії, об’єднані піратські експедиції на території осідлих держав, Германські торгові експедиції на схід (скажімо, приїзд Готських та ерульських торговців до Індії у II ст.)⁵, спільні поселення і заснування варварських королівств на руїнах Західної Римської імперії (зокрема, Готами та аланами і аланами та вандалами)⁶.

На жаль, дати, наведені у джерелах, що збереглися, недос­татні для того, аби прояснити всі подробиці Германсько-кочових стосунків. Однак і те, що ми маємо, ясно свідчить: спільні по­селення і навіть взаємні шлюби між згаданими Готами та аланами були досить поширеним явищем. Наприклад, перший римський імператор варварського походження Максимін (235—238 рр.) був Готом по батькові і аланом по материнській лінії⁷. Королі гастінґських вандалів Північної Африки (скажімо, Гуннерік, 477—484 рр.), як про те свідчать його офіційні укази, носив титул короля «вандалів та аланів» — Rex (Hunerix) Wandalorum et Alanorum*.

Нині важко оцінювати інтенсивність культурного обміну між цими групами племен, адже всі вони, за деякими винятками, не мали своєї писемності. Навряд чи можна сумніватися в тому, що, живучи у схожих соціальних умовах, вони виробили і схожі ідеологічні системи. Тому нас не повинні дивувати численні свідчення у римських джерелах про культ іранського бога війни Мітри (уособлення першої функції за Дюмезілем), що його сповідували в римській армії Готські найманці⁹.

Дехто вважає також, що багато оригінальних індоєвро­пейських (=степових) міфів, забутих потім у землеробському духовному кліматі Скандинавії, відродилися згодом у міфології Германських народів завдяки близькому знайомству з культовою практикою кочовиків. «Поетична Едда» і «Пісня про Нібелунґів» засвідчують той факт, що гунський король Аттіла (434— 453 рр., давньонорм. Atli, середньоверхньонім. Etzel), як уособ­лення ідеального правителя, став головним героєм найбільшого Германського епосу.

За норманською літературною традицією, землі між Танаї- сом/Доном і Азовським морем вважалися винятково важливими як місце, де відбувалися значні події, як обитель богів. На мою думку, такі погляди були не результатом якихось ісландських спекуляцій «gelehrte Urgeschichte»*, користуючись терміном Андреаса Гойслера, а епічно-міфологічним відлунням тієї надзвичайної ролі, яку відіграло в культурі Східної Європи Боспорське царство.

Серед євразійських степових кочовиків визначальні позиції зайняли тюрки. Упродовж писемної історії вони заснували кілька своїх імперій — з 550-го по 970 рік (останньою з таких була західна тюркська Хозарська імперія, що існувала приблизно з 650-го по 970 р.); Імперія Монголів, що процвітала з 1206 (чи 1218) й до 1368 р.; Імперія Тунгузо-Маньчжурів, існування якої тривало з 1616 (чи 1644) й до 1912 р. Нині лише близько шести тисяч чоловік розмовляють тунгузькими діалектами, нарахову­ється понад три млн. монголів і 100 млн. тюрків.

Виняткова життєспроможність тюрків пояснюється тим, що вони витворили власні національні версії кожної світової релігійної культури власними ж мовами: буддизм — невдовзі після 550 року, маніхейство і християнське несторіанство — протягом Vlll ст., іудаїзм — протягом VIII та IX ст., іслам — з 840 року.

У першій половині VII ст., після епохи переселення, в Європі та західноєвразійських степах склалася якісно нова ситуація. Поворотним моментом при цьому було правління східно- римського імператора Іраклія (610—641 рр.). Грецька мова стала офіційною в управлінні, культурному житті та побуті, і так із Східного Риму постала Візантія¹⁰. Іраклій визнавав лише двох сусідів своєї імперії: на заході — франкського короля Даґоберта І (629—639 рр.), чиє правління багато в чому було передвістям політики Каролінґів (його договір з Іраклієм укладено 629 року)¹¹, східним сусідом Візантії був тюркський каган Тон Ябгу (Зебел, 618—630 рр.)¹². Договір з каганом 626 року був підкріплений шлюбом візантійської принцеси і тюркського правителя — безпосереднього попередника хозарських каганів.

Якщо Візантія вважала Даґоберта своїм молодшим партнером, ^то тюркський імператор виступав як рівний. Згідно з візантій­ською системою рангів, тюркський каган (потім — хозарський) перебував на найвищому щаблі, що, звичайно, не поширювалося на вождів Германських народів, які перебували під візантійським

Усна праісторія (нім.) культурним впливом. У схожій ситуації найпочесніше місце могутнього гунського правителя епохи переселення до походів вікінгів і протягом до- і раннього вікінґівського періоду посідав хозарський (тюркський) імператор (Tyrkja konungr).

У Північно-Східній Європі скандинави зустрілися з фінськими народами. Фіни займалися торгівлею, підсічним землеробством, полюванням, риболовлею, уміли ходити на лижах та чаклувати. Ними були в основному ести, власне фіни і вепси (весь). Протягом раннього середньовіччя вони не мали своєї писем­ності. Однак їхні потомки, подібно як потомки іранських аланів, зберегли їхній міфолого-епічний спадок. Це засвідчують естон­сько-карельський епос «Калевала» і осетинські (осетини — нащадки аланів) сказання про Нартів. Майбутнє покаже, чи спеціалісти зможуть дешифрувати оті ремінісценції обох груп про пригоди їхніх предків у Східній Європі.

Культурницька діяльність тюрків, надто їхня відома релігійна терпимість щодо хозарської держави, сприяла зближенню і взаємозбагаченню культур, співробітництву, що практично втіли­лося у писемних системах.