Передмова

Всі теорії відмирають. Відімре і моя. Однак я вірю, що принаймні зробив один крок до істини.

Анрі Піренн (1913)

Авторові, який береться до написання чергової праці про походження Русі, потрібна не лише сміливість, але й належне виправдання.

Протягом останніх двохсот п’ятдесяти років була створена величезна бібліотека наукових монографій на цю тему. Чи є потреба додавати ще щось до такого численного зібрання? П’ятдесят років роботи й розмірковування над цим питанням переконали мене, що відповідь має бути позитивною, оскільки проблема ще зовсім не розв’язана. Натомість, як буде показано нижче, протягом цих років виникли дві суперечливі й догматичні школи.

У такій безрадісній ситуації мені спало на думку, що єдиний правильний шлях полягатиме в дослідженні всієї теми абсо­лютно по-новому, відкинувши спеціальну наукову літературу з її застарілими суперечками. Я вирішив виробити новий підхід ¹ нову методологію, звернувшись безпосередньо до першоджерел.

зо

Нова праця спирається на п’ять принципів. По-перше, не­обхідно було звільнити законну наукову проблему походження Русі від усіх емоційних «патріотичних» виливань та хуторянських вимог типу «ad maiorem nationis gloriam» або «ad usum Delphi­ni», в даному випадку, доказів про «спроможність слов’янських народів створити державу». Тобто назріла потреба вилучити проблему походження Русі з хуторянської східноєвропейської установки (з часів слов’янофілів — концепція «відокремленого російського історичного розвитку») і підвести її до належного рівня — в контексті й перспективі всесвітньої історії.

По-друге, слід було усвідомити, що держава, зокрема Русь, не могла народитися зненацька, начебто з голови Зевса. І тому не може пояснюватись якимось одним чинником або явищем. Для автора *∏oβicmi минулих літ* ця держава виникла в 6370 році від сотворіння світу (862 р.

Процес виникнення розвинутої цивілізації у Східній Європі подібно до інших територій був тривалим і складним. Його не можна зводити до діяльності якоїсь жменьки героїв. Згідно з нашим поясненням всієї праці, поданим нижче, цей процес тривав, як мінімум, від 770 до 1072 року і був сповнений несподіванок і випадковостей, таких, як, скажімо, вибір саме слов’янської мови знаряддям культурної діяльності нової політичної структури.

Останнє слід розглянути окремо. Будучи новгородським князем (до 980 року), Володимир (Великий) цікавився щонайпер­ше підтриманням добрих торговельних зв’язків з мусульманським купецтвом Волзької Булгарії, яка, у свою чергу, економічно була провінцією ісламського Хорезму, а культурно — колонією центральноазіатського тюркського ісламу. їхній культурний вплив проявився в мовній асиміляції (тюркізації) волзьких булгар, теперішніх казанських татар.

Достовірне арабське джерело (аль-Марвазі, прибл. 1120 рік) повідомляє, що Володимир сам прийняв іслам (під час новгород­ського правління). Якби він залишився в Новгороді, то напевне запровадив би там тюркську версію ісламу і таким чином північна частина східних слов’ян стюркізувалася б, як це сталося з волзькими булгарами. Однак Володимир перейшов до Києва,

змінивши «півмісяць» на «сонце» Константинополя, де змушений був замінити іслам на грецьке християнство. Його син і послі­довник Ярослав (Мудрий) замінив грецький обряд на слов’ян­ський, поклавши початок слов’янізації всієї Східної Європи. Якби правителі Русі не прийняли однієї із світових релігій і не заснували осідлої культури з началами історичної свідомості, Русь могла б залишитися такою ж загадковою і позаісторичною, як анти в джерелах VI—VII ст. Вирішальним фактором для народження Русі як історичної цілісності у Східній Європі був не 862-й чи будь-який інший рік, а тривалий відтинок часу, починаючи прибл.

Третім принципом моєї методології є усвідомлення синкре­тичного характеру державного устрою Русі. Це найвиразніше проступає в потрійному титулі, який руси давали своєму правителю, називаючи його Германським кънязь ( царь (джерела (т. 4). З двох теоретичних томів т. 5 торкається соціальних структур Північної і Східної Європи та Центральної Азії між прибл. 750-м і 1280 рр. н. е., а т. 6 являє собою синтез дослідження проблеми походження Русі.

Звичайно, неможливо провести чітку межу між джерелознав­чими та історіографічними статтями й аналітичними дослідами, однак обумовимо, що в перших чотирьох томах переважає розгляд джерел, а два останні є суто аналітичними.

Незважаючи на те, що стародавні скандинавські джерела глибоко досліджені філологами, вони й досі не вважаються повноцінними джерелами для історії Східної Європи. Залучення їх до корпусу інформації з історії Східної Європи було зроблено в двох перших томах.

Зрозуміло, що один том з шеститомної праці — зокрема, один з чотирьох, присвячених джерелам такого різного походжен­ня, не може обґрунтувати вповні мою теорію. Тому прошу читачів зважити на це, пам’ятаючи, що моя аргументація викладена і в наступних томах.

***

З проблемою походження Русі я вперше запізнався 1934 р., п’ятнадцятирічним учнем Першої польської гімназії в Тернополі. Уже тоді я захоплювався історією. Якраз тоді я прочитав екскурс із «норманської теорії», вміщений у першому томі «Історії України-Руси» Михайла Грушевського (третє вид., Київ, 1913)*. Із розумінням того, що обговорення проблеми походження Русі зайшло в цілковиту безвихідь, мені здалося, що пролити світло на цю проблему могли б східні джерела, себто потрібна була людина, обізнана як з історією, так і з орієнталістикою. Захопле­ний такою перспективою, я почав вивчати східні мови (арабську, перську, турецьку, єврейську) й заглибився у вивчення історії Близького Сходу та Центральної Азії. Я продовжив дослідження й роботу в цьому напрямку фахово в університетах Львова, Києва, Берліна та Ґеттінґена (1936—1948 рр.).

Лише 1965 р. я зміг відкласти нагальні обов’язки організатора Досліджень Центральної Азії та Алтаю в міжнародному плані й повернутися до того, що звабило мене на науковий шлях, тобто До вивчення української та східноєвропейської історії. З тих ⁿⁱP я віддаю орієнталістиці свої фахові знання й уміння, але ^cePUe моє тяжіє до іншого. Три роки по тому, натхнений науко­^вою атмосферою Гарварду, я нарешті розпочав реалізувати (спо- чатку в рамках приватного проекту, на додачу до мого викла­дацького навантаження з тюркології та українських студій, а також позакласних обов’язків фундатора програми Українських студій у Гарварді) свої давні мрії й плани: збирати відповідну інформацію в оригінальних джерелах (переважно мусуль­манських та єврейських) стосовно проблеми походження Русі.

На жаль, я не зміг скористатися своїми давніми записами й великою приватною бібліотекою, бо все це було знищено під час війни на моїй Батьківщині. Втім, повернувшись до своїх первинних планів досліджень після майже тридцятилітньої перерви, я набув незвичайного досвіду. Тепер я знав, що тривалий відхід від проблеми пішов лише на користь досліджен­ням. Те, що на початку Wander und Lehr-jahre задумувалося як проект, втілилося в розсудливій зрілості. Тридцятилітня перерва дала мені перспективи й досвід досліджень азійських питань і звільнила від тих відхилень від історичної істини, які так важко подолати історику при дослідженні історії рідної землі.

Завершуючи попередні біо-бібліографічні дослідження мусуль­манської історичної й географічної літератури й діставши фінан­сову підтримку від Фундації Симона Ґуґґенгайма, Центру досліджен­ня Середнього Сходу, Гарвардського університету та Американ­ського науково-дослідного інституту в Туреччині, літні періоди 1963-го, 1965-го та 1967—1969 рр. я займався дослідженнями в головних сховищах рукописів (у Стамбулі, Парижі, Лондоні, Оксфорді та Кембріджі). Там я вивчав і перевіряв оригінали всіх відповідних текстів з точки зору запланованої монографії.

У 1967 році я зрозумів, що до моїх досліджень слід залучити й давньоскандинавські джерела. Я почав вивчати давньоісланд- ську мову, мову джерел, разом з п’ятьма сучасними скандинав­ськими мовами, необхідними для вивчення наукової літератури. Далі розпочалася напружена й важка робота, яку я наполегливо продовжував, відчуваючи підтримку з боку гарвардських колег — спеціалістів-скандинавістів Ейнара Гауґена й Теодора Андерсена.

Влітку 1968-го, 1970—1972 рр. я мав честь працювати в кількох центрах давньоскандинавських досліджень та з колек­ціями рукописів. Хочу щиро подякувати панам директорам й шановному персоналу цих закладів, які допомогли й підтримали мене, по суті, сторонню для них людину. Особливо плідною виявилася робота в Арнамаґнеанському інституті та Королівській бібліотеці в Копенгагені, в «Stofnun Arna Magnussonar a islandi» та в Університетській бібліотеці в Рейк’явіку, Королівській бібліотеці в Стокгольмі, Університетській бібліотеці Уппсали, Університетській бібліотеці Ґеттінґена, а також на семінарах зі скандинавських досліджень в університетах Гамбурга й Мюнхена і, зрозуміло, Бібліотеці Гарвардського коледжу, зокрема над Ісландською колекцією Шофілда.

Мені асистували кілька провідних спеціалістів з історії давньої Скандинавії. Професор Свен Янссон зі Стокгольма прочитав частину, присвячену рунічним написам, і зробив кілька зауважень і доповнень. Розділ про поезію скальдів (першу редакцію) прочитав професор Ейнар Гауґен з Гарварду, Пітер Річардсон з Йєля (другу редакцію) та Роберта Франк з Торонтського університету (остаточну редакцію).

Окремі розділи обговорювалися на зустрічах під час семінарів Українських студій, на яких кілька учасників, зокрема Рікардо Піккійо, Ігор Шевченко та Едвард Кінан, висловили свої коментарі й конструктивну критику щодо моєї праці. Усім нау- ^к°вцям, а також багатьом іншим, чиїх імен нема змоги навести ^!* ньому томі, я складаю глибоку подяку. Я дякую кожному 2∙ особисто. Але зрозуміло, що за будь-які помилки я відповідаю сам.

Нарешті, я вдячний за дозвіл на передрук великих уривків (зокрема, строф), наданий мені такими установами й видавцями: Американсько-Скандинавською Фундацією та видавництвом Уні­верситету Техасу (переклад «Heimskringla» JIi Голландера); видавництвом Каліфорнійського університету (переклад «Про­зової Едди* Jean I. Young); «Harvard Theological Review* та Папським Інститутом дослідження Середньовіччя в Торонто (переклад Френціса Маґауна «Путівника» Н. Берґссона); компанією W. Heffer & Sons з Кембріджа (переклад В. Mi- норського «Ta'rikh al-Bab». Дякую також дирекції Королівської бібліотеки в Копенгагені за дозвіл опублікувати давньоісландську «Марра Mundi».

* * *

Кілька людей допомагали мені готувати до видання англій­ський варіант тексту. Серед них Марґарет Шевченко (Гарвард), Moppic Дяковський (Торонто), Уляна Пасічник (Гарвард), а також моя дочка Ірина. Мої шановні читачі і я особисто вдячні вам усім за можливість читати цю працю. Нарешті, дякую моїй дружині бл. п. Ніні Пріцак та моїй секретарці Бренді Сенс, які героїчно знову й знову передруковували складні тексти для цієї книжки. Я зобов’язаний також п. Бренді Джубін, котра акуратно й точно набирала цей надзвичайно складний текст.

Ця праця так і не побачила б світу, якби не великодушна допомога моїх дорогих друзів — пана Ярослава та пані Ольги Дужих, котрі взяли на себе витрати на її видання. Переконаний, що їхні імена вдячно пам’ятатимуть всі, хто цікавиться фундамен­тальними питаннями давньої історії України та Східної Європи.

***

N. В. В цій праці термін Rus або Riis (без пом’якшення кінцевої приголосної) означає неслов’янську міжнародну купецьку корпорацію, що діяла як на заході, так, і на сході, в той час як Русь (Rus’) (з пом’якшенням) стосується уже слов’ян­ської політичної структури Східної Європи.