МЕТОДОЛОГІЯ ЦІЄЇ ПРАЦІ
Методологія до першої частини
«Слово» дійшло до нас у пізнішій копії без дати і без автора, властиво, це типово для творів стародавніх і середньовічних, тому немає потреби вважати автентичність «Слова» винятком: справа не у «Слові», а в тому, що за останніх 200 років після його відкриття вченим не вдалося досі виробити відповідної методології, яка б раз на все розв’язала би питання автентичності твору.
В міжчассі світова наука відкрила нові можливості. Я маю на увазі французьку історичну школу «Анналів», яку заснували два знамениті історики і соціологи: Люсьєн Февр (Lucien Febvre — 1878— 1958 рр.) і Марк Блок (Marc Bloch — 1886—1944 рр.). Вищеназвані вчені не оперували дослідами окремих осіб і фактів. Вони сконцентрували увагу у своїх працях на тотальному підході до дослідів над колективною свідомістю конкретної минулої епохи. Ці вчені впровадили новий термін як вихідну точку своїх дослідів: mentalite (ментальність)1.
А. Я. Гуревич у російському виданні твору Л. Февра «Combats pour l’histoire» («Бои за историю») пише: «Слово «mentalite», що означає ключове поняття, введене Февром і Блоком в історичну науку, важко перекласти однозначно. Це і «умонастрій», і «розумові настанови» і «колективні уявлення», і «склад ума». Але, правдоподібно, поняття «бачення світу» ближче передає той зміст, який вони вкладали в цей термін, застосовуючи його до психології людей минулих епох. Поняття «mentalite» набуло «права громадянства» якраз в той час, коли Февр почав боротьбу за «оновлення історичного знання»2. Тут треба зразу додати, що ментальність не є незалежною психологічною величиною, а свого роду дзеркальним відбиттям історичного розвитку епохи.
Історія — це постійний процес, без жодної затримки, від часу, коли homo sapiens став свідомою себе людиною і який, правдоподібно, триватиме до кінця існування людей на Землі.
Одначе економічні, суспільні, культурні, релігійні елементи вкладаються у конкретні епохи, які мають спільні загальні риси, наприклад, грецька філософія, прийняття об’явленої релігії: іудаїзм, християнство, мусульманство, Гуманізм, Реформація, капіталізм, романтизм, позитивізм, соціалізм і націоналізм. Тому поодинокі епохи історичного розвитку можуть бути вивчені дослідниками. Вивчення даної історичної епохи дає можливість розпізнання — відповідно епосі — менталітету.У підсумку можна сказати, що Нова історія, як дисципліна, що базується на вивченні менталітету, не має в центрі своєї уваги історію держави і політичної історії, а основну увагу концентрує на вивченні людини не в ізоляції, але в суспільстві, з його баченням світу із усіми проблемами даної епохи.
Тому теорія менталітету повинна дати позитивну розв’язку питання, коли і ким було написано «Слово». Отже, дослідник менталітету епохи повинен у першу чергу всебічно дослідити історичні проблеми даної епохи у взаємозв’язку, а не в ізоляції. Ще раз хочу підкреслити, що поодинокі слова даного твору або їх запозичення з інших мов в ізоляції не надаються для встановлення часу написання твору, тому вони не є ключовими поняттями епохи твору. Більшість слів мов світу — нейтральні у відношенні до хронології їх написання, наприклад, слово стріляти не має жодної вартості, взяте в ізоляції. Тільки коли подається, чим стріляли? Це дає змогу датування. Зокрема, коли стріляли стрілами — це вказує на період до VIII—X ст. Коли стріляли «шереширами» («живим вогнем», або «грецьким вогнем») — це період поміж X — початком
XIII ст. Коли стріляли вогнепальною зброєю, наприклад, з гармат. — то це період після XV ст.
В цій праці я вивчив шістнадцять ключових елементів, характерних для епохи, що дало мені можливість датувати епоху «Слова»: кінець XII — початок XIII ст.
Методологія до другої частини
Для встановлення ідентичності автора «Слова» я слідую за порадами Марка Блока3. Він підкреслив, що всі свідки, мертві і живі, не люблять говорити, тому треба змусити їх це зробити.
Передумова у цій справі — це добре знання епохи і її діячів на даній території. Важливо тут вибрати достовірного і добре поінформованого свідка, а щоб це зробити, треба уважно простежити його взаємини з іншими діячами цього історичного періоду.Провідний візантолог світу Олександр Каждан (раніше працював у Радянському Союзі, пізніше став працювати у Центрі Візантійських Студій Гарвардського Університету Dumbarton Oaks, у Washing- ton-i) в своєму програмному творі «Народ і політична сила у Візантії» пише таке: «...Можна також ставити запитання джерелам, творці яких ніколи не думали, що їх можуть про це запитати. Ось чому вони, несвідомі того, подали факти, що стояли поза їх інтересами і уявою середньовічних авторів. Ми тут назвемо цей тип інформації — непрямою. Непряма інформація не тільки дозволяє дослідити багато проблем, які в джерелах не дискутуються; крім того, ця інформація задовольняє зацікавлення модерної науки перед феноменами, що були приховані для самих візантійців.
Як довго політична історія була основною метою візантійських студій, де вчені концентрувалися на політичних подіях і критично досліджували на базі різноманітних джерел дискриптивним (описовим) і інтерпретивним (коментуючим) методом науку, то вона в основному задовольняла її потреби і читача. Тепер, коли історичний досвід концетрується більше на проблемах візантійської цивілізації і культури, або більш точно, на вивченні візантійської людини, завдання змінилося»4.
Мою увагу привернули дії двох головних діячів Галицької землі після смерті Осмомисла. Якщо залишити на боці дії сусідів (Угорщина і Польща), тоді залишаться два руські діячі епохи: голова боярів Володислав Кормильчич та Волинський князь Роман Мсти- славич, що вирішив зайняти багатий Галич, хоч не був членом родини Осмомисла. На взаєминах тих обох діячів я сконцентрував свою увагу. Вони мусили ввійти у конфлікт між собою, бо Кормильчич підтримував кандидатуру Володимира Ігоровича як майбутнього легітимного Галицького князя.
Володимир Ігоревич був онуком Осмомисла як син його дочки, яку «Слово» називає Ярославна. Володислав Кормильчич написав Колофон до свого твору, де він є на стороні Володимира Ігоревича, і закінчує свій Колофон «Славою Володимиру Ігоревичу».Роман Мстиславич оцінив цей Колофон як пропагандивну акцію Володислава Кормильчича на користь свого кандидата на Галицький престол Володимира Ігоревича, проти якого і з яким він (Роман) боровся за Галицький престол.
Власне тому Роман Мстиславич велів арештувати Володислава Кормильчича. У такий спосіб Роман Мстиславич назвав нам, не хотячи, ім’я автора «Слова». Ним був голова боярів Галича Володислав Кормильчич, дуже цікаву кар’єру якого я зреконструю- вав у першому розділі другої частини цієї праці.
1 Burgere A. La notion de mentalite chez Mark Bloch e Lucien Febvre, deux conceptions, deux filiations // Revue de synthese historique. — Paris, 1983. — Ser. 3. — Vol. 8.-P. 333—345.
2BlochM. ApologiepourFhistorieouMetierd5Wstorien. — Paris, 1961. Febvre L. Combats pour Fhistoire — Paris, 1953. Обидві книги існують у доброму перекладі на російську мову під редакцією і з післямовою Аарона Гуревича: Блок М. Апология истории, или Ремесло историка / Пер. Е. М. Лысенко; Примеч. и ст. А. Я. Гуревича. — 2-е изд., доп. — M., 1986: Післямова А. Гуревича. — С. 182—247. Февр Л. Бои за историю: [Сб. ст.] / Пер. А. Бобовича и др.; Ст. А.Я. Гуревича; Коммент. Д. Э. Харитоновича. — M., 1991: стаття А. Я. Гуревича. Уроки Люсьена Февра. — С. 501—597; див.: Hutton P. Н. The History of mentalites: the New Method of Cultural History // History and Theory: Studies in the philosophy of history: Publ. quarterly. — Middletown, 1981. — Vol. 20. — № 3. — P. 237—259.
3 Блок M. Апология истории, или Ремесло историка. — С. 38—39.
4 Kazhdan A., Constable G. People and Power in Byzantion. An introduction to modem Byzantine studies. — Harvard; Washington, 1982. — C. 165.