Олег Віщий і Олег «Великий князь Русі»

І в «Печорському зводі» — попередникові Першого Новгород­ського літопису, і в «Повісті врем’яних літ» (ПВЛ) — в останній під роком 6415 (907) — наводиться легенда чи саґа про похід Олега Віщого на Константинополь на чолі великої флотилії з 2000 суден з 80000 воями з Русі.

Якщо «Печерський звід» наводить лише текст легендарної саґи, то автор «Повісті врем’яних літ» мав доступ до документів у княжих архівах, які містили ім’я «Великого князя Руського Олега». Саме цього володаря він ототожнював з Олегом Віщим із саґи. Він робить вставки, щоб поєднати відомості про двох Олегів у вірогідну розповідь.

Вставки є двох типів: (а) авторські додатки, покликані надати стрункості тексту, розбитому вставками іншого типу, а саме (б) цитатами з історичних пам’яток, як усних, так і писемних.

Усною пам’яткою був перелік, у стилі скандинавських ?ulur, voces memoriae, десяти територіальних племінних державних утворень, які контролювала Київська Русь до другої половини X ст.: «і чуді, і кривичів, і мері, і деревлян, і радимичів, і полян, і сіверів, і в’ятичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців, що є толковини в князя».

У власне легенді, яка була не київського походження, цього переліку, зрозуміло, бракувало. Але автор ПВЛ, якщо вже ототожнив Олега Віщого з Олегом Великим князем Руським, себто князем Київським, мусив змалювати величезне військо цього правителя і додати подробицю, що Олег «Игоря оставивь КыевЪ»¹¹⁶. Навівши перелік десяти територіальних племінних угруповань, він зазначив, що «і з цими усіма пішов Олег на конях і в кораблях»¹¹⁷.

Не будемо тут аналізувати список десяти територіальних племінних угруповань, зауважимо лише, що його складено з п’яти пар назв. Одна з них — «кривичі і меря». Таке поєднання кривичів (тобто Полоцька) з мерею (тобто Ростовом) заслуговує на окрему увагу.

Автор ПВЛ мав у своєму розпорядженні чотири писемні джерела, що їх він використав для запису про рік 6415 (907). Для кращого розуміння й зручності при розгляді позначимо ці документи номерами — 1, 2, 3, 4. Номери 1 і 2 були текстами торговельних договорів між Руссю та Візантією. О. О. Шахматов вважав, що обидва ці документи наводили витяги з однієї і тієї самої угоди, а власне — від 911 р. (запис про рік 6420/912)¹¹⁸. Докладний аналіз засвідчив, одначе, що лише текст № 1 узято з угоди 911 р.; № 2 має складніше походження.

Насамперед привертає увагу те, що обидва номери, 1 і 2, є текстами торговельної угоди, де йдеться про права та обов’язки русі в Константинополі. Текст № 1 стосується русі загалом, в той час як текст № 2 поділяє русь на дві категорії: «Русь, яка приходить не для торгівлі»¹¹⁹, й Русь, що прийшла до Константинополя як купці чи як посли.

Текст № 1 надає якнайзначніші привілеї Русі, водночас текст № 2 говорить про суворі обмеження щодо Русі. Скажімо, згідно з № 2 Русі мусили проживати в церкві св. Мами; вони повинні були входити до столиці лише крізь одні спеціальні ворота групами не більше п’ятдесяти мужів, без зброї, у супроводі царського мужа. Зрозуміло, що такі суперечливі приписи не могли походити з однієї й тієї самої угоди. № 1 сприймається так, наче взятий з угоди, сприятливої для Русі; а № 2, з іншого боку, видається більше спрямованим на захист інтересів Візантії.

Як відомо, Ігорів похід 941 р. був невдалим для Русі, тому зрозуміло, що Візантія скористалася зі своєї перемоги, аби применшити здобуті раніше Руссю торговельні привілеї.

Очевидно, що в № 2 ми маємо переклад частини статті з договору 944 р., виконаний з грецького першоджерела для якогось члена руської династії, зацікавленого в торгівлі з Візантією. На це вказує, зокрема, те, що вираз «царство ваше» («цЬсарьство ваше») в договорі 944 р. поданий у тексті № 2 як «царство наше» («цЬсарьство наше»). У грецькому першоджерелі, ясна річ, слово «наше» було вжито стосовно візантійських царів та їхнього царства, однак у слов’янському тексті присвійний займенник «наше», вжитий у цьому контексті, втрачав будь-який сенс.

І ще — № 2 помилково випускає слова «посли свою посольську [платню], а купці свою місячину»¹²⁰, після «хай беруть місячину свою»¹²¹. З другого боку, після слів «скільки їм потрібно»¹²² № 1 випускає слова «не сплачуючи ніякого мита»¹²³.

Для ілюстрації наводимо три розглянуті тексти. Перші два, № 1 і № 2, узято із запису про рік 6425 (907), а третій (№ 4) — із договору 944 року (ПВЛ, запис про рік 6453 (945):

Повернімось до документа, позначеного № 1. Цей текст, усупереч думці, поширеній у літературі, скоріше є не фрагментом з відповідної статті угоди 911 р., яка не дійшла до нас, а просто частиною слов’янського оригіналу, зробленого для члена династії (чи ним самим) з метою використання. Пізніше, коли документи було впорядковано і текст угоди 911 р. (який на той час, мабуть, складався з кількох фрагментів пошкодженого пергаменту) відновлено, номеру 1-му не знайшли належного місця, не збагнувши, для чого його було складено.

Відповідне місце в оригіналі угоди 911р. можна відтворити так:

«О възимающихъ [мѣсячину и творящихъ!⁴²⁹ куплю Руси:

1. Да приходящи Русь съльбьное емлють, елико хотящи;

а иже приходяще гостие, да емлють мѣсячьное на 6 мѣсяцъ, хлѣб и вино и мясо и рыбы и овощъ,

и да творять имъ мовъ, елико хотятъ.

2. Пойду щи же Русь домови, да емлють у цѣсаря вашего на путь брашьно и якоря и ужа и пърѣ, елико надобѣ (не платяще мыта ни въ чемьже).

О разяичьныхъ ходящихъ въ Гръкы и удължающихъ...»

Тепер щодо тексту № 3. Відмінною ознакою є те, що текст називає князя Олега разом з царями Леоном VI і Александром. Леон і Александр були співправителями після ЗО серпня 866 р. Після 9 червня 911-го третім співправителем став Константин VII. Леон помер 11 травня 912 р., а Александр 6 червня 913-го¹³⁰.

Документ, як його збережено в ПВЛ, поділено на дві частини, між якими вставлено № 1 і № 2. Це, очевидно, сталося тому, що автор ПВЛ знайшов у княжому архіві, окрім трьох датованих повних текстів договорів Русі з Візантією (Олега, 911 р.; Ігоря, 944 р.; Святослава, 971 р.), ще чотири недатовані тексти — дві частини № 1, розглянутий вище № 2 і № 3. Вирішивши, що всі ці чотири недатовані тексти пов’язані з однією центральною подією, він прив’язав їх до походу Олега Віщого і в такий спосіб уклав послідовність текстів, відкритих у ПВЛ.

Відповідне місце в оригіналі тексту № 3 можна відтворити так:

«Ольгъ¹³¹ нача миръ творити съ цѣсарема грьчьскыма, съ Леонъмь и Александръмь, посъла къ нима въ градъ Карла, Фарлофа, Вельмуда, Рулава и Стемида глаголя: имѣте ми ся по дань. И реща Грьци: Чего хощеши, дамъ ти. И заповѣда Ольгъ¹³² даяти уклады на Русьскыя грады¹³³: на Полотьскъ и на Ростовъ и на Любьчь и на прочая грады, по тѣмъ бо градомь сѣдяху велиции кънязи, подъ Ольгъмь суще.

Цѣсарь же Леонъ съ Александръмь миръ сътвориша съ Ольгъмь, имъшеся по дань и ротѣ заходивъше межю собою, цѣловавъше сами крьстъ, а Ольга водивъше на роту и мужа его по Русьскому закону, и кляшася оружиемь своимь, и Перунъмь, богъмь своимь, и Волосъмь, скотиемь богъмь, и утвьрдиша миръ»¹³⁴.

Шахматов вважав, що вся «оригінальна» частина запису про рік 6415 у ПВЛ (тобто все, що не стосувалося легенди про Олега Віщого) була створена автором ПВЛ, котрий спирався на дві статті з угоди 911 р. і свої власні додатки. Автор використав різноманітні матеріали, щоб створити текст фальшивої першої угоди, бо її вимагала легенда про Олега Віщого. Цю легенду автор ПВЛ запозичив з «Печорського зводу», одначе у своїх зусиллях виявився нездатним зрозуміти слов’яно-булгарські технічні терміни X CT.¹³⁵.

Ця гіпотеза, однак, не витримує критики. По-перше, сканди­навське ім’я одного з Олегових послів, Vermund-F₁ Вермунд, подається по-різному в двох документах: Веремуд, у договорі 911 р., Вельмуд — у № 3. По-друге, у договорі 911-го згадано трьох візантійських імператорів: Леона, Александра і Константина. У тексті № 3 називаються лише два правителі: брати Леон і Александр. Константин, котрий, як вище вказувалося, став співправителем 9 червня 911 р., ше не згадується. Таким чином, текст № 3 написано до 9 червня 911 р., в той час як угода 911-го (точну дату, вказану на ній, 2 листопада, не можна піддавати сумнівам) з’явилася після 9 червня 911 р., але до 11 травня 912-го (день смерті Леона).

Найвагомішим аргументом на користь незалежного походження Ks 3 є характер самого документа. Це не торговельна угода, на кшталт договору 911-го, а простий запис вимоги одноразової данини (contributio).

Звідкіля автор ПВЛ узяв дані про літо 6415 (907)? У цьому плані думка Шахматова виглядає цілком прийнятною. У запису про літо 6420 (912), де після тексту угоди 911 р. автор ПВЛ продовжує переказ легенди про Олега Віщого (вже, одначе, в київському опрацюванні), згадується, що Олег помер протягом ♦літописного» п’ятого року після свого повернення до Києва. А що автор ПВЛ вирішив, ніби вересень року 6420 (912) = січень 911-го, року угоди, був і роком смерті Олега Віщого, то просто відняв п’ять років від цієї дати. У такий спосіб він встановив час легендарного походу Олега Віщого на Константинополь як 6415 (907) p.'^3β.

З цього можна зробити висновок, що київські архіви перших десятиліть XII ст. зберігали недатоване свідоцтво, складене у lingua franca* Візантійської (Слов’янської) периферії, давньослов’янсько- булгарською мовою, про те, що князь Олег змусив візантійських царів Леона та Александра сплатити йому і його залежним князям одноразову данину. Цей документ являв собою, вочевидь, резюме з грецького документа, оригінал якого міг бути на той час уже утраченим.

І хоча рік 907-й не відповідає дійсності, автор ПВЛ, одначе, мав усі підстави, щоб помістити згадану подію перед 911 р. Точний рік, мабуть, ніколи не буде встановлено, а тому з практичної мети текст № 3 і події, в ньому змальовані, слід датувати «прибл. 907 р.».

мішана, штучна мова, що служила засобом міжмовної комунікації.

Зрозуміло, що Олег, князь Руський, ніколи не нападав на Константинополь¹³⁷. Можливо, що він здійснив напад і захопив якийсь менш важливий пункт, скажімо, місто чи в Криму, чи в Анатолії, і змусив візантійський уряд спершу сплатити йому одноразову данину, а пізніше укласти сприятливу торговельну угоду 911 року. Проте Олег Віщий, герой сказання, епічної пісні, здійснив переможний похід на Константинополь. Ця легенда відтворена в «Печерському зводі» і в ПВЛ текстуально майже ідентично. Щодо смерті Олега Віщого, то варіант сказання збережено лише в ПВЛ, зрозуміло, з окремими додатками київського автора.

Текст сказання про Олега Віщого, що дійшов до нас, має дві частини: «Похід Олега Віщого на Константинополь» і «Смерть Олега Віщого»¹³⁸.

Похід Олега Віщого на Константинополь

Иде Ольгъ на Грькы¹³⁹.

И приде къ Цьсарюграду.

И Грьци замъкоша Судъ, а градъ затвориша.

И вылЪзе Ольгъ на брегъ.

И повелъ воемъ извлещи корабля на брегъ;

И повоева около града,

И мъного убийство сътвори Грькомъ;

И разбиша мъногы полаты.

И цьркъви пожьгоша¹⁴⁰.

И повелъ Ольгъ воемъ своимъ колеса изъдьлати.

И въставити корабля на колеса.

И бывъшю покосьну вътру, чъспяша пърь.

И с поля идоша къ граду.

И видъвъше Грьци, и убояшася.

И ръша, высълавъше къ Ольгови:

Не погубляй града; имемъся по дань, якоже хощеши.

И устави Ольгъ воя.

И вынесоша ему брашьно и вино.

И не прия его, бъ бо устроено съ отравою.

И убояшася Грьци, и ръша: Нъсть сь Ольгъ, нъ святый Дьмитрии, посъланъ на ны отъ Бога.

И заповъда Ольгъ дань даяти на 2000 корабль, по 12 гривьнъ на человъкъ, а въ корабли по 40 мужь¹⁴¹.

Самь же взя злато и паволокы.

И возложи дань, юже дають и досель княземь рускымъ¹⁴².

И рече Ольгъ: Ищиите пърѣ паволочиты Руси, а Словакомъ¹⁴³ кропиньны.

И бысть тако.

И повѣси щитъ свои въ вратѣхъ, показая побѣду.

И поиде отъ Цѣсаряграда.

И въспяша пърѣ Русь паволочитыя, а Словѣне кропиньныя. И раздьра я вѣтръ.

И рѣша Словѣне: Имѣмъся своимъ тълстинамъ, не даны суть Словѣномъ пърѣ.

И приде Ольгъ...¹⁴⁴ неса злато.

И паволокы, и овощи, и вина, и вьсяко узорочие.

И прозъваша Ольга вѣщии¹⁴⁵.

Смерть Олега Віщого™*

И живяше Ольгъ, миръ имѣя къ вьсѣмъ странамъ¹⁴⁷.

И приспѣ осень.

И помяну Ольгъ конь свои, иже бѣ поставилъ кърмити и не въсѣдати на нь..

Бѣ бо преже въпрашалъ вълхвъ и кудесьникъ: Отъ чего ми есть умрети?

И рече ему единъ кудесьникъ:

Къняже! Конь, егоже любиши и ѣздити на немь, от того ти умрети.

Ольгъ же, приимъ в умъ си, рече:

Николиже въсяду на нь, ни вижю его боле того.

И повелѣ кърмити и, и не водити его къ нему.

И пребывъ нѣколико лѣтъ, не дѣя его, доньдеже и на Грькы иде¹⁴⁸.

И пребывъшю 4 лѣта.

На пятое лѣто помяну конь свои, отъ него же ему бяхуть рекли вълсви умрети.

И призъва старѣйшину конюхомъ, река:

Къде есть конь мои, егоже бѣхъ поставилъ кърмити и блюсти его?

Онъ же рече: Умьрлъ есть.

Ольгъ же посмѣялся.

И укори кудесьника, река:

То ти неправо глаголють вълсви, нъ вьсе то лъжа есть: Конь умьрлъ есть, а язъ живъ.

И повелъ оседьлати си конь:

Да ти вижю кости его.

И приѣха на мѣсто, идеже бѣша лежаща кости его голы и лъбъ голъ,

И сълѣзъ съ коня, посмѣялся река: Отъ сего ли лъба съмьрть мънѣ вьзяти? И въступи ногою на лъбъ.

И выникнувъши змия из лъба, уклюну и въ ногу.

И съ того розболѣся, и умьре.

И плакашася по немь людие вьси плачьмь великъмь.

И несъше и, погребоша и на горѣ¹⁴⁹.

Докладний розгляд записів про роки 6415-й і 6420-й у ПВЛ, представлений вище, засвідчує, що вони мали одне й те саме походження. І з’явилися внаслідок того, що автор літопису поєднав різні джерела в одну оповідь, не зважаючи на їхню несумісність. Автор поєднав матеріали як писемних, так і усних джерел; писемні джерела були документами, що стосувалися угод з Візантією, в той час як усні складалися з епічних пісень із словенсько- новгородської версії саґ про героя Гельґі/ Олега і спиралися — як того й можна було чекати в Новгороді — на переважно данські традиції¹⁵⁰. Великий князь Руський Олег був персонажем писемних документів; історична саґа оспівувала Олега Віщого. Але оскільки обидва носили ім’я Олег, то автор ПВЛ виснував, що вони були однією особою, і саме так їх сприйняв. У такий спосіб і з’явився монтаж, що й досі вводить у оману істориків.

Висновки див. на с. 216.