Мігруючий міф

Давньоскандинавська міфологія пов’язувала міграції, як правило, з неврожаями та перенаселенням. Ці теми належать до третьої функції (за Дюмезілем), адже йдеться про добробут та плодючість.

Традиція таких переказів у стародавніх данських анналах та хроніках і поєднується з королівськими особами — Фрото та Лотакнутом.

Серед інших документів ім’я Фрото зустрічається в одній з найдавніших данських хронік «BrevisHistoriaRegumDacie* («Коротка історія Данського королівства») Свенда Аґґесона (бл. 1180 р.), що збереглася в двох редакціях — X (давнішій) та S (пізнішій). Якщо

редакція S називає короля іменем Фрото (< давньосканд. Fro?i)¹, то давніша редакція X називає його Сніо². Але ні перше, ні друге не є іменем. Сніо відповідає давньоскандинавському sn?r і означає «сніг»³; Фрото ж означає «силу», «плодючість». Ці означення симво­лізували дві сторони призначення данського короля через метафо­рику зими та літа; це не були власні імена.

Інший дамський король, під час правління якого відбулося пере­селення до Східної Європи, з’являється в «Annales Ryenses» (що донесли перекази про цю особливу міграцію) під ім’ям Лотене Кнут⁴. Перша частина імені — Лотене (в іншому написанні: Лоте-, Лота- і т. п.) складається з данського слова *Lodde* (що відповідає давньоскандинавському «/oJ/ли»), що означає «kapelan, mullotus, villosus», тобто «кошлатий», «вкритий довгим густим волоссям»⁵. Це знову ж таки синонім давньоскандинавського Гаддінґа/Гастінґа (був не небожем Ґьотріка/Ґодфріда (що правив з 810-го по 812 рр.), а батьком Рьорика. Гаральд втрапив сюди, мабуть, випадково. Його ім’я безперечно відноситься до історично реального Гаральда Клака²², першого християнського данського короля, не сина Рьорика, а його дядька по батькові.

Перелік імен — Геммінґ, Рьорик, Гаральд, Сніо — не випадковий. Імовірно, що його взято з якоїсь утраченої ?ula. Слід відзначити також, що Сніо поставлено поруч з дійовими особами другої половини IX ст., котрі належали до правлячого фризького клану в Нормандському королівстві (regnum Nordmannia).

Як правило, середньовічні укладачі генеалогій визначали всіх наступників правлячих осіб як їхніх синів. До таких свідчень слід ставитися обережно²³. В нашому випадку маємо два ймовірних наступництва: Рьорик став сином Геммінґа, а Сніо змінив Гаральда. Якщо Рьорика ідентифікувати як Рюрика з «Повісті врем’яних літ», то Сніо можна легко ототожнити з Сінеусом, визначивши його родичем (якщо не братом) Рьорика/Рюрика.

Сніо/Сінеус мусив був згадуватися і в інших саґах, які, на жаль, не дійшли до нас. В ісландській літературі існує традиція про морського короля Снера Старого, від якого ведуть свій рід підприємливі Оркнейські ярли²⁴. Snoer (Снер) — це давньоісланд- ська форма означення «snow» — «сніг».

У праці арабського історика Ідрісі (бл. 1054 р.) Великий Новгород іменується як Snawbly∕*Sinawboli²⁵; друга частина назви — boli — вживається Ідрісі або як відповідник грецького слова πoλις (наприклад, Adrinu-bolι, тобто ^,Aδpιαvoυπoλις — Адріанополіс²⁶; Swzw-boli, тобто ∑ωζoπoλις — Созополіс)²⁷, або для Германського чи давньоскандинавського vιk, що означає «торговельну факторію, місто». Так, Шлезвіґ за Ідрісі — Silis-boll²⁸. Перша частина назви (*sinawна підприємливість і колонізаційний талант скандинавів, Східна Європа була все ж слов’янізована, а не скандинавізована?

Про переселення землеробів з території Балтійського моря до Східної Європи розповідають не лише данські хроністи. Такі свідчення є і в «Повісті врем’яних літ»: «Радимичі ж і в’ятичі [походять] од ляхів. Бо було в ляхів два брати — один Радим, а другий В’ятко.

Назва «лях» стосується як західних слов’ян (за винятком чехів) загалом, так і поляків зокрема³⁸. Співвіднесене з давньосканди- навським Vindr, це перше значення відповідає назві «венеди».

І радимичі, і в’ятичі схарактеризовані як добрі землероби. За «Повістю врем’яних літ»³⁹, вони сплачували данину хозарам — по шелягові від кожного плуга (диму)⁴⁰, а це означає, «що плуг був основним засобом їхнього існування»⁴¹; згадка про шеляг (SCbljagb) приводить до висновку, що вони були залучені до західної, європейської грошової системи⁴². їхнє землеробське вміння знайшло схвалення і в тогочасних арабських та перських мусульманських авторів. В цій традиції епоніми «Радим» і «В’ятко» відігравали роль Діоскурів, які звично пов’язувалися з переселеннями.

ВИСНОВКИ (по розділах шостому й сьомому). У Готичних вовкулаків — Ільвінґів існувала міфічна інституція під назвою «гельґі», що означало правонаступництво найзнатніших осіб в обранні на службу Одінові, як його героєм, так і його жертвою. Близько 630 року один з обраних зажив епічної слави, перемігши аварів. Останній з відомих культових «гельґі», молодий данський король Лота Кнут (бл. 891—900), перенаправив свою залежність від першої (Одінової) функції до третьої (Фрейрової), змушений полишити країну й зайнятися морськими походами. Те ж саме відбулося і з Іншим героєм, Гадінґом, але в зворотному напрямку, детально розробленому Дюмезілем (с. 219). Відлуння цього зустрічаємо в 55-й строфі «Другої Пісні про Гельґі Вбивцю Гундінґа» (ДПГ), де до Гельґі звертаються як до «нащадка Інґві», тобто як до героя Фрейра. Гельґі знову з’являється на історичному кону, цього разу в Східній Європі, і як Олег (від «Гельґі»), князь Руський (історично реальна особа), і як Олег Віщий (епічна постать).

Міфи, розглянуті в розділах шостому та сьомому, належать до перехідних обрядів, що входять як підрозділ до загальної категорії, названої Арнольдом ван Ґеннепом «/es rites de passage*, тобто «обрядом переходу»⁴³.

Тобто в циклічній культурі (подібно до дохристиянської скандинавської та східнослов’янської) і міф, і епіка можуть служити вмістилищем замаскованої або/і неусвідомленої історичної пам’яті⁴⁶. Спроба деміфізації та деепізації історії і була метою розділів шостого та сьомого. Такий метод відкриває можливість реконструювати одну з найтемніших сторінок східноєвропейської історії.