Одін, королівський титул та королівське родове дерево

Згідно з достовірною давньоскандинавською традицією, збереженою в «Крузі земному», титул «конунґ» було запро­ваджено після прийняття законів Одіна³³. Наступники Одіна — Ньйорд та Фрейр — наділені в «Крузі земному» титулами drottinn («пан»).

Протягом епохи переселення багато Германських народів познайомилися з іранською ідеєю королівства, заснованого на зверхності якогось одного харизматичного королівського роду (спочатку — «царських орд»), що, як вважали, походив від древніх богів. Таким харизматичним королем був гунський Аттіла, і саме він, як і слід було чекати, став щонайперше королем у давньогерманських піснях³⁵. Ґоти наслідували приклад гунів і, як свідчить Йордан (551 р.), склали перше Германське королівське родове дерево, яке виводило родовід правителів безпосередньо від божественних пращурів. Що на створення цього нового чоловічого військового союзу (Mannerbiinde) Готів надихнула тюркська Хозарська держава, то створення Готської харизма­тично! династії, подібної до династії тюркських каганів (тюрк’яко- нунґів), видавалося справою привабливою і необхідною. Харизма- тичне походження набуло першорядного значення, однак Готський титул «reiks» не відповідав цьому. Тому було віднайдено відповідний титул — konungr, «людина божественного походження», слово, що походило відЬш/а-³⁶. У «Крузі земному» введення цього нового титулу пов’язане з Інґлінґом ДюГГві:

Pir — давній титул правителів (=ґотськ.

В епізованому міфі «Круга земного» Pir виступає батьком першого конунґа (так само, як і в «Пісні про РіГа»). Цікаво те, що син РіГа, перший, хто носив титул конунГа, одержав своє ім’я від річки Дніпро (Данп), а його син також був пов’язаний із Східною Європою. Ще 1887 року Гайнцель пояснив ім’я Дан[р] як похідне від аланської назви Танаїсу — Дан (від сарматського DanY^ςi. Навряд чи випадковою є та обставина, що обидва ймен­ня — Данпр та Данр (які зустрічаються разом також і в 49-й строфі «Пісні про РіГа») — з’являються у зв’язку з введенням нового титулу⁴¹. Маємо, таким чином, ще один переконливий доказ саме східноєвропейського походження ідеї конунГа як правителя. Див. також с. 588.

Перший Германський королівський родовід зберігся у праці Йордана «Ґетика» (551 рік). Як і в інших місцях твору, Йордан використовував працю офіційного остроГотського історика, знатного римлянина християнського походження, консула і сенатора Флавія Маґнуса Аурелія Кассіодора (бл. 530 р.). У посланні до римського сенату в 533 році гех (король) італійських остроготів Аталаріх (526—534), онук і послідовник великого Теодоріха, згадував особливі заслуги Кассіодора⁴², який за королівським наказом збирав давні остроґотські пісні і в такий спосіб зберіг історію остроґотських королів.

Згідно з розшуками цього католицького християнського автора, особистого друга папи римського, прародителі Готської Амалійської династії були «не прості люди, а напівбоги, що називались Ансісами» (non puros homines, sed semideos id estAnsis vocaverunt). Першопредком божественного королівського роду був герой Ґапт⁴³. Я згоден з Карлом Гельмом (на противагу Яну де Фрісу та іншим) у тому, що немає підстав для ототожнення цього Ґапта з одним із епітетів Одіна (Ґауті, Ґаут, Герґаут тощо), які наводяться лише в пізніх нордійських джерелах⁴⁴.

Через вісімдесят років (бл. 1200-го), пише Гойслер⁶⁰, невідомий автор частково збереженої «Саґи про Скйолдунґів» використав другу редакцію хроніки (Псевдо-)Фредеґара (=Фредеґара II) «Liber Historiae Francorum», що ще називалася *Gesta Francorum» («Діяння франків»), складеної 727 року. За Фредеґаром II, троянські втікачі, пропливши через Танаїс і Меотіс на північ Чорного моря, зупинилися в (уявному) місті Сікамбрії. Після того як вони здобули перемогу над аланами, ворогами Риму, імператор Валентініан І дарував їм у 364— 367 рр. ім’я «франки»⁶¹, одначе, не бажаючи сплачувати данину римлянам, франки переселилися у басейн верхнього Рейну.

Оскільки в праці Псевдо-Дареса не згадуються тюрки, то автор «Саґи про Скйолдунгїв» мусив, на думку Гойслера, запровадити це, спираючись на свої нові знання з географії. Йому було відомо, що Троя лежала в Малій Азії і що в його часи півостровом володіли сельджуки⁶². Із «Саґи про Скйол- дунґів» Сноррі взяв назви тюрків, Танаїсу та Меотісу й увів їх до своєї «Саґи про Інґлінґів»⁶³.

Третя стадія наукової протоісторії відбита невідомим упорядником «Прологу» до «Обманювання Ґюльві» Сноррі, «Прологу» до «Едди» Сноррі (Formali). Гойслер заперечив авторство Сноррі цього тексту (найдавніший манускрипт, Co­dex Upsaliensis, «Уппсальський кодекс», датується прибл. 1300 р.)⁶⁴. Той невідомий упорядник мав у своєму розпорядженні давньоскандинавську версію праці Псевдо-Дареса Фригійського «Саґи про троянців» (XIII ст.). Там Троя перетворилася на столицю давньонордійських богів, а Пріам — на їхнього прародителя. Скіфію було опущено, а Тракію знову відновлено⁶⁵. Упорядник використав англосаксонські королівські родоводи, щоб заповнити довгий період між Пріамом та мандрівками Одіна.

[Псевдонаукова протоісторія, ясна річ, відіграє свою роль і в обох версіях «Історії франків» (Псевдо-)Фредеґара (Фредеґара І і II)⁶⁶. Перша половина VII ст. знаменує перший політичний союз, установлений у Європі, що його склали Візантія, держава в центрі, тюрки (хозари) на сході й франки на заході. Коли 629 року імператор Гераклій, друг і тесть могутнього тюркського імператора Т’онґ Ябгу Кагана, визнав франкського короля Даґоберта І своїм союзником, то відроджена національна гордість франків вимагала від них довести шляхетність свого походження. А що Візантія була Східним Римом, а Рим за часів правління Авґуста (31 р. до н. е. — 14 р. н. е.) вже знайшов своє коріння в Трої («Енеїда» Вергілія), було цілком природно, щоб франки наслідували такий приклад. З метою більшої переконливості було доречним вивести своїх пращурів як могутніх тюрків із Трої. Це пояснює особливість легенди про Трою (Псевдо-) Фредеґара (бл. 658—661 pp.). ^v

у 727 році, за часів царювання Карла Мартеля (717—741), друга і прихильника папи, (Псевдо-)Фредеґарові II («Liber Historiae Francorum») вже можна було не вишукувати доказів рівності франків з іншими державами. Тепер потребувалася цікава ле­генда, то увагомила б їхнє походження. Як довів угорський учений Александр Еккгард, освічений упорядник створив свою привабливу історію, склавши докупи уривки з таких джерел: «Етимології» Ісидора (9.

Інґві, або Інґві-Фрейр, був одним з найважливіших давньо- нордичних богів. За словами Адама Бременського (запис прибл. 1076 р.), ідол Інґві (Фрікко) стояв поруч з ідолами Одіна і Тора в уппсальському храмі у шведському Упланді⁶⁸. Інґлінґи, що евгемеристично виводили свій рід від Інґві, вважалися на Півночі найстародавнішою і найвідомішою королівською династією. І якщо Арі, сам один із нащадків Інґлінґів, доводив, що Інґві був «тюркським конунґом», можна виснувати, що цей титул певного часу був настільки вагомий, що можна було його пов’язати з богом Інґві-Фрейром.

Тюрки почали масово проникати в прикордонні області Анатолії лише після 1070 року, внаслідок приходу до влади тюркських (Tiirkmen) сельджуків на мусульманському Близькому Сході. Походячи з кочовиків та найманців у династії Караханідів, тюркських імператорів Центральної Азії, сельджуки стали тепер повелителями осідлих держав, спершу (1040 р.) Хорасану, а згодом (1055 р.) Персії та Іраку. Великі сельджуки (як їх назвали історики), захопивши Хорасан, не мали наміру загарбувати візантійські території в Малій Азії, тому, обернувшись з вождів войовничого Mannerbiinde в осідлих правителів іранського типу, мусили позбавитися від кочовиків, своїх власних родичів, оґузів- тюрків, яким завдячували успіхом. З цією метою Тоґрул Бег (пом. 1063 р.), покоритель Баґдада, послав племена оґузів на ^За*ід, до мусульманських кордонів, і там їх тримав, дозволивши Робити наскоки й. походи на осідлі християнські держави: Вірменію, Грузію та Візантійську імперію⁶⁹.

Перемога Альпа Арслана (1063—1072) коло Манзикерта (1071) стала у візантійській історії першим фактом захоплення ^в полон варварами імператора.

Скандинави й нормани з Нормандії, Англії та Італії, які часто служили в королівській охороні в Константинополі, а пізніше брали активну участь у хрестових походах, чудово розбиралися в цих зв’язках. Невідомий норманський хроніст з Італії зберіг для нас безпосередній опис подій першого Хресто­вого походу (1096—1099). Незважаючи на те, що його праця «Gesta Francorum et aliorum Hierosolimitanorum* («Діяння франків та їхніх союзників під час походу на Єрусалим») була видана духовноїр особою в Єрусалимі, бл. 1099—IlOl рр., у ній присутній погляд воїна⁷².

У 1097 р. супротивник, з яким зіткнулися хрестоносці на шляху з Анатолії до Єрусалима, складався не виключно з тюрків: «multitude Turcorum et Araborum et Saracenorum et aliorum quos enumerare ignoro» (с. 46); «statim autem Venientibus militibus nostris, Turci et Arabes et Sarraceni et Angulani et omnes barbare nationes dederunt velociter fugam per compendia montium et per plana loca. Erat autem numerus Turcorum, Persarum, Publicanorum (Pauliciani), Saracenorum, Angulanorum aliorumque paganorum CCCLX milia, extra Arabes, quorum numerum nemo scit nisi solus Deus» (c. 48); «idem vero [червень 1098 p.] Curbaram (Kurbaya) Congregavit innumeras gentes paganorum, videlicet Turcos, Arabes, Saracenos, Publicanos, Azimitas, Curtos (Курди), Persas_iAgulanos et alias multas gentes innumerabiles» (cc. ПО, 112).

Правитель римських сельджуків Сулейман не носив титулу короля (гех), а називався dux: «Postquam vero Turci, inimici Dei et sancte Christianitatis, omnino fuerunt devicti, per IV dies et noctes fugientes hue et illuc, contigit ut Solimanus [Qilij-Arslan] dux illorum, fιlius Solimani veteris, fugeret de Nicena (Nicea), qui invenit X milia Arabum...* (c. 52).

Навіть правитель великих сельджуків називався не королем тюрків, а перським султаном; справді верховну владу халіфа з Аббасидів доскіпливий норманський спостерігач також розгледів: «Curbaram (Kurbaya) princeps milicie soldani (sultan) Persie (на той час Великий Сельджук Барк’ярук, 1092—1104), dum adhuc esset Corrozanum (Khorasan)₉ quotiens Cassianus ammiralius Antioche Iegationem еі misit quo sibi Succurreret in tempore opportune... cumque jam habuisset maximum exercitum Turcorum, ex Iongo Colleetum tempore, et Iicentiam Occidendi Christianos acceptisset a calipha (халіф), illorum apostolico, ilico inchoavit iter Ionge vie Antiochie* (c. 110).

Інший норман, цього разу з Нормандії, написав бл. 1200 р. памфлетне profectione Danorum in Hierosolymam*, в якому говорить про «язичників* загалом, не виокремлюючи тюрків⁷³.

У «Lei?arvisir» ісландського абата Нікуласа Берґссона, праці, створеній на основі паломництва, здійсненого ним у 1154 р., говориться, що мис Хелідонія на південь від Атталії/Анталії (Яланданес, сучасний турецький Ґелідонія-бурну) лежав у Тюркланді (див. «Додаток*.4, с. 728). «Тюркланд* тут, одначе, скоріше за все пізніше слово, оскільки в 1154 р. ця область (зокрема, її морська частина) ще перебувала повністю в руках Візантії; вона була захоплена правителем румських сельджуків Кау-Хусравом І лише 1207 року⁷⁴. Такі сумнівні «фактологічні Джерела» навряд чи можна взяти за підгрунтя для пов’язування Трої з турками-сельджуками, як це запропонував Гойслер.

Так само як грікк¹ яконунґ, титул, що його вживали візантійські імператори (o βασtλgυς), давньоскандинавський епітет тюрк’яконунґ означав найвищого тюркського правителя, кагана (qayan), імператора степу. Цей правитель, як і нордичні правителі давніх часів, сповідував релігію чоловічого союзу (Mdnnerbiinde) і тому краще відповідав ролі прародителя відомого клану Інґлінґів, ніж осілий в Ірані правитель сельджуків, 10* поширювач і активний заступник ісламської віри, що була особливо спрямована проти християнства за часів хрестових походів.

Тюрк’яконунґ, змальований Арі, також не мав нічого спільного з книжними оповідками франків про Трою. Цей важливий епітет можна скоріше витлумачити як епічний відбиток справжньої минувшини, близьких зв’язків між нордійцями й тюркськими хозарами з VIII по X ст., в часи, коли ще дійсно існував тюркський імператор, Tyrkjakonungr — хозарський каган (див. також сс. 236 і 589).