Династично-політична криза 1015-1036 рр.
Останні роки життя Володимира Святославича були потьмарені загостренням стосунків із сином Ярославом, який княжив тоді у Новгороді. Він відмовив батькові у виплаті щорічного «уроку», що становив дві тисячі гривень й був суттєвим джерелом поповнення державної скарбниці.
Як сповіщає «Повість временних літ» під 1014 р., це викликало неабияке роздратування Володимира, який вже було збирався послати до Новгорода військо, аби провчити сина, однак цьому походу зашкодила хвороба великого князя:«Ярославу же сущю Новѣгородѣ и урокомь дающю Кыеву двѣ тысячѣ гривнѣ от года до года..., а Ярославъ сего не даяше к Кыеву отцю своему. И рече Володимир: «Требите путь и мостити мостъ». Хотяшеть бо на Ярослава ити на сына своего, но разболѣся»[184].
Настраханий батьковою погрозою, Ярослав послав за море найняти варягів щоб з їхньою допомогою протистояти київському війську.
Заворохобився й Володимирів пасерб Святополк, що сидів на князівському столі у Турові. Близько 1014 р. за підозрою у змові його разом з дружиною — донькою польського короля Болеслава Хороброго було заарештовано[185]. Подружжя, очевидно, запроторили до однієї із київських в’язниць. Тим часом, 15 липня 1015 р. у княжому селі Берестові, неподалік від Києва помер Володимир Святославич. Його кончина загострила болісне питання успадкування влади. Принципово новий рівень самосвідомості державної влади противився ідеї механічного її дроблення. Як зауважує О. В. Назаренко, «політичний престиж та ідеальний статут молодої держави не могли бути розподілені між учасниками corpus fratrum, вони могли бути лише успадковані від володаря до володаря». Інститутом, покликаним забезпечити успадкування верховної влади повинна була стати десігнація. Розглядаючи свідоцтва писемних джерел про десігнацію Володимиром Святославичем — першої дитини, що народилася у християнському шлюбі дослідник наводить досить яскраву типологічну паралель: десігнацію польським королем Болеславом І (992-1025) одного із своїх молодших синів, Мешка ІІ в обхід старшого Беспріма.
Дії Володимира і Болеслава були свідомою реформою державної влади[186]. Проте вони випереджали реальні можливості тогочасного суспільства, через що така радикальна зміна традиційного порядку призвела до розбрату.Спільники Святополка спочатку приховали звістку про смерть Володимира. Поночі вони, розібравши межи князівськими покоями поміст, дістали його тіло й, «обертвше в коверъ и оужи съвесиша на землю, възложьше и на сани везъше по- ставиша и въ святеи Богородици, юже бе создал самъ. Се же оуведевше людье бе-щисла снидошася и плакашася по немь»[187].
Не гаючи часу Святополк заходився шукати підтримки і визнання киян. Схиляючи їхні симпатії на свій бік він, «съзва Кыяны и нача даяти имъ именье. Они же приимаху и не бѣ сердце ихъ с нимъ яко братья ихъ беша с Борисомь»[188]. Київська дружина, яка перебувала з Борисом у військовому поході запропонувала йому допомогу в оволодінні Києвом: «реша ему дружина отня: «се дружина оу тебе отьня и вои, поиди сяди Кыеве». Проте Борис відмовився від спроби силою утвердитися на батьківському столі і зголосився визнати Святополка великим київським князем, мовивши: «не буди мне възняти рукы на брата своего стареишаго, аще и отець ми оумре то сь ми буди въ отца место». И се слышавше вои разидошася от него»[189].
Хоч Борис і відмовився від своїх прав на великокнязівський престол, об’єктивно він, як й інші Володимирові сини, становив загрозу єдиновладдю Святополка. Останній, згідно літописної нарації, звелів своїм підручним знищити Бориса. Невдовзі, такої ж самої участі зазнав Гліб і Святослав Володимировичі. Тим часом, про події, що сталися у Києві по смерті Володимира дізнався в далекому Новгороді Ярослав й відразу ж став на прю зі Святополком та його могутнім покровителем — польським королем Болеславом Хоробрим. Ця боротьба тривала довгих чотири роки і закінчилася перемогою Ярослава. Як сповіщає «Повість временних літ» під 1019 р., «Ярославъ же седе Кыеве оутеръ пота с дружиною своею, показавъ побѣду и трудъ великъ»[190].
Однак серйозну загрозу для нього становив його брат Мстислав, князь Тмутараканський, який теж ласився на Київ. Та кияни не відкрили йому міські брами, відмовившись визнати його київським князем і Мстиславу довелося сісти на князівський стіл у сусідньому Чернігові. Тим часом, Ярослав найняв варягів і виступив із Новгорода в похід на брата. Та у бойовищі, яке зав’язалося між їхніми військами поблизу Листвина на Чернігівщині він зазнав поразки і змушений був повернутися до Новгорода. Хоч Мстислав і визнав право старшого брата на великокнязівський стіл, великодушно йому мовивши: «Сяди в своемь Киевъ: ты еси старейший брат, а мне буди си сторона» та Ярослав, однак, не наважився сісти у Києві. Посадовивши у ньому своїх мужів він повернувся до безпечного йому Новгорода. У 1026 р. брати уклали мирну угоду, розподіливши сфери свого впливу і влади по Дніпру:
«Ярославъ совокупи воя многы и приде Кыеву и створи миръ с братом своим Мьстиславомь у Городьця. И раздѣлиста по Днѣпръ Рускую землю: Ярослав прия ею сторону, а Мьсти- славъ ону. И начаста жити мирно и в братолюбьствѣ и уста усобица и мятежь и бысть тишина велика в земли»[191].
Поділ Русі 1026 р. по Дніпру залишив помітний слід в суспільно-політичній свідомості тогочасної еліти. Обґрунтовуючи право на володіння спадщиною своїх батьків і дідів, князівські клани зберегли пам’ять про той прецендент. Наприклад, восени 1195 р.,
«сослався Рюрикъ (Ростиславич — В. Р.) со Всеволодомъ сватомъ своимъ и с братомъ своим Давидомъ, послаша мужи своя ко Ярославу и ко всимъ Олговичемъ, рекше ему: «целоуи к намъ крестъ со всею своею братью како вы не искати отчины нашея Кыева и Смоленьска под нами и под нашими детми и подо всимъ нашимъ Володимеримь племенемь, како разделил дедъ нашь Ярославъ по Дънепръ, а Кыевъ вы не надобе»»[192].
Поділ 1026 р. по Дніпру зберігся не тільки в родовій пам’яті Рюриковичів. То був детонатор нестабільності, що провокував різнобій регіональних ритмів історичного життя країни.
Хоч політичного відокремлення Правобережжя від Лівобережжя в княжу києво-руські часи не сталося, однак саме тоді сформувалися уявлення про відмінність історичних первенів двох берегів Дніпра.Хоча літописні джерела й свідчать про те, що брати жили у мирі братолюбстві до самої смерті Мстислава, що наспо- стигла його у 1036 р., не думаю, що Ярослав почувався себе комфортно, спостерігаючи із київських високостей над бурхливою діяльністю Мстислава, який доклав неабияких зусиль аби перетворити Чернігів на місто гідне статусу столиці половини Русі. Тільки поховавши брата у ще недобудованому ним за життя чернігівському соборі св. Спаса Ярослав міг спокійно зітхнути й без проблем успадкувати його володіння, адже єдиний, здається, син Мстислава на ймення Євстафій помер ще 1033 р. Отож, коли зійшов з життя і Мстистислав Чернігівський стіл того ж року було ліквідовано: «перея власть его всю Ярослав и бысть самовластець Русьстѣи земли»[193].