Міфи про морські пригоди (Божественні близнята) та їхнє Германське відтворення
У 1953 році Жорж Дюмезіль, працюючи над аналізом « Hadingus- saga» («Саґи про Гадінґа»), дійшов висновку, що центральний герой цього твору Гадінґ є давньоскандинавським божеством третьої функції, Ньйордом, оберненим у героя1.
Ньйорд та його син Фрейр були представниками божественного роду Ванів (Vanir). На противагу Асам (?sir), уособленню релігійної та правової верховної влади (перша функція), Вани виступали божествами достатку, тілесного задоволення (включаючи й легітимізоване кровозмішення) та, що особливо важливо, морських пригод і морської удачі (третя функція). Ньйорд був богом-покровителем мореплав-ців; він жив у Ноатуні, або «корабельному дворі», й керував рухом вітрів та вод.
І Гадінґ, і Ньйорд мали дві кар’єри. Первинна — серед ванів: це було пов’язано з легітимізацією кровозмішаннєвих шлюбів, коли кожен був «половиною пари ванів»; друга їх кар’єра була в Одіновому періоді. Обидва опікувалися морем і переходили від способу життя, пов’язаного з третьою функцією, до першої.
У праці Саксона Граматика «Gesta» («Діяння») мінлива постать фрейра (сина Ньйорда) має співзвучне ім’я Фрото (від давньосканд. Fro?i). «Проблема Фрото І [сина Гадінґа], якому присвячена майже вся друга книга праці Саксона Граматика, — зазначає Дюме- зіль, — є, по суті, проблемою кількох Фрото. Історія Скйолдунґів дає кілька похідних від Фрото-Фрейра персонажів, які уособлюють складові елементи божества такого типу»2.
Гадінґ Саксона Граматика відповідає давньоскандинавському Гаддінґу, котрий походить від *Hazdingoz>Haddingjar (і діяння перших нормандських вождів») Дудо відзначив похід Гастінґа до Західного Середземномор’я, зокрема «пограбування Рима», що в дійсності було пограбуванням близько 859 року міста Луни, яке вікінги, взявши підступом, вважали Римом. Очевидно, це змушує перелатувати початок морських походів Гастінґа11 з 866 р.
на 859 р.Деякі вчені, в тому числі й Дюмезіль, вважали, що Гастінґ «переважно діяв сам, зі своїм військом, не зав’язуючись на великих спільних походах»12. У давньоскандинавській норманській традиції Гастінґ, одначе, мав компаньйона — Біра Bier Costaeferreae («залізне ребро»), сина Lothroci regis Daciae («короля Данії Лотрока»), Цю традицію зберіг Вільям Жюм’єзький у своїй праці «Gesta Normannorum ducum» («Діяння норманських вождів»), написаній 1087 року13. Існування Берно (=Bier) dux parties pyratarum Sequanae («вождя банди піратів Сени») засвідчують достовірні «Бертинські аннали» (прибл. 854 р.)14. В ісландських вікінґівських саґах Бйорном Ярнсідом названо сина (Раґнара) Шкіряні Штани18. Слово jamsi?a (Ярнсіда) відповідає латинському costae ferreae («залізне ребро») — усталений епітет Біра.
Можна здогадатися, що (Г)Астінґ насправді не було ім’ям власним, але означало саме міфічного Гастінґа, що знову повертає нас до давньої форми 'Hazdingoz. Героїчний персонаж, названий Гастінґом (ми й досі не знаємо його справжнього імені), був одним з двох Гаддінґів; другим був Бйорн (Бір/Берно), син героя Раґнара, прозваного Шкіряні Штани.
Подібно до двох братів-вандалів, безстрашні пірати, котрі з’явилися в тому ж середземноморському регіоні через три століття, Гастінґ і Бйорн діяли — що й не дивно — під покровительством «божественних близнят» Ньйорда та Фрейра, богів морських авантюристів.
У своєму визначному коментарі до твору Саксона Граматика «Діяння» Пауль Геррманн навів важливі докази на користь свого припущення про те, що Гадінґа Саксона Граматика можна ідентифікувати як вікінґівського героя Гастінґа16. Але, відкривши, що Гадінґ є уособленням героя третьої функції, Дюмезіль піддав методику Геррманна (Mdrchen- kunde) — «вивчення казки» — нищівній критиці і, хоча в цілому визначив її як «блискучу роботу ерудита», все ж зауважив: «Нам доведеться повсякчас спростовувати висновки і власне метод [роботи]»17.
Як наслідок книга вже самого Дюмезіля про саґу про Гадаґа починається програмним розділом під назвою «Гадінґ — це не вікінґ Гастінґ»18, де автор з притаманною йому витонченістю беззаперечно доводить, що Гадінґ Саксона Граматика є насправді насамперед уособленням міфологічної діяльності бога Ньйорда. Однак, як ми побачимо нижче, Геррманн у принципі також мав рацію, хоча, працюючи над своїм коментарем 1922 року, не знав ще про відкриття Дюмезіля у 1953 р.Згідно з теорією Ортеги-і-Ґассета, для правильного розв’язання такої проблеми необхідно врахувати різні перспективи свідчень різних джерел19. Походи скандинавів у більшості франкських та англосаксонських анналів викладено скупо, обмежуючись зовнішніми подіями, без відбиття духовного світу. А норманські історики й Саксон Граматик, з іншого боку, настільки захопилися пошуками в ранній історії Данії, що не гребували пов’язувати їх з епікою, використовуючи для цього міфи (як це робив Саксон Граматик із саґою про Гадінґа), чи історизувати їх, якщо будь-який такий метод дозволяв висвітлити «морське» минуле Данії.
Завдання сучасного дослідника полягає в тому, щоб зрозуміти перспективу самого джерела і виділити те, що воно може додати до історії. Історик мусить знайти шлях до того, аби в разі необхідності вміти перенести інформацію джерела з одного способу мислення в інший — з міфічного в епічний, з епічного в історичний тощо.
Саксон Граматик представляє надзвичайні подвиги вікінґа Гадін- ґа/Гастінґа двічі: спершу дуже докладно в першій з дев’яти книжок своєї праці, а тоді — в останній (книга 9). Перша оповідь — це власне саґа про Гадінґа, що її ми розглянули вище20. Друга спирається на епічне вікінґівське сказання і робить основним персонажем Реґнера21. Геррманн довів, що Реґнер Саксона Граматика відповідає Раґнарові Шкіряні Штани з ісландських вікінґівських саґ22.
Як показав де Фріс, ісландці почерпнули чимало про подвиги Рагнара Шкіряні Штани та його синів з британської нортумбрійської традиції (Дейнлоу)23.
А що та традиція нічого не могла розповісти про вікінгївські походи в Середземномор’я, включаючи й похід на Константинополь, то зберігають мовчання про це й ісландські саґи.Данська традиція, записана норманськими істориками та Саксоном Граматиком, розповідає про середземноморські походи, але в усній версії назва Константинополя — столиці християнства та Східного Риму — була замінена, очевидно, епічною назвою, адже ні франкські, ні англосаксонські аннали не згадують, як вище вказано, про похід скандинавів на Константинополь 860 року; візантійські джерела, напевно, лишилися недосяжними як для норманських істориків, так і для Саксона Граматика, які взагалі не називають Константинополя.
Англоісландський вікінґ Раґнар Шкіряні Штани, між тим, зажив слави в Данії24. Не дивно, що Саксон Граматик у своєму дан- ському описові середземноморських пригод наводить Бйорна (Біра/ Берно), тим більше, що Бйорн був сином Раґнара. Отож, подвиги двох історично реальних Гадінґів, тобто Гастінґа і Бйорна, представлені в праці Саксона Граматика як подвиги епічної «двійці Гадінґів» — у першій та другій книгах Гадінґа і Фрото І, а в дев’ятій — Реґнера та Біорно/Бйорна.
Ісландські оповідачі саґ знали про Бйорна лише те, що він був королем землі Svi?jo? (Швеції)25, внаслідок чого пізніші ісландські історики зовсім заплутали хронологію, поставивши Бйорна Ярнсіда, сина Раґнара Шкіряні Штани, на верхній щабель генеалогії історичних королів Уппсали26. Саксон Граматик розповідає, що Бйорна поставив правити Швецією (Suetica praelatio) Раґнер (Раґнар)27. При цьому він згадує і Вітсерка, «другого» сина того-таки Раґнара, якого називає Suetiaeprincipans2t. Саксон Граматик не зрозумів, що Вітсерк було не ім’ям власним, а епітетом, який означав «зодягнений у біле» (давньосканд. hvit-serkr)2t, тобто Біорно та Вітсерк були однією особою, що її Саксон Граматик перетворив на дві, вживши два різних імені для єдиного сина Раґнара.
Якщо Suetia Біорно просто називалася, без подробиць, то Suetia Вітсерка була описана докладніше.
Розташована в Східній Європі, вона управлялася до Раґнара «геллеспонтиками», чиї вожді мали відношення до рутенських та скіфських королів30. До королівства належали балтійські кури та семби; неподалік лежала Біармія31. З цього логічно виснувати, що згадана Suetia була не в Скандинавії, а в Східній Європі — це була т. зв. Холодна Швеція, а пізніше названа ще Великою Швецією. Це припущення, у свою чергу, пояснює, чому ісландські саґи про давні часи називають державу Гвітсерка Східною: Аустр-рікі («Саґа про Гейдрека»)32, Aycmpeer «східний шлях» («Саґа про Раґнара Шкіряні Штани»)33, або Рейдґоталанд і Віндланд («Ragnarssona ?attr» — «Пісня про синів Раґнара»)34 — всі ці назви відносяться до Східної Європи.Саксон Граматик описує незвичайні обставини загибелі Вітсерка. Разом з дванадцятьма товаришами він потрапив у полон до царя Геллеспонту Даксона. Цар пообіцяв не тільки зберегти йому життя, а й запропонував руку своєї дочки й половину царства як посаг. Проте гордий вікінґ, подібно до Поллукса, що не захотів пережити свого Діоскурового брата Кастора, висловив лише одне бажання: самому вибрати собі спосіб смерті. Даксон задовольнив його прохання, і його з усіма зв’язаними полоненими спалили. Реґнер, батько Вітсерка, почувши цю новину, глибоко засумував і занедужав. Лише тривалими переконаннями жінка зуміла подвигнути його на помсту35. Тут маємо справу з епічним варіантом сказання, що в своїй більш ранній міфологічній формі збереглося і в «Пісні про синів Раґнара», і в «Сазі про Раґнара».
На місце Вітсерка приходять «божественні близнята» Аґнар та Ейрік, які користувалися особливим покровительством. їхньою рідною матір’ю була Тора (?ora), дочка ярла Готланду; і схоже, що вони перебували в легітимізованому кровозмішаннєвому зв’язку зі своєю мачухою, героїчною Кракою, яка в дійсності звалася Аслауґ і була дочкою еддичного надгероя Сіґфріда/ Сіґурда Вбивці Фафніра і Валькірії Брюнгільди, дочки Будлі.
Аґнар та Ейрік разом попливли до «Східного шляху» (Aycmpee- ґа) — володінь короля [Холодної] Швеції Ейнстейна — в пошуках морських пригод.
Аґнара було вбито, а Ейрік потрапив у полон. Відданий своєму братові й будучи одним з «божественних близнят», котрий має лише «півсили», Ейрік відмовляється від компенсації за загиблого брата. Так само, як Вітсерк, він відмовляється й від руки принцеси, просячи лише одного — самому обрати собі спосіб смерті, і його бажання виконують.Дізнавшись про загибель своїх пасинків, Аслауґ, яку не зворушила смерть одного з її власних синів, була охоплена глибокою скорботою і люттю. Вона примусила своїх синів, що залишилися, помститися, як про це розповідається у відповідній строфі:
Не відомщеним, не знати й вам спокою, Якби ви загинули перед ними.
Хай Ейрік з Аґнаром були нерідними мені, Та я б хотіла, аби вони жили замість вас36.
Імена Аґнара й Ейріка були спочатку апелятивними означеннями: у першому випадку — *agana-harjar — «господар суворого моря»37, у другому — від *ainarikia, тобто «всемогутній»38. Все це, очевидно, мало відношення до міфічного персонажа, епічне уособлення якого мало назву hvitserkr («зодягнений у біле»), а сам персонаж відповідав історичному Верно/Бйорну.