Кочовики, осідлі імперії та купецтво

Перш ніж розглядати, яке саме значення мали полишення римлянами кордонів, утворення Аварської держави і арабське вторгнення, необхідно ввести три терміни: 1) «officina gen­tium...

Перше поняття було введене готським істориком Йорданом (551 р.). Розповідаючи про Готів, він зазначив: «З цього острова Скандза [Скандинавії], що був кузнею народів (officina gentium) чи, точніше, vagina* націй, вийшли, традиційно, Готи зі своїм королем Беріґом»⁶. В Євразії було два місця, звідки починалися великі міграції народів: арабська пустеля на заході — «бать­ківщина» всіх семітських народів і пустеля Ґобі в Монголії — справжня vagina nationum всіх алтайських народів, гунів, тюрків, монголів і тунгузо-манчжурів. Протягом століть учені про­понували різні теорії, щоб пояснити це незвичайне явище. Деякі середньовічні вчені навіть припускали, що кочовики народжу­валися, як сарана через рівні відтинки часу з піску, і періодично повставали у популяційних вибухах. Звичайно, ми не можемо погодитися з цим дотепним поясненням, так само, як мусимо відкинути деякі сучасні теорії, зокрема й ту, що кліматичні зміни висушували степ, викликаючи пересування народів, які (пересу­вання) переростали в тривалі міграційні процеси. Кліматологічні дослідження показали, що протягом історичного тисячоліття якихось значних змін у кліматі не сталося. Доскіпливе Дослідження першоджерел, таких, як китайські аннали, виявило також, що кочовики могли «вибухати» лише тоді, коли їхні коні були добре напоєними, здоровими й міцними. Тобто популяційні рухи ніколи не відбувалися під час голоду чи нужди. Аравія та Монголія стали центрами популяційних зрушень не тому, що були пустелями, а що обидві лежали на перехресті важливих торговельних шляхів, які з’єднували землеробські та політичні центри.

1

Терміни «кочова імперія» і «кочовики» вимагають деяких пояснень⁷. Кочова імперія є mutatis mutandis*, віддзеркаленням осідлої імперії. Так само як остання, вона претендує на універ­сальну владу (у випадку з кочовиками, контроль над територією вздовж важливого трансконтинентально-торговельного шляху) і виразника універсального закону та порядку (давньотюрк. toru) у межах свого впливу.

Але між середньовічними кочовою і осідлою імперіями існують важливі структурні відмінності. Спробуємо їх окреслити.

Перша відмінність між двома типами імперій була викликана економічними умовами. В доісторичний період людства було чотири типи економіки: мисливство, рибальство, скотарство і землеробство. Якщо землеробство вимагало осідлості, три інші типи економіки спирались на мобільний спосіб існування (кочівництво). Осідлі землероби (селяни) завжди були основою осідлих імперій. Кочова імперія складалася не лише із ско­тарських племен (скажімо, давньомонгольського ke^,er-un irgen), як це прийнято вважати; лісові мисливські племена (наприклад, давньомонгольське hoi-yin irgen) і рибальські племена (приміром, предки угрів у Хозарській імперії), які були не менш мобільними, сприймалися як законні, сформовані соціальні компоненти номадської (кочової) імперії.

Отже, якщо осідла імперія (як-то Китайська або Іранська) була стабільною і мала визначену територію, то кочова імперія такої території не мала. Її територія могла змінюватись, долу­чаючи нові землі і витискаючи з них найсуттєвіше і найвигідніше

З відповідними змінами (лат.).

для своєї економіки (наприклад, території найважливіших торго­вельних шляхів).

Безперервність писемної традиції — друга відмінність, прита­манна осідлій імперії (набуток великих світових релігій, таких як буддизм), у кочовій імперії була відсутньою.

Навпаки, ідеал «Mannerbunde» («союз дужих юнаків») кочових імперій не пов’язувався з певною мовою. Головним завданням кочової імперії було не забезпечення безперервності «націо­нальної культури», а радше утримання необмеженої влади «дис­циплінованої» спільноти молодих воїнів, яка уособлювала в собі політичну організацію, створену для економічного визиску, а також убереження її від спокус «продажної» осідлої цивілізації. Кочовики легко скидали харизматичний правлячий клан після того, як він втрачав свою силу, і разом з ним відкидали «офі­ційну» мову цього клану.

Кочова держава протягом своєї історії могла змінити не лише правлячий клан (династію), свою назву, а й офіційну мову (діалект клану, що утворив імперію). Красномовним прикладом можуть бути предки угрів, які з 460 до 900 рр. н. е. змінювали і свій правлячий клан, і свою «національну» назву чотири рази — від сабірів до мадярів, тюрків/лебедів, оноґурів/арпадів, а свою офіційну мову тричі — від протомонгольської до гунно- булгарської і, опісля, тюркської.

Отже, з трьох основних елементів кочової імперії два — територія і мова правлячого клану — були нестійкими. І лише третій елемент, ідея об’єднання всього євразійського степу, залишався незмінним. Ця ідея була настільки міцною, що підтримувала життя степових імперій протягом двох тисячоліть, навіть тоді, коли окремі правлячі клани не могли цього зробити⁸. Зміни в житті правлячих степових кланів були циклічними відповідно до їхніх міфологічних уявлень, циклічних за своєю природою.

Нарешті, четверта відмінність. Якщо поєднання універсальної релігії та політики в осідлій цивілізації викликало, як правило, появу патримоніального королівського сану, кочовий харизма- тичний вождь-степовик виконував подвійну функцію: в часи миру primus inter pares і водночас беззаперечний посередник у торго­вельних угодах між осідлими імперіями та військовим диктатором в часи війни.

Аби зберегти відмінність між двома типами імперій, ми вживатимемо рах («союз») для означення кочової імперії, а власне «імперія» — для осідлого варіанта. Крім досягнень у розвитку військової справи (наприклад, кінні лучники), що дозволяло прийти до влади, кочові союзи ніколи і ні в чому не були новаторами. Можна навіть твердити, що кочовий союз завжди розвивався відповідно до змін в осідлому суспільстві. Скажімо, коли окрема землеробська імперія (Іран, Китай, Рим) досягала економічної стабільності й розквіту (встановлюючи міжнародні торговельні зв’язки), «кочові» харизматичні клани відчували спокусу пошукати щастя у загарбанні частини цього Ельдорадо.

Для того щоб проілюструвати ці відповідності й синхронізм, які існували між степовими кочовими союзами і осідлими імперіями, слід пригадати, що III ст. до н. е. було часом розвитку не лише трьох осідлих імперій (Риму, Арсасидського Ірану та династії Гань у Китаї), а й кочового союзу гунів (сюнну) в Монголії. Близько 220 р. н. е. влада всіх цих чотирьох держав впала майже одночасово.

Отже, економічний розвиток, а не природні катаклізми, спричинили активізацію vagina nationum у євразійському пустельному степу в період між 200 р. до н. е. і 220 р. н. е., так само, як пізніше економічний занепад осідлих імперій викликав розпад гунського союзу.

2

Як землеробські, так і скотарські (і мисливсько-рибальські) утворення були самодостатніми на общинному і племінному рівнях. Скотарі (пастухи) цілорічно перебували в пересувних наметових містечках (давньотюрк.

Ким же були ті засновники?

Це були перші професіонали, тобто професійні воїни та міжнародні торговці. Професійний дисциплінований військовий клас постав у II тис. до н. е. внаслідок винайдення нової військо­вої техніки — колісниць. Наступний «комунізм воїнів» (винахід, мабуть, індоєвропейський) склався у домах неодружених юнаків⁹, де панувала ідеологія «Mannerbiinde* і які так уміло ре­конструював Жорж Дюмезіль. Цей культ дужих юнаків існував у кількох варіантах, два з яких мають особливе значення для нашої проблеми: давньонордичний культ Одіна і давньотюркська релігія Тенґрі. Спираючись на ці культи, виникли харизматичні клани (племена воїнів), що'Претендували на божественне походження і спеціалізувалися в управлінні й веденні війн. У свою чергу вони породили харизматичних вождів, тобто пізніших королів (германське kuning — «людина божественного походження») та його почет (comitatus∖ давньотюрк. buyruq, дав­ньоруське дружина).

Не беручи до уваги роль перших відомих харизматичних кланів в осідлих суспільствах — касситських, мітаннійських, гіксоських і давньогрецьких воїнів на двоколісних колісницях, варто згадати, що бл. 900 р. до н. е. колісниці були витіснені комонними воїнами. Запровадниками нової військової техніки були загадкові кіммерійці, які також першими використали військове вміння кінного скотарського (кочового) суспільства і Цим поклали початок для періодичного об’єднання таких суспільств у Євразії в політичних цілях. Геродот називає профе­сійних тогочасних комонних воїнів «царськими скіфами» (IV. 20); сучасна наука часто називає їх «королівськими ордами»; а ми їх називатимемо харизматичними кланами.

З

Тривалі торговельні зв’язки почалися, очевидно, в III тис. до н. е. між двома найстародавнішими осідлими цивілізаціями в долинах річок Єгипту та Месопотамії. Торгівля йшла караванами через пустелі, використовуючи оази для зупинок і зустрічей. Пізніше ця система караванної торгівлі була поширена на степи та пустелі Євразії, де індоєвропейські тохари і соґдійці швидко її засвоїли. Першими перевозили товари морем фінікійці, які через те скоро запанували на Середземному морі. На Сході морську торгівлю розвинули китайці. Ці торговці вийшли з міських ринків, тобто міст типу «східного» («аграрного») або ♦полісу».

Торговці, як правило, сприяли утворенню імперії, керованої харизматичними кланами. Степовим варіантом став союз племен.

В Аравії/Монголії вождем кочового племені міг стати той, кому пощастило пограбувати багатий караван. Його слава швидко поширювалась, і люди з навколишніх земель стікалися до нього, щоб взяти участь у заманливому поході. Якщо він не задовольнявся розбійництвом, то переймався ідеєю відновлення степового союзу, тоді він приймав імперський титул кагана (давньотюрк. qaγan, що відповідає давньомонгольськ. qa^,an) і запроваджував закони (давньотюрк. toru, давньомонгольське Jasaq), придержуючися традиційного степового етичного і релігійного кодексу ♦ Mannerbunde*. Згодом починався період підготовки майбутнього степового Comitatus, прикладом якого може бути яскравий опис Монгольської держави, очолюваної Темучином (Cinggis Qa’an), (Чингіс-ханом), що зустрічається в усіх першоджерелах. Далі наскоки частішають і набирають розмаху, аж поки настає час, коли такий вождь вирішує об’єд­нати всі степові й лісові племена — як споріднені, так і чужі, зокрема ті, що живуть в оазах вздовж міжнародних торговельних шляхів. Початковий капітал для такого об’єднання давали про­фесійні міжнародні торговці, які, звичайно ж, були зацікавленими в підтриманні безпеки вздовж міжнародних торговельних шляхів.

До XVI ст. лише кочові племена були здатні підтримувати такий мир, і саме з цього започаткувалось тісне співробітництво, що існувало в міжнародних торговців Євразії з місцевими кочовими харизматичними кланами.

З VIII по X ст. мандрівними торговцями були або китайці (на Далекому Сході), або східні іранці, головним чином согдійці (у Центральній Азії та Східній Європі), або євреї та франко- фризійські жителі земель, що в минулому належали Західній Римській імперії (пізніше їхнє місце зайняв саксоно-ґерманський Ганзейський Союз).

На цей симбіоз вперше звернув увагу Кашґарі, філолог XI ст., який навів тюркське прислів’я: Tatsiz Turk bolmas, bassiz bork bolmas^l° («Немає Тата [іранського купця] без тюрка [і немає] шапки без голови*).

Скажімо, майбутній Чингіс-хан, звичайно, був військовим генієм, але без капіталу, який дали йому мусульманські хорезм- ські купці (які на той час контролювали торговельні шляхи з Китаю до Ірану), він не зміг би утримувати своє величезне військо і забезпечити воїнів зброєю та провіантом. Коли настала слушна пора для об’єднання степу, тамтешні міжнародні торговці зробили все можливе для співробітництва. З джерел нам відомо, що після підкорення монголами Китаю та Східної Європи іранські купці в Центральній Азії правили там як намісники, відкупники тощо. У своїх імперських цілях ці професіонали (воїни і мандрівні торговці, яких можна назвати «напівосідлими*) частіше віддавали перевагу кочовикам, ніж селянам, оскільки саме кочовики завдя­ки способові життя більше годилися для ведення війни.

Так, друга тюркська імперія в Монголії (681—744 рр.) була спільною справою харизматичного клану Ашинів з оази в Турфані і соґдійців з Ордосу (коліно ріки Хуанхе), яких тюрки називали Sir. Співвідношення між партнерами було 2:1. За свою «пружину* засновники імперії використали скотарські племена Центральної Азії, яких китайські джерела називають T’ieh-le. Крім того, бл. 100000 китайців, біженців і полонених, взяли участь у цьому процесі утворення імперії як бюрократи і командири.

Отож, кочові імперії не виникли спонтанно з міфічних подвигів степових скотарів. Вони були продуктами обдуманих планів професійних засновників імперій, породжених прото- урбаністичними цивілізаціями свого часу.

4

Уже в Стародавньому Єгипті існували степові і морські кочовики. І вони були взаємопов’язані. При вивченні так званого вікінґівського періоду європейської історії вражає типовість — як формальна, так і структуральна — державних утворень морських кочовиків. З їхньою появою роль vagina nationum локалізувалася або вздовж скелястих берегів, або на півострові (Ютландії, Скандинавії, Естонії), або серед боліт і розлогих континентальних озер. Ці заболочені місцевості мали зв’язок з морем (як Ладога чи, пізніше, Новгород) та важливими торго­вельними шляхами. Мобільності степовиків на конях чи верблюдах морські кочовики досягали з допомогою кораблів.

5

Як зазначено вище, кочові союзи (Paces) були не творцями, а, скоріше, тими, хто переймав і застосовував досягнення осідлих цивілізацій. Посередниками між цими двома формами виступали вищезгадані мандрівні торговці — вихідці з осідлих держав (Ірану, двох Римських імперій та Китаю на сході). Саме вони торували торговельні шляхи, проникали до кочових степових і напівосідлих «варварських» утворень, засновуючи скрізь, куди доходили, ринки та укріплені міста (східного або полісного типів). Діяльність торговців надихали степові харизматичні клани до організації степових імперій, що мали забезпечувати функціонування міжконтинентальної торгівлі. Будучи складовою напівосідлих суспільств (як «дисципліновані» воїни), вони допомагали також створювати й патримоніальні держави.

Для напівосідлих суспільств були притаманні дві моделі існування. Перша, коли торговці входили до місцевих правлячих угруповань, через те якийсь час правили колонією. Таким був, скажімо, франкський торговий союз Само, який прибл. в 625— 659 рр. утворив свою політичну структуру серед каринтійців та інших «слов’янських» народів Центральної Європи.

Друга модель полягала в тому, що торговці кооперувалися з удатливими місцевими племінними вождями, допомагаючи їм упроваджувати «прогресивне» правління, як у випадку з Герман­ськими торговцями з Риги, котрі грішми й порадами підтримали литовського правителя Ґедиміна (1316—1341 рр.). Така модель була поширена в ранні часи, як правило, на Близькому Сході та в Північній Європі. Японський учений Гідегіро Окада висвітлив недавно роль міжнародних торговців в утворенні політичних структур у Кореї та Японії¹¹.

У такий спосіб торговці допомагали об’єднати різні верстви населення на місцях для створення патримоніальної державності. Протягом середньовіччя міста й держави степів Євразії, так само, як і Балтійського регіону, були засновані не місцевим населенням, а іноземними міжнародними купцями. Дана праця присвячена у великій мірі виясненню державотворчої ролі у Східній Європі торговців, що спиралися на західноримські культурні традиції.

6

Кочові союзи мали відносно розвинуті й стратифіковані політичні, соціальні, економічні, військові та управлінські системи. Розгорнутий опис та обґрунтування цієї тези буде подано в п’ятому томі; тут я обмежусь лише висвітленням деяких аспектів, доречних для проблем цього тому.

Кочовий союз (Рах; давньотюрк. //), скажімо, Друга тюркська (T’u-chue) імперія 680—744 рр. була конфедерацією кількох автономних політичних структур: політично і військово органі­зованих племінних кочових (див. нижче) та купецьких угрупо­вань (bod∂n), городищ і міст (bal?q) та осідлих васальних держав. Населення таких імперій ділилося на чотири класи, з яких три складали вільні й васали — племінна знать (buyruq—Comitatus— дружина), вищий клас вільних людей і рядові члени (qarabod?n), а четвертий — раби, хоча класичного рабства там не існувало. Влада зосереджувалася в руках клану, племені та знаті (засновника союзу); в нашому випадку таким кланом виступали тюрки (Tiirk); а також споріднених (через шлюби) кочових племен; союзної іранської (по відношенню до другої тюркської держави — согдійської) купецької еліти (Sir); та високопос­тавлених китайських полонених, що служили радниками та адміністраторами.

Pax (Імперія) складалася з двох половин (лівої та правої) і поділялася на центр та провінції. До центру традиційно входили чотири змінні резиденції (ordu) колегії правлячої династії (по дві в кожній з половин), з відповідним підрозділом дружинників (buyruq). У резиденціях зосереджувалась централізована бюрок­ратія Pax-y_y міністри різних рівнів (tarqaf), головні фінансові чиновники, воєначальники тощо; всі уряди були встановлені попарно (для лівої половини й для правої).

Провінцію складали, з одного боку, союзи об’єднаних племен, а з другого — міста й підлеглі держави. Управління провінцією здійснювалося на двох рівнях: на нижчому — місцевою знаттю (спадковою чи обраною, як у деяких містах), що мала відповідні тюркські титули (зокрема, il-tabar та ігкіп), на вищому — сановниками тюркської династії або членами її племені (примі­ром, tud?n). Названі урядники адміністрували три галузі управління: (1) загальний контроль, (2) система оподаткування; (3) військові справи. Всі уряди й титули були укладені в ретельно розроблену стратифіковану систему рангів.

Для досягнення основної релігійної і політичної мети тен- ґріанства, а саме — всесвітнього панування (звичайно, йшлося про степову частину Євразії), уряд союзу спрямовував зусилля на виконання двох основних установок: (1) збирання данини (товарами чи грішми) для утримання держави та її правлячої еліти, зокрема династії та дружини; (2) поповнення війська. Для зручності у збиранні данини імперія поділялася на чотири економічні об’єднання, кожне з яких робило свій внесок до скарбниці. Три об’єднання чи групи — кочовики (пастухи, мисливці та рибалки), землероби й городяни — проживали в межах союзу; четверту групу складали підлеглі осідлі держави. Очевидно, що надходжень із цих джерел було недостатньо для покриття витрат імперії, тому їх доповнювали і в інший спосіб (див. наступний параграф).

Для забезпечення постійного поповнення війська (всупереч поширеній думці, кочове військо не охоплювало всього населен­ня) кочовий союз поділявся на військові регіони, округи (давньотюрк. oq або oγaz). Такий поділ обумовлювався спромож­ністю племені чи об’єднання поставити 10.000 воїнів (tumdn), найчастіше по два дорослих чоловіка з одного господарства. Практично це означало, що кожне велике етнічне утворення було розділеним, і водночас кілька маленьких племен могли скласти один такий військово-політичний регіон.

7

Чому кочові союзи нападали на осідлі імперії? Відповідь на це запитання, що довгий час викликало суперечки, насправді є дуже простою. Тільки причини цього явища слід шукати зовсім не в природженому потягу кочовиків до крові та грабунку. Скоріше мова тут про чітко продуману економічну політику. В доімперську добу племінні об’єднання пастухів (кочовиків) були економічно цілком самодостатні. Після утворення союзу (Рах-у) його військовий та бюрократичний апарат вимагав постійного збільшення джерел прибутку, особливо — притоку грошей. Такі прибутки могла дати лише високорозвинена й стратифікована економіка осідлої держави. Тому кочові правителі й шукали засобів для «розкупорювання» осідлої економіки.

Цього вони досягали двома шляхами: або збираючи щорічну данину погрозами чи/і наскоками (як, скажімо, це зробив правитель сюнну Гу-лу-ку в 89 р. до н. е.). Або ж — через торгівлю. Дуже часто обидва способи поєднувалися, оскільки в патримоніальній державі (а саме цей тип існував у період, про який ідеться) торгівля була монополією імператора (так само, як правителів кочових союзів). Тому жахливі наскоки кочовиків на вдало обраний об’єкт здійснювалися з єдиною метою — змусити осідлого правителя встановити кордони ринків. Саме в такий спосіб, скажімо, тюркський каган Гє-лі (степовики) одержав право торгівлі в Пеі-лоу-куані (в 624 р.), а конунґи русів (морські кочовики) Олег (Helgi) та Ігор (Ingvarr) змушували візантійських імператорів укладати подібні торговельні угоди (907, 911, 944 рр.). '

Кочовики не були зацікавлені в постійній окупації осідлих утворень (приміром, половці, що часто здійснювали наскоки на руські землі, зовсім не бажали управляти ними). Натомість вважали за краще підтримувати навіть слабких імператорів (у даному випадку — китайських), що їх могли визискувати й контролювати, як це робили уйгури з останніми імператорами династії Тан у другій половині IX ст. Зрозуміло, що такі китайські імператори, які очолювали діючий уряд, мали ширші можливості сплачувати гроші, ніж при окупації їхньої держави іноземцями. Монголи зруйнували Київ 1240 року тому, що він втратив значення міжнародного ринку, і, навпаки, не загрожували Новгороду — відомому торговельному центру, пов’язаному з важ­ливими балтійськими ринками. Лише тоді, коли осідла держава реально занепадала (як це сталося з деякими династіями Китаю іноземного походження, позбавленими зв’язків з місцевим населенням), кочові правителі змушені були заповнювати вакуум, окупуючи ту імперію. Так монголи в 1230—1234 рр. захопили державу Джінь у Північному Китаї; вони були алтай­ського (чжурдженського) походження.

8

Характерною ознакою Османської імперії, що дивувало і сучасників, і наступних дослідників, було її утворення й існування протягом довгого часу як спільного починання трьох угруповань: харизматичного клану Каї [Qayi], прикордонних воїнів, що воювали з невірними (gazι; Comitatus у становленні), і торговельно-ремісничих союзів-ґільдій, об’єднаних ісламською версією тенґріанської релігії (/utuwwa). Але, коли володіння Османського дому перетворилося на імперію, зросли потреби військової еліти й правлячої бюрократії. Гроші на їхнє утримання можна було добути тільки у підлеглих осідлих християнських державах. Це складне завдання покладалося на спеціально створену еліту, позбавлену кровних зв’язків. Отже, щоб вийти із складного становища, для найвищих посад в імперії набиралися спеціально витреновані раби, створюючи в такий спосіб систему куллук Iqulluq]. Імовірно, що система була запозичена в іранських мандрівних торговців з Центральної Азії, які часто й надовго полишали свої домівки. Однак османи не перші запровадили систему спеціального навчання рабів для посад державної правлячої еліти. Так уже було в середині VI ст., коли невеличка група молодих, але підприємливих шукачів пригод, алтайського та іранського походження, чисельністю в кілька тисяч чоловік, з’явилася в Європі. Вони назвали себе аварами — від назви колишнього могутнього степового союзу, що забезпечувало їм покору віддалених племен, завойованих колишніми аварами.

З’явившись у Центральній Європі, псевдоавари обрали для здійснення своїх намірів невідомий досі народ — предків слов’ян. По-перше: з-поміж них вони набирали рекрутів для нового типу війська, спроможного воювати як на суші, так і на морі; також брали їх для керівних посад, перетворюючи після відповідного вишколу на так званих fsu-pana (звідси слов’янське «жупан»), дослівно — «пастухи (людських) отар», подібно до пізніших Comitatus. По-друге: використовували слов’ян як «гарматне м’ясо», befulci — так називали слов’ян у тогочасній франкській хроніці псевдо-Фредеґара, «бо вони двічі поспіль нападали своїм військом, захищаючи «гунів» [тобто аварів]»¹². Відбір псевдо- аварами слов’ян для своїх цілей обумовив появу цих останніх на історичній арені.