Іудейські раданіти й неіудейські торговці з Рутенії (>Родезу)/Фризії

Відтоді територія, названа Саклабією [Saqlabiya], стала місцем полювання на сакалібів [saqaliba}, або рабів (як це було з Африкою в XVI — XVIII ст.). Представники класичного періоду ісламської науки (X ст.), арабські географи, детально описували, як саме діяли мисливці за рабами з християнського Заходу (франки, іспанці) та ісламського Сходу (хорезмці).

Арабський автор IX ст. Ібн-Хордадбег, начальник аббасидської пошти (розвідки), який досконало знав торговельні шляхи й торго­вельні товариства, що прибували до халіфату, повідомляє лише про Дві міжнародні компанії, пов’язані з работоргівлею в Євразії: іудейських Раданітів та неіудейських Pyc (Rus). При доскіпливому аналізі цього та інших джерел стає зрозуміло, що компанії діяли не одночасно — корпорація Pyc замінила раданійську в Східній Європі. Поряд із «Бертинськими анналами», де під 839 р. згадується правитель політичної організації, названої терміном Poc (Rhos = візант. ^tPως), повідомлення Ібн-Хордадбега, написане між 840-м та 880 рр., є найранішою згадкою про Русів у писемних джерелах.

Але тоді виникає природне запитання: як руси, що тільки-но виринули з безвісті, могли виявитися вправними міжнародними торговцями? Хто ж вони були? Безумовно, не примітивним племінним угрупованням, яке не знало ні географії, ні іноземних мов, ні економіки. Принаймні вони мусили володіти основами законів торгівлі й, що важливіше, вміли зажити довіри у тодішній світовій комерції.

Історія свідчить, що міжнародну торгівлю успішно ведуть лише ті держави, які здатні підтримати торговця й забезпечити його вірчими грамотами. Ці переваги групам міжнародних тор­говців могла надати виключно імперська традиція. У IX—X ст. існували дві такі традиції: римська (західна і східна) і арабська (Сасанідська державна спадщина).

Раданіти відкрили Східну Європу як торговельну базу невдовзі після 750 р. і, як свідчить нумізматика, активно діяли до 830-х рр.: раданіти продавали рабів за срібні монети, що називалися дирхемами й карбувалися в Кай- рувані у Північній Африці. Скарби дирхемів, знайдені в Східній Європі, обмежуються монетами, карбованими між 760-м та 830 рр.

Стає зрозумілим, чому саме раданіти були першими серед торговців, які досягли Східної Європи. З поділом Середземного моря між християнами й мусульманами бл. 660 року ні ті, ні другі вже не могли вільно подорожувати чи вести торгівлю морем, перебуваючи в перманентному стані війни. Лише колишні римські городяни іудейської віри мали змогу безпечно про­пливати з Марселя до Кайрувана (Північна Африка) і звідти — до Константинополя. їхньою ціллю була столиця тюркської Хозарії, де можна було легко придбати рабів. Волга і Дон швидко перетворилися на важливі шляхи работоргівлі, відомі в арабських джерелах як Nahr as-Saqaliba, що означало «Головний шлях рабів» (а зовсім не «слов’янська ріка», як часто вважають патріотично настроєні східноєвропейські історики).

Наслідком співробітництва раданітів з Хозарією стало прийняття військовими й цивільними вождями хозарської дер­жави іудаїзму. Це спричинило внутрішні конфлікти, оскільки ідеологічний вождь Хозарії — каган — відчував обов’язок до­тримуватися давньотюркської релігії.

Тим часом неіудейські співторговці з Родезу (Рутенії) також забажали пошукати щастя в східному Ельдорадо. А що не могли скористатися Середземним морем, то (подібно до Христофора Колумба в пізніші часи) вирішили дістатися до мети в обхід.

Скандинавська традиція подає як подію першорядного значення битву під Бравеліром між давньоданською (Skjqldun- gar) і фризькою (рутенською) династіями, битву, що її сучасні дослідники датують прибл. 770 р. і що принесла перемогу фри­зам. Оскільки серед учасників битви фігурує в різних варіантах назва Rus_t можна припустити, що на той час родезьке торго­вельне угруповання вже вступило в суперництво з раданітами.

Морські плавання фризів зійшлися хронологічно з англосаксь­кою колонізацією Британії (прибл. 440 р.), і вони тривалий час утримували монополію в мореплавстві на півночі, однак, зрештою, поступилися скандинавам, які в IX ст. досягли знамен­них успіхів у суднобудуванні і які переймали їхній досвід. Дорестад, фризька емпорія, або торгове місто, розташоване між фортецею Каролініїв та розгалуженням рейнської дельти, спеціалізувалося на східноєвропейській комерції. Встановивши основний berik (судовий район) і головний ринок у Реріку ((Pahlavi) мови.

Тож зрозуміло, що говорити про шведську національну куль­туру VIII-X ст. немає сенсу. В балтійській спільності всі її складові елементи — нормани, венди (слов’яни), балти й фі­ни — були рівнозначними, !!оскільки високорозвинутий релі­гійний культ Mannerbunde процвітав тоді в шведській Уппсалі — місці, самою природою створеному для центру морських авантюр, власні імена скандинавського походження стали популярними незалежно від справжнього місця народження. Стало звичаєм (відомим через Рюриковичів) мати два чи більше імен, відповідно до професійних чи подружніх зв’язків.