Інформація про Екскурси

Екскурс І — «The Igor’ Tale As a Historical Document H The AnnaIs of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S. — New York, 1969—1972. —Vol. 12. —P. 44—61.

Екскурс II — «Non-«wild» Polovtsians»: To Honor Roman Jakobson H Essays on the Occasion of His Seventieth Birthday.

Екскурс III—«Деремела = Бродники» // International Journal of Slavic Linguistics and Poetics. — The Hague, 1965. — Vol. 9. — P. 82—96.

Екскурс IV — «Хинова», друкується вперше.

Екскурс V — «Толковини», друкується вперше.

Екскурс VI — «Xodina» Revisited Anew: From the Commentary to the «Igor’ Tale», опубліковано англійською мовою: Filologia e literature nei paesi slavi: Studi in onore di Sante Graciotti. — Roma, 1990. — P. 65—69.

Екскурс VII — «Комани», друкується вперше.

Екскурс VIII — «Деякі рефуґії (резиденції) Степових імперій Євразії», друкується вперше.

Екскурс IX — «... время Бусово», друкується вперше.

Екскурс X — «Половецьке слово 6ocери) подає інформацію, без сумніву, південного походження: «Цієї зими князь Роман відбув похід проти половців, і взяв половецькі вежі, і привіз багато поло­нених і велике число християнських душ, що були у полоні серед них. І була велика радість в Руській землі»⁶.

Дослідження В. Г. Васильєвського, М. С. Грушевського (т. 3. — С. 9—IO)⁷, а спеціально Н. Г. Бережкова⁸ довели, що звичайна інтер­претація року 6710 (цебто зима 1202/1203 рр.) тут не рахується. Лав- рентіївський літопис для років 6679 до 6714 вживає т. зв. ультрабе- резневий календарний стиль для південних інформацій, поданих у березневому стилі. Зима 6710 р. ультраберезневого стилю відповіда­ла другій половині 6708 р. березневого стилю і першій половині 6709 р. т. зв. вересневого стилю. Отже, похід Романа був не взимку 1202/1203 рр., але взимку 1200/1201 рр.

У 80-х роках XII ст. мала місце боротьба Болгарії за незалежність від Візантійської імперії, яка закінчилася встановленням Другої Болгарської імперії. Головні союзники повсталих болгарів були брати Асені, валашського і половецького походження, тому в титулятурі їх володарів виступає формула, як наприклад: «Ego Calojohannes imperator Bulgarorum et Blacorum>>⁹. Ми мало знаємо про Валахію XII ст. Але, без сумніву, половецький елемент грав серед них провідну роль за династії Бесарабів. Вже саме ім’я династії Асень (1187—1280 рр.), а також сильне зацікавлення Половців Болгар­ською революцією вказує на те, що тут йдеться про Болгарське від­галуження Половецької династії Кай, що тоді володіла українським і південноросійським Степом. Як інформує нас тогочасний візантій­ський історик Нікетас Хоніатес¹⁰, на початку візантійського вересне­вого року 6709, цебто восени 1200 р., валахи і Половці знову атакува­ли Візантійські провінції і дійшли б до воріт візантійської столиці — Константинополя, якби Роман Мстиславич несподівано не напав на Половецький Степ і не переміг їх. Н. Хоніатес стверджує, що Роман своїм походом врятував Візантію у складній ситуації, при­мусивши Половців залишити знищення візантійських територій.

Ми цілком погоджуємося з В. Г. Васильєвським", Ml С. Грушев- ським (т. 3. — C. 9), В. Н. Златарським¹², що похід Романа, названий у Лаврентіївському літописі під роком 6710, є ідентичний походу, згаданого Н. Хоніатесом. До речі, це є одинокий похід Русі проти Половців, засвідчений у візантійських джерелах. Н. Хоніатес пише: «Роман увійшов на половецьку територію без перешкод, сплюндру­вав і знищив її. Повторивши це кілька разів на славу і велич правдивої християнської віри, він припинив походи Половців (на Візантію)» (Historia. — С. 671—672).

Як виходить із цієї інформації, це був не тільки один похід, а ціла серія походів, які, очевидно, спрямовувалися на різні точки тяжіння Половців. На жаль, ми не можемо рекоструювати топографії цієї серії походів Романа, але ясно, що це напади, які примусили Половців відступити від воріт Константинополя у напрямі Дунай­ських країн.

Життєві інтереси Галицької землі були спрямовані в напрямі Дунаю. Торговельні шляхи вели туди, там був доступ до Чорного моря і Галицьких портів, де галицькі люди діставали рибу й інші продукти. Під роком 6667/1158 Іпатіївський літопис подає деякі цікаві економічні дані у зв’язку з війною претендента на Галицький престол Івана Ростиславича Берладника проти князя Ярослава Осмомисла: «Іван же тоді, переполошившись, поїхав у поле до половців і, пішовши з половцями, став у городах подунайських. І розбив він два кораблі, і взяв багато добра в них обох, і шкодили вони риболовам галицьким»¹³.

При описі битви на річці Калці 1223 року, в літописі стоїть помилково дата 1224 р., є інформації про один важливий торговельний шлях: «А вигонці галицькі рушили по Дністру і ввійшли в море... І ввійшли вони в ріку Дніпро, і провели [човни] вгору до порогів, і стали коло ріки Хортиці, на броді близ Протолчів»¹⁴.

Це одна з небагатьох інформацій, яка збереглася в старих літописах про роль політичної публіцистики в Давній Русі. Інша інформація того типу — це історія славного поета Митуси¹⁵ із Перемишля з 1241 р., який відмовився служити Данилу Романо­вичу. Без сумніву, Роман піднісся сам до такого рангу, яким він міг імпонувати потужним Галицьким боярам. Він був фізично сильним, відважним і повним життя. Очевидно, він повинен був звернути увагу на Дунайсько-Дністровські території, цей активний нервовий центр і базу добробуту Галицьких бояр.

Зайняті в останні роки свого панування дуже складними родинними справами, Ярослав Осмомисл, а також його спадкоє­мець, слабкий Володимир Ярославич, який, до речі, зайняв Га­лицький престол проти волі свого батька, не могли взяти активної участі у подіях Дунайських країн, подіях, що довели до створення Другої Болгарської імперії.

Тому у тогочасних джерелах, як, наприклад, у «Логосі» Н. Хоніате- са, написаній у 1186 р.

Похід Романа взимку 1200/1201 рр. мав дуже цікаву передісторію.

У травні 1200 р. ми бачимо посольство Романа у Царгороді, очолюване Твердятою Остромиричем.

Цікаво звернути увагу на те, що обидва імені — Твердята (змен­шувальна граматична форма від імені Твердислав) і Остромир — типово новгородські імена, які не вживалися в Галицькій землі. Також зрозуміло, що це не було випадковим явищем, бо, крім по­сольства Романа, прибув у той сам час до Царгорода як паломник новгородський боярин Добриня Ядрейкович (t 1232 р.), відомий пізніше під своїм монашим ім’ям — Антоній. Спочатку він служив як єпископ у Перемишлі в Галицькій землі, а опісля став архієписко­пом Великого Новгорода.

При тій нагоді треба подати, що Добриня (Антоній) був також автором «Паломника»¹⁸, в якому збереглася інформація про посольство Романа (вид. X. М. Лопарєв), і, очевидно, мусила бути якась важлива причина, чому новий володар Галича зразу відрядив після зайняття престолу своє посольство до Константинополя і призначив новгородця головою цього посольства.

Роман, найстарший син Київського князя Мстислава Ізяславича, слідував родинним традиціям і почав свою політичну кар’єру як князь Великого Новгорода (1169—1170 рр.). Мстислав Мономахо- вич (↑ 1132 р.) — улюбленець жителів Великого Новгорода — був прадідом Романа по прямій лінії.

Як свого роду новий варіант торговельного «шляху із Варяг у Гре­ки» були встановлені тісні торговельні зв’язки поміж торговельною аристократією Великого Новгорода і Галицькими боярами. Тому аристократія Галича, як і Великого Новгорода, була зацікавлена у мирі в Дунайських краях. Пацифікація утримання на тій території миру стала імперативом для візантійської політики. Тим-то болгар­ська революційна війна і посилення напруги в Дунайських краях були не бажаними для всіх тих названих партнерів.

Нікетас Хоніатес подає, що допомога Романа виявилася для візан­тійців несподіванкою. Це зрозуміло, якщо візьмемо до уваги згадану перед тим довголітню пасивність попередників Романа на Галицько­му престолі у відношенні до Дунайських територій.

Таким чином, ми можемо прийняти без сумніву, що ціль Рома­новой? посольства у травні 1200 р. до Константинополя була коор­динованою акцією проти Половців і Бродників = Деремела.

Тому не дивно, що похід, який мав місце півроку, пізніше приніс не тільки великий успіх, але також те, чого потребував Роман, — його уславлення. Роман став новим Мономахом, іменем якого Половці страшили своїх дітей. Роман Мстиславич був чужий у Галичі Осмомисла, з яким він не був споріднений. Наші результати важливі у з’ясуванні питання про дату написання «Слова».

Автор «Слова» вже знав про перемогу в поході Романа проти Половців і Бродників = Деремела. Тому terminus post quem для напи­сання «Слова» — є березень 1201 р.

II

Коментатори «Слова» звичайно приймають як самозрозуміле, що в поході Ігоря 1185 р. брали участь чотири князі:

1. Ігор Святославич;

2. Всеволод буй тур, його брат;

3. Святослав Ольгович, його братанок;

4. Володимир Ігоревич, його син.

Але у Лаврентіївському літописі, а теж у джерелі В. М. Татищева чітко подається, що було п’ять учасників походу. Обчислення учасників там починається у такий спосіб: Ігор із двома синами з Новгорода-Сіверського. Ця інформація заслуговує на довіру, бо неза­лежно від Лаврентіївського літопису вона повторюється у Пере­мишльському ізводі князя Галича Льва Даниловича, що зберігся уривками у «Historia Polonica» Яна Длугоша¹⁹. Це означає, що у поході Ігоря брав участь ще другий син Ігоря, а саме: Олег Ігоревич. Тільки тепер ми можемо зрозуміти наступний пасус «Слова»:

«Олегъ и Святъславъ, тьмою ся поволокоста и въ морѣ погрузиста, и великое буйство подаста хинови»²⁰.

Роман Якобсон у своєму виданні «Слова» відкинув імена «Олегъ и Святъславъ», вважаючи їх пізнішими вставками²¹.

О. В. Соловйов²⁵, який вперше уважно дослідив усі згадування князів у «Слові», запідозрював це упущення як помилку перепи­сувачів. Але подвійне число («съ нима молодая мѣсяца, Олегъ и Святъславъ»)²⁶ знімає будь-яку можливість механічного про­пуску переписувача. Перед нами — свідоме упущення, очевидно, пояснюється тим, що у Києві знали про одруження Володимира із Кончаківною у полоні і таким чином не могли вважати його жертвою походу. Ледве чи можна було говорити про Володимира, як про затьмарений місяць, у той час коли у резиденції Кончака йому співали весільну славу.

Одначе Д. С. Лихачов у другому пасусі забуває свої слова і не говорить більше про участь Олега Ігоревича у поході, тому подає неправильне пояснення пасусу «Слова», де згадані чотири сонця: «чръныя тучя съ моря идутъ, хотятъ прикрыти 4 солнца, а въ нихъ трепещутъ синии млънии»²⁷.

3 того ясно виходить, що один учасник походу зостався не згаданим: Володимир Ігоревич. У зв’язку з тим кінцеві рядки «Слова» вимагають нової інтерпретації:

«Пѣвше пѣснь старымъ княземъ,

а потомъ молодымъ пѣти: «Слава Игорю Святъславличю, буй туру Всеволоду, Владимиру Игоревичу!»²⁸

Хто такі «старымъ княземъ» і «молодымъ» князем?

Чому Володимир Ігоревич, якого ім’я, а навіть участь у поході Ігоря автор «Слова» постійно замовчує, а тут зразу називає його ім’я мовби «deus ех machina»? Хто б не був автором «Слова», але він був добре ознайомлений із чернігівською системою рангів. У Чер­нігівській землі аж до смерті великого князя Мстислава Святосла­вича (1223 р.) система сеньйорату, цебто т. зв. система «лествичного восхождения», дуже точно виконувалася.

Після відділення провінції Рязань—Муром, здійсненого Яросла­вом Святославичем (↑ 1129 p.), Чернігівська земля складалася із двох основних князівств: Чернігівського і Новгород-Сіверського.

Найвищим рангом у Чернігівській землі був князь Чернігова і найвищим рангом у князівстві Новгород-Сіверському — князь Новгорода-Сіверського, але у чернігівській системі він стояв тільки одним рангом нижче. На жаль, наші джерельні інформації про всі деталі чернігівської системи невідомі. Одначе одне певне, що коли Чернігівський престол виявився вакантним, князь Новгорода-Сівер­ського ставав автоматично великим князем Чернігова. Тут треба пригадати, що, починаючи з року 1139, Чернігівський престол часто залишався вакантним, бо постійно Чернігівські князі запрошувалися на великокняжий престол до Києва. У Чернігівському князівстві найбільш важливим престолом після Чернігова був Козельськ — столиця давніх в’ятичів, а в Новгород-Сіверському князівстві най­важливішим престолом після Новгорода-Сіверського — столиця Посейм’я, край ріки Сейму, — Курськ. Система «лествичного вос­хождения» на Русі запозичена у Хозарів і давніх Тюрків. Для цієї системи давні Тюрки (VI—VIII ст.) Turktid вживали означення fort bulu∏g — «Чотири сторони світу». Уперше ця система засвідчена в Азійських Гунів (Hsiung-nu) у III ст. до н. е.²⁹

Батько Ігоря Святославича—Святослав Ольгович — був у 1146 р. князем Козельська; наступного року його перевели до Новгорода-

Сіверського, де він й залишався до 1154 р. В тому році (1154) князь Чернігова Ізяслав Давидович (1151—1154 рр.) став Київським князем, і тоді Чернігівський престол автоматично перейшов до Святослава Ольговича (1154—1166 рр.).

Після смерті Святослава 1166 р., який був наймолодшим Ольговичем (син Олега Святославича), Чернігівський престол пе­рейшов до найстаршого рангом із нової генерації сина Ольговича (Всеволода), цебто Святослава Всеволодовича, який до того часу правив у Новгороді-Сіверському (1154—1166 рр.). Коли він у свою чергу став великим князем Київським (1176 р.), найстарший син Ольговича, другого в черзі (Святослава), Олег Святославич (1176— 1180 рр.), у 1166 р. став князем Новгорода-Сіверського, а починав свою кар’єру у 1161 р. як князь Курська, тепер став великим кня­зем Чернігова. Тоді Ярослав Всеволодович (1176—1180), другий син найстаршого Ольговича, став князем Новгорода-Сіверського. У році 1180 Олег Святославич, Чернігівський князь, помер. Ярослав Всеволодович із Новгорода-Сіверського перейшов тепер до Чер­нігова (1180—1199 рр.), а найстарший рангом Святославич, Ігор, став тепер князем Новгорода-Сіверського (1180—1199 рр.), щоби після смерті Ярослава Всеволодовича самому перейти до Черні­гова у 1199 р.

Концепція володіння чернігівської тетрархії і взаємини обох відга­лужень династій у другій половині XII ст. найкраще передає Свято­слав Всеволодович уже як князь Київський, зібравши у 1180 р. свою Чернігівську династію, перед тим заки вирушив походом проти Всеволода Суздальського. Він сказав: «Осе я старший Ярослава, а ти, Ігорю, старший Всеволода, і нині я вам замість отця остався. Тож велю я тобі, Ігорю, тут зостатися з Ярославом стерегти Черні­гова і всеї волості своєї, а я піду із Всеволодом до Суздаля і одберу сина свойого Гліба. Хай як нас із Всеволодом бог розсудить»³⁰.

У році 1185 чотири головні престоли Чернігівської землі були зайняті у такий спосіб: відгалуження Всеволодовичів займало престол № 1 (Чернігів: Ярослав Всеволодович) і № 3 (Козельськ: Всеволод Ярославич, син Київського князя). До відгалуження Святославичів належали престоли № 2 (Новгород-Сіверський: Ігор Святославич) і № 4 (Курськ: Всеволод Ярославич, брат Ігоря).

Про молодших рангом престолів обох князівств ми мало знаємо. Одначе ми маємо право приймати, що в Чернігівському князівстві до тієї категорії належали: Стародуб, Гомій, Вщиж (мабуть, у такому порядку). А в князівстві Новгород-Сіверському: Трубчевськ, Рильськ

і Путивль. Головні герої «Слова» — два Святославичі (Ігор і Всеволод), що в році 1185 займали престоли категорії чотирьох основних престолів Чернігівської землі, цебто престоли другого і четвертого рангу (Новгород-Сіверський, Курськ), не могли бути включені до категорії «молодших князів» людиною, що добре була обізнана із системою «лествичного восхождения», а таким був, безперечно, автор «Слова». Тим більше, що обидва Святославичі, Ігор і Всеволод, належали до тої самої генерації, що Святослав Київський і Ярослав Чернігівський. До речі, великий князь Всеволод «Слова», цебто Всеволод Юрійович Суздальський, також належав до цієї самої генерації, що й чотири вищеназвані члени Чернігівської династії. Навіть Всеволод Суздальський, народжений у 1154 р., був на три роки молодший від Ігоря Святославича і на один рік молодший від Ігоревого брата Всеволода, але всі вони належали до категорії «старших князів». Тому у «Слові» (с. 31) Володимир Ігоревич єдиний названий як репрезентант категорії «молодших» князів. Його уділом у 1185 р. був Путивль, молодший рангом престол у системі Новгород-Сіверської землі. Туди він повернувся в році 1207, коли його брат Роман прогнав із Галича. Після смерті Ігоря Святославича (↑ 1201), що, як його батько, ніколи не володів Києвом, рівновага поміж двома лініями Чернігівської династії була перервана. Три основні престоли Чернігівської землі перейшли до трьох синів Святослава Всеволодовича, князя Київського: Всеволод Чермний став князем Чернігова, Гліб — заволодів Нов- городом-Сіверським, а Мстислав — став володарем Козельська. Ігоревичам (лінії Ігоря Святославича) залишився тільки четвертий престол у Курську. Ігор Святославич мав чотирьох синів: Володи­мира, Олега, Святослава, Романа. Найстарший, Володимир, тепер став головою колишнього Новгород-Сіверського відгалуження. На нараді в Чернігові в році 6714 / 1206 зійшлися члени обох відгалу­жень, як про це пише Лаврентіївський літопис:

«Совкупишася Олговичи вси в Черниговъ на снем: Всеволодъ Чермны с своєю братиєю и Володимеръ Игоревичь с своею бра- тиєю...»³¹ Ігоревичі були синами Ярославни, цебто внуками Гали­цького князя Осмомисла. Після смерті Володимира Ярославича, якого свого часу батько прогнав з Галича, Володимир Ігоревич знайшов притулок у свого швагра Ігоря Святославича. Ігоревичі вирішили тепер пробувати свого щастя поза межами Чернігівського князівства, в якому для них не було місця. Усі престоли Чернігів­ської землі були зайняті згідно із давньоруською системою управ­ління «лествичного восхождения».

Ми вже бачили, що після 1199 р. у Галичі була активною партія Ігоревичів (дії Володислава Кормильчича), але, крім них, діяли ще інші претенденти на багатий Галич, між ними, був, в першу чергу, Роман Мстиславич, Волинський князь, від якого Ігоревичі мали багато труднощів. Після несподіваної загибелі Романа (↑ 1205) Во­лодимир зі своїми братами, Святославом та Романом, зайняли не тільки Галицьку землю, але також Волинь, батьківщину Романа. У боротьбі за спадщину Романа другий Ігоревич, Олег, не брав участі. Чому? Він все ще був зв’язаний із Чернігівським князівством, навіть у 1226 р.³² Ясно, що, крім нього, інші Ігоревичі вже вийшли із системи «лествичного восхождения» Чернігівської землі. Також зрозуміло, що після смерті Ігоря Святославича у 1201 р. новий голова відгалуження Ольговичів, Володимир Ігоревич, зумів збе­регти за собою одне із нижчих рангом князівств Новгород-Сівер- ської землі — Путивль, щоб не бути цілком ізгоєм.

Після того Володимир Ігоревич став головою претендентів на Га­лич — спадщину по діду Ярославу Осмомислу. На жаль, ми не маємо точної дати смерті Ігоря Святославича, дати в енциклопедії і в JI. Махновця різні: 1201 р. або 1202 р. Спираючись на досліди спеціаліс­та від хронології Н. Г. Бережкова відносно дати, поданої в Лаврентіїв- ському літописі під роком 6170, він прийшов до висновку, що Ігор Святославич помер поміж 1 березня — 5 серпня 1201 р.³³ Очевидно, смерть Ігоря була неприємною несподіванкою для автора «Слова». Провід Чернігівської династії перейшов до Всеволода Чермного, сина Всеволода Святославича, для якого твір, написаний про похід Ігоря, що зробив його проти волі великого князя Всеволода Свято­славича, не міг викликати особливого ентузіазму. Те саме було відносно двох других синів Святослава — Гліба із Новгорода-Сівер- ського та Мстислава з Ковельська. Одиноким князем, якому автор «Слова» міг вручити свій твір і мати певність, що він дістане на­лежну оцінку, був новий голова Ігоревичів, той самий Володимир Ігоревич, якого ім’я як учасника походу автор з відомих причин — одруження із дочкою Половецького князя Кончака — замовчував³⁴.

Автор «Слова», мабуть, високо оцінив свій шедевр, щоб там робити переміни, але він знайшов гідну себе геніальну розв’язку: прямо додав у Колофоні (на кінці твору) ім’я Володимира Ігоревича. Ставши на чолі «молодих князів», Володимир Ігоревич, подібно до генерації «старших князів», Ігоря та Всеволода Святославичів, які готувалися до невідомого романтичного походу проти Половців, вирішив пробувати своє щастя в Галичі³⁵. Володимир, зацікавлений у прославленні свого імені в Галичі, мабуть, не надавав великого значення фактові, що його ім’я було упущене у самому «Слові», основне значення було те, що автор назвав його ім’я у Колофоні, який був водночас прологом для його галицького подвигу. Так-то ми прийшли до цілком натурального пояснення, чому у Колофоні несподівано названий Володимир Ігоревич, хоч його імені немає у тексті. У зв’язку з тим хочу звернути увагу на факт, що автор «Слова» дуже консеквентно вживає свій паралелізм. Антитези у двох віршах «Слова» на с. 31.

Перша антитеза —

1) «Пѣвше пѣснь старымъ княземъ,

2) а потомъ молодымъ пѣти...»

Друга антитеза —

1) «Слава Игорю Святъславличю,

буй туру Всеволоду,

2) Владимиру Игоревичу!»³⁶

Значить так, як раніше, автор творив пісню для «старших князів», старших рангом, таких як Irop Святославич і Всеволод буй тур, Володимир Ігоревич названий як одинокий репрезентант тої катего­рії князів. Для них ще їм присвячене «Слово» має бути написане. Тому що автор «Слова» залишив свій текст без змін, так як він писав для Ігоря, можна зробити висновок, що він написав свій твір, ще заки дістав вістку про смерть свого князя Ігоря Святославича у 1201 р. Тепер, коли він передавав свій твір Володимиру Ігоревичу, він додав новий Колофон, де подав, що твір про похід Володимира на Галич буде ще окремо написаний. З того виходить, що текст властивого «Слова» був написаний не пізніше серпня 1201 р.

Коли автор почав писати своє «Слово»?

Д. С. Лихачов у своєму коментарі до видання тексту «Слова» делікатно характеризує Ігоря як людину з комплексом меншовар­тості³⁷. Ставши у 1199 р. найстаршим князем Чернігівської землі, Ігор Святославич, без сумніву, наказав переробити у Чернігівському літописі поданий там негативно опис походу про найважливішу подію в його житті, цебто похід Ігоря проти Половців у 1185 р. Типовими для нової версії Ігоря про його похід, що збереглася у Іпатіївському літописі, є розділи, що містять у собі особисту сповідь Ігоря³⁸. Але ця сповідь тільки частинно щира. В той час, коли він повністю каявся за знищення Переяславського краю і признається до своєї жорстокості, як до злих справ та інших злих учинків, його гор­дість як військового начальника не дозволяла йому зізнатися, як він стратив бездійно три дні і не врахував помилок саме у час, коли його Половці розбили. Він не згадує, що змарнував три дні, святкуючи свої перші успіхи, і що протягом наступних чотирьох днів був неактивним і не дбав про зміцнення своїх сил для наступу. Навпаки, він намагався створити вражіння, що весь похід тривав усього три дні і події так швидко наступали одні за одними, що не дали йому часу на ініціативу. Таке саме неправильне пояснення знаходимо у «Слові».

Версія Ігоревої пісні 1185 р., написана, мабуть, 1199 р., в основ­ному збереглася в Іпатіївському літописі та у джерелі Татищева; обидва тексти походять із Київського (Видобицького) зводу ігумена Мойсея (1200). Важливо, що Лаврентіївський літопис не прийняв Ігореву версію, а має свою власну, негативну для Ігоря³⁹. Вона була взята із Переяславського ізводу, що закінчився описом смерті Воло­димира Глібовича (1187 р.).

Ми маємо право прийняти, що власне Ігор Святославич, який цікавився своїм походом, ставши великим князем Чернігівським у 1199 р., велів написати у своєму офіційному літописі нову версію про свій похід, очевидно, не раніше 1199 р. Підсумовуючи сказане, ми приходимо до висновку, що «Слово» було написане після запису у Чернігівському літописі 1199 р. і перед тим, коли Ігор помер, тобто у проміжку 1201 р. Подальше уточнення дати написання «Слова» подає апострофа в самому творі «Слова», де згадується похід Романа проти Половців, поміж березнем і серпнем 1201 р.⁴⁰

¹ Ипат. лет. — Стовп. 702. Відносно дати походу Ігоря Святославича див.: Бережков Н. Г. Хронология русского летописания. — С. 196—198.

² Stryjkowski М. Kronika polska, Iitewska, zmodzka і wszystkiej Rusi Macieja Stryjkowskiego: Wyd. nowe, b⅞d⅞ce dokladnem powtorzeniem wyd. pierwotnego krolewieckiego z roku 1582. — Warszawa, 1846. — T. 1. — S. 202.

³ Ипат. лет. — Стовп. 813. = Іпат./Махновець. — С. 408.

⁴ Лавр. лет. — Стовп. 418 (під роком 1201) — перший похід Романа на Половців; Стовп. 460 (під роком 1205)—другий похід Романа на Половців.

⁵ Відносно дати другого походу Ігоря див.: Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 2. — С. 227, Лавр. лет. — Стовп. 420.

⁶ Лавр. лет. — Стовп. 418 (переклад О. Пріцака).

⁷ Васильевский В. Г. Труды. — СПб., 1908. — T. 1. — С. 209, 210; див.: Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 3. — С. 9—10.

⁸ Бережков Н. Г. Хронология русского летописания. — С. 87.

⁹ Златарски В. Н. Потеклото на Петра и Асеня, водахите на възстанието в 1185 годе // Списание на Българската академия наук. — София, 1933. — Т. 45. — С. 45.

¹⁰ Choniates Niketas. Chronike diegesis (1118—1206) / Ed. I. Bekker. — Bonn, 1835. — S. 691—692.

” Васильевский В. Г. Труды. — Т. 1. — С. 209—210; Грушевський М. Історія України-Руси. — T. 3. — С. 9.

¹² Златарски В. Н. История на Българската държава през средните векове. —Т. 3: Второ Българско царство. България при Асеневци (1187— 1280). — София, 1940. — С. 135—136.

¹³ Іпат./Махновець. — С. 273.

^,4 Ibid. — С. 379.

^,5 Ibid. — С. 400.

¹⁶ Choniates Niketas. Λ6γoι в кн.: Успенский Ф. Образование второго бол­гарского царства // Записки Императорского Новороссийского универ­ситета. — Одесса, 1879. — Т. XXVII. — Приложение. — С. 35.

¹⁷ Див. Екскурс III цієї праці.

¹⁸ Антоний (Добрыня Ядрейкович). Паломник / Изд. X. М. Лопарев // Палестинский Православный Сборник.— СПб., 1899. — Т. 17. — Вып. 3.

^,9 Dlugossi seu Longini. Historia Polonica Libri XII / Wid. A. Przezdziecki. — Krakow, 1873. —Т. 2. — S. 151.

²⁰ «Слово». — С. 20.

²¹ La Geste du prince Igor’, epopee russe du douzieme siecle / Ed. H. Gregoire, R. Jakobson, M. Szeftel, J. A. Joffe. — New York, 1948. — P. 58, 88; див. також: Jakobson R. Selected Writings — The Hague; Paris, 1966. — Vol. IV — P. 141.

²² Ed. pr. — C. 25. '

²³ «Слово». — C. 64.

²⁴ Ibid. — C. 428.

²⁵ Соловьев A. В. Политический кругозор автора «Слова о полку Иго- реве» // Исторические записки.— M.; Л., 1948. — № 25. — С. 74.

²⁶ «Слово». — С. 402.

²⁷ Ibid. —С. 14.

²⁸ Ibid. —С. 31.

²⁹ Pritsak О. Die 24 Ta-Ch’en. Studie zur Geschichte des Vervaltungsaufbaus der Hsiung-nu Reiche H Oriens Extremus.—Hamburg, 1954. — Vol. 1:1. — P. 178—202.

³⁰ Іпат./Махновець. — C. 328.

³¹ Лавр. лет. — Стовп. 426.

³² Ibid. — Стовп. 448.

³³ Бережков Н. Г. Хронология русского летописания. — С. 87.

³⁴ «Слово». — С. 428.

³⁵ Бережков Н. Г. Хронология русского летописания. — С. 87.

³⁶ «Слово». — С. 31.

³⁷ Ibid. —С. 243—244.

³⁸ Іпат./Махновець. — С. 139—140; порівн. Лавр. лет. — Стовп. 397—398.

³⁹ Див.: Приселков М.Д. История русского летописания XI—XV вв. — Л., 1940. — С. 49—50, 63—64.

⁴⁰ Звичайно приймають, що «Слово» було написано до 1187 p., тобто до смерті Ярослава Осмомисла, з огляду на прекрасну апострофу в його честь, написану автором «Слова». Але «Слово» не літопис, а поетичний твір, що звернений не тільки до живих, але до мертвих і ще ненарожденних, як сказав би про це Тарас Шевченко.