Християнський ідеал володаря

У пам’ятках давньоруської писемності, що уславлюють перших християнських князів серію їхніх образів започат­ковує Ольга. У вміщенному в «Повісті временних літ» під 969 р. літописному некролозі на смерть княгині, їй адресо­вані наступні слова похвали:

«Си бысть предътекущия крестьяньстей земли аки деньница предъ солнцемь и аки зоря предъ свѣтомъ.

Особливе місце в шерезі князів-християн у творах давн­ьоруської писемності відведено хрестителю Русі князю Во­лодимиру Святославичу. Йому належала визначальна роль у закладенні підвалин християнської державності на Русі. Ось чому з його ім’ям пов’язується поява численних легенд і цер­ковних переказів, що увібрали в себе уявлення про природу християнської держави, її облаштування і процвітання.

Своєрідним зачином й ідейним ядром цього легендарного циклу є літописна оповідь про осліплення і чудесне прозріння Володимира, вміщена в «Повісті временнихліт» під 988 р.:

«По Божью же устрою в се время разболеся Володимеръ очима, и не видяше ничтоже, и тужаше велми, и не домыш- ляшеться, что створити. И посла к нему царица (візантійська принцеса Анна — В. Р.), рекущи: «А ще хощеши избыти болѣзни сея, то вскоре крестися, аще ли, то имаши избыти недуга сего». Си слышавъ Володимеръ, рече: Да аще истина будеть, то поистине велик Бог будеть хрестеянескъ». И повеле хрестити ся.

Легенди про зцілення хворого володаря силою хрещення утворювали фундамент історії багатьох християнських дер­жав. В основу цього сюжету була покладена історія зцілення від тяжкої недуги візантійського імператора Константина Ве­ликого, змальована у його Житії та Хроніці Георгія Амар- тола^[362]. У популярній на Русі Хроніці Георгія Амартола розповідається про те, що наверненню у християнство Кон­стантина Великого передувала хвороба, від якої володаря не могли порятувати традиційні ліки. Тоді язичницькі жерці по­радили йому викупатися в крові малих дітей:

«Костянтинъ же по отчи оумертвии ключися разъболетися ему, яко ни волхвомъ привиденье и лжесловье ни врачебныхъ хытрость ни растворение питьихъ зелии възможе недоугъ его ицелити. К немоу же идольскые иереи соуще пришедъше реша ему, коупель сътворивше, исполнити кръви дети мла­дыхъ и, въ тепле кръви покоупавшюся емоу, сдравоу быти».

Константин, бачачи страждання матерів, просльозився і мовив: «добрее ми паче есть о избавленьи невиноватыхъ дети оумрети, и от ихъ заколение соуровое и бесчеловечное жизни избрати, паче от сихъ сдравыя взискаемая» Він звелів повер­нути приготовлених на заклання дітей матерям і відправити їх з дарунками по домах. Тієї ж ночі явилися до царя у вісні апостоли Петро і Павло, «посланная Богомь поведати сдра- вье и спасенье, зане на детищихъ сдравье створи. Посъли оубо и призови Селивестра некоторого глаголема от Серапи- ниискыя горы, и тъ ти покажетъ божествьнаго и спасенного источника, въ немьже коупавъся не точью телесное сдравье приимиши. Но и душевное яко паче».

Після омовіння в джерелі і хрещення Костянтин, «Изиде ис коупели сдравъ, остави телесныя строупы во воде яко чешюя рыбная. Се сборъ болярскыи видевъ и весь народъ приимшю емоу сдравье, възпиша, глаголющее: «единъ Богъ христыяньскыи и вели и страшенъ, и вси ныне вероуемь вонь и крещаемъся вонь, яко видехомъ днесь велия чюдеса».

Як і у випадку Константина, чудесне одужання Володи­мира символізує його пробудження до нового життя, життя у Христі. Духовне прозріння/просвітлення Володимира, який у своєму містичному досвіді на шляху до святості був осяяний світлом Слави Божої задекларовано й наступним повідом­ленням «Повісті временних літ»: «Благословенъ Господь Исус Христос, иже възлюби новыя люди, Руськую землю, и просвети ю крещеньем святым... и бе Володимеръ же просвещен (виділено мною — В.Р.) сам и сынове его и земля его»^[364].

Осліплення і чудесне зцілення Володимира Святославича символізує також перетворення/преображення його влади, яка відтепер є царственною (грецьке — basielia). Не випадково, після хрещення Володимир прибирає ім’я Василя, яке не тільки символізувало його небесного християнського патрона, але було й тотожне йменню шурина — візантійського імпера­тора Василія ІІ. Значущість такого перевтілення Володимира, перетворення його влади на святу і царственну підкреслював у «Слові про закон і благодать» митрополит Іларіон:

«чловечьское естьство съвлече же ся убо каган нашъ и съ ри­зами ветъхаго человека съложи тлѣннаа, отрясе прахъ неве- ріа и вълзе въ святую купель и породися от духа и води; в Христе крестився въ Христа облечеся и изиде от купели бе- лообразжюся сын бывъ нетленіа сын воскрьшеніа, имя прї- имь вечно именито на роды и роды — Василіи, им же написася въ книгы животныа въ Вьішнїим и Нетленнеимъ Іерсалиме»^[365].

Ця метафора, можливо, є алюзією наступним словам Книги пророка Ісаї: «Тогда оставшиеся на Сионе и уцелев­шие в Иерусалиме будут именоваться святыми, все вписан­ные в книгу для житья в Иерусалиме (Ис.4:3).

Типологічний символізм визначав основний ідейний зміст раннього київського літописання. Мало чи не кожний його персонаж, кожна помітна подія знаходить відповідність у біб­лійних, передусім, старозаповітних подієвих моделях. Так, навернення Володимира у християнство уподібнюється давн­ьоруськими книжниками, як помічено дослідниками^[366], на­верненню Савла — майбутнього апостола Павла: осяяний на дорозі до Дамаску світлом Господнім Савл осліп, а через три дні, коли за повелінням Ісуса Ананій поклав на нього руку, став він видющий і наповнився Духа Святого: «тотчас как бы чешуя отпала от глаз его, и вдруг он прозрел; и, встав, крестился, и, приняв пищи, укрепился» (Деян, 9, 3-19).

Володимирове хрещення народу Русі давньоруські книж­ники співвідносили, як уявляється, з даруванням юдеям За­кону при горі Синай. Пам’ять про цю подію відзначалась у Палестині у п’ятидесятий день по Пасці. Згідно християнській традиції саме в день П’ятидесятниці на учнів Ісуса Христа, які зійшлися в Єрусалимі на молитву зійшов Святий Дух, який наповнив їх здатністю виконати заповіджену Ісусом місію — нести роду людському слово Христове, проповідувати його вчення (Лк. 24 : 49). Такою здатністю володіє тепер й Володи­мир — не випадково ж масове хрещення киян у Дніпрі спів­пало зі святом П’ятидесятниці (27 травня 988 р.)^[367].Священний зміст події дня П’ятидесятниці передає наступний канон св. Кузьми Маюмського: «Нашедшая сила днесь сїя, Духъ благій, Дух премудрости Божїя, Дух от Отца исходяй, и Сыном вѣрнымъ намъ являйся, подаваленъ, въ них же вселяется есте­ством святыни, в ней же зрится»^[368].

Витворюючи ідеальний образ монарха, будівничого давн­ьоруської державності середньовічні книжники надихалися біблійними сюжетами, віднаходячи в них відповідні антецен- денти чи прототипи. Таким прототипом для них був Соломон. «Повість временних літ», зокрема, послідовно уподібнює Во­лодимира царю Соломону^[369]. Ще у язичництві, він «князь еси мудръ и смысленъ»^[370].

Подібно до останнього, «Бе же Володимеръ побежен по­хотью женьскою наложниць бе у него 300 Вышегороде, а

300 в Белегороде а 200 на Берестове в селци, еже зоуть ныне Берестовое. И бе несытъ блуда, приводя к собе мужьски жены и девице растьляя. Бе бо женолюбець, яко же и Соло- ман: бе бо, рече, у Соломана женъ 700, а наложниць 300»^[372]. Порівнюючи гріховність двох правителів, літописець роз­різняє шляхи їх святості: Соломон хоча й «мудръ же бе, а наконець погибе; се же (Володимир — В. Р.) невеголосъ, а наконец обрете спасенье»^[373]. Як слушно зауважив було С. Сендерович, перший пройшов шлях від святості до поги­белі, другий же навпаки — від гріховності до спасіння^[374]. Бо й справді, «есть стыд, ведущий ко греху, и есть стыд — слава и благодать» (Сир. 4:25). Змальовуючи язичницькі пороки Володимира давньоруський книжник, здається, свідомо згу­щує барви, аби потім обернути вчинки князя у біблійне про­віщення добра Руській землі: «Аще бо преже на скверньную похоть желая, но после же прилежа к покаянью, якоже апо­столъ вещеваеть: «Идеже умножиться грехъ, ту изобиль- ствуеть благодать» («А когда умножился грех, стала преизобиловать благодать» ( Рим., 5:20) Дивно же есть се, колико добра створилъ Русьстей земли, крестивъ ю»^[375].

У пам’ятках староруської писемності Володимир постає таким же великим будівничим як і Соломон (3.

«И рече Володимеръ: «Се не добро, еже малъ городъ около Киева». И нача ставити городы по Десне, и по Востри, и по Трубежеви, и по Суле, и по Стугне. И поча нарубати муже лучшиѣ от словень, и от кривичь, и от чюди, и от вятичь, и от сихъ насели грады»^[377].

Вбачаючи у Володимирі духовного спадкоємця староза­вітних царів, київські книжники наділяли князя такими чес­нотами, як мудрість, співчутливість, благоговійність та милосердя. Шануючи євангельські заповіді й наслідуючи приклад біблійних царів Давида і Соломона, («он избавит нищего, вопиющего и угнетенного, у которого нет помощ­ника. Будет милосерд к нищему и убогому, и души убогих спасет; от коварства и насилия избавит души их...» (Пс.71: 12-14) Володимир,

«повеле всякому нищему и убогому приходити на дворъ княжь и взимати всяку потребу, питье и яденье, и от скоть- ниць кунами. Устрои же и се, рек яко «Немощнии и болнии не могуть долести двора моего» повеле пристроити кола, и въскладше хлебы, мяса, рыбы, овощь розналичный, медъ въ бчелках, а в другых квасъ, возити по городу, въпрашающии: «Кде болнии и нищь, не могы ходити?» Темъ раздаваху на потребу»^[378].

Митрополит Іларіон також описує Володимирові мило­стині і щедроти, «яже къ убогыимъ творяше, к сирымъ, къ болящі’имъ, къ дължныим, къ вдовамъ и къ всѣмь требующі- имъ милости»^[379]. Цю тему розвиває й Яків Мніх у своїй «Пам 'яті та похвалі князеві Володимиру»: «Боле же всего бяше милостыню творя князь Володимеръ: иже немощнеи и стареи не можаху доити княжа двора и потребу взяти, то в дворъ им посылаше.. везде милостыню творяше, нагыя одевая, альчныя кормя и жадная напаяя, странныя покаяя милостию»^[380]. Багатства княжого двору Володимира були до­ступні, як бачимо для широких верств населення.

Володимирове милосердя і його любов до нужденних, деякі дослідники нерідко жорстко пов’язують із загостренням соціальних відносин й потрактовують як спробу князівської влади пом’якшити хворобливий для тогочасної спільноти злам у суспільних відносинах^[381]. Слід проте зауважити, що в архаїчному суспільстві милостиня, «является следствием морального понятия дара и богатства, с одной стороны, и по­нятия жертвоприношения с другой. Щедрость обязательна, потому что немезида мстит за бедных и богов из-за излишков счастья и богатства у некоторых людей, обязанных от них из­бавляться. Это древняя мораль дара, ставшая принципом справедливости: и боги и духи согласны с тем, чтобы доля, которую им выделяли и уничтожали в бесполезных жертво­приношениях, служила бедным и детям»^[382]. Така поведінка Володимира відповідала його образу «доброго християнина», який старанно витинали давньоруські книжники.

З-поміж інших чеснот Володимира Яків Мніх відзначає і таку: «вся страны бояхуся его и дары приношаху ему». Це напрямо співвідноситься з адресованим Соломону біблій­ним пророцтвом: «и будут бояться Тебя, доколе пребудут солнце и луна, в роды родов... цари Фарсиса и островов поднесут ему дань; цари Аравии и Савы принесут дары; и поклонятся ему все цари; все народы будут служить ему» (Пс. 71: 5, 10-11).

Ідеал християнського володаря був підказаний давньо­руським книжникам біблійною спадщиною, яка була універ­сальним джерелом формування політичної культури та ідеології для всього середньовічного світу. Біблійні царі з якими уподібнюються сучасні королі, князі чи імператори ніби дарують останнім свій захист. І таке їх родинне пов’язання надає монархії сакральну генеалогію^[383].

У пам’ятках давньоруської писемності ХІІ-ХІІІ ст. роз­вивається думка про ідеального володаря як праведного князя. Істинний князь — той, який для свого народу уособ­лює правду («князи мира сего правда»). Ця думка обґрун­товується на основі християнського вчення про бого- встановленість князівської влади:

«Святый великий Константин, рече власть держаним: по­слушайте и внушите вси судящии земли, яко от Бога дасться власть вам и сила Всевышнего. Давай бо вам власть истяжеть скоро ваша дела и помыслы испытаеть, яко служители есте царства и не судисте в правду, ни сохранисте закона и в по­велении Божии не пребысте. Страшно и скоро приидет на вы испытание, яко серце немилостиво творите людем Божием, иже ради Христос кров свою пролиа».

Князь, який підкоряється закону правди і як добрий пастух береже свій народ від кривд («Поставил есть вас па- стухы и стражы людем своим, да соблюдете стадо его от волк невредимо и от татий некрадено») залишається гідним свого високого покликання і відповідає своєму високому призна­ченню: «бози есте и сынове Вышняго»^[384].

Таким добрим «пастухом» і дбайливим «садівником» на­зиває київський митрополит Никифор князя Володимира Мономаха. Народжений від «цесарице Грькыне», Володи­мир Всеволодович звеличується в устах митрополита як «доблесная глава наша и (глава — В. Р.) всей христоволюби­вой земли», через те, що його «Богъ издалече проразумъ и пръдставил, и из оутрубы освяти и помазавъ, от царское и княжьское крови смесив, его же благочестие въспита»^[385].

Літописний панегірик на смерть князя, вміщений у Лав- рентіївському літописі зображує могутнього й справедли­вого володаря:

«Преставися благовѣрныи и великыи князь Русскыи Воло- димеръ, сынъ благовѣрна отца Всеволода украшеныи доб- рыми нравы, прослувыи в побѣдах его имене трепетаху вся страны и по всем землям изиде слух его понесе убо он всею душею възлюби Бога, но и мы мнися Бога любяще, но аще потщимся заповѣди его схранити тогда явимося Бога лю­бяще любяи бо мя рече заповѣди его хранить. Се же чюд- ныи князь Володимеръ потщася Бога хранити заповѣди и Божьи страхъ присно имѣя в сердци, поминая слово Гос­подне иже рече о сем «познають вы вси человеци яко мои ученци есте аще любите другъ друга, и любите врагы ваша и добро творите ненавидящим вас». Вся бо зломыслы его вда Бог подъ руцѣ его поне не взношашеся ни величашеся, но на Бога възлагаше все и Бог покаряше подъ нозѣ его вся врагы. Он же заповѣдь Божью храня добро творяше врагом своїм отпущаше я одарены милостивъ же бяше паче мѣры. Поминая слово Господне, глаголющею: «блажен милости- вии яко ти помиловани будут и блажен разумѣваяи на нища и убога яко в день лютый избавить и Господь». И не щадя- шае именья свого раздавая требующим и церкви зижа и украшая чтяшеть же излиха чернечьскый чин и поповьскый подавая имъе же на потребу и приимая от них молитвы. Ве­лику же вѣру стяжа к Богу и сродникома своима к святыма мученикама Борису и Глебу тем и цѣрков прекрасну созда на Лтѣ во имя ею идеже святого Бориса кров прольяна бысть жалостив же бяше от нудь и даръ си от Бога прия да егда в церков внидашеть и слыша пѣнье и абье слезы испущашеть и тако молбы ко Владыце Христу со слезами воспущаше тем и Богъ вся прошенья его свершаше и исполни лѣта его в доброденьстве»^[386].

Слід однак зауважити, що літописні панегірики померлим князям не являються цілисними й оригінальними творами на кшталт «князівських зерцал». Як продемонстрував О. П. То- лочко, кожна літописна похвала «содержит в себе целую це­почку цитирований характеристик предыдущих князей, выстраивая таким образом вереницу «образцов», «прецеден­тов», которым соответсвует данный князь»^[387]. Утім, ця харак­теристика Мономаха вирізняється з-поміж інших більшою змістовністю, ніж та, що подана в Іпатіївському літописі й перекриває шаблон літописних посмертних панегіриків^[388]. Посмертне звеличення того чи іншого князя у давньорусь­ких писемних джерелах не обходилося, зазвичай, без згадки про Мономаха. «Володимирове племя» стало політичним символом Русі. Образ ідеального володаря, витворений аж ніяк небезстороннім сімейству Мономахів ігуменом їхнього родового Михайлівського Видубецького монастиря у Києві — Сильвестром залишався взірцем для прийдешніх поколінь староруських книжників. Йому складали шану автори таких популярних за середньовіччя літературних пам’яток, як «Слово про Ігорів похід», «Слово про погибель Руської землі» та славнозвісної легенди про євшан-зілля, вміщеній у Га­лицько-Волинському літописі під 1201 р.

У подальшому, політичні успіхи московських правителів XIV-XV ст. надихнули тамтешніх книжників на створення циклу легенд про Мономаха, у яких він постає могутнім єди­новладним правителем, увінчаним світовими інсигніями влади. Так, «Сказання про князів владимирських» — пам’ятка кінця XV ст. детально оповідає про те як царгородський ім­ператор — благочестивий цар Константин Мономах, тріпо­тячи перед могутнім київським правителем надіслав йому у дарунок живодайний хрест, царський вінець й золоте нами­сто — золоті барми, які відтепер стали атрибутами вінчання на царство російських царів. Від початку XVI ст. одну з го­ловних державних регалій, що використовувались під час цієї церемонії стали називати «шапкою Мономаха». Для легітимізації історико-правничого обгрунтування царського достоїнства московських великих князів, генеалогія яких удавнювалась аж до епохи римського імператора Августа не­обхідно було утвердити спадкоємний зв’язок з римсько-віза­нтійською і києво-руською спадщиною. В цій ідеологічній міфотворчості московських історіографів постать Володи­мира Мономаха, що уособлювала історичне минуле Київ­ської держави та могутність її володарів своєрідно акумулювала претензії Москви на старокиївську ідеологічну спадщину.

Уявлення про владу і авторитет середньовічного прави­теля відбиває «Слово» Данила Заточеника такими, напри­клад, афоризмами: «Кормникъ глава кораблю, а ты, княже, людемъ своимъ»; «Видех полцы без добра князя и рекох: велик звер, а главы не иметь»; «Мужи глава женам, а мужемъ князь, а князю Богъ»; «Вода мати рыбам, а ты, княже, людем своимъ». За спостереженнями І. М. Данилевського, «во всех пассажах о князе, «пародирующих» Священное Писание, слово «князь» обычно замещает первоначальные «Господь» и «Бог». Видимо, за такой заменой стоит как раз та самая мысль об отцовской власти князя... Для Даниила, практиче­ски единственным источником счастья, если строго следо­вать тексту («Слова»), может являться только князь (если, конечно, исключить Стоящего над ним). Только он — гарант того, что (со всей условностью) Даниил мог бы назвать сча- стьем»^[389].

Таке ж батьківське тепло князівської влади демонструє одна із новел Києво-Печерського патерика. Коли Святослав Ольгович (Микола Святоша) постригся у ченці, його вірний слуга — «лечець хитр вельми» на ймення Петро Сиріянин, що подався слідом за ним в монастир, передчасно оплакуючи напророчену смерть свого володаря, «пад пред ногами его, съ слезами глаголя: увы мне, господине мой и добродетелю мой и драгый мой животе! Кто призрить на страньстьвие мое, и кто напитаеть многую чадь требующих, и кто засту­пить от обидимых, кто помилуеть нищих? Не рех ли, о княже, оставити имаши плачъ неутешимый братома си? Не рех ли ти, о княже, не тако ли мя словом божиим исцели и силою, яко же твоею молитвою? Где ныне отходиши, па­стырю добрый? Повеждь мне, рабу своему, язву съмертную, да аще азь не изврачюю, да будеть глава моа за главу твою и душа моа за душю твою»^[390].

4.3.