Гострі суперечки між норманістами і антинорманістами -

6 вересня 1749 року Ґергард Фрідріх Мюллер (1705— 1783 pp.), офіційний російський імператорський історіограф і член Імператорської Санкт-петербурзької Академії наук, розпочав річну промову про походження Русі під назвою ♦ Origines gentis et nominis Russorum».

Мюллер так і не скінчив своєї промови. На знак протесту проти почутих «ганебних» слів російські члени і ад’юнкти Імператорської Академії обурено зашуміли. Один з них, астроном Микита Іванович Попов (1720—1782 рр.), вигукнув: «Ти, claris- sime auctor, nostrum gentem inflamia afficis!» (Ти, відомий авторе, приносиш ганьбу нашій науці!). Справу доповіли президентові Академії, майбутньому гетьману України (1750—1764 рр.) Кирилу Розумовському (пом. 1803 р.) та імператриці Єлизаветі Петрівні (1741 —1762 рр.), яка призначила спеціальну комісію, щоб визначити, чи справді мюллерівські дослідження завдавали шкоди інтересам та славі Російської імперії. Одним із членів комісії був відомий учений Михайло Васильович Ломоносов (1711 —1762 рр.), чий висновок був категоричним. Мюллерові заборонили продовжувати дослідження з давньоруської історії, а його праці були конфісковані й знищені. Переляканий учений зрештою змінив напрямок своїх досліджень, звернувшись до безпечнішого предмета — історії Сибіру¹.

Так чи інакше, але 6 вересня 1749 року залишилося важливою датою у східноєвропейській історіографії. Ця дата позначає початок тієї гострої суперечки між норманістами і антинорма- ністами, яка триває й досі.

Норманісти переконані, що термін Русь норманського походження. Вони виводять норманів, точніше шведів, орга­нізаторами політичного життя спершу на берегах озера Ільмень, а пізніше на берегах Дніпра. Антинорманісти, навпаки, прого­лошують, що руссю називалися слов’яни, які жили на південь від Києва з доісторичних часів задовго до появи норманів у Європі. Для підтвердження цієї тези вони наводять назви кількох річок — приміром, Росі, правої притоки Дніпра. Антинорманісти надають цьому місцевому слов’янському елементові визначальну роль у становленні держави того періоду, зокрема Київської Русі. Офіційна радянська історіографія змушена була прийняти антинорманістську позицію з огляду на те, що «норманська теорія є політично шкідливою, оскільки заперечує здатність слов’янських народів створити незалежну державу своїми власними зусиллями»².

Аргументи норманістів, найвизначнішими з яких були Август Людвіґ Шльоцер, Ернст Кунік, Вільгельм Томсен, Олексій Шахма­тов, Туре Арне, Степан Томашівський і Адольф Стендер-Петерсен, зводяться до такого:

1) Русь одержала свою назву від Pyomci, бо так у сер. IX ст. фіни називали шведів. Назва утворилася від шведського примор­ського регіону в Уппландії, Рослаген (Rodslagen), мешканців якого називали Rodskarlar (від Rodr — «гребти» або «веслувати»). В модифікованому варіанті цієї етимології, запропонованому P. Ек- бломом, А. Стендером-Петерсеном та іншими, «Русь* виводиться з rdd(er)s-byggjar — «мешканці проток між островами» (це стверджують східноєвропейські археологи щодо Київської Русі), але був привнесений зовні англійцями, які раніше мали розвинуту історичну свідомість. З цього погляду історія і археологія не наслідують одна одну.

Історія, як і будь-яка точна наука, є абстрактною інтелек­туальною дисципліною. Насамперед вона концентрується на встановленні й систематизації історичних фактів з допомогою аналітичних ♦експериментів», себто на дослідженні специфічних проблем, а тоді вже вибудовує відповідні гіпотези. Але оскільки історик не може ні відтворити минуле ♦wieeseigentlichgewesen» (всупереч Ранке), ні ♦повторити досвіду», ні ♦оживити минулого» подумки (всупереч Дільтею і Кроче), то мусить проводити свій аналітичний експеримент у ширшому теоретичному контексті.

Історія — це міряна лінеарним часом об’єктивна візія ми­нулого свідомих себе і документуючих свій досвід на письмі людських спільностей (а не поодиноких людей). Історія, на відміну від ідеології, метафізичної (а отже, міфологізованої) за суттю, є коґнітивна наука (logos), і як кожна точна наука вона є на рівні абстракцій. Історія не може фізично відтворити минулу дійсність у її мільярдних складових елементах; вона досліджує функцію історичних фактів.

Історичний факт — найменша самостійна одиниця, що абстра­гується на базі аналізу джерел як одноразовий суспільний факт (в історії немає панхронних законів), пов’язаний своїми пучками із попередніми і пізнішими фактами у структурі закінчених циклів.

Тепер кілька слів про вивчення джерел. Не можна підходити до джерела без попереднього філологічного та історичного аналі­зу. Натомість, згідно з Ортеґою-і-Ґассетом, слід охопити всі джерела певної епохи, щоб відтворити всю багатоперспективність, притаманну їм. Історія є точною наукою, яка може давати точні відповіді лише тоді, коли є повне розуміння певної проблеми.

Перш ніж звернутися до проблеми походження Русі, слід вирішити деякі методологічні питання. Зі сказаного вище очевидно, що появу давньоруської держави можна розглядати лише як історичний експеримент у межах загальної системи.

Історія починається від Шумеру в Месопотамії в III тис. до н. е.

З часу заснування Римської імперії і до IX ст. відбулися чотири важливі історичні події, кожна з яких спричинила ланцюгову реакцію і мала вплив на походження Русі:

1) Полишення римськими легіонами імперських limes — рейнсько-дунайського кордону (бл. 400 р. н. е.) і поява в історії франків, фризів і англосаксів.

2) Утворення степової імперії нового типу — Аварського союзу з центром на території сучасної Угорщини, бл. 568— 799 рр.; активізація слов’ян і «концентрування» скандинавів.

3) Вторгнення арабів в басейн Mare Nostrum, а хозар до Східної Європи (бл. 650 р.), а також аббасидська економічна революція (750 р.).

4) Зруйнування Аварської держави, Renovatio imperii* Карла Великого (800 p.), «вибух» скандинавів («період вікінгів», 793 р.) і слов’янська християнська місія (863 р.).