«Галич — другий Київ»: середньовічна формула чи історіографічна метафора?
У створених останнім часом синтетичних курсах історії України, період XII — першої половини XIII ст. зазвичай визначається як епоха Галицько-Волинської держави[552]. Цей призабутий радянською історіографією термін і поняття до наукового обігу запровадив М.
С. Грушевський, який вважав«нераціональним сполучування старої історії полудневих племен, Київської держави з її суспільно-політичним укладом, правом і культурою, з Володимиро-Москов- ським князівством XIII-XIV ст., так наче се останнє було його продовженням »[553] [554]. Натомість він стверджував, що «київський період перейшов не у володимиро-московсь- кий, а в галицько-волинський XIII в., потім литовсько- польський XIV-XVI в. Володимиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені і відносини до неї Київської можна б скоріше порівняти, наприклад, до відносин Римської держави до її гальських провінцій, а не преємства двох періодів у політичнім і культурнім житті Фран- 141 ції» М. С. Грушевський не обґрунтовував історичну сутність Галицько-Волинської держави, яка, мовлячи його словами, «зав'язавшися на порозі XIII ст., протягнула в українських землях іще ціле століття по упадку Києва в повній силі традиції великодержавної політики й життя, князівсько-дружинного режиму, суспільно-політичних форм і культури, виробленої Київською державою»[555]. Поділяючи історію України на київський і галицько-волинський періоди, М. С. Грушевський, очевидно, спирався, як зауважив О. П. Толочко, на відмінну від великоруської традицію Іпатіївського зводу, який є об'єднанням київського та галицько-волинського літописань, що сталося не пізніше часів Данила Романовича: «механічне з'єднання Київського й Галщько-Волинсько- го літописів, що припало на 1200 р., істориками (у тому числі й Грушевським) було сприйнято як момент "переходу" від одного періоду до іншого»[556]. До цього слід додати, що сповідуючи вірність поглядам свого учителя — В. Б. Антоновича, який повязував історію Київської Русі з розвитком українських земель й першим увів до наукового обігу термін «Україна-Русь»[557], М. С. Грушев- ський своїм синтетичним курсом прагнув легітимізувати саме існування української історії. Один із учнів М. С. Грушевського, львівський історик С. Томашівський, у своїй популярній праці з історії середньовічної України, написаній у розпал національно-визвольних змагань, беззастережно назвав об'єднане Романом Мстисла- вичем Галицько-Волинське князівство першою українською національною державою[558]. Подібну концепцію тяглості української історії й державності розвивали з-поміж інших представників державницької школи в українській історіографії Д. Дорошенко, М. Андрусяк, М. Кордуба, Н. Полонська-Ва- силенко. Хрестоматійними стали, наприклад, слова Євгена Маланюка, який у своєму історіософському есеї «Нариси з історії нашої культури», стверджуючи про втрату Києвом у XIII ст. ореолу столичності, наголошував на тому, що «західня половина бувшої Київської імперії все більш, силою речей, усамостійнюється в постаті Галицько-Волинської держави. Вона несе політичний та й культурний тягар насліддя Києва ще ціле століття, продовжуючи державність "РуськоїЗемлі"»[559]. На схилку того ж XX ст., коли з'явилися принципово нові методологічний та дослідницький інструментарії наукового пошуку, такі погляди принципово не змінилися. Наведу, що називається «навмання», приклад із принагідного збірника тез доповідей та повідомлень наукової конференції «Галицько- Волинська держава: передумови виникнення, історія, культура, традиція» (Галич, 19-21 серпня 1983 р.). Один із її авторів, наприклад, безапеляційно стверджує, що «з падінням Київської Русі українська державність не зупинилась; вона продовжувала функціонувати на Заході, в умовах Галицько-Волинської держави, в складі якої, за твердженням М. Брайчевського (вельми сумнівним — В. Далі невтомний галицький Наркіс доходить висновку про те, що «В Галицько-Волинській державі знайшли вперше в Україні своє втілення такі ідеї, що входять в поняття галицький П'ємонт, а саме: самостійність і соборність української держави (виділено мною — В. Р.); орієнтація на передову, цивілізовану Західну Європу; 147 єднання церков; міське самоуправління та інші» Більш зваженою, хоча також неприйнятною, на мій погляд, є позиція О. Б. Головка, який стверджує, що «для об'єднаного князівства Романа були характерні певні ознаки держави, а саме наявність державної території, системи державного управління, відповідної ідеології...отже ми маємо всі підстави розглядати політичний комплекс, який контролював князь Роман Мстиславич, а саме території Волині, Галичини, Пониззя (середня течія Дністра), Побужжя ("України") та Київщини як державу, яка потенційно мала шанс трансформуватися в більш стабільну державну структуру». При цьому цих та й деяких інших науковців не бентежить, що саме слово держава до XVII ст. вживалося не у високому значенні, а побутувало лише як одне із визначень верховної влади, було метафорою її царственості і могутності[560] [561] [562]. Створене Романом Мстиславичем у 1199-1205 р. Галицько-Волинське об'єднання було, як відзначає М. Ф. Котляр, складовою Києво-Руської держави, яка «зовсім не припинила свого існування, коли Роман Мстиславич створив своє Галицько-Волинське князівство»[563]. Розвиваючи цю думку у монографії «Галицько-Волинська Русь», дослідник справедливо наголошує на тому, що «термін "Галицько-Волинська держава" народився в середовищі галицької інтелігенції в XIX ст., в умовах панування Австрійської імперії, до складу якої входила Галичина. Галич направду був важливим, проте не єдиним осередком давньоруської державності у Південній Русі. Його могутній суперник — Чернігівське князівство — виступало проти експансіоністських планів владимиро-суздальських і смоленських князів встановити тут свою гегемонію[565]. Та й Київ не був зведений до ролі «граничного городка», як вважають деякі історики. Незважаючи на державну деструкцію Київської Русі й цезуру монгольського завоювання, її стольний град залишався найвизначнішим осередком політичного й духовного життя, центром притягання для усіх земель-князівств Східної Європи. Київський князівський стіл продовжував зберігати своє главенство на Русі впродовж всього XIII — першої третини XIV ст.[566] В суспільній свідомості Київ залишався не тільки основним політичним і культурним центром, а й центром сакральним, осередком християнського благочестя. Невипадково, гадаю, надсилаючи 1264 р. київському митрополиту Кирилу Кормчу книгу, болгарський князь Святополк супроводжує свій дарунок такими словами: «преосвященному архиепископу...преславного (тут і далі виділено мною — В. Р.) града Киева, учителя же всеи Руси и свътилника церквам богоспасаемого града Киева»[567]'4. Не буде перебільшенням сказати, що у другій половині XIII-XIV ст. зберігалася конфесійна єдність всієї території Київської Русі, що живила у масовій свідомості уявлення про неї як про єдине етноконфесійне й політичне утворення. Тому говорити про Галицько-Волинську державу, чи «перше українське королівство»[568], як загальноукраїнську державу — спадкоємницю Київської Русі — не доводиться. Ідея успадкування Галицько-Волинським князівством державно-політичних традицій Київської Русі, а відтак і поява самої тези «Галич — другий Київ», ґрунтується головно на суперечливих звістках давньоруських літописів про Київ початку 1200-х pp. Зокрема, мова йде про суперництво Романа Мстиславича і його тестя — київського князя Рюрика Рости- славича. Під 1202 p., як сповіщають джерела, Рюрик, вирішивши провчити свого зятя, «вста... на Романа, и приведе к соб— Ольгович— в Кыевъ, хотя поити к Галичю на Романа. И оупреди Романъ скопя полкы Галичьскы— и Володимимерьскы— и въ—ха в Русскую землю и отвориша ему Кыяне ворота Подольская»[570]. Позбавивши Рюрика Ростиславича великокнязівського престолу, Роман Мстиславич, однак, у Києві не залишився, а посадовив у ньому свого двоюрідного брата Інгвара Ярославича. Але вже наступного року Рюрик повернув собі місто і вчинив у ньому нечуваний погром: «Взять бысть Кыевъ Рюриком и Олговичи и всею Поло- вецьскою землею и створися велико зло в Русст—и земли, якого же зла не было от крещенья над Кыевом. Напасти были и взятья не якоже нын— зло се сстася. Не токмо одино Подолье взяшеа и пожгоша ино Гору взяша и митрополью святую Софью разграбиша и Десятиньную святую Богородицю разграбиша и манастыри вс— и иконы одраша, а ины— поимаша и кресты честныя и ссуды священыя и книги и порты первых блаженыхъ князьи еже бяху пов—шали в церквахъ святыхъ на память соб— то положише все соб— в полонъ: яко же глаголеть пророк Давид "Боже, приидоша языци в достояние твое и оскверниша церковь святоу твою положиша Иерусоли- ма яко овощное хранилище, положиша троупие рабъ твоих брашно птицам небесным плоть преподобных твоих звѣремъ земнымъ пролияша кровь ихъ, аки воду" (Пс. 78:1-3). То все стася над Киевом за грехи наша: чер- ньци и черници старыя иссекоша, и попы старые, и сле- пыя, и хромыя, и слоукыя и трудоватыя, та вся иссекоша; а что чернець, и черниць, и поповъ, и попадеи, и Ки- янъ, и жены их, и дщери ихъ, и сыны их то все ведоша иноплеменици в вежи к собе». Розорення Києва було осмислене давньоруськими книжниками як Боже прокляття, що здійснилось над стольним градом Русі так само, як колись над Єрусалимом: «И Он исполнил слова Свои, которые изрек на нас и на судей наших, судивших нас, наведя на нас великое бедствие, какого не бывало под небесами и какое совершилось над Иерусалимом. Как написано в законе Моисея, так все это бедствие постигло нас; но мы не умоляли Господа Бога нашего, чтобы нам обратиться от беззаконий наших и уразуметь истину Твою. Наблюдал Господь это бедствие и навел его на нас: ибо праведен Господь Бог наш во всех делах Своих, которые совершает, но мы не слушали гласа Его... Господи! по всей правде Твоей да отвратится гнев Твой и негодование Твое от града Твоего, Иерусалима, от святой горы Твоей; ибо за грехи наши и беззакония отцов наших Иерусалим и народ Твой в поругании у всех, окружающих нас» (Дан. 9:12-16). Лихо віщували також зауважені нашим книжником знамення: «Toe же зимы знаменья бысть многи на небеси. Едино ж от них скажем: бысть во едину нощь в 5 час нощи потече [571] небо все, и бысть черно по земли же и по хоромом сн—г. Мн—ти все—м челов—кам зряче, аки кровь прольяна на снегу. И вид—ши же н—ции течение зд—здное бысть на небеси оторгаху бо зв—зды на землю. Мн—ти видищим я яко кончину. Знаменья бо в небеси, или во звездахъ, или в солнци, или в лун—, или етором чимъ не на добро бывает, но знамения сици на зло бывають». Похмуро-пророчий тон літописної нарації не залишав сумнівів історикам минулого у тому, що велич і слава Києва залишилися позаду[572] [573]. Столиця Русі, знана як корона пишноти й розрада всієї землі із матері містам руським зробилася блудницею («ибо уста Господни говорят как сделалась блудницею верная столица, исполненная правосудия! Правда обитала в ней, а теперь — убийцы») (Ис. 1:21). Наприклад, В. О. Ключевський вважав, що розорення Києва спричинило «відлив» населення із Середнього Подніпров'я, який відбувався у двох протилежних напрямах — на північний схід Русі та на захід, у верхів'я Дністра, Західного Бугу та Вісли: «Следы отлива в эту сторону обнаруживаются в судьбе двух окрайных княжеств, Галицкого и Волынского. По положению своему в политической иерархии русских областей эти княжества принадлежали к числу младших. Галицкое княжество, одно из выделенных, сиротских по генеалогическому положению своих князей, принадлежавших к одной из младших линий Ярославого рода, уже во второй половине XII в. делается одним из самых сильных и влиятельных на юго-западе: князь его "отворяет ворота Киеву", как говорит "Слово о полку Игореве" про Ярослава Осмомысла. С конца XII в., при князьях Романе Мстиславиче, присоединившем Галицию к своей Волыни, и его сыне Данииле, соединенное княжество заметно растет, густо заселяется, князья его быстро богатеют, несмотря на внутренние смуты, распоряжаются делами юго-западной Руси и самим Киевом»[574]. Боротьба за право розпоряджатися київським великокнязівським престолом, що реально точилася у 1200-х pp. поміж князями Південно-Західної і Північно-Східної Русі, з такою ж гостротою оживає у боротьбі ранньомодерних історіогра- фій — російської та української. М. М. Карамзін, наприклад, вважав, що Роман поступився князю Всеволоду честю розпоряджатися долею Києва і той посадовив у ньому свого зятя Ростислава[575]. У полеміку з цією схемою першим, здається, вступив галичанин Денис Зубрицький (1777-1862). Він, зокрема, стверджував, що російський історик «споткнулся на словах летописи "и бысть князь Киевский ", применив их к лицу Ростислава тогда, когда те слова относятся не к Ростиславу, но к Роману, который сам сел на Киевский стол, или паче присоединил Киев к своей державе... не подлежит сомнению, что Киев был тогда присоединен к Галичско-Владимирской державе»[576]. Більш обережною була позиція М. С. Грушевського. Віддаючи належне здібностям і енергії Романа, він, проте, стверджував: «Подібно як ростово-суздальські князі, він при тім теж не ласиться на Київ, і на крайнім заході українських земель з'являється таким чином новий політичний центр, значніший від Києва, що й дає надалі тон українській політиці. Правда, скора смерть Романа робить перерву, і нове значіннє галицько-волинського стола відновляється вповні тільки тридцять літ пізніше. Але галицькі події вже від кінця ХІІ cm. стають центром української політики, більше від київських. Київ, переставши бути політичним центром для всеї системи земель Руської держави, і зійшовши на друге місце поруч суздальського Володимира, відтепер перестав поволі бути центром і українських земель та сходить на другий план поруч Во- лини-Галичини »[577]. До цього питання вчений повертається і в іншому місці своєї фундаментальної праці: «Роман, мабуть з огляду на Всеволода, на його претензії на старшинство над Києвом, і не лишив Київщини собі: не хотячи ані накликати конфлікту з Всеволодом, ані підпорядкувати себе його претензіям на старшинство, він задовольнився ролею фактичного господаря на всій правобічній Україні, а своїми укладами з Всеволодом фактично поставив себе на рівні з ним, так що в політичній системі земель давньої Руської держави над старим, бідним Київом підіймалися тепер два нові політичні центри: полудневий Галич і північний Володимир суздальський (виділено мною — В. Р.), в союзних відносинах між: собою»[578]. Уявлення про перенесення столиці з Києва до Галича ґрунтуються не стільки на автентичних літописних джерелах, скільки на повідомленнях пізнішої польської історіографії та залежної від неї української історичної літератури другої половини XVII ст. Польський хроніст XVI ст. Мацей Стрийков- ський, у своїй «Хроніці польській, литовській, жмудській і всієї Русі», зокрема, стверджує, що Роман, «do Halicza przeniosl stolec monarchic] Ruskiej z Kijowa» («до Галича переніс руську монаршу столицю з Києва»)Х66. Либонь саме тому один із розділів Синопсиса названо «Споръ о столице». «По смерти всея Россїи Самодержца Романа, велїе между собою нестроенїе и споръ Князїе Россійскій о Прѣстолѣ Самодежавїя им—; иныи хот—ша в преславном Град— Кіевѣ Престол имѣти, иныи в Галичу»[579] [580]. Як уже зазначалося, від часів М. С. Грушевського в історіографії усталилася думка про Романа Мстиславича як про фундатора Галицько-Волинської держави. На підтвердження цієї тези у науковій літературі зазвичай акцентується увага дослідників на «особливому статусі» Романа Галицького у політичній практиці та ідеології середньовічної Русі. О. Б. Головко вважає, що в давньоруській політичній думці сформувалася «наступна, після двох Володимирів — Володимира Святославича та Володимира Мономаха — парадигма ідеального державного володаря — князя Романа Мстиславича. Яскравим проявом виникнення та існування такої парадигми є преамбула до Галицько-Волинського літопису, яку є всі підстави розглядати як окрему пам'ятку давньоруської літератури »[581]. Мова йде про літописну характеристику Романа, вміщену у статті 1201 p., якою відкривається Галицько-Волинський літопис: «В лѣто 6709. Начало княжения великаго князя Романа како державего бывша всеи Роускои земли, князя Галич- кого. По смерти же великаго князя Романа, приснопамятнаго самодержьца всея Роуси. Одолѣвша всимъ по- ганьскым языком оума моудростью, ходяща по запо- вѣдемь Божимъ, оустремил бо ся бяше на поганыя яко и левъ, сердитъ же бысть яко и рысь, и гоубяше яко и крокодилъ, и прехожаше землю их яко и орелъ, храбор бо б— яко и тоур, ревноваше бо дѣду своему Мономаху, погубившему поганыя Измалтяны, рекомыя Половци»[582] [583]. Ця характеристика була складена за книжними стандартами. Як свого часу показав О. С. Орлов, «характеристика Романа Галицкого имеется под 1201 и 1251 годами, в наиболее развитом виде — под 1201 г., и в виде, заимствованном частию отсюда (т. е. из 1201 г.) — под 1251 г. Вид 1201 г. в основе создался в подражание характеристике Святослава под 961 г. Повести временных лет. Эта характеристика Святослава пользовалась между прочим фразеологией Амартола: "легко (или „легокъ,,) ходя, аки пардусъ". Характеристика Романа 1201 г. пользуется иной фразеологией, именно — об одолении ума мудростью и сравнение со "львом" взято из Малалы (І кн.); воинственное же сравнение с "рысью" есть в Еллинском летописце об Александре Македонском»1''0. Галицько-Волинський літопис називає Романа не тільки самодержцем, але ще й «царем»[584]. Як показав В. А. Водов, застосування царського титулу стосовно давньоруських князів мало спорадичний характер. Здебільшого він вживався з використанням візантійських зразків красномовства для підкреслення політичного престижу, прославлення того чи іншого князя[585]. Відсутність скільки-небудь помітних претензій на титул «царя» в домонгольській Русі, очевидно, була пов'язана з особливостями політичної структури Русі кінця XI — середини XII ст. «В этот период все восточнославянские земли находились под властью княжеского рода Рюриковичей: верховным правителем являлся тот, кто считался "старейшим" в роде и занимал киевский стол. Отсюда — определенная индифферентность к титулатуре: не употреблялся в это время последовательно и титул "великий князь" — он начинает применяться с конца ХП в., когда обособление самостоятельных княжеств и распад княжеского рода на отдельные ветви создали ситуацию, в которой потребовался особый титул для подчеркивания политического верховенства. Соответственно и титул "царь", попав на Русь как раз в период относительно безразличного отношения Рюриковичей к титулатуре, титулом не стал, а использовался как своего рода обозначение князя "высоким стилем"»[586]. Лексика Галицько-Волинського літопису значною мірою була залежна, як показав О. С. Орлов, від Хроніки Малали. Такими запозиченнями, зокрема, й були слова «самодержець» та «цар» («царіе»). З-поміж інших, ці слова «встречаются только в переводе Хроники Малалы и являются характерными признаками этого перевода; только немногие из таких слов единично попадаются в переводах с других греческих исторических произведений, включая сюда и библейские книги»1'7'4. До того ж, контекст літописного повідомлення, де Данило- вого батька названо царем, збігається за тоном з наріканнями на принизливе становище перського царя Дарія Александріи, відомої у руських перекладах з-перед кінця XII ст. (С. 115-116). Міфологізована польськими хроністами XVI ст., а згодом В. М. Татищевим й наступною історіографією постать Романа Мстиславича як святого фундатора Галицько-Волинської держави остаточно канонізується XIX ст. У націоналістичній історіографії від початку XX ст. він постає «творцем першої української національної держави, якої основу дала Галичина, перша українська земля, що відокремилася від загальноруської держави перед більше як 100 літами. Сим способом давня руська держава розпалася на дві частини, які стали підставою для витворення двох окремих народностей. Очевидно, що се було сполучене з повним занепадом Києва, який уже від довшого часу не мав ніяких умов бути політичним осе- редником східної Европи; він став перехідним простором, на якім стиралися впливи двох нових осередків Галича і Суздаля»1'. [587] [588] Такою була українська відповідь російській історіографії, яка вустами В. О. Ключевського проголосила Андрія Боголю- бського першим великоросом («В лице князя Андрея великоросс впервые выступил на историческую сцену»)[589] [590]. Укладачі Галицько-Волинського літопису, згадуючи стольне місто свого князівства, не надихалися ідеями та символами його царственості. На відміну, наприклад, від Києва чи Новгорода, Галич не сподобився титулу богоспасаемого або богохранимого града, що є індикатором сакрального статусу міста. Не помітно інтересу галицьких книжників й щодо «примірювання» до Галича таких історичних формул, як «новий Царгород», чи «новий Єрусалим», які є надзвичайно важливими для характеристики середньовічної самосвідомості. Виняток становить хіба що стаття 1229 р. Сповіщаючи про облогу Галича військами угорського короля Бели, літописець вкладає в уста відправленого ним до галичан посла наступні слова: «Слышите словеса великого короля Оугорьского! Да не уставляеть вас Дьмьянъ, глаголя: "И земля изимьть ныи Бог!" Ни да уповаеть вашь Данилъ на Господа, глаголя: "Не имать предати град сесь королеви Угорьскому. То- лико ходилъ на ины страны, то кто можеть удержати от 177 руку моею и от силъ полковъ моихъ ». Слідом за В. М. Істріним, Л. Є. Махновець справедливо вказував на те, що ці слова посла, виголошені від імені Бели до оточених галичан, «є біблійним текстом, пристосованим до даної ситуації. З подібними словами звертається гучним голосом глашатай (Рабсак) ассирійського царя Синахериба до оточеного в Єрусалимі іудейського царя Єзекії (Четверта кн. Царств XVlll, 28-30, 35 або Ісая XXXVI, 13-15, 20)»т. Втім не виключено, що цей епізод був запозичений укладачами Іпатіївського літопису не прямо із Біблії, а через посередництво Хроніки Малали[591] [592]. Слабкий рівень символічного наповнення у літописанні образу Галича як стольного і царственого граду Південно-Західної Русі був пов'язаний із ступенем його претензій на спадкоємність щодо Києва. Між тим формулу «Галич — другий Київ», яку так і не сподобилися гранично чітко сформулювати середньовічні галицькі книжники, вирізьбив своїм квапливим пером (currente calamo) наприкінці 50-х pp. XX ст. львівський філолог А. І. Генсьорський. Подібно московському старцю Філофею, він впевнено-урочисто стверджував: «Перший Київ занепав, на його місці з'явився "другий Київ" — Галич». Становлення цієї ідеї він приписував Роману Великому: «Такий погляд виник у Романа і галичан уже тоді, коли Роман у 1201 р. приєднав на деякий час Київ до Галиць- ко-Володимирського князівства і посадовив у ньому свого намісника князя Інгвара Ярославича. Цей погляд зміцнився ще більше за часів Данила перед приходом Ба- тия, коли самі київські князі стали нехтувати своїм уділом і намагалися "перескочити" на галицький престол... Остаточно цей погляд сформувався після розгрому Києва Батиєм. Галич-Холм стали вважати єдиним спадкоємцем Києва, інакше кажучи, другим Києвом. Було це щось подібне до теорії "третього Риму"яка виникла в XVI ст. у Москві після занепаду Візантії». Хоча ідея спадкоємства Галицькою Руссю традицій першої Київської держави в староруському письменстві не була висловлена експліцитно, вона покволом прокламувалася через низку ідеологічних новацій, покликаних вивищити статус Галицько-Волинського князівства в політичній структурі Русі. Літописець Данила Галицького, утверджуючи ідею верховної влади галицько-волинських князів над Руссю, невипадково називає Данилового батька — князя Романа Мстиславича — «самодержцем всея Руси». До цього галицько-волинський книжник додає, що той «б— цесарь в Роускои земли», а його син Данило володів «Роускою землею, Киевом и Володиме- ром и Галичем»[593] [594], дарма, що Данило, як і його батько, ніколи не князював у Києві. Від 1253 р. він коронується як «rex Russi- ае» («світлійшим королем Русі» титулував Данила Романовича папа Інокентій IV)[595] [596]. Прикметно, що і М. Стрийковський називає Галицько-Волинську Русь «Руським царством»1183. Таким само виявом державно-політичних амбіцій була й розпочата у 30-х pp. XIII ст. Данилом Галицьким грандіозна розбудова міста Холма. Руська писемна традиція про початки Холма є невиразною. Галицько-волинський книжник лапідарно сповіщає про те, як під час ловів Данило уподобав «м—сто красно и л—сно на гор—, обьходящу округъ его полю... и возлюбивъ м—сто то и помысли да сожижеть на немь градець малъ, об—щася Богу и святому Ивану Златоусту да сотворить во имя его церковь»18. Це літописне повідомлення датується 1237 р. Саме цей рік М. С. Грушевський вважав датою заснування Холма[597] [598]. Такої ж точки зору дотримувався й І. П. Крип'якевич[599]. Натомість М. Ф. Котляр, вказуючи на неповноту літописних свідчень щодо початків Холма відносить час його виникнення до другої половини 1236 або 1237 — першої половини 1238рр.[600] 3а матеріалами ж археологічних досліджень, здійснених останнім часом польськими археологами, сліди поселення на місці Холма простежуються ще в VI ст., яке в XI ст. набуває ознак міського центру[601]. Свій перший «градець мал» Данило звів на важкодоступній горі, підступи до якої захищали річка Угорка і багнисті потічки. Його стараннями холмська фортеця була розширена і зміцнена новими кам'яними укріпленнями. Данило прагнув зробити із нього не тільки і не стільки першорядну фортецю — головний замок для захисту Забужжя, а й перетворити його на царствену столицю Русі. Високий соціальний статус і майбутнє призначення цього міста засвідчують також слова галицько-волинського книжника про те, що Холм «бысть созданъ Божиим веленьемь»[602]. Запрошені Данилом іноземні майстри укріпили місто міцними фортифікаціями та звели у ньому чимало світських споруд та храмів. У 1240-х pp. з Угровська було перенесено єпископську кафедру[603], при якій виникає новий осередок південно-західноруського літописання[604]. Кафедральна церква Івана Златоуста була справжнім мистецьким шедевром: «зданье же еѣ сиче быс комары с каждо угла преводъ и стоянье ихъ на четырехъ головахъ члвецских изваяно отъ нѣкоего хытр—чь. Окъна 3 украшена стеклы Римь- скими. Входящи во олтарь стояста два столпа от цѣла камени и на нею комара и выспрь же вѣрхъ украшенъ звѣздами златыми на лазурѣ. Внутрьнии же еи помостъ бѣ слить от мѣди, и от олова чиста яко блещатися яко зерчалу. Двѣри же еи двоя украшены каменьемь Галич- кым бѣлым и зеленымъ Холмъскымъ. Тесанымъ узоры тѣ некимъ хытрѣчемь Авдьемь прилѣпы от всѣхъ шаровъ и злата. Напреди ихъ же бѣ издѣланъ Спас, а на полунощных святыи Иван, якоже всимъ зрящимъ дивитися бѣ»[605] [606]. Не піддаючи сумніву історичну достовірність літописного опису холмських будівель зауважу, що лексика архітектурної термінології знаходить певну відповідність в перекладних описах Єрусалимського храму. Вона була почерпнута, як показав О. С. Орлов, із Біблії, Хроніки Малали та Амартола, Йо- сифа Флавія і Александра'19. Оці ремінісценції галицького книжника-ерудита повинні були посилити історичну змістовність «народження» нової християнської столиці теологічно обґрунтованим чином. З цією ж метою Данилом до Холма були звезені християнські святині. Зокрема, церкви стольного граду галицький князь — сповіщає літопис — «украси же иконы еже принесе ис Кыева, каменьемь дра- гымъ и бисеромъ златымъ, и Спаса Пресвятое Богородиц— иже ему сестра Федора и вда из монастыря Федора. Иконы же принед из Оуручего. Оустретенье от отца его диву подобны... и колоколы принес ис Киева, другие ту 194 солье». Вилучення Данилом двох намісних ікон із знаменитого київського монастиря св. Федора, який був закладений в 1128 р. князем Мстиславом, сином Володимира Мономаха, навряд чи можна пояснити загрозою монголо-татарського нападу на Київ[607] [608]. Після смерті старших родичів та сестри Феодори Данило вважав себе спадкоємним володільцем цього монастиря[609]. Київське походження цих християнських реліквій — ікон та церковних дзвонів — повинно було надати респектабельності новозбудованому місту, вивищити його статус. Після пожежі 1255 р. було відновлено церкви св. Івана та Трійці, збудовано нову церкву Богородиці, яка своєю красою не поступалась попереднім. «Въ л—то 6768. Созда же (Данило — В. Р.) церковь при- велику во град— Холм— во имя пресвятыя приснодевыя Мария величествомъ, красотою не менее соущихъ древних и украси ю пречюднами иконами. Принесе же чашю от земля Оугорьскыя, мрамора багряна, изваяноу чюд- ноу, и змеевы главы б—ша окроуг ея, и постави ю пре дв—рми церковьными, нар—цаемыми царскими. Створи же в ней крестилницю, крестити водоу на святое Богояв- 197 ление». Піддаючи сумніву угорське чи західноєвропейське походження згаданої мармурової хрестильниці, дослідники убачають відповідні аналогії останній у тератологічних мотивах скандинавських християнських старожитностей[610] [611]. Втім, яким би не було походження привезеної Данилом з Угорщини мармурової хрестильниці, важливим є саме зміїний мотив її різьблення. Як уже зазначалося у попередніх розділах цієї книги, змії виступають невід'ємним компонентом середньовічної теології будь-якого царственого міста. Досить згадати привезену до Константинополя із Дельф статую із зображеннями змій, якій відводилась важлива роль у програмі сакрального будівництва Константина Великого[612] [613]. Амбіції Данила, спрямовані на перетворення Холма на гідне столиці «Руського царства» місто, виявлялися й у пошуках відповідних геральдичних символів для нової столиці та інсигній влади. Поблизу Холма Данило звів «столпъ... камень, а на н—мь орелъ камень изваянъ. Высота же камени десяти лакотъ с головами же и с подножьками 12 лакотъ». Історики минулого, коментуючи символіку цього образу, схильні були убачати у холмській скульптурі візантійську емблему двоголового орла, який буцімто був княжим гербом Данила[614]. Однак, як доводить А. Л. Хорошкевич, двоголовий орел хоч і виступав у Візантії символом релігійної і світської влади, проте, на відміну від Священної Римської імперії, тут він не здобув геральдичного значення[615]. Холмський кам'яний монумент зі скульптурним зображенням орла покликаний був, як уявляється, символічно засвідчити королівську гідність («rex Russiae») Данила Галицького. «И вот, Я поставил тебя ныне укрепленным городом, и железным столбом, и медною стеною на всей этой земле, против царей Иуды, против князей его, против священников его и против народа земли сей. Они будут ратовать против тебя, но не превозмогут тебя; ибо Я с тобою, говорит Господь, чтобы избавлять тебя» (Иер. 1:18-19). У цьому відношенні привертають увагу спостереження Ю. А. Артамонова над князівською символікою в холмській архітектурі. З-поміж іншого дослідник звернув увагу на ту обставину, що літописець, говорячи про голови орла, вживає множину («головами»), а не двоїну («головома»)[616]. Це дало підстави І. М. Данилевському пов'язати холмського орла із семантикою образу двоголового орла в контексті старозавітного тексту біблійної 3-ї книги Ездри, у якій оповідається про видіння триголового орла, який був переможений левом. Смисл цього видіння пояснюється так: «орел, которого ты видел восходящим от моря, есть царство, показанное в видении Даниилу, брату твоему... А что ты видел три головы покоящиеся, это означает, что в последние дни царства Всевышний воздвигнет три царства и покорит им многие другие, и они будут владычествовать над землею и обитателями ее с большим утеснением, нежели все прежде бывшие; поэтому они и названы головами орла, ибо они-то довершат беззакония его и положат конец ему....Лев, которого ты видел поднявшимся из леса и рыкающим, говорящим к орлу и обличающим его в неправдах его всеми словами его, которые ты слышал, это — Помазанник, сохраненный Всевышним к концу против них и нечестий их, Который обличит их и представит пред ними притеснения их. Он поставит их на суд живых и, обличив их, накажет их» (3 Езд. 12:10-33). Пов'язуючи образ триголового орла з «теорією третього царства», дослідник зауважує, що «третья — средняя и самая большая — голова орла, согласно тексту Ездры, "внезапно исчезла" и "оставались две головы, которые... царствовали на земле и над ее обитателями" (3 Езд. 11:33-34). Таким образом, трехглавый орел Ездры мог изображаться и как двуглавый — с невидимой третьей головой»'20'4. Мистецтво було не единим виявом амбіцій Данила Галицького. Намагаючись вивищити статус власного князя, під пером літописця і зовнішній вигляд останнього набуває відповідної могутньому володарю царської гідності. Характерним у цьому відношенні є опис його вбрання, вміщений під 204 Данилевский И. Н. Сколько голов у двуглавого орла? // Норна у источника судьбы. Сборник статей в честь Елены Александровны Мельниковой. — М., 2001. — С. 95-105. 1252 р. На чолі руських полків, споряджених озброєнням «татарським», Данило їхав «по обычаю Роуску: б— бо конь под нимь дивлению подобенъ, и сѣдло от злата, жьжена, и стрѣлы и сабля златомъ оукрашена. Иными хитростьми, якоже дивитися: кожюхъ же оловира Грѣцького, и кроуживы златыми плоскоми ошить, и сапози зеленого хъза шити золо том» 205 Свого часу О. С. Орлов звернув увагу на те, що вбрання Данила виписане з реальними деталями, що виходять за межі трафарета давньоруських літописів. За спостереженнями дослідника, цей опис було запозичено давньоруським книжником із Хроніки Малали: «В XVIl книге Малалы по Еллинскому Летописцу описывается одежда Чафия, Лазско-Перского царя, которую даровал ему император Устин, как инсигнию власти: носил он "вѣнецъ Румескъ”, но белый "оскрилъ” имел "в багра место нашву злату плоску,., сапози же его беша от своея ему страны черъвени с бисеры, пръскимъ образомъ, тако же и пояс ему съ бисеры "». При цьому вчений не виключав можливості, що «на изображение Даниила, кроме Чафия, налегли черты царя Дария Перского из Александрии, именно из рассказа о том, как, принимая Александра Македонского, "се- дяше Даріи въ венци, иже бе съ каменіемъ, в ризе червлене, яже бе вавилоньскы ткана златым пряденом, и в багре царьстемъ, и в сапозехъ златыхъ, съ камениемъ деланы по лысту его, скипетры обаполы его, плъци же тмами около его ". После беседы Дарий "дръжа за руку 205 Ипатьевская летопись // ПСРЛ. — Т. 2. — Стб. 814. Александра и веде его въ полату свою. И се же знамение добро имяше Александр, за руку приведенъ отъ врага. И пришед во внутрь полаты своя, абие възлеже пръвее Александр на вечери Дарьеви ». 3 такою гостинністтю Дарія поєднується завершення літописної оповіді 1252 р. про виправу Данила. Похваливши руський «обычай» Данила, угорський король «просися у него въ станъ, зане зной б— велик дне того. Он же яи за за роукоу и веде его въ полатоу свою, и самъ совлочашеть его и облачашеть и въ порты своя; и таку 207 честь творяшеть ему, и прииде въ домъ свой». Похвальна характеристика Данила під 1224 р. («бе бо дерзъ и храбор от головы и до ногу не бе в нем порока») запозичена із оповіді про Авессалома із Другої книги Царств («Не было во всем Израиле мужчины столь красивого, как Авессалом, и столько хвалимого, как он; от подошвы ног до верха головы его не было у него недостатка» (2 Царств, 14:25)) Еллінським Літописцем[617] [618] [619]. Незважаючи на зусилля Данила Галицького та його спадкоємців зберегти державно-політичну та культурно-релігійну ідентичність «королівства Русі», його процвітання було ефемерним. Оцей, за образним висловом О. Є. Преснякова, «особый галицкий мирок остался навеки провинцией, хотя, как казалось на заре его истории, по условиям богатых природных данных и широких, разнообразных международных отношений мог бы стать очагом самостоятельной исторической деятельности, расширяя ее базу на Волынь, Подолию и Киевщину, во главе всей Украины. На деле Галицкая Русь поглощена развитием польского шляхетского землевладения и торгово-промышленной жизни польского и немецко-еврейского мещанства, а политически она — опорный пункт для польского наступления к Черноморью»[620].