Епілог

«Странный этот город Киев... С тех пор, как я здесь, я все ищу, где город; но до сих пор ничего не обрела, кроме двух крепостей и предместий; все эти разрозненные части зовутся Киевом и за­ставляют думать о минувшем величии этой древней столицы».

Оці цитації із листів, написаних у Києві 1787 р. Катериною ІІ, я запозичив із нарису Олексія Толочка «Києво-Руська спадщина в історичній думці України початку XIX ст.», вміщеному у фун­даментальному тритомнику нарисів «Українські проекти в Ро­сійській імперії». Для Катерини ІІ, так само, як і для багатьох її сучасників, тодішній Київ був «російським Єрусалимом», об'­єктом поклоніння святим місцям:

«Якими б не були мотиви мандрівника його подорожі Малоросією, під'їжджаючи до Києва, він починав уявля­ти себе паломником, відчувати в душі релігійний захват від скорих відвідин православних святинь Києва. До релігійного почуття додавалися і переживання живо­писного пейзажу. Як правило, мандрівники під 'їжджали до Києва з лівого берега, і велична картина "золотовер­хого " міста, що відкривалася їхнім очам, налаштовува­ла прямо-таки на містичний лад. Жодний із ман­дрівників не пропустив нагоди вилити на сторінки свого подорожнього журналу екзальтовані враження від споглядання "с вечностью спорящей твердыни России" (фон Гун), "священного города" (Глаголев)»^[DCXXI].

Такими ж бентежними від знайомства із Києвом першої третини XX ст. були враження юного героя гайдарівської по­вісті «Доля барабанника»:

«З гуркотом мчали ми по високим залізним мостом. Широка лазурова ріка, якою пливли великі білі й бла­китні пароплави, линула під ногами. Пахло смолою, ри­бою й водоростями. Ячали білогруді сірі чайки — птахи, бачені мною вперше в житті.

Високий квітучий берег стрімким урвищем збігав до ріки. Він гомонів своїм листям, таким зеленим і сокови­тим, що, скидалося, стрибни в нього з гори — без усяко­го парашута, а просто так, широко розкинувши руки — і не пропадеш, не розіб'єшся, а пірнеш у цей шумний гус­тий потік і, розкидаючи, мов бризки, смарагдову піну листя, вигулькнеш знов нагору, під проміння ласкавого сонця.

А на горі, над урвищем, громадились білі будинки, ви­давалось — палаци і башти, величні і світлі. І поки ми під'їжджали, вони розвертались неквапом, ставали впівоберта, один по одному визираючи через могутні камінні плечі, й виблискували блакитним склом, сріблом та золотом.

— Що це?—мов у півсні, запитав я, показуючи прави­цею на вікно.

— А, оце? Все це називається містом Києвом».

Звісно, релігійно-містичні почуття, про які йшлося вище, радянському піонеру були соціально далекими, відтак і Київ не міг викликати у читача асоціацій зі «священним градом». Однак ця гайдарівська замальовка, то

«останнє "зажиттєве" художнє описання великого урбаністичного пейзажу, нагромаджуваного протягом тисячоліть. По декількох роках він зазнає воєнної нару­ги, по декількох десятиліттях — уже безповоротно й навіки — нищівної навали бюрократичної естетики, її фальшивого класицизму, її бюрократичного пафосу кількості, силкування під корінь звести все зросле при­родним чином — і природне, і історичне»^{[622] [623].}

У суспільній пам'яті XIX ст. спогади, чи, радше, пригаду­вання про колишню велич і славу Києва — давню столицю Русі — маніфестуються зазвичай метафорою «російський Єрусалим». Цей «крилатий вислів» вперше, здається, з'яв­ляється у рескрипті 26-го серпня 1856 р. імператора Олексан­дра II київському митрополиту. У багаторазово тиражовано­му виданні М. Сементовського «Киев, его святыни, древнос­ти, достопамятности и сведения, необходимые для его почитателей и путешественников» взяті за епіграф слова імператора «Киев — Иерусалим земли Русской»², визначають загальний тон авторського повіствування. Як бачимо, витво­рена середньовічними книжниками-історіографами міфоло- гема Київ — Другий Єрусалим набуває відтепер нового ідео­логічного змісту.

У тогочасній суспільній свідомості старий Київ — велична столиця Давньоруської держави — залишився в далекій минувшині й був лише «спогадом» великого міста. Його секу- лярне відкриття, або, сказати б, anamnesis відбувалося по теп­лому сліду релігійно-антикварних паломництв XIX ст.

Постановка питання про право східнослов'янських народів на старокиївську спадщину, таким чином, є закономірним ви- слідом новочасного способу історичного мислення, коли інтерпретація історії є головним джерелом реконструкції біографії націй, обґрунтування їх «історичних прав». Як за­уважує американський вчений Бенедикт Андерсон, потребу наративного викладу походження того чи іншого народу, коріння його культурно-національної ідентичності породжує «усвідомлення включеності в секулярний, серійний час з усіма припущеннями його безперервності, але із "забуттям" досві­ду цієї безперервності — продуктом розривів кінця XVIII cm.»^[624]

Ось чому боротьба за «київську спадщину» була «бороть­бою історіографій» (російської та української). Перелицю­вання середньовічної міфологеми Київ — Другий Єрусалим на модерну формулу Киев — Иерусалим земли Русской, було складовою ідеологічної обробки та пристосування до власних потреб київської історичної традиції, її осмислення в кон­тексті власної, російської історії. Вона покликана була за­свідчити спадкоємний зв'язок Київської Русі і Московського царства, а відтак і Росії, продемонструвати споконвічну при­сутність останньої у княжому Києві та його історії.

Здійснена у цій книжці спроба співвіднесення історичної свідомості (української і російської) на поворотах різних істо­ричних епох із київським минулим, сподіваюсь, буде сприяти з'ясуванню конкретних шляхів та механізму континуїтету, або претікання Київської Русі, цієї величезної навіть для прос­торів Східної Європи «імперії Рюриковичів» в Русь-Україну, в Русь-Росію та подальшому осягненню східнослов'янської єдності і східнослов'янської ж роз'єднаності, спроможностей інтерпретації національно-культурної автентичності східнос­лов'янських народів.